Норманська та антинорманська теорії

- Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.

Хозарська гіпотеза

- в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.

Кельтська теорія

-Засновником кельтської теорії походження Русі по праву вважається відомий український політик, правознавець та громадський діяч Сергій Шелухін (1864–1938), який запропонував дану теорію наприкінці 1920-х років[1]. На його думку, народ «русь», який розміщується літописцем поряд із англами та галлами, може бути ототожнений з рутенами (Rutheni) – кельтським плем’ям, яке у І ст. до н.е. зафіксоване Ю. Цезарем на півдні Галлії, у межиріччі Рони та Гаронни.

 

14.Ознаки-атрибути Київської Русі як держави

За формою правління Київську Русь можна вважати ранньофеодальною монархією. Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак клаптикової ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів. Інколи перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами сюзеренітету-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, відносно єдиним державним утворенням.

Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва.

На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних і зовнішньополітичних акціях. З кінця Х ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. У зв’язку з ускладненням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його воєначальницької діяльності. Обов’язки захищати кордони передбачають організацію сторожової служби, спорудження укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв’язків. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), придушення народних повстань, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства в суспільстві. У ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

 

15. Утворення і становлення Київської Русі

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві.

Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу.

Князь Олег (882–912 рр.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва тепер поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю. У 911 році був підписаний новийперший 907), значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

Наступник Олега князь Ігор I (912—945 рр.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм.

Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945–964). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їх головне місто Іскоростень.

Значно розширилась Русь, зросла її могутність та міжнародна вага за часів сина Ігоря і Ольги Святослава (964–972). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, що провів все своє правління у війнах, охопивши своїми походами грандіозну територію у Європі і Азії. Русь розгромила великий Хазарський каганат за його правління

 

16. Розквіт Київської держави в кінці 10-першій половині 11 ст.

Період розквіту припадай на час правління Володимира (980–1015) та його сина Ярослава (1019–1054).

У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981–993 рр. було здійснено кілька вдалих походів.

В кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.

З часом у зовнішній політиці князя Володимира формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються лінії укріплень, а також нові міста та ін. Однак, хоч Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, ліквідувати цю небезпеку йому не вдалося.

Володимир охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у північних землях.

Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.

За Володимира Руська держава перетворилась на одну з наймогутніших в Європі, а Київ за красою, розмірами змагався з Константинополем. Місто нараховувало 8 базарів, 400 церков і т. д.

Ярослав відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька по зміцненню Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі.

У 1031 році були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 році під час міжусобиць. У 1036 році під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з'явились нові — половці.

Середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність правлячих груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв'язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи».

Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутріполітичного становища. У цій діяльності він спирався на бояр, що на цей час зміцнилися, посилили свій вплив на життя країни.При правлінні Ярослава був вироблений і кодекс законів «Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князям також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи.

Ярослав Мудрий помер у 1054 році, залишивши заповіт, яким поділив між дітьми свою державу.

 

17. Початок роздроблення і занепад Київської Русі

Старший син Ізяслав I (1054–1078), що не мав здібностей до керівництва державою, виконував роль її формального глави, у перші роки правління при підтримці братів Святослава і Всеволода. Вони створили тріумвірат, що вів спільну політику і підтримував єдність держави. Однак незабаром між ними виникли суперечності. Після довгих міжусобиць до влади прийшли по черзі останні члени тріумвірату, які продовжували невдало вести боротьбу з половцями. Велика половецька орда продовжувала спустошувати країну. Справа ускладнювалась відсутністю єдності серед князів. Зростала кількість князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді.

З метою уладнати суперечності і спільно виступати проти кочівників за ініціативою князя Переяславщини Володимира Мономаха і Київського Святополка II у 1097 році у Любечі, біля Києва, був проведений з'їзд князів. Головною ухвалою Любенького з'їзду було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь загал князів. Коли хтось з них порушував єдність, рішенням з'їзду проти нього решта йшли війною. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних угод з кочівниками.

Проте, ухвали з'їзду були негайно порушені

Все перше десятиліття XII ст. було присвячене походам проти половців, і головним героєм боротьби став Володимир Мономах. Війни з половцями велися з перемінним успіхом і коштували величезних жертв. Однак поступово сила ударів об'єднаних військ руських наростала. Нарешті, у 1111 році зусиллями всіх князів організовано похід аж до Сіверського Дінця, де половців було остаточно розгромлено. Володимир Мономах цими переконливими перемогами здобув велику популярність.

Володимир Мономах (1113–1125 рр.), якого було обрано великим князем Київським у 1113р зробив останню успішну спробу зберегти єдину, централізовану Київську державу, відродити її могутність. Він об’єднав 2\3 країни. За його правління на Русь прийшов відносний такий довготривалий спокій. Після смерті Володимира його справу продовжив його син Мстислав (1125-1132). Після смерті Мстислава Київська Русь остаточно розпалась на ряд удільних князівств.

Через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Навіть із зменшенням свого населення,територій і впливу Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Русі, тому не вщухали війни за владу у ньому.

У 1223 році об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й у жорстокій битві зазнали страшної поразки, а в 1237 році на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингісхана Батиєм. Військо зруйнувало міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 році дійшло до Києва та захопило його.

18. Князівства в Україні після розпаду Київської Русі

У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два були об'єднані в 1199 p.).

Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалась столиця Русі. Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Водночас Київ найбільше страждав від князівської колотнечі. В історію увійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським.

Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, деревлян, дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, в літописах згадується близько 80 її міст.

Чернігівське князівство займало величезну територію колишніх земель сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську землю і Тмуторокань (сучасна Тамань). Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Всередині князівства існувало 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).

Переяславське князівство було одним з найдавніших (виділилось 1054 р. як спадщина сина Ярослава Мудрого Всеволода), проте, на відміну від інших, фактично не мало політичної самостійності і повністю залежало від Києва, а пізніше — від Суздаля і Чернігова. Територія князівства була порівняно невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру; на півночі — по верхів'ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла; на сході і півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувались опорні пункти оборони від кочовиків; фортеці Воїн, Лубни, Полтава. Окрім стольного Переяслава, інших великих міст земля не мала.

Фактично з розпадом Київської Русі і після монголо-татарської навали єдиними князівствами на території сучасної України лишились Волинське та Галицьке, які тими чи іншими шляхами лишились більш0менш незалежними від орди і намагалися виокреслитися з-поміж додішніх руських земель в незалежне єдине князівство.

 

19. Політичний устрій і суспільна організація Київської Русі

Найважливішим механізмом влади була княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів.

Київська Русь мала ранньофеодальне суспільство з пережитками родоплемінних стосунків і елементами рабовласницьких відносин. і Основу його становила приватна власність на землю за військову та державну службу у вигляді уділу та вотчини.

Населення Русі поділялося на три соціальні категорії: вільних людей, напіввільних, або тимчасово залежних, та невільників. Склад групи вільних людей був досить строкатим. Сюди належала пануюча верхівка - аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів), знать (бояри, дружинники, урядовці), люди (вільні общинники), духовенство (біле - священики, дяки, паламарі, та чорне - ченці і клір), Міщани або горожани, граждани (гості-іноземці, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та поземельно залежні селяни-общинники - смерди. Всі вони були юридично вільними.

До категорії напіввільних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої волі; рядовичі - грошові боржники, що укладали кабальну угоду-ряд і відповідали майном, та люди, які втратили засоби до життя, - ізгої (гоїти, жити) - осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочини, збанкрутілі купці тощо. Іхня тимчасова чи обмежена неправоздатність припинялася зі сплатою боргу. ІВ правопорушення вони відповідали особисто в суді.

Групу невільників становили холопи (посаджені на землю раби) та Челядь (дворові слуги).

 

20. Медицина Княжої доби

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких є багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава», перекладений у X ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку. Для розпізнавання.хвороби і успішного лікування лікареві слід докладно знати умори життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения й всього обьічая его пьітай».

В «Ізборнику» знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких різновидів раку. З лікарських засобів згадується блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров’я постійного підтримання бадьорості — «печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися».

Медицина часів Київської Русі-України мала кілька напрямів, зокрема процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це було зумовлено частими війнами і побутовими травмами. Хірургія давньоруською мовою називалася «різання», а хірург — «різальником». Тогочасні хірурги володіли технікою операції на черепі під час епілепсії та інших захворюваннях. В XI ст. найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок, при цьому «різальник» мав домогтися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.

Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь вважався одним із основних засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупи й могили тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували під час опіків.

Введенню до лікувальної практики багатьох засобів рослинного і тваринного походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої Азії значною мірою завдячує нашій народній медицині.

За прикладом давньоруських «лїчців» Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими ліками».

Як уже зазначалося, на жаль, медичних пам’яток часів Київської Русі-України майже не збереглося. Багато творів було втрачено у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал.

Життя печерських подвижників об’єднане в збірник, відомий під назвою «Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду монахів-цілителів. Видатний український історик і державний діяч М. Грушевський дав дуже високу оцінку «Патерику», назвавши його «золотою книгою» українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками подій, пов’язаних з виникненням монастиря. За їх свідченнями вже в XI а. в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих — хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими захворюваннями (знаменита «келія біснуватих», яка існує до сьогодні). Ще при Феодосії — ігумені Києво-Печерського монастиря (1062-1074 рр.) — був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку оглядав настоятель, який направляв їх до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.

 

21.Галицьке і Волинське князівство в 11-12 ст.

На середину 11 століття землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь - багатолюдна земля з розвинутими містами і торговий шлях на захід. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол і єпископія..

У 1084 роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, князі ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці 11 століття, вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані Володимирком, сином Володара, в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями, а також половцями для протистояння зазіханням волинських, польських і угорських правителів. За правління сина Володимирка, Ярослава Осмомисла, Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав'я. Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями і тому «скоївся великий заколот в Галицькій землі», у результаті якого вона була окупована угорськими військами Бели ІІІ. Проте за допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси і Польщі, Галич був повернутий останньому князю з гілки Ростиславичів, Володимиру Ярославичу.

На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство, стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі. Його син Мстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

 

22.Утворення Галицько-Волинської держави та його розвиток у 1199-1240рр.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства.

Водночас Роман втрутився у боротьбу за Київ, який здобув у 1204 році, та прийняв титул Великого князя Київського. У 1202 і 1204 роках він здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку 13 століття Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі». Проте реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.

Через раптову смерть Романа Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі від’єднувалися, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів - Данила і Василька. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства втрутилися сусіди - Польща й Угорщина.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, однак через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер проугорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 році монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками і заволоділи усією Галичиною.

 

Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний, виходець з дрібних київських князів, який до того владарював у Новгороді. За допомоги половців він розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року і, визволивши Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, але під впливом проугорської партії галицьких бояр був змушений покинути князівство у 1228, яке заповідав угорському королеві Андрію ІІ.

Тим часом, Волинь по смерті Романа розпалася на дрібні удільні князівства, а її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинське князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі, утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, а у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з під польського протекторату через смерть Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів і на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Таким чином Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні вісім років вони вели війну за свою другу «вотчину» Галичину, яка була окупована угорцями. У 1238 році Данило здобув Галич, вигнав іноземців і відновив Галицько-Волинське князівство.

 

23.Розвиток Галицько-Волинської держави за часів Данила Галицького

Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.

Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі - Києвом.

З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління.

Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250–1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів.

Попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254–1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях та приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.

У 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.

 

24.Політичний лад і суспільний устрій Галицько-Волинської держави

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення.

Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих»,яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.

Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр.

Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.

 

25. Занепад Галицько-Волинської держави. Наступники Данила Галицького

У другій половині XIII ст.., галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. За князювання Володимира і Лева, Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході.

На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів.

Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II.Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнавши свою залежність від неї.Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців і допомагав об’єднавчим процесам між православ'ям та Римською Церквою. Ці заходи викликали незадоволення бояр, які врешті-решт отруїли князя у 1340 році.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком. У 1349 польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною була анексована Польським королівством, Волинь - Великим князівством Литовським. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.

 

26. Литовсько-Руська доба (14-16ст). Її значення для України

У XIV ст. історичні події розвивалися вкрай несприятливо для Русі-України: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, Польща захопила Галичину, Молдавське князівство — Буковину, а Угорщина — Закарпаття.

Ослабленням Русі-України скористалося також Литовське князівство, яке в 30-х роках XIV ст. почало завойовувати українські землі: Дорогичинську, Берестейську, Турово-Пинську, Прип'ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт стає галицько-волинським князем, але в 1349 р. втрачає Галичину, залишаючи за собою тільки Волинь.

У 50-х роках XIV ст., з ослабленням Золотої Орди, розпочався наступ Литви на Подніпров'я. Його очолив старший брат Любарта великий князь литовський Ольґерд Ґедимінович (1345-1377). У 1355-1356 рр. він захопив Чернігово- Сіверщину, а в 1362 р., розгромивши на р. Сині Води монголо-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля і Переяславщину. Підпорядкувавши приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було м. Вільно.

Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом «захоплюючи, звільняємо», виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв.Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. Руська мова стала державною у Литовському князівстві Православна церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції. Українська знать, зберігла свої володіння,тому й державу чимало істориків визначають як Литовсько-Руську.

Велике князівство Литовське, утворене на 90 % з українських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь.Правда, руська династія Рюриковичів поступилася місцем литовським Ґедиміновичам.

Після Ольґерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Яґайло (1377—1392, який мав виришити чемало проблемв тому числі і зовнішніх, тому Яґайло мусив шукати зовнішню підтримку. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, й уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревській унії все ж не дало честі збитися в той час.

Із самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Яґайла князя Витовта (1392—1430), який за Островською угодою (1392) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. Загалом українці, які більше двох століть перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно сприятливі умови для свого розвитку. Водночас, починаючи з прийняття Кревської унії, їхні права поступово обмежують. Насамперед істотно змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десятиліття після приєднання до Литви українці й білоруси домінували у суспільно-політичному житті, то тепер їх відтісняють на другий план представники католицького віросповідання. Активнішою стала також політика великих князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель у складі Великого князівства Литовського.

 

27.Литовсько-польські унії та їх наслідки для України

Кревська унія 1385 р.- угода, укладена між Королівством Польським та