Причини та особливості грецької цивілізації Північного Причорномор’я. Географічне розташування та політичний устрій полісів.

Головною причиною давньогрецької колонізації була переважно примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких полісів самої Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та зметрополії, зокрема з Афін. Північне Причорномор'я вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвитку торгівлі була зацікавлена також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, розписну кераміку та інше.

Першими мореплавцями Чорного моря були стародавні критяни. 1975 року біля Каліакри (Болгарія) на археологічних розкопах знайшли кам'яний якіркритського корабля, датований XVI століттям до н. е.^[1]

Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в VII столітті до н. е. Найбільшими грецькими колоніями в Причорномор'ї були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (біля села Парутиного, на правому березі Бузького лиману), Керкінітида(на місці сучасної Євпаторії), Херсонес (на території сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші впродовж свого існування були самоврядними містами — полісами. Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V ст. до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства, яке утворилось 480 р. до н. е.

З початку III ст. н. е. через кризу рабовласницького ладу почався занепад античних міст, а навала гунів (IV ст.) призвела до їхньої загибелі. Проте деякі грецькі міста продовжили своє існування, зокрема Херсонес (Корсунь руських літописів) остаточно був зруйнований 1399 року, а Білгород-Дністровський ЮНЕСКО віднесло до 10 найдавніших міст світу з безперервним існуванням.

Утворений в останній чверті V ст. до н.е. на скелястих берегах Гераклейського півострова, біля сучасного Севастополя, Херсонес — єдина дорійська колонія у Північному Причорномор’ї, заснована переселенцями з південно-причорноморського поліса Гераклеї Понтійської. Назва “Херсонес” перекладається як “півострів”, що відображає його географічне розташування. Є археологічні свідчення, що життя на території Херсонеса почалось значно раніше. Однак враховуючи, що причини появи тут раннього поселення і його характер ще не зовсім зрозумілі, дослідники визначають дату заснування дорійського Херсонесу 422/421 р. до н.е. і з цього часу розглядають його соціально-економічний розвиток.

На відміну від колоній Нижнього Подністров’я, Нижнього Побужжя і Європейського Боспору в Херсонесі відразу почалось кам’яне будівництво і вже в кінці V — на початку IV ст. до н.е. територію раннього Херсонеса було обнесено захисною стіною, де разом із житловими будовами зводились перші храми.

Процес становлення поліса як певного соціально-політичного організму в Херсонесі завершився близько 390–380 р., коли почалось карбування власної монети. З самого початку існування Херсонеса в місті фіксуються демократичні засади міського самоврядування.

Економічний розвиток, зростання кількості населення, обмеженість власних земельних ресурсів спонукали Херсонес шукати вільні родючі землі, значні масиви якої розташовувались в Північно-Західному Криму, де в цей час вже існувало декілька грецьких поселень, найвизначнішими з яких були Керкінітіда і Калос-Лімен.

Проникнення херсонеситів в Північно-Західний Крим почалось із заснування укріпленого поселення біля сучасного санаторію „Чайка”, неподалік від Євпаторії. З таких поселень відбувалось освоєння нових земель і розповсюджувались товари з Херсонесу і Гераклеї Понтійської, що, врешті, призвело до включення Керкінітіди і Калос-Лімена до складу Херсонеської держави.

Час заснування Керкінітіди, за свідченням Гекатея, — друга половина VI ст. до н.е., але матеріалів, які б датувались раніше ніж V ст. до н.е., на городищі не виявлено. Невідомо, вихідцями з якого полісу було засновано цю колонію, нічого не можна сказати і за її ранню політичну історію. Результати ж археологічних досліджень свідчать, що до середини IV ст. до н.е. Керкінітіда була невеликим, близько 8 га, самостійним полісом, сільськогосподарська хора якого розташовувалась в найближчих околицях міста. Про самостійність Керкінітіди свідчить власна монета у вигляді наконечників стріл, на зразок монет-стрілок у Нижньому Побужжі архаїчної доби, які почали випускатись з першої третини V ст. до н.е. В середині — другій половині IV ст. до н.е. Керкінітіду було включено до складу херсонеського поліса.

З самого початку забудова Керкінітіди мала регулярне планування і була оточена захисними стінами з квадратними наріжними баштами. Після приєднання до Херсонесу будівництво розширюється і місто набуває типових херсонеських рис в зовнішньому вигляді і культурі.

Калос-Лімен (Прекрасна гавань) та її округа розташовані в Чорноморській бухті, на північно-західному узбережжі Тарханкутського півострова. Площа городища невелика — 4 га і кількість населення, відповідно, була незначна, навколо городища виявлені сліди розмежування землі на 40–60 ділянок, що мусило відповідати числу родин в громаді міста, між якими було поділено землю. Історична доля Прекрасної Гавані склалась так само, як і Керкінітіди. Ранній матеріал з городища відноситься до IV ст. до н.е. і наступна його історія повторює історію Керкінітіди.

Протягом останньої третини IV — початку ІІІ ст. до н.е. в Північно-Західному Криму виникають нові грецькі городища та поселення, триває процес освоєння значних сільськогосподарських територій. Як і раніше, під егідою Херсонеса спочатку виникають укріплені пункти (в районі сучасних селищ Беляус, Панське, Маслини), а потім освоюється навколишня територія.

Таким чином, протягом VI ст. до н.е. Північне Причорномор’я було остаточно освоєно грецькими переселенцями. В процесі колонізації можна виділити перший (підготовчий) етап, коли греки з’явились у Нижньому Побужжі, а можливо й у Нижньому Подністров’ї (середина VІІ ст. до н.е.), потім період утворення більшості грецьких полісів протягом VI ст. до н.е. в Нижньому Подністров’ї, Нижньому Побужжі і у Північно-Східному Криму. Останній етап — освоєння греками Південно-Західного Криму в кінці V ст. до н.е., заснування Херсонесу і утворення херсонеської держави.

Головну роль в колонізації Північного Причорномор’я відіграв Мілет, лише Херсонес був заснований вихідцями з дорійської колонії Гераклеї Понтійської. В процесі колонізації окремих регіонів можна виділити як типові, так і оригінальні, притаманні лише даному полісу, риси. Вони проявились в специфіці освоєння навколишніх земель, містобудівництві, соціально-політичному устрої, виборі божеств-покровителів міста і культів та економічному житті.

Для переважної більшості народів того часу притаманна була концентрація влади в одних руках. Цар одержував "карт-бланш" "від богів" і мав необмежені повноваження. Однак елліни цю традицію переінакшили – звівши нанівець владу правителя, вони перейшли до демократії, а безневинні раніше слова "деспот" або "тиран" стали тепер лайкою. З VІІ ст. до н. е. кожний поліс засновувався на кшталт вільного міста-держави, а його правителі (наприклад в Ольвії – колегія архонтів із п'яти чоловік) одержували владу шляхом загального голосування на народних зборах, де будь-який громадянин (жінки й раби, зрозуміло, відпочивають) мав можливість вільно висловити свою думку. Ці збори були законодавчим органом держави, як і постійно діюча, обрана громадянами, рада. Державні декрети зазвичай починалися так: "Рада й Народ ухвалили...". Знатність роду претендента на владу, його багатство, звичайно, цінувалися, однак набагато менше, ніж, скажімо, в Римі – у греків на перший план висувалися організаторські здібності. І поки скіфи палили степ перед Дарієм, прикарпатські агафірси милувалися золотими прикрасами і спільно злягалися з жінками, а неври "рятувалися від змій", емігранти з Еллади будували на землях Північного Причорномор'я демократію, підґрунтям якої була згода демосу підкоритися обраному правителеві. Демократія – одне з найбільш значущих явищ, привнесених стародавніми греками як у світову історію, так і на землі, що нині є Україною. У греків ніколи не було ні всевладних царів, ні пишних дворів. Їхня свобода вибору, свобода слова, рівність, гуманізм, мораль, етика заганяли в глухий кут не одне покоління чужоземців. Участь грецьких громадян у політичних подіях свого міста-держави була в ті часи просто неймовірною. Інші народи ніяк не могли второпати (та й, власне, дотепер не можуть): як це, правитель – контрольований? Як це, він не може самостійно приймати рішення? Зобов'язаний дотримуватися якихось етичних принципів? Правил поведінки? Виправдовуватися перед суспільством? Ну, знаєте... Це те саме, що віддати керування кораблем матросам!

