Проблема походження слов’ян. Духовний світ слов’ян.

Існуючі концепції походження слов’янства, великої та древньої європейської спільності, не дають виразних і зрозумілих відповідей на масу цікавих і глибинних запитань, які можна поставити:

а) хто започаткував слов’янство і на якій основі?

б) звідки і чому почався процес слов’янотворення?

в) слов’янотворення – це процес бурхливого росту певного етносу, чи сплеск особливої духовної культури та ідеології на базі багатьох етносів?

г) яким чином за декілька сотень років, починаючи з III – IV століття н.е., так кардинально змінилась етнічна карта Центрально – Східної Європи і де поділись попередні народи?

 

Спираючись на аналіз археологічний, топонімічний, антропологічний, генетичний, мовний, культурологічний та рідкісні письмові свідчення, науковцями в різний час було висунуто щонайменше півтора десятка теорій походження слов’янства, які часто суперечать одна одній. Причина? В їх основу покладена обмежена кількість факторів, які не є вповні визначальними. Серед найвідоміших теорій найпопулярніші: Дунайська, Вісло – Одерська, Вісло – Дніпровська, скіфська, гунська, Балтійська, Балканська, Карпатська, Північно-Кавказька, індоєвропейська, північна, нордична, Аратська та інші.

 

Ми звернемо увагу на тих носіїв ведизму, той осередок, який спромігся стати центром слов’янотворення, а місцем своєї діяльності обрав Волинський регіон у Європі.

Потрапивши з Азії в Європу (Дунай, сіггіни Геродота, 540р. до н.е.), ці люди та ведені ними племена (дуліби), майже 400 років рухались Карпатами на Волинь і здійснювали свою місіанську просвітницьку діяльність. Започаткувавши процес слов’янотворення та розгорнувши його в повну силу на новому місці, вони вповні усвідомлювали свою роль та духовну силу. Розуміли вони і сприятливість людського середовища місцевих народів (в першу чергу арійських, венедських) в яке потрапили і яким почали опікуватись. Це були початки єдиного слов’янського світу, єдиної слов’янської держави, збудованої волхвами силами дулібського союзу.

 

Ведичний, волхвівський, слов’янський, просвітницький світогляд уже в перших століттях до н.е. та перших століттях н.е. став проникати у середовище навколишніх народів. Поряд з непримиримими війнами, дулібські жреці (живо рекущі) наполегливо вели месіанську роботу славлячи своїх мудрих очільників та шанованих святих Отців (Оря, Славу, Перуна та інших).

 

В сферу просвітництва дулібів (вони ж роси та слов’яни) потрапили венеди, балти, скіфи, сармати, фракійці, фіни, угри, готи, та інші народи. Період I – V ст. н.е., це період яскравої поліетнічності зростаючого слов’янського світу. Це період впливу на нього слов’янського, ведичного, волхвівського, духовного (арійського) світогляду, це період активного слов’янотворення.

Процес появи на Європейській арені волхвів – укрів та веденого ними осередку дулібів, розвиток та ріст слов’янського суспільства описані в книзі В.О. Дем’янова та О.А. Андрєєва «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)».

 

Зазнавши деградації слов’янський волхвізм не зміг побороти явища псевдоволхвізму та самозваного волхвізму. Влада з VII – VIII ст. н.е., спочатку на околицях слов’янського світу, а далі і у його центрі, перейшла до рук князів, які не бажали коритись волхвам, бути виборними (на вічах) і, повсякчас, звітувати перед народом. Ознаки цих внутрішньослов’янських чвар та розладу можна побачити звернувшись до «Велесової книги», твору середини IX ст. н.е., що описує події з глибоким сумом і трагічністю.

 

Проте, і нині, залишки єдиного слов’янського світогляду залишаються в культурі всіх слов’янських народів: в формі традицій, особливої слов’янської ментальності, особливого шанування предків, ведичного знахарства та народної медицини.

 

Підсумовуючи, виділимо наступне:

а) Слов’янство, як спільність – виникло на основах надрелігійного, ведичного, волхвівського світогляду, який має тисячолітні, духовні (арійські) корені та побутував на Євро – Азійських просторах задовго до появи нинішніх світових релігій;

б) Початок розвитку слов’янства в Європі, з центром на Волині, почався з приходу з Азії носіїв давніх відичних знань: слов’янських волхвів - укрів та їх сподвижників, які вели свою діяльність на межі арійського (духовного) світу серед арійських народів;

в) Слов’янство сформовалось на поліетнічній основі, в результаті чого різні етноси були об’єднані волхвівським світоглядом на землях Центрально – Східної Європи;

г) Розпад слов’янської спільноти відбувся після ослаблення ведичних духовних методик в волхвізмі, з появою псевдоволхвізму та самозваного волхвізму, посиленням авторитарної влади периферійних князів;

д) Поліетнічна основа слов’янського субстракту породила різномаїття слов’янських мов і діалектів, культурне багацтво, регіональні особливості, які спонукали утворенню слов’янських держав на базі загальнослов’янської держави з центром на Волинських землях;

е) Розгляд питання походження слов’ян, процесу слов’янотворення за межами ведичної культури та її сплеску, в формі слов’янського волхвізму, унеможливлює його вирішення в принципі.

 

 

Політичний та соціально-економічний устрій Київської Русі.

Історія

Утворення

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Втой же час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об'єднання і створили державу Карла I Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст. Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві.

Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу.

 

Державний устрій

До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Скупі відомості про їхню племінну організацію свідчать про те, що в руках вождя роду і племені зосереджувалася широка влада, використання якої диктувалося звичаєм і традиціями. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня — союзу племен, такого, як існував у полян, сіверян і древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені.

На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційно і військово зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ.

Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До правління Ярослава I Мудрого в середині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей період сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

Найважливішим механізмом влади була княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичноїтенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше^[35]. Аналогічно суспільствам, що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою Києварепрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міськакупецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.