Визволення України. Вклад українського народу в розгром фашистської Німеччини. Корінний перелом у Великій Вітчизняній війні приніс українським землям визволення від німецько-фашистських загарбників.

Початком звільнення території України від окупантів стала Сталінградська битва. Уже 18 грудня 1942 р. в ході контрнаступу радянських військ було звільнено перший український населений пункт – с. Півнівку Ворошиловградської області. До лютого 1943 р. ворога було вигнано із значної частини Донбасу і Харківщини. Велику роль в очищенні української землі від фашистської скверни відіграло форсування Дніпра (вересень-листопад 1943 р.) 6 листопада 1943 р. радянські війська оволоділи столицею України - Києвом. Правобережна Україна була звільнена від гітлерівців в ході Корсунь-Шевченківської та Рівненсько-Луцької операцій (січень-лютий 1944 р.). В травні 1944 року було визволено Крим, а 27 червня 1944 р. – місто Львів.На початку жовтня 1944 року територія України в межах кордонів червня 1941 р. була повністю звільнена від окупантів, а наприкінці цього місяця війська 4-го Українського фронту вигнали ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 року між СРСР і Чехословаччиною було підписано договір про возз’єднання Закарпатської України з УРСР.

 

77. Репресії радянської влади проти населення Зх. України в післявоєнні роки.

За офіційними даними, в Західній Україні у 1944—1953 pp. було заарештовано майже 104 тис. осіб — учасників ОУН. Виселено ж було понад 65 тис. сімей. Радянська влада утверджувалась в Західній Україні за допомогою свавілля і беззаконня. Тяжкі втрати, а також заклики влади припинити опір та прийти з повинною змусили бійців УПА або переходити кордон, або здаватись владі.

За умов, коли близько 90% керівників різних чинів були прибульцями зі сходу, а тому погано обізнані з місцевими особливостями, не завжди освіченими й компетентними, допускалися серйозні помилки, прорахунки, зловживання, особливо в період встановлення радянських порядків, колективізації, боротьби з українським підпіллям. За вказівками Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що па ну нили у сталінській імперії. Мали місце адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на „східняків” і „західняків”.

 

78. Боротьба УПА за Українську Самостійну Соборну Державу

Для знищення УПА більшовики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички, як наприклад, у квітні 1944 триденний бій під Гурбами на Крем'янеччині з участю близько 30 000 вояків, в жовтні того ж року битва під Лещавою-Горішньою та зимою 1944-45 у Карпатах. Для поборювання УПА радянський уряд кинув навіть кілька дивізій військ НКВС. Узимку 1945-46 в Карпатах було влаштовано велику блокаду з розташуванням військ НКВС по селах з метою не допустити допомоги населення загонам УПА та підпіллю. Для боротьби з УПА більшовики вербували з місцевого населення так званих «стрибків».

НКВС-МВС застосовували також різні методи провокації: створення фальшивих загонів УПА - спецгруп НКВС, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та інше. Одночасно керівники уряду УРСР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА складати зброю («з повиною») за ціну помилування. Тих, хто погоджувався, НКВС включало до частин для боротьби з УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів.

Трагічною датою історії УПА стала смерть головного командира Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, виснаження і радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953, а за радянськими джерелами до 1956. Останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1961 р..

Про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950-их років.

 

79. Операція «Вісла». Депортація з Криму у квітні-червні 1944року

Операція «Вісла» — етнічна чистка, здійснена у 1947 році (початок — 29 березня) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР.

Приводом до початку Операції Вісла стала загибель 28.03.1947 в районі с. Яблоньки (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (командир — майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського.Цього ж дня на засіданні політбюро ПРП було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства — Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.Акція супроводжувалась масовим насильством над українським населенням. Польська комуністична міліція озброювала польських селян-шовіністів, що знищували цілі села, вбиваючи навіть дітей і жінок.

27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українці позбавлені права на господарства, з яких вони були виселені під час акції «Вісла» і на залишене там нерухоме майно.

Депортація кримських татар – примусове виселення кримськотатарського населення Кримської АРСР, проведене НКВС 18 травня 1944 року. Офіційно причиною депортації вказувалася співпраця деяких кримських татар з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. У 1989 році депортація була визнана Верховною Радою СРСР незаконною і злочинною. Кримські татари вимагають визнати депортацію геноцидом.

Операція з депортації почалася рано вранці 18 травня 1944 року і закінчилася о 16:00 20 травня. Для її проведення було задіяно війська НКВС кількістю понад 32 тисячі осіб. Депортованим відводили від декількох хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони з ними відправляли до місць заслання. У телеграмі НКВС на ім'я Сталіна йшлося про те, що було виселено 183 155 осіб.

 

80. Україна в умовах хрущовської відлиги

Відлига – неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.

Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС у лютому 1956 року. У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагнуло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соціалізму.

М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період.

Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання завдання у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвиненіші західні країни за виробництвом продукції на особу.

Для того, щоб прискорити темпи економічного розвитку, робилися спроби часткової реорганізації управління господарством. Так, було організовано територіальні органи управління — ради народного господарства (раднаргоспи), які об'єднували одну або декілька областей.

1954 року розпочалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі та Північному Кавказі. Цілинна кампанія стала загальнонародною.

Остаточним завершенням відлиги вважають відсторонення Хрущова і прихід до влади Брежнєва (1964). Десталінізацію було зупинено, а у зв'язку зі святкуванням 20-ї річниці перемоги у Вітчизняній війні почалося звеличення ролі Сталіна як організатора перемоги радянського народу.

 

81. Україна в умовах «застою»

Після усунення М.Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається єдиним словом - "стабілізація", яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, як зазначають дослідники цього періоду, відразу проводячи жорсткий консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна - страх перед репресіями, з усуненням Хрущова - ентузіазм і романтичну віру.

У 1965 р. почалася економічна реформа з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР.Однак, істотних змін в аграрній політиці не відбулося - реформа лише дещо "обновила" колгоспну систему. Для забезпечення населення продовольством держава була змушена закуповувати хліб за кордоном.

Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління, але 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.

І хоча на початку можна було простежити хоч якийсь позитив від реформ, проте вже на поч. 70-х рр. з'явилися перші симптоми краху реформи.

Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, намітилося постійне відставання від розвинених країн

Збільшився бюрократичний апарат..

Таким чином, у 70-80-ті рр. народне господарство вступило у смугу кризи.

В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% і більше).

Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави було збудовано та будувалося вісім АЕС. Україна, яка складала 2,6% території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень.

Рівень життя народу

Протягом 60-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної плати.

Проте цей добробут був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. знаходилася серед країн, які займали 50-60-ті місця у світі. Існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу.

 

82. Національно-культурний рух опору 50-60 рр.

Шістдесятники – назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х – у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років. У політиці 1960–1970-х рр 20 ст. «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти).

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували. Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965).

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965—72 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома.

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі.

 

83. Дальша радикалізація руху опору у 70-80 ті рр.

У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Було заарештовано ряд діячів того часу.

Деякий імпульс боротьби дало входження СРСР до Гельсінської спілки.. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві. Очолив Українську Гельсінкську групу (УГГ),, письменник Микола Руденко.

На початку 1980-х рр. в Україні інтелігентський дисидентський рух було практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні.

Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до «великого брата», що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків часу перебудови, серед яких учасник Народного Руху України В'ячеслав Чорновіл.

Народний Рух України (скорочено: НРУ або Рух) — політична партія в Україні, до того - громадсько-політична організація. Утворений у 1989 році. Історія політичної партії Народний Рух України веде свій початок від громадсько-політичного руху, який був заснований на базі численних демократичних угруповань, на основі запропонованих Спілкою письменників України Програми і Статуту (надруковано в «Літературній Україні» 16 лютого 1989 року). У березні - вересні 1989 року в більшості областей пройшли установчі конференції. Установчий з'їзд відбувся 8-10 вересня 1989 року у Києві під назвою «Народний Рух України за перебудову»

У Народному Русі об'єдналися люди різних політичних переконань — від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності. Особливу увагу в пропагандистській роботі Рух приділяв вихованню історією.

 

84. Перші кроки революційного переходу від УРСР до незалежної України після горбачорської «перебудови»

 

86. Декларація про державний суверенітет України

Декларація про державний суверенітет України - документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР»(16 липня 1990р.). Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

87. Акт проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року.

Акт проголошення незалежності України - документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.

В Акті зазначалося:

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує: незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ.

Всеукраїнський референдум 1991 року — загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. Відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90,32%) проголосувала «За».

 

89. Прийняття Конституції України 1996 року. Внесення змін і доповнень у 2004р.. Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» 2009 р.

Конституція України - Основний Закон держави України. Ухвалений 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання. Конституція України набула чинності з дня її прийняття.

Укладення Договору стало важливим компромісом. Він мав діяти до прийняття нової Конституції України з метою подальшого забезпечення розвитку і успішного завершення конституційного процесу в Україні.

Конституційний процес можна поділити на такі етапи

1) прийняття Концепції Конституції України 1991 р. до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 p.);

2) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 p.;

3) травень-листопад 1993 р. — доопрацювання другого проекту Конституції України;

4) листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза в Україні;

підготовка та прийняття Конституційного договору України в 1995 p.;

5)від прийняття Конституційного договору в 1995 р. до прийняття Конституції України 1996 р.

Для подолання гострої кризи 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила Закон України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи. Закон на основі проекту Симоненка—Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років.

Після приходу до влади Віктора Януковича 1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав, що не відповідає Конституції України, Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Згідно з рішенням КС, відповідний закон втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року.

90. Зовнішньополітична діяльність України на сучасному етапі. Ядерне роззброєння.

Після 1991 року Україна встановила дипломатичні відносини з більшістю країн світу. Разом з Російською Федерацією і Білоруссю Україна стала засновником Співдружності незалежних держав (СНД).

14-15 травня 1999 року на зустрічі президентів держав Центральної Європи у Львові Кучма заявив, що Україна піде «по європейському шляху» і буде налагоджувати тісні зв'язки з ЄС. Засудивши бомбардування Югославії навесні 1999 року українська дипломатія пропонувала свою посередницьку роль у вирішенні конфлікту на Балканах.

У 1999–2001 роках Україна була непостійним членом Ради Безпеки ООН. Україна послідовно підтримує врегулювання різних конфліктів шляхом мирних переговорів. Вона брала участь у чотиристоронніх переговорах щодо конфлікту в Молдові та сприяла мирному врегулюванню конфлікту в пострадянській Грузії.

Партнерство і співробітництво між Європейським Союзом (УПС) з Україною набуло чинності 1 березня 1998 року. 31 січня 1992 року Україна приєдналася до Наради з безпеки і співробітництва в Європі, 10 березня 1992 року стала членом Ради північноатлантичного співробітництва. Україна має тісні відносини з НАТО,[ хоча й з обранням Віктора Януковича президентом у 2010 році цей курс зближення з перспективою членства НАТО був призупинений. Україна — найактивніший член Партнерства заради миру (ПЗМ).

Україна є членом таких організацій, як: ООН (з 1945), ВООЗ (з 1948), ЮНЕСКО (з 1954), ОБСЄ (з 1992), ОЧЕС (з 1992), Рада Європи (з 1995), ЦЄІ (з 1996), ГУАМ (з 1997), СДВ (з 2005), СОТ (з 2008). Також Україна є фактичним членом СНД (з 1991) і має статус спостерігача в таких організаціях, як: РКБМ (з 1999), ЄврАзЕС (з 2002), Франкофонія (з 2006).

У 2012 р. Україна очолила Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ), а в 2013-му очолить ОБСЄ.

Україна має дружні стосунки з Польщею. Від 2004 року Польща підтримує євроінтеграційний курс України. Обидві сторони визнають державні кордони, що склалися після Другої світової війни.

Після здобуття незалежності Україна має напружені відносини з Росією. Україна і Росія були співзасновником СНД, однак між ними виник конфлікт щодо фінансово-майнової спадщини СРСР.

Від часу незалежності Україна має напружені стосунки з Румунією, яка домагається перегляду кордонів. Проблемними ділянками є Чернівецька область, гирло Дунаю, острів Зміїний. 3 лютого 2009 року, за рішенням міжнародного суду в Гаазі Україна відстояла суверенітет над островом Зміїний, але втратила частину континентального шельфу багатого на нафту і газ, що відійшов Румунії.

91. Соціально-економічні проблеми України на сучасному етапі

За радянських часів економіка Україна була другою за величиною в Радянському. З розпадом радянської системи країна перейшла від планової економіки до ринкової. У 1993 році Україна досягла світового рекорду з інфляції протягом одного календарного року. Ціни стабілізувалися після введення нової валюти, гривні, в 1996 р.

Країна повільно рухалась у реалізації структурних реформ. Створив умови для приватизації, але ряд державних підприємств залишалися у держвласності.

До 1999 р ВВП впав до 40 % від рівня 1991 р,, але на початку 2000-х економіка показала сильне зростання — від 5 до 10 % — промислове виробництво зростало більш ніж на 10 % у рік. Україна сильно постраждала від економічної кризи 2008 р і в листопаді МВФ схвалив резервний кредит в $16,5 млрд для країни.

За даними видання ЦРУ «The World Factbook», станом на 2010 рік рівень ВВП України (за ПКС) займає 38 місце у світі і оцінюється в $305,2 млрд., ВВП на душу населення (2010) — $6700 — 133 місце у світі, рівень безробіття 8,1 %, населення нижче рівня бідності 35 %.

Станом на 1 жовтня 2011 р середня зарплата штатних працівників в Україні складала 2737 грн. (При цьому найвищий рівень середньої зарплати в Україні спостерігався в Києві — 4,072 тис. грн, найнижчий — у Тернопільській області — 1,927 тис. грн.

Світовий банк класифікує Україну як державу з середнім рівнем доходів. Значні проблеми включають слаборозвинену інфраструктуру і транспорт, корупцію і бюрократію.

Україна — держава з розвиненою науковою та промисловою базою, член Світової Організації Торгівлі (з 16 травня 2008 р.).

У структурі ВВП України 32,3 % займає промисловість, 9,8 % сільське господарство та 57,9 % послуги. У 2009 р вироблено 172,9 млрд. кВт/год електроенергії (21 місце у світі). Українська економіка характеризується високою енергозатратністю, й навіть попри зменшення витрат умовного палива на одиницю ВВП за останні 20 р у понад 3 рази, за цим показником Україна значно поступається розвинутим країнам.

За даними Міжнародного телекомунікаційного союзу (ITU), Україна посідає 58 місце у світі за рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Проте експерти відзначають позитивну динаміку комп'ютеризації: Україна досягне європейського рівня до 2020 р

Протягом першого кварталу 2011 р. обсяг зовнішнього боргу України збільшився на 3,1 млрд доларів (на 2,7 %) і станом на 1 квітня 2011 р. досяг 120,5 млрд доларів (84,1 % від ВВП).

 

92. Внутрішньо-політичний розвиток України

Ринкові реформи почалися в Україні на початку 1992 року. Українська економіка була тісно пов'язана з російською. Україна в цей період лише пристосовувала її до ринкового господарства сусідніх країн. Для контролю економічних процесів уряд мав мати власну грошову одиницю. Нову грошову одиницю вдалося лише в 1996 року після деякої стабілізації економічної ситуації.

У жовтні 1994 року Президент України Леонід Кучма запропонував програму економічних перетворень: відпуск цін, обмеження дефіциту бюджету, запровадження вільної внутрішньої та зовнішньої торгівлі, проведення строгої монетарної політики, масова приватизація великих підприємств, проведення земельної реформи. Цю програму схвалила Верховна Рада. США і Європейський Союз надали значну фінансову допомогу в її реалізації, прямі іноземні інвестиції зросли з $484 млн в 1994 році до $3122 млн в 1999-му. За рахунок іноземних кредитів та інвестицій Україні вдалося зупинити спад виробництва, почати його реконструкцію та переоснащення, скоротити безробіття.

Держава знизила максимальну ставку податків з фізичних осіб, знизився податок на прибуток і на додану вартість, що призвело до пожвавлення діяльності малого й середнього бізнесу. Прискорилася приватизація. У 2000 р. близько 70 % обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Вжиті заходи дали позитивний результат. У 1998 році спад виробництва був припинений і почалося його поступове зростання. У 2003 році він склав 15,8 %. Україна відмовилася від іноземних позик і успішно почала виплачувати зовнішній борг.

На початку 1992 р. Верховна Рада прийняла закон «Основні законодавства про культуру», де викладено основні напрямки культурного будівництва.

Народу повертаються забуті імена письменників, художників, музикантів, з'являється можливість знайомства з їхніми творами.

23 квітня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про свободу совісті та релігійні об'єднання»

Україна має багатопартійну систему, і станом на 7 вересня 2011 р. в країні зареєстровано 192 політичні партії.

 

94.Кримська проблема – реальність чи цілеспрямована провокація

Складними виявилися національні проблеми та збереження єдності України. Особливо загострилися питання сепаратизму в Криму, дві третини населення якого становили росіяни. Найважливішим виявилося розв´язання питання про повернення татар, незаконно виселених за наказом Сталіна у 1944 р. Фінансування їх повернення мало здійснюватися урядом СРСР, але після його розпаду важким тягарем лягло на знесилену економіку України. Не дочекавшись державної допомоги, кримські татари самотужки поверталися на історичну батьківщину і самочинно будували свої селища на нових місцях. Це викликало конфлікти з органами влади, міліцією, російським населенням. Боротьбу за права татарського населення очолили Організація кримськотатарського національного руху і представницький орган — Меджліс кримськотатарського народу. Кримські татари домагалися права на власну державність і особливий статус Криму в складі України.

Непростим було становище 700 тисяч українців у Криму, які не мали національних шкіл, преси, ефірного часу на телебаченні і закладів культури. Це спонукало їх до консолідації та організованої боротьби з русифікацією. У 1992 р. був проведений Всеукраїнський конгрес українців, який намітив стратегію боротьби за Крим як невіддільну частину України, а також підтримав справедливі домагання кримськотатарського народу, обравши Всекримську координаційну раду. Згодом була створена єдина організацію — Український громадянський конгрес Криму. Потужні проросійські сепаратистські сили згуртувалися в Республіканському русі Криму (РРК), який об´єднав навколо себе значну частину російського населення. Ядром руху стала Республіканська партія Криму (РПК). РРК і РПК виступили за повернення Криму, особливо Севастополя, до складу Росії. Але верховна рада Кримської АРСР (з лютого 1992 р. — Республіка Крим) виступила за державну самостійність. Верховна Рада України відмінила декілька законів Верховної Ради Криму, спрямованих на поступове приєднання його до Росії чи його самостійність, і врешті-решт у 1994-1995 pp. у Республіці Крим було запроваджено законодавство, за яким вона стала складовою частиною України. З 1992 р. в Республіці Крим існує представництво Президента України, яке контролює здійснення там законів України.

Можна з упевненістю сказати, що проблеми Криму немає, але є цілеспрямована провокація російських кіл, яка дестабілізує ситуацію на півострові й донині.

95.Фрагментарна характеристика усіх державностей України

Київська Русь - середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до сер. 13-го століття. Була об'єднанням східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичів. У часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.

Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України. В цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності».

Козацька держава Б. Хмельницького - українська козацька держава[1][2] на території Наддніпрянщини, Сіверщини та Східного Поділля. Утворилася внаслідок найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Очолювалася виборним Гетьманом, управлялася козаками. З 1654 року, з перервами, перебувала під протекторатом Московського царства, а згодом Російської імперії. Вищу влада представляли три органи - Генеральний військовий рада, гетьман і рада генеральної старшини.

Українська Народна республіка (УНР) - українська держава, що існувала в 1917–1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією. Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки.

Українська радянська соціалістична республіка -радянська соціалістична держава, що існувала в 1919[1]—1991 роках на території України. Одна з п'ятнадцяти союзних республік Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Створена російськими більшовиками під час українсько-радянської війни 1918 — 1920 років як маріонеткова держава на противагу Українській Народній Республіці. Хоча це не є виключно проукраїнський вид державності, але вона є попередницею незалежної України. Держави в якій ми живемо і розвиваємо для кращого життя у майбутньому.

97.Українська символіка

Згідно з Конституцією України, державними символами України: Державний Прапор України, Державний Герб України,Державний Гімн України,Державні символи Президента України.

Державний Прапор України - Жовтий (золотий) і синій кольори використовувалися на гербі Руського королівства 14 століття. Вони також вживалися на гербах руських земель, князів, шляхти і міст середньовіччя і раннього нового часу. У 18 столітті козацькі прапори Війська Запорозького часто вироблялися з синього полотнища із лицарем у золотих чи червлених шатах, із золотим орнаментом та арматурою. 1848 року українці Галичини використовували синьо-жовтий стяг як національний прапор. В 1917–1921 роках, під час української революції, цей стяг був державним прапором Української Народної Республіки й Української Держави. Впродовж 20 столітті жовто-блакитний прапор слугував символом українського національного опору проти комуністично-радянської та нацистської окупацій. 1991 року, після розвалу СРСР, цей прапор де-факто використовувався як державний стяг незалежної України. 18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України юридично закріпила за синьо-жовтим біколором статус офіційного прапора країни. 23 серпня в Україні щорічно відзначають День державного прапора.

Державний Герб України - герб держави Україна, один із чотирьох її офіційних символів поряд з прапором, гімном і Конституцією. 19 лютого 1992 року затверджено Малий Державний герб України. Конституцією також передбачений і Великий Державний герб, однак досі його не прийнято.

Центральною геральдичною фігурою герба є Тризуб Володимира І Святого, великого князя київського, володаря Русі. Окрім цього, згідно з Конституцією України, елементом Великого герба мусить бути герб Війська Запорозького та УНР.

Державний Гімн України - перший куплет та приспів пісні «Ще не вмерла України і Слава, і Воля», слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційно «Музичну редакцію» державного гімну ухвалила Верховна рада України 15 січня 1992 року; слова гімну затверджено «законом про Гімн України» 6 березня 2003 р.

Згідно з Указом Президента України від 29 листопада 1999 року офіційними символами Глави держави є: Прапор (штандарт) Президента України, Знак Президента України, Гербова печатка Президента України і Булава Президента України.

Отож, як бачимо всі державні символи пройшли крізь віки до України, тому можемо говорити, що Україна прямо пов’язана з Київською Руссю, Гетьманщиною козаків, Українською Народною республікою.

 

98. Миротворча діяльність України

Міжнародні миротворчі операції — це міжнародні дії та інші заходи, які здійснюються за рішеннями Ради Безпеки ООН відповідно до Статуту ООН, ОБСЄ, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки згідно з положеннями глави восьмої Статуту ООН, а так само дії і заходи багатонаціональних сил, що створюються за рішенням Ради Безпеки ООН.

Міжнародні миротворчі операції поділяються на:операції зі встановлення (сприяння) миру;операції з підтримання миру;операції з примушення до миру;операції з відбудови миру.

Починаючи з 1992 року в військових операціях взяло участь 37 000 українських військовослужбовців, 50 з них — загинуло. Також слід відмітити, що до набуття незалежності, українці брали участь у миротворчих операціях ООН від СРСР. Хоча, зазвичай, цих громадян України, не зараховують до офіційної статистики, на відміну від інших країн СНД.

Наразі Збройні сили України беруть участь у 3 миротворчих операціях:

1.Українська