Грекам на подібні аргументи було "начхати". Однак, незважаючи на демократію, вони не створили ні спільної конституції, ні спільної збірки законів – кожний поліс мав свої власні закони. Писані правила доповнювалися неписаними, судді ухвалювали вирок "не по праву, а по розуму", відповідно своєму внутрішньому відчуттю справедливості. Це відчуття базувалося на тому, що коли богам завгодно, щоб у світі існували бідні й багаті, повелителі й раби, чоловіки й жінки, то й нема чого всіх міряти на одну мірку – загальна рівність перед законом є ілюзією шкідливою й утопічною. У цілому, юриспруденція, й взагалі "влада", в пошані серед греків не була. Греки зневажали і своїх, так би мовити, поліцейських й усіляко з них насміхалися. Вони сприймали цю професію як не гідну громадянина – дану функцію виконували скіфи або раби.

Не до вподоби їм були і приватні підприємці, найматися до яких вони вважали ганебним – громадяни охоче працювали на державу або у власній майстерні, але до багатого власника не бажали йти навіть на посаду управителя.

6. Геродот про походження та етногеографію Великої Скіфії.

Античні письменники, і насамперед грецький історик Геродот, залишили опис земель і складу населення Скіфії.

Сучасники сприймали Скіфію як країну з чіткими географічними кордонами, на територію якої поширювалася влада скіфів. Відповідно до цього скіфськими називалися земля, ріки, що протікали по ній, та племена, які жили в межах цієї території, незалежно від того, чи вони були справді скіфськими, чи тільки залежними від них.

Уздовж морського узбережжя Скіфія займала простір від Танаїсу (Дону) до Істру (Дунаю) і приблизно таку ж протяжність (600—700 км) мала в глиб країни. Найважливішою рікою Скіфії був Борисфен (Дніпро). На захід від нього через землі Скіфії протікали Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністер); Істр був межею, що відокремлювала Скіфію від Фракії. Через скіфську територію текли п'ять лівобережних приток Істру: Пората, Тіарант, Арар, Напаріс і Ордесс, з яких на сучасній карті розпізнають ріки Прут, Серет і Арджеш.

Найважче виявилось ототожнити ріки на схід від Борисфену. Місцезнаходження таких рік, як Пантікап, Гіпакир і Геррос, точно не встановлено. Танаїс, що служив східним кордоном, який відокремлював скіфську землю від савроматів, був, без сумніву, Дон; Сіргіс, притоку Танаїсу ототожнюють з Сіверським Дінцем. Не маючи чіткого уявлення про витоки і течії рік, Геродот вважав, що всі вони беруть початок з великих озер і течуть з півночі на південь.

Згідно зі своїми географічними уявленнями Геродот дає таку загальну картину розселення племен в Скіфії та за її межами. У пониззі Бугу, безпосередньо на північ від Ольвії, жили калліпіди («прекраснокінні») яких називали також елліно-скіфами. На північ від них, вздовж Бугу, в місці найбільшого зближення його з Дністром, жили алазони. Ще далі на північ територію між Бугом і Дністром заселяли скіфи-орачі; межею їх з землею алазонів була одна з лівобережних приток Бугу, що називалась Ексампей — в перекладі означає «Святі шляхи». Вода цього джерела була гіркою і непридатною для вживання. На сучасній карті місцевість і гірке джерело Ексампей ототожнюються з р. Синюхою. Калліпіди, алазони й скіфи-орачі займалися землеробством. Причому скіфи-орачі вирощували хліб на продаж: вивозили його лишки в грецькі колонії, переважно в Ольвію.

З опису західних і північно-західних земель Скіфії видно, що в межах її території жили племена Правобережного Лісостепу, нащадки чорнолісців, які ввійшли до складу Скіфії під назвою скіфів-орачів. Алазонів, найвірогідніше, можна зіставляти з групою фракійських племен, що розселилися між Південним Бугом і Дністром і на захід від нього — на сучасній території Молдови. На користь цього припущення говорить і те, що на цій широті не було іншого народу з осілою, землеробською культурою. Що ж до калліпідів, то цей землеробський народ зі змішаною елліно-скіфською культурою добре локалізується в Нижньому Побужжі, на північ від Ольвії, між Південним Бугом і Тілігулом.

Степова зона на захід і схід від Дніпра була ареною панування кочових племен. Серед них Геродот називає скіфів-кочовиків і царських скіфів. Останні займали район лівобережних степів до Азовського моря і Дону, а також Степовий Крим. Скіфам-кочовикам належала більш західна частина степів. Археологічно виділити ознаки, які б дали можливість відрізнити культуру царських скіфів від скіфів-кочовиків, неможливо.

На схід від Дніпра, за Геродотом, проживав ще один народ — скіфи-землероби, сама назва яких говорить про спосіб їхнього господарського життя. Існує припущення, що скіфи-землероби жили в прибережній частині степової течії Дніпра, на обох його берегах. Однак широкими археологічними дослідженнями, проведеними на цій території, жодних слідів землеробського населення VI—V ст. до н. е. тут не виявлено, а тому скіфами-землеробами можна вважати осілі племена Лівобережного Лісостепу, пов'язані культурою, походженням й етнічною належністю зі степовим скіфським світом.

Таким чином, у межі Скіфії, крім іраномовних племен, до яких належали царські скіфи, скіфи-кочовики і скіфи-землероби, ввійшла також група змішаного греко-скіфського населення з околиць Ольвії, частина фракійських (найімовірніше — гетських) племен між Дністром і Дунаєм та частина давньослов'янських племен Лісостепового Правобережжя.

Скіфія була оточена багатьма народами, культурна й етнічна належність яких в основних рисах з'ясована. На південь від Дунаю жили фракійські племена. Одне з них — агафірси — розселилося на Мароші в Трансільванії і вважалося західним сусідом Скіфії. Межі північно-західної окраїни Скіфії доходили до території лужицьких племен, які жили в Польщі, а також групи племен пізньої висоцької культури. На півночі скіфи-орачі межували з неврами, що населяли басейн Прип'яті та землі сучасної Південної Білорусії, де жили племена милоградської культури, пов'язані з групою балтомовних народів. Далі на схід за неврами Геродот згадує андрофагів — кочове плем'я, що відзначалося найбільш дикою вдачею. Територія і культурна належність його лишаються нез'ясованими. Сусідами скіфів у Лівобережному Поліссі були меланхлени, близькі до скіфів звичаями й способом життя. В цьому народі, найімовірніше, можна вбачати племена юхнівської культури басейну Десни і Середнього Сейму.

За Доном, на схід від Скіфії, аж до Уралу, жили споріднені зі скіфами іраномовні племена савроматів. Таманський півострів і Прикубання населяли сіндо-меотські племена, що належали до народів іберо-кавказької групи, і, нарешті, в Гірському Криму жили таври, які походили від племен Західного Кавказу.

У полі зору Геродота перебували також народи, що жили на схід від скіфської землі, з якими скіфи підтримували торговельні зв'язки. Торговельний шлях скіфів і грецьких купців пролягав через землі савроматів, що простягалися на 15 днів дороги на північ від Азовського моря. За володінням савроматів починалися землі будинів, багатолюдного стародавнього народу, територію якого, на відміну від Степової Савроматії, вкривали ліси. На землі будинів жив народ гелонів, що переселився в їхні володіння. Далі на північний схід лежали землі племен фіссагетів та іїрків, якихось «інших скіфів» і, нарешті, аргіпеїв, що жили в передгір'ях Уралу.

З числа цих народів з історією Скіфії найтісніше були пов'язані будини та гелони, які, хоч безпосередньо зі Скіфією і не межували, але, примикаючи до її північно-східної окраїни, підтримували з нею тісні політичні й культурні зв'язки. Територія розселення цих племен знаходилася, мабуть, у Верхньому Подонні (тут на околицях Воронежа виявлено пам'ятки великої групи племен, культура яких була тісно пов'язана зі скіфською і савроматською).

7. Характеристика суспільного устрою та господарства скіфських племен в "Історіях" Геродота.

Найповніший опис народів Північного Причорномор’я в середині I тис. до н.е. залишив грецький історик Геродот у своїй «Історії», а саме у дев’ятій частині – «Мельпомені».

Суспільний устрій скіфських племен був родоплемінним. Найважливіші рішення обговорювались на народних зборах, які називалися «радою скіфів». Геродот поділяє всіх скіфів на декілька груп: скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочовиків та царських скіфів. Чільну роль відігравали кочові скіфи під проводом царських. Як зазначає Геродот, царські скіфи «найхоробріші та найчисленніші і вони вважають інших скіфів своїми невільниками» (20).

Скіфська держава була насамперед військовою організацією, де воїнами були всі дорослі чоловіки і більшість жінок. Про важливість та престижність військової справи свідчить такий скіфський звичай: «Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили,не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба» (66).

З військового середовища виділилася могутня скіфська знать на чолі з царями. До цієї знаті належали військові вожді та царські дружинники. Влада царя в скіфів була обмежена лише народними зборами. В цілому ж ця влада була практично абсолютною. Авторитет царя був надзвичайно високим. Про це свідчить обряд поховання правителя, який описує Геродот в своїй праці.

У скіфів було поширено рабство, про що Геродот зазначає зразу на початку книги.

Визначаючи характер господарства скіфів, Геродот пише: «…вони не землероби, а кочовики» (2). Хоча крім кочового способу господарства в багатьох регіонах було і землеробство. Для розвитку господарства визначним фактором були сприятливі природні умови: «…Їхня країна рівнинна і рясніє травою і зрошується водою багатьох річок, яких стільки, скільки каналів у Єгипті» (47). Скіфи-орачі, за словами Геродота, сіяли «пшеницю не для їжі, а на продаж» (17). Крім пшениці, скіфи вирощували ячмінь, жито, цибулю, часник та просо.

Кочові скіфи землеробством не займалися, - «нічого не сіють і не обробляють землі» (19). Вони розводили переважно коней, овець та ВРХ.

Допоміжними галузями господарства було мисливство та рибальство. Зокрема про рибальство Геродот повідомляє, що в Борисфені (Дніпрі) є дуже багато «риби, приємної на смак….риби….без колючих кісток, що їх називають антакаями» (58). Крім цього Геродот говорить, що в гирлі річки «відкладається багато солі» (58).

Також заслуговує на увагу цікавий опис Геродотом конопляних лазень скіфів. Як зазначає автор, «В їхній країні добре ростуть коноплі, схожі на льон, хоч не дуже товсті й високі. Порівняно до льону ці коноплі кращі, їх сіють, але вони і самі виростають» (74). Скіфи використовували насіння конопель для лазень, в яких його насипали на розпечене каміння, від чого воно «дає пару таку густу, що подібної до неї не буває в жодній еллінській паровій лазні. І скіфи, задоволені паровою лазнею, кричать радіючи» (75).

Підбиваючи підсумок опису господарства давніх скіфів, Геродот зазначає, що «все найважливіше скіфи мають у повному достатку» (59).

Отже, твір Геродота має велике значення для дослідників історії скіфів у Північному Причорномор’ї. Грецький автор залишив надзвичайно цінну інформацію про суспільний устрій, господарство, релігію та інші аспекти життя скіфів.

8. Особливості духовної культури іраномовних скотарських племен Північного Причорномор’я (кіммерійців, скіфів, сарматів
Кіммерійці:

Для них характерними є віра в душу та потойбічне життя (життя після смерті). Про це нам говорять кургани – поховання кіммерійців. При розкопках курганів знаходять речі, якими покійник користувався під час життя – тобто,в курган клали речі, що могли б помогти покійнику в потойбіччі. У чоловічих похованнях це: кинджали, кінська збруя тощо. У жіночих похованнях ми знаходимо: золоте намисто, різноманітні прикраси тощо.

Необхідно згадати про культ Великої Богині – Матері. Даний культ знаходив своє місце у побуті кіммерійців – є знайденою стела, на якій зображена жінка.(очевидно, це зображення має культовий характер).

Культ Богині – матері скоріш за все є відлунням трипільського культу Великої Матері (Матері – Землі). У побуті ми знаходимо підтвердження цьому культові: це різноманітні глиняні жіночі статуетки з підкресленими жіночими прикметами, статуетки жінки з дитиною на руках.

Серед найважливіших пам’яток, що можуть нам говорити про дух.культуру кіммерійців виділю:

- поховання біля села Зольне у Криму

- курган поблизу села Носачеве у Черкасах.

 

 

Скіфи:

У скіфів релігійні вірування були більш розвинуті, ніж у кіммерійців. Для скіфів характерний релігійний політеїзм. Скіфи намагались створити національно – державну релігію з визначеним загальнодержавним пантеоном богів. Був вплив грецької міфології.

Верховною богинею була Табіті (або,за грецькою міфологією – Гестія). Була божеством світла та вогню – одним із різновидів Великої Богині –матері (тому тут ми можемо простежити деякі впливи ще з часів Трипілля!!!).

Найважливіший бог – Папай (за грец.міфологією – Зевс) – верховний бог, вседержитель.

Виділють також богню Апі – вона уособлює собою життєтворчі стихії – землю та воду.

ТАБІТІ, АПІ, ПАПАЙ – ПАНТЕОН ВИЩИХ СКІФСЬКИХ БОЖЕСТВ!!!

Виділяються ще також божества Аргімпаса – богиня життя та смерті і Гойтосир.

Особливе місце належало культу бога Ареса – бога війни. Лише Аресу скіфи споруджували святилища (ОСОБЛИВІСТЬ!!!). Зображенням Ареса висупає меч скіфів – акінак (символізація).

Скіфам крім власного пантеону богів, під впливом грецької міфології, були також характерні більш примітивні релігійні вірування. Це і культи предків, культи героїв, культи вождів, поховальний культ,культ родючості тощо.

Скіфи також знали і про своє походження. Про це нам пише Геродот у «Мельпомені».

Поховальний обряд.

Отже,скіфів хоронили залежно від їх соціального статусу. Є кургани простих скіфів, заможних скіфів,царських скіфів. Виділю найважливіші кургани, розкопки яких дали нам змогу прослідкуват розвиток духовної культури скіфських племен. Це курган Солоха, Чортомлик, Передерієва Могила, Гайманова Могила, Товста Могила, Куль – Оба.

 

Сармати:

Про духовну культуру сарматів нам відомо значно менше, ніж про вірування скіфів. Проте,все ж можна підмітити той факт, що вони є досить подібним.

Сарматам було притаманне семибожжя з виділенням серед нього культа бога війни,якого уособлює меч, а також поклоніння сонцю та вогню (тобто, культ природних сил.) – особливість!!!

У сарматів був також досить поширеним культ предків.

Особливе місце у релігійно – культових уявленнях сарматів посідали образи тварин.

Одним із головним культів у сарматів був культ коня. Коням приносили жертви, коней приносили в жертву. Проте,досить часто коня сармати жаліли.,тому в кургани ставили лише вуздечку чи інший інвентар. Оскільки культи тварин були в пошані у сарматів (культи коня та бика), тому їх часто зображали у побуті.

Щодо поховального обряду у сарматів, виділю декілька найважливіших пам’яток сарматської культури: поховання розкопане біля села Пороги, сарматське поховання в Ногайчинському кургані та поховання з кургану Соколова Могила

9. Суспільний устрій та основні етапи політичної історії Великої та Малої Скіфій

Геродотом скіфи поділялись на царських скіфів скіфів кочовиків скіфів орачів та скіфів хліборобів
До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів
З археологічних та писемних джерел відомо, що у скіфів була чітка соц. градація
Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами).
Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.
Фактично формаою правління у них була воєнна демократія
Основними етапами політичної історії скіфії було зростання та упадок царської влади в таких державних утвореннях як велика та мала скіфія, виокремлення військового вождя та захоплення ним влади у духовному та законодавчому напрямках. Найбільшого політичного і військового розвитку велика скіфія досягла за царя Атея у 4 ст. за часи правління державаа досягла найбільших своїх розмірів а сам цар почав карбувати власну монету. помер у війні з філіпом Македонським у 339. Держава мала скіфія свого піку досягла за царя Скілура 130 114 до н е. Межі його держави займали весь степовий Крим. Цей цар також КАРБУВАВ СВОЮ МОНЕТУ,МАВ тісні звязки з колоніями північного причорноморя,частина з них була ним завойована.це був пік могутності Малої скіфії

11. Розвиток господарства в грецьких полісах Північного Причорномор'я.

Реміснича діяльність населення північнопричорноморських міст розпочинається майже одночасно із заснуванням колоній. Зокрема,вже у 6 ст. до н.е. на Березанському поселенні,у Пантікапеї існували металообробне й залізоробне ремесла. Із заліза виготовлялися ножі,зброя,інструменти для господарської діяльності, з бронзи – наконечники стріл,прикраси.

Залізо добували сиродутним способом з болотної руди.Частина залізних криць надходила з Малої Азії. Залізоробне виробництво було одним із основних видів ремісництва протягом усього існування античних міст. Найбільшими центрами виступали Ольвія та Боспор.

Значного розвитку набуло керамічне виробництво. В 6 – 5 ст.до н.е. виготовлялися переважно столовий і кухонний посуд,дрібна пластика. Із 4 ст. до н.е, а в Фанагорії, можливо з 5 ст. до н.е. починають випускати глиняну тару. Залишки гончарного та іншого керамічного виробництва виявлені в Ольвії, Херсонесі, Боспорі.

За технічним рівнем будівельної справи північнопричорноморські міста не поступалися перед метрополіями.

До найпоширеніших домашніх ремесел належали ткацтво, прядіння. Було розвинуте косторізне ремесло.

Мало місце склоробство. До рубежу н. е. виготовлялися невеличкі посудини культового призначення, а в перші століття н.е. відомі скляні кубки,чаші. Склоробні майстерні відкриті, зокрема на Ягорлицькому поселенні та в Херсонесі.

Сільське господарство відігравало в економіці північнопричорноморських держав найбільшу роль. Вага його галузей у різних місцях була неоднакова. Так, у Херсонесі та на Боспорі розвитку набули садівництво і виноградарство. На Боспорі навіть існувало місто «Кепи», що означає «Сади».І на Боспорі, і в Херсонесі розкопано багато виноробень. В Ольвії ж виноградарство було розвинене менше, і то мабуть у перші століття н.е. Однак у цілому повсюди найважливішою галуззю залишалося виробництво зерна. Головні культури – пшениця,ячмінь, просо.

Важливу роль відігравало тваринництво. Воно було як стійлове, так і відгінне. За матеріалами Ольвії та Пантікапея основну масу становила дрібна рогата худоба, близько чверті велика рогата.

В античних державах Пн. Причорномор’я існували досить розвинені промисли. В числі головних – рибальський, мисливський, соледобувний. Про соледобувний промисел дізнаємося від Страбона. За його розповіддю сіль видобували із соляних озер, розташованих в районі Херсонеса. Певним свідченням існування власного розвиненого соляного промислу є знахідки великої кількості рибозасоюваних цистерн у Херсонесі й на Боспорі та відсутність їх у Ольвії і Тірі.

Про рибні багатства Пн. Причорномор’я згадують античні автори – Геродот, Демосфен, Страбон. Страбон твердив, що слона риба становила важливу галузь експорту в Греції, а за Катоном, керамій понтійського рибного соусу, коштував у Римі 300 драхм. В багатьох місцях діяли спеціальні тимчасові рибальські пункти, а в містах – рибні ринки, згадувані в лапідарних написах(зокрема Ольвії та Херсонеса). На монетах поряд із зображенням Деметри, зображували також риб(наприклад, осетра на пантікапейських золотих статерах 4 ст. до н.е.).

Протягом усього свого існування північнопричорноморські держави вели торгівлю як з античними містами Східного Середземномор’я й Причорномор’я, так і з навколишніми племенами. Вже з 6 ст. до н.е. налагоджуються тісні торгівельні контакти з Мілетом, Хіосом, Фасосом, Самосом, Родосом, Лесбосом, трохи пізніше – з містами Аттики, зокрема Афінами та Корінфом.

Північнопричорноморські держави вели торгівлю зі скіфськими, сарматськими, черняхівськими та ін. племенами. Племена постачали зерно, худобу, шкіри, рабів, мед,віск, натомість одержували ремісничі вироби, зброю, ювелірні прикраси. На середземноморські ринки північнопричорноморські греки постачали рибу, рибні соуси, шкіри, рабів. З повідомлення Дмосфена відомо: лише одна Боспорська держава за царя Левкона І щороку відправляла в Афіни біля 17 т. зерна. У свою чергу Пн. Причорномор’я одержувало з Греції оливкову олію, тканини, вино, парадний посуд, предмети мистецтва.

12. Особливості розвитку культури в античних полісах Північного Причорномор'я.

Фізичне й інтелектуальне виховання відбувалося у спеціальних навчальних закладах – гімназіях. У написах згадуються гімназії в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї, Фанагорії. Про письменність населення північнопричорноморських міст свідчать численні графіті на керамічному посуді.

Велика увага приділялася спорту. Дуже популярними були 5-борство,кулачний бій,верхова їзда. Добре знаними були Ахіллеї – спортивні змагання, що їх проводила на Тендрівській косі Ольвія.

Рівень науки в регіоні загалом відповідав рівневі тих часів. У 3 ст.до н.е. були відомі філософи Біон Борисфеніт, Сфер Боспорський, історик Посідоній Ольвіополіт. Городяни були обізнані з найголовнішими філософськими вченнями Греції. Про діяльність у Пн. Причорномор’ї лікарів дізнаємося із знахідок бронзових медичних інструментів.

У своїй основі релігія колоністів була грецькою. Основу вірувань становило багатобожжя. Всі божества мали вигляд звичайних людей; вони наділялися всіма рисами вдачі.

Культи відправлялися у святилищах, храмах, та на олтарях. У Пн. Причорномор’ї відомі святилища на о.Левка, культові ділянки на Березані, Ольвії, Німфеї. Між північнопричорноморськими містами й такими святилищами Греції як Дельфи, Делос, Елевсін існували досить тісні зв’зки. Зміни в пантеоні північнопричорноморських міст у перші ст.. н.е. виявилися в певному зменшенні ролі грецьких божеств. Натомість починають відігравати значну роль божества та герої,котрі,за міфами були зв’зані з Пн. Причорномор’ям (зокрема Ахілл).

Подібно до Греції, Пн. Причорномор’ї існували всі категорії мистецтва: скульптура,живопис,архітектура. Розвивалася музика,поезія(в епіграфіці згадуються комедіографи Херсонеса), а судячи з наявності театрів(один із них відкрито в Херсонесі, інші – в Ольвії та Пантікапеї) відбувалися й театральні вистави. Відомі знахідки трагічних і комічних теракотових масок місцевого виробництва.

З усіх видів мистецтва найкраще представлена скульптура – статуї, монументальні твори. Відома також велика кількість скульптур малих форм – статуетки, рельєфи, стели. Відомі також невеликі рельєфи, що могли підвішуватися на стінах житлових будинків(рельєф з Ольвії зі сценою викрадення Еврідіки). В перші століття н.е. поширюються рельєфно оздоблені, а також антропо- або зооморфні посудини.

У скульптурі малих форм панувала теракота. Вона надходила до Пн. Причорномор’я з Іонії, а з 5 ст.до н.е. починається імпорт з Аттіки.

Стауарна скульптура звичайно зображувала богів,героїв,правителів,тварин. На рельєфах відтворювалися сцени потойбічних трапез,постаті померлих,вершники,міфологічні й жанрові сцени. Відоме також зображення 5-колонного фасаду дорійського ордера 2 ст.до н.е. з Боспору.

Значного розвитку досяг монументальний живопис у техніці фрески. До нас дійшли залишки розписів стін будинків Ольвії, Козирського поселення біля Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, Фанагорії. Крім цього в Херсонесі й особливо на Боспорі були популярними розписи поховальних стел і кам’них склепів.

Вже наприкінці 6 – початку 5 ст.до н.е. в містах виникають перші монументальні споруди. Їх залишки виявлені, зокрема, в Ольвії(храм Аполлона) і в Пантікапеї. В 5 ст до н.е. замість землянок починають зводити у містах наземні будинки з внутрішнім подвір’ям. Найвищого розвитку архітектура досягає в елліністичні часи, коли міста набувають типового для античної Греції вигляду.

Найзначніші й найцікавіші олатрв темносів Аполлона Дельфінія й Аполлона Лікаря в Ольвії, олтар Пасіада в Херсонесі. Храми преважно антового типів, рідше – іонічного, а в елліністичний час – дорійського ордерів.

13. Сарматські племена на території України: розселення, устрій та господарство.

Сармати на території України проживали в період 3 ст. до н.е. – 3 ст. н.е. Їх самоназва невідома. Античні джерела подають переклад «оперезаний мечем». Деякі дослідники проводять аналогії з плем’ям сайріма,відомості про яке знаходяться в Авесті.

Дослідники П.Рау, Б.Рибаков, К.Смирнова,М.Мошкова схильні вважати територією формування племен сарматів поволзько-уральські степи. Їх пам’ятки археологи знаходять в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Кавказі, Кубані, Угорщині.

З багатьох племен сарматів Страбон на сучасній території України виділяє аланів,аорсів,роксоланів. Це території Приазов’я, Північ Криму, степи між Пд. Бугом і Дністром, український Степ. У 1 ст. до н.е. сармати переходять Дніпро і поселяються на території зарубинецької культури.

За археологічними даними ми можемо говорити про суспільний устрій сарматів. Уже помітне майнове розшарування (багаті і бідні поховання). Виділяється військова аристократія,адже основне заняття кочовиків була війна. Писемні свідчення подають дані про сарматських цариць (Амага). Деякі вчені вбачають в цьому залишки матріархату