Рококо і ужиткове мистецтво на землях України

У мист. промислі поряд ремісничих центрів і організацій, виникли гетьманські меблярські майстерні на Чернігівщині й маґнатські у Карці та ін. У меблярстві працювали майстрі-різьбарі з Глухова, Ніжина, Одеська. Меблі доби Р. легкі, малі, м'які, вигнутої форми, мальовані білим з золоченою різьбою. Основний декоративний мотив — мушля. Порцеляну в стилі Р. виробляли фабрики у Корці, Волокитині та ін. за зразками виробів мануфактури Севр (див. стор. 2 270-71). Високий мистецький рівень виявляло ювелірство доби Р.

 

Класицизму в українському мистецтві.

Українське образотворче мистецтво та архітектура розвивалися наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. складно і суперечливо. Як і в інших європейських країнах, цей час став на українських землях періодом поширення стилю – класицизму. Одначе класицизм в Україні був дуже суперечливим за змістом.

З одного боку, він цілком відповідав імперській політиці, бо надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру, регламентував будівництво всіх споруд за єдиним зразком, створюючи враження усталеного порядку. Символічним актом у цьому стала заборона будувати в Наддніпрянській Україні храми в «малоросійському стилі», видана у 1801 р. Відтепер усе церковне будівництво здійснювалося за проектами, схваленими в імперських столицях. Аналогічний порядок існував у містобудуванні. Розпочата наприкінці XVIII ст. реконструкція українських міст за загальноімперськими канонами поступово знищила їхній національний вигляд. Комісія будівництва міст у Петербурзі докладала зусиль до викоренення будь-яких національних особливостей української архітектури, вбачаючи в них залишки «малоросійського сепаратизму».

З іншого боку, в межах цього стилю виявились історично-прогресивні будівельні тенденції часу. Чіткість задуму, притаманна спорудам тієї доби, переносилася на планування й забудову міст, де з’являлися прямі вулиці, прямокутні площі й квартали.

Перша половина ХІХ ст. була досить складним періодом у розвитку української скульптури. Славні традиції старого барочного скульптурного мистецтва поступово зникали і поступалися місцем класицизму. Негативну роль у цьому відігравало й те, що тоді на українських землях не існувало власних закладів мистецької освіти. Вимушена навчатися в імперських столицях, українська молодь приносила звідти на рідну землю чужі впливи.

В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Формувалися нові жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку набув портретний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перероджуючись у холодний, відірваний від життя офіційний стиль.

Впливи західноєвропейського романтизму, пов’язані з новаторськими пошуками майстрів, сприяли розвиткові українського мистецтва. Внаслідок цього зросла зацікавленість до зображення народного життя, захиталися звичні уявлення про високі та низькі жанри у мистецтві. Новаторські тенденції романтизму сприяли становленню реалістичного напрямку. Ознакою нового періоду в розвиткові образотворчого мистецтва ХІХ ст. стало дедалі інтенсивніше розмежування світського та релігійного мистецтва.

Відсутність власної державності й перебування під імперською владою спричинили специфічний характер мистецьких досягнень цієї доби. До них належали твори українських митців, створені як на Батьківщині, так і поза її межами. Водночас свідченням розвитку українського мистецтва стали твори митців з інших країн, які працювали в той час на українських землях і залишили тут прекрасні пам’ятки свого хисту.

 

Розвиток архітектури

Внаслідок докорінної перебудови губернських міст Наддніпрянщини, розпочатої наприкінці XVIII ст., їх вигляд зазнав значних змін. Помпезність новоспоруджених будівель адміністративних установ символізувала міць імперської влади. Переважна більшість тогочасних споруд була побудована російськими архітекторами.

Класицизм знайшов втілення у творчості архітектора Андрія Меленського (1766–1833). Втім під впливом українських будівничих традицій його архітектурна творчість набула своєрідного забарвлення. Протягом 1799–1829 рр. він був головним міським архітектором Києва. У зв’язку з поверненням Києву 1802 р. прав міського самоврядування за його проектом було споруджено перший на українських землях «Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права». Під час розроблення плану забудови міста Меленський визначив Хрещатик як у майбутньому головну вулицю міста. Він створив новий центр губернської адміністрації на Печерську, збудував на Хрещатику перший в місті будинок театру. За проектом архітектора відбувалася забудова центру Подолу після пожежі 1811 р. тут спорудили Контрактовий дім і перебудували Гостиний двір. Чудове природне оточення Аскольдової могили «підказало» архітекторові ідею спорудити тут мавзолей-пам’ятник князю Аскольдові.

Найбільшою архітектурною спорудою Києва першої половини ХІХ ст. стала створена 1843 р. за проектом архітектора Вікентія Беретті (1781–1842) будівля Київського університету. Визначною спорудою церковної архітектури у стилі класицизму була зведена 1833 р. за проектом архітектора Є.Васильєва у Харкові дзвіниця Успенського собору. Побудували її на честь перемоги над Наполеоном у 1812 р.

Розвиток скульптури

Найвизначнішим скульптором-українцем, який працював тоді у столицях Російської імперії, був Іван Мартос (1754–1835). Він походив з містечка Ічня на Чернігівщині з козацького старшинського роду. Перші уроки різьбярства Мартос отримав удома, від свого дядька-скульптора. Потім навчався на чужині – у петербурзькій Академії мистецтв і в Італії. З-за кордону він повернувся майстром, рівних якому в імперії не було. Мартос оселився в Петербурзі, однак зв’язків з Батьківщиною не поривав ніколи. Мартос був автором численних мармурових надгробків, які знаходилися на цвинтарях Петербурга, Москви, Києва, Батурина. У давній столиці Гетьманщини скульптор створив мармуровий пам’ятник-надгробок останньому гетьману Кирилові Розумовському. Сучасники казали про твори Мартоса, що «його мармур плаче», настільки були сповнені щирого суму зажурені постаті на його надