Давні літописи про походження Київської Русі 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Давні літописи про походження Київської Русі



Програмні вимоги до ПМК

1. Основні джерела вивчення історії України:

Вивчення історії України, як і інших країн, ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна —джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел.

Джерела з історії України:

1) Для вивчення життя людей у найдавніші часи найбільше матеріалів дають археологічні розкопки, з найдавніших часів коли здобуваються матеріальні до кінця XVIII ст. предмети — знаряддя праці, залишки жител та інших будівель, культові споруди та ін.;

2) Найважливіші джерела з історії Київської держави — це зокрема «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті;

3) Джерела часів Литви та Польщі: насамперед Литовська метрика. Важливими джерелами є привілеї (жалувані грамоти) великого князя місцевим князям, шляхті і т.д., щоденники сеймів і сеймиків, книги земських і магістратських судів, устави на волоки, інвентарі, Литовські статути та ін.

4) Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки, гетьманські універсали;

5) Особливо цінними, хоч до них і треба ставитись дуже критично, є матеріали поліцейсько-жандармських каральних і судово-слідчих органів, де відклалися справи політичних процесів — декабристів, кирило-мефодіївців, народників;

6) Матеріали різноманітних політичних партій

2.Історики України, Івано-Франківщини

історики України

1) Костомаров Микола Іванович народився 4 травня у 1817 р, Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії на Подонні помер 7 квітня 1885 р Петербург) - видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч;

Антонович Володимир Боніфатійович народився18 січня 1834р,у Махнівка Київської губернії помер 8 березня 1908, Київ) - український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади, вчитель Михайла Грушевського;

Грушевський Михайло Сергійович - 17 вересня 1866, Холм, нині Польща - 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР) - професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917–1918), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць;

Яворницький Дмитро Іванович - 6 листопада 1855, с. Сонцівка - 5 серпня 1940, Дніпропетровськ) - український історик(відомий своїми працями про козаків), археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929);

Крип'якевич Іван Петрович - 25 червня 1886, Львів - 21 квітня 1967, там само) - історик, академік АН УРСР, професор Львівського університету, директор Інституту суспільних наук АН України. Автор великої кількості наукових досліджень про українську козацьку державність та Богдана Хмельницького, ряду підручників з історії України;

Субтельний Орест Мирославович нар. 7 травня 1941 р., м. Краків, Третій Рейх) — канадський історик українського походження. Доктор філософії, з 1982 року — професор кафедри історії та політичних наук Йоркського університету, Торонто, Онтаріо;

Кульчицький Станіслав Владиславович (1937, Одеса) — доктор історичних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту історії України Національної академії наук України. Автор численних досліджень з історії України XIX–XX століть, фахівець з дослідження Голодомору 1932-33рр.

Шаповал Юрій Іванович 30 липня 1953, Пробіжна Чортківського району Тернопільської області) — український історик, доктор історичних наук (з 1994 р.), професор (з 2000 р.), керівник Центру історичної політології та завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України;

Смолій Валерій Андрійович (* 1 січня 1950, Авратин (Волочиський район)) - український історик. Доктор історичних наук (1985). Академік НАН України (1995). Заслужений діяч науки і техніки України (1998). Член президії правління Національної спілки краєзнавців України.,

Грицак Ярослав Йосипович (нар. 1 січня 1960 р. у селі Довге Стрийського району Львівської області) — український науковець, історик і публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету. Директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка, Почесний професор НаУКМА.

Прикарпаття:

Баран Володимир Данилович, (9.08.1927, с.Дем\'янів Галицького району) -- укр. історик та археолог. Доктор історичних наук, професор, член-кор. Німецького інституту археології.Закінчив Рогатинське педучилище (1944-1946) і Львівський педінститут (1946-1950);

Грабовецький Володимир Васильович 24 липня 1928, Печеніжин) - український вчений, історик. Доктор історичних наук (1968 р.), професор (1980 р.). Заслужений діяч науки і техніки України (1995 р.), двічі відмінник освіти України (1997 р., 2000 р.), почесний професор кафедри українознавства Українського державного університету (м. Москва, 2003 р.), почесний доктор Ужгородського національного університету (2005 р.), почесний професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (2007 р.), почесний завідувач кафедри історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, почесний член 12 наукових і освітньо-громадських товариств, нагороджений 35 урядовими та громадськими і вузівськими почесними грамотами і дипломами.

3. Походження українського народу (етносу, нації):

- теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн. років;

- теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

- теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950—80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

- теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

4. Походження української мови:

Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві:

Концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:

-протоукраїнський — VII-ХІ ст.,

-давньоукраїнський — ХІ-XIV ст.,

-ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст.,

-середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст.,

-пізньосередньоукраїнський — XVIII ст.,

-сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні.

Концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука — після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи належить антська прамова, а також українська, білоруська, польська, чеська, словацька, хорватська, верхньолужицька. До словенської підгрупи — словенська прамова, старослов'янська, російська, болгарська, македонська, сербська, нижньолужицька, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенська. Дві «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп.

 

5. Наукові трактування назви нашої країни:

Україна або Вкраїна, вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком. Пов'язана зі словом «україна», що в літературних і історичних пам'ятках 12 — 15 століття імовірно означало свою землю, рідний край, батьківщина.

Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов’янського походження й означала первісно»пограниччя«,»окраїну«,»пограничну країну«(індоєвропейський корінь найімовірніший *(s)krei-»відокремлювати, різати«).

І в кінці XV ст. й на початку XVI ст. широко вживали слова Україна на означення пограниччя, а мешканців тих «україн» (як, напр., подільської, волинської чи брацлавської) називали «україніянами» або «українниками».

З розвитком Козаччини назва Україна поволі втрачає значення пограниччя й стає географічною назвою, а в часи воєн Б. Хмельницького і для Західньоукраїнських Земель і всієї української території, зокрема ж (як і в XVIII ст.) для земель Козацької держави по обох боках Дніпра.

Це вживання назви Україна цілком відповідало поширенню її в народі, доказом чого є численні пісні, присвячені подіям XVI—XVIII ст. (напр., пісня про Байду, пісня про татарські наїзди, про Морозенка та ін.).

Назва Україна відтоді широко приймається всупереч тенденційній термінології, запроваджуваній російським і польським урядами, і навіть всупереч прямим заборонам (XIX ст. в Росії).

 

6.Найдавніші археологічні періоди в історії України:

I. Кам'яний вік:

-палеоліт — від появи людини до 10 тис. років тому

Королево (найдавніша людська стоянка в Центральній і Східній Європі — приблизно 1 млн. років до Р. Х.), де було знайдено знаряддя праці первісної людини з каменю (переважно з андезиту — вулканічної породи) — рубила, скребла, гостроконечники, різці, чопери, ножі. Об’єкт має глибину 12 метрів. Площа стоянки - понад 1 тис. кв.м

Киїк-Коба — двошарове середньопалеолітичне поселення в гроті на річці Зуя в Білогірському районі Криму. Киїк-Коба є найдавнішою пам'яткою неандертальського поселення на території України.

-мезоліт — IX-V тисячоліття до н.е.

Свідерська культура, археологічна культура кін. палеоліту та мезоліту, названа так від назви стоянки Свідри-Вєлькє за 20 км на південний схід від Варшави. В Україні пам'ятки Свідерської культури відомі головне близько села Смячі, поблизу Новгорода-Сіверського (відкриті 1926 Михайлом Рудинським).

-неоліт — VI—ІV тисячоліття до н.е.

Буго-дністровська культура

Культура лінійно-стрічкової кераміки

Сурсько-дніпровська культура

Дніпро-донецька культура

Культура ямково-гребінцевої кераміки

Особливості:, новий кам'яний вік, характеризується появою людини сучасного типу, приручення тварин, використанням винятково кременевих, кам'яних, кістяних знарядь праці, виготовлених з використанням техніки свердління, пиляння та шліфування; розповсюдженням кераміки, ткацтва. (так звана неолітична революція). Тривав від 6 до 4 тис. років до н. е., період переходу від риболовства та полювання до землеробства й скотарства.

7.Найдавніше населення та його родоплемінні об’єднання:

В умовах боротьби за виживання наші давні предки почали створювати щось на зразок об’єднань. Так, бл. 30тис. років тому сформувалися родові общини.Рід – це колектив родичів, які спільно жили, працювали, вели господарство, мали спільне майно. Кілька родів об’єднувалося у плем’я. Таким чином виникали родоплемінні зв’язки. Спочатку провідне місце в родовій общині займала жінка. Цей період називають матріархатом. За часів родового ладу в первісних людей виникають релігійні вірування – тотемізм(уявлення людини, які пов’язували людину з тваринами, рослинами й іншими предметами та явищами природи); магія(можливість людини вплинути на іншу людину чи явище природи); анімізм (віра первісних людей в існування душі та духів)

Загальні риси родового ладу:

-кровно-родові зв’язки між членами общини;

-спільна територія розселення, господарство, культура, мова, релігія тощо;

-племінне самоврядування, яке складалося зі старійшин, військових вождів та ради племені.

 

8. Трипільська культура:

В кінці V_на початку IV тис. до н.е. племена, що населяли Україну, почали використовувати мідь — наступив енеоліт. Ця доба на території України представлена, передовсім, трипільською культу­рою (названа за першим поселенням, відкритим у 1893 р. видатним археологом Вікентієм Хвойкою біля с.Трипілля на Київщині). З того часу на території України виявлено понад 1000 її поселень.

Центр формування трипільської культури знаходився у Подунав'ї та в межиріччі Дунаю і Дністра. Антропологами встановлено, що засновники цієї культури ззовні були схожими на сучасних вірмен.

Поблизу сіл Майданецьке, Доброводи і Тальянки під Уманню на Черкащині вченими виявлено скупчення тисяч глиняних площадок — "слідів" будинків. В різний час тут існували величезні трипільські поселення з населенням не менше 15-20 тисяч жителів в кожному.

Ранні трипільські поселення нараховували по кілька десятків жител і господарських споруд, які розміщувалися кількома рядами або колами на зручних для оборони місцях. В центральній частині поселень розташовувалися великі громадські будинки і вільні площі, які могли використовуватися для загону худоби чи народних зібрань.

Спосіб життя, заняття

Суспільство трипільців базувалося на патріархально-родових відносинах. На чолі роду стояв старійшина. Родові общини складали плем'я. Висловлюються гіпотези, що об'єднання всіх або більшості трипільських племен — одна з найдавніших держав у світі.

Побут трипільців

Трипільська культура в період її піднесення носила яскраво виявлений хліборобський характер: вирощувалася пшениця кількох сортів, ячмінь, просо, жито, а також бобові, коноплі та інші культури.

Трипільці займалися садівництвом (абрикоси, сливи, виноград), збирали дикоростучі плоди (кизил, грушки, яблука, вишні). Розвивалося приселищне скотарство (вирощували велику рогату худобу і свиней).

Спочатку трипільці будували напівземлянки. Пізніше з'явилися наземні житла площею до 150 квадратних метрів. Споруджувалися дво- і триповерхові будівлі. Головним будівельним матеріалом служила глина, хоча каркас житла був дерев'яним.

Спочатку використовувалася незначна кількість виробів з міді (шила, рибальські гачки, примітивні прикраси). Пізніше асортимент виробів значно збільшився, навіть з'явилася металева зброя.

Високого рівня у трипільців досягло виготовлення глиняного посуду. Існували спеціальні майстерні, в яких працювали майстри-гончарі. Виготовлявся найрізноманітніший посуд: кухонний, столовий, а також великі (висотою до 1 метра) посудини для зберігання зерна та інших продуктів. Посуд був розписаний кольоровим орнаментом.

 

9.Кіммерія.Скіфія. Сарматія

Кіммерійці

Найдавнішим народом на території України, ім'я якого нам відоме за писемними джерелами, є кіммерійці.Панування кочових племен кіммерійців у Степу тривало в кінці II тис. до н.е. — VII ст. до н.е. Вчені вважають, що, найімовірніше вони належали до іранської мовної групи.

З території України, як свідчать грецькі та східні автори, кіммерійці здійснювали походи до Малої Азії..

Серед пам'яток кіммерійців на території України переважають впускні поховання у насипах курганів доби бронзи. Вони супроводжуються зброєю та деталями кінської збруї.

Скіфи

Відомо, що переслідуючи кіммерійців, скіфи потрапили на північ сучасного Ірану і встановили тут своє панування, що тривало 28 років. Вони нападали навіть на Палестину. Цар Мідії одного разу запросив вождів скіфів на бенкет, під час якого їх вбили.

Повернувшись із Передньої Азії, скіфи деякий час жили на Північному Кавказі, а пізніше переселилися на територію України. Справжніми скіфами були лише царські скіфи і скіфи-кочівники, які жили у степах Подніпров'я і в Приазов'ї.

Біля 515 p. до н.е. в Північне Причорномор'я вдерлися полчища перського царя Дарія І. Армія персів два місяці марно намагалася нав'язати скіфам вирішальну битву.Дарій, залишивши у таборі розпалені вогнища, кинувши обоз і поранених, вночі відірвався від скіфів і повернувся до Дунаю.

Кургани скіфських царів та знаті є найбільш дослідженими пам'ятками Скіфії. їх часто називають "царськими". Це велетенські споруди діаметром понад 100 метрів, які сягали колись висоти до 20 і більше метрів. Середних найбільш відомі такі: Солоха (поблизу с.Велика Знам'янка Запорізької області), Товста Могила і Чортомлик (під Нікополем на Дніпропетровщині), Куль-Оба (в околицях Керчі).. В курганах виявлено численні високохудожні вироби ювелірів: вази та чаші зі сплаву золота і срібла, коштовну зброю, золоті нашивні бляшки для одягу й головних уборів, дорогий чорнолаковий керамічний посуд, амфори для зберігання вина й оливи.

Багато предметів, що знайдено в курганах, сьогодні є всесвітньовідомими: золотий гребінь, на спинці якого зображено бій між вершником і двома пішими воїнами (курган Солоха); вази з Чортомлика, Куль-Оби, Гайманової Могили; нагрудна золота прикраса — пектораль — з Товстої Могили та багато інших.

Сармати

Геродот розказав скіфську легенду про походження племені савроматів від шлюбів амазонок і скіфів (назва походить від іранських слів, що означають "оперезаний мечем"). У IV ст. до н.е. в межиріччі Дніпра та Дону вперше з'явилися сармати (так тепер грецькі автори у своїх творах стали називати савроматів). В III ст. до н.е. вони витіснили зі Степу скіфів, відкинувши тих у Крим і за Дунай.

Городища пізніх скіфів ще деякий час існували на Нижньому Дніпрі. У степовій частині і передгір'ях Кримського півострова утворилася держава (вчені називають її Малою Скіфією). У другій половині III ст. сармати знищили столицю Малої Скіфії — Неаполь Скіфський.

У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Один грецький історик розповів про царицю Амагу, яка незалежно від свого чоловіка-п'яниці здійснила похід проти скіфів і визволила від їхньої облоги грецьке місто Херсонес.

Сармати вели кочове господарство, долаючи зі стадами коней та овець досить великі відстані. Майже єдиними відомими археологам пам'ятками сарматів у Північному Причорномор'ї є кургани. Жіночі й чоловічі поховання часто супроводжувалися майже одним і тим самим інвентарем, в тому числі і зброєю.

 

10. Грецькі міста-держави Північного Причорномор’я

Грецькі мореплавці на Чорному морі, яке з'явилися в II тис. до н.е.

До заснування нових колоній греків спонукали різні обставини: нестача землі в Греції, боротьба демосу і аристократії, торгові інтереси. Колонізація відбувалася в умовах інтенсивного зростання грецьких міст-держав, розвитку сільського господарства, різних ремесел і торгівлі. Новозасновані колонії мали той самий політичний устрій, що й інші грецькі міста — рабовласницьку демократію.

В VIII-VII ст. до н.е. з'являються перші колонії греків у Північному Причорномор'ї. Основними районами колонізації були: територія по обидва боки Боспору Кіммерійського (Керченської протоки), Західний Крим, райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів.

На правому березі Бузького лиману в середині VI ст. до н.е. виникла Ольвія (грецькою мовою — "щаслива"). В період найбільшого піднесення Ольвії населення міста сягало 20 тисяч мешканців. До Ольвійської держави входило ще близько 200 сільських поселень. З ІІ-го ст. до н.е. Ольвія майже весь час перебуває в залежності від інших держав.

Херсонес (грецькою мовою — "півострів") засновано в кінці V ст. до н.е. Населення міста складало близько 15 тисяч жителів. Воно було обнесено міцним муром висотою до 10 метрів, який частково зберігся.

Наймогутнішою державою серед грецьких колоній у Північному Причорномор'ї було Боспорське царство, яке виникло на початку V ст. до н.е., коли об'єдналися грецькі міста на Керченському і Таманському півостровах. Грецькі міста зберігали самостійність при вирішенні внутрішніх справ. Формально боспорські царі вважалися лише архонтами Пантікапея і союзних йому міст, царями ж були по відношенню до підкорених місцевих племен.

Кожне значне місто мало укріплену частину — акрополь. В містах вирізнялися спеціалізовані портові, торгівельні та адміністративні квартали. Ремісники переважно оселялися на околицях міст.

Міста були оточені сільськими поселеннями, що складали так звану хору ("земля, область"). Основою сільського господарства було вирощування зернових культур (ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка). Значну кількість зерна вивозили з Боспору до Греції. Поступово важливе місце зайняло виноградарство. Продавали вино скіфам і сарматам. Дещо менше вирощували садових і городніх культур (яблуні, груші, мигдаль, грецький горіх, огірки, кавуни, дині). Греки утримували биків, буйволів, коней, кіз, овець, свиней, ослів, верблюдів, курей, качок, гусей. Важливе місце належало рибному промислу.

Серед ремесел найбільш масовим було керамічне виробництво. Основними видами кераміки були піфоси, амфори, кухонні каструлі, сковороди, тарелі, глеки, миски, чашки. Храми й вівтарі прикрашалися теракотовими статуетками (виробами з кольорової пористої глини), які зображували персонажів античної міфології, різних тварин і птахів.

В Ольвії відкрито залишки аптеки. В місцях поширення лікувальних грязей влаштовувалися святилища богів. У маленькому місті Парасін (знаходилося на березі Сакського озера на заході Криму) за допомогою грязей лікували різні рани.

11. Походження слов’ян

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян. Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою "венеди". Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Термін «слов'яни» загальноприйнятої етимології не має. Існують кілька версій походження етноніму «слов'яни»:

1)Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного слов'янського племені, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведено конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, ймовірно, це назва ріки; порівн. Славутич (Дніпро); назви рік Слуя, сюди ж польські назви рік Sɫawa, Sɫawica, сербське Славница. Ці гідроніми походять до індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати». Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась при цьому від гідроніма.

2)Часто етимологію самоназви зв'язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов'яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов'янського (тобто іншомовних племен) — нѣмьци «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Ця етимологія відкидалась багатьма авторами через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов'язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями.Зі славістів XX століття її обстоював Р. О. Якобсон.

 

12.Антська держава

Міжплемінний військово-політичний союз з кін. 4 до поч. 7 ст. на тер. України у межиріччі Дніпра і Дністра. Назва д-ви походить від назви народу (анти). Візант. хроністи Прокопій Кесарійський і Менандр та готський Йордан характеризували. На чолі стояли вожді, яких готи і греки називали рексами (царями). До нашого часу дійшли імена деяких з них: Бож, Ардагаст та ін. Згадуються також представники антської знаті — Ідарій, Келагаст, Мезамир. Влада антських правителів невпинно зростала, поступово розвивалися спадкові династичні зв'язки. Анти мали сильне військо. Історія донесла до нас імена воєначальників Всегорда, Доброгаста, Хільбудія та ін.

При антських царях діяла рада, яка називалася коментом. Це був дорадчий орган, що певним чином впливав на прийняття правителями політ, рішень. Виявом демократії були всенародні збори — народне віче.

На них обговорювалися важливі питання сусп. життя.

 

Судова влада будувалася на засадах дотримання законів і звичаїв, заповіданих предками. Загальних судів тут спочатку не було. Первинною ланкою виступали самі антські люди, які були суддями у справах, що стосувалися їх родових інтересів. Згодом з'явилися громадські (сільські) суди. У кожному роду суд. функції виконував родовий старійшина, а в племені - племінний вождь. Найвищою суд. інстанцією був цар. Візант. джерела подають свідчення про існування в А. д. певних загальнообов'язкових правил поведінки і актів під назвою «закон». Відомі, зокрема, «Закон про народоправство», «Закон про громадянство», «Закон антів про Хільбудія», право гостинності тощо. Поряд з ними існував і «язичницький закон», що випливав з вірувань антів. Він відбивався у звичаях і традиціях, які анти «самі собі встановили і судили по розуму».

Процес державотворення в антів не знайшов свого завершення. Слов'яно-аварські війни, в яких анти брали активну участь, призвели на поч. 7 ст. до розпаду Антської держави.

 

13. Теорія походження Київської Русі

Хозарська гіпотеза

- в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.

Кельтська теорія

-Засновником кельтської теорії походження Русі по праву вважається відомий український політик, правознавець та громадський діяч Сергій Шелухін (1864–1938), який запропонував дану теорію наприкінці 1920-х років[1]. На його думку, народ «русь», який розміщується літописцем поряд із англами та галлами, може бути ототожнений з рутенами (Rutheni) – кельтським плем’ям, яке у І ст. до н.е. зафіксоване Ю. Цезарем на півдні Галлії, у межиріччі Рони та Гаронни.

 

14.Ознаки-атрибути Київської Русі як держави

За формою правління Київську Русь можна вважати ранньофеодальною монархією. Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак клаптикової ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів. Інколи перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами сюзеренітету-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, відносно єдиним державним утворенням.

Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва.

На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних і зовнішньополітичних акціях. З кінця Х ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. У зв’язку з ускладненням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його воєначальницької діяльності. Обов’язки захищати кордони передбачають організацію сторожової служби, спорудження укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв’язків. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), придушення народних повстань, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства в суспільстві. У ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

 

15. Утворення і становлення Київської Русі

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві.

Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу.

Князь Олег (882–912 рр.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва тепер поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю. У 911 році був підписаний новийперший 907), значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

Наступник Олега князь Ігор I (912—945 рр.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм.

Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945–964). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їх головне місто Іскоростень.

Значно розширилась Русь, зросла її могутність та міжнародна вага за часів сина Ігоря і Ольги Святослава (964–972). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, що провів все своє правління у війнах, охопивши своїми походами грандіозну територію у Європі і Азії. Русь розгромила великий Хазарський каганат за його правління

 

16. Розквіт Київської держави в кінці 10-першій половині 11 ст.

Період розквіту припадай на час правління Володимира (980–1015) та його сина Ярослава (1019–1054).

У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981–993 рр. було здійснено кілька вдалих походів.

В кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.

З часом у зовнішній політиці князя Володимира формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються лінії укріплень, а також нові міста та ін. Однак, хоч Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, ліквідувати цю небезпеку йому не вдалося.

Володимир охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у північних землях.

Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.

За Володимира Руська держава перетворилась на одну з наймогутніших в Європі, а Київ за красою, розмірами змагався з Константинополем. Місто нараховувало 8 базарів, 400 церков і т. д.

Ярослав відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька по зміцненню Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі.

У 1031 році були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 році під час міжусобиць. У 1036 році під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з'явились нові — половці.

Середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність правлячих груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв'язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи».

Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутріполітичного становища. У цій діяльності він спирався на бояр, що на цей час зміцнилися, посилили свій вплив на життя країни.При правлінні Ярослава був вироблений і кодекс законів «Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князям також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи.

Ярослав Мудрий помер у 1054 році, залишивши заповіт, яким поділив між дітьми свою державу.

 

17. Початок роздроблення і занепад Київської Русі

Старший син Ізяслав I (1054–1078), що не мав здібностей до керівництва державою, виконував роль її формального глави, у перші роки правління при підтримці братів Святослава і Всеволода. Вони створили тріумвірат, що вів спільну політику і підтримував єдність держави. Однак незабаром між ними виникли суперечності. Після довгих міжусобиць до влади прийшли по черзі останні члени тріумвірату, які продовжували невдало вести боротьбу з половцями. Велика половецька орда продовжувала спустошувати країну. Справа ускладнювалась відсутністю єдності серед князів. Зростала кількість князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 302; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.44.30 (0.106 с.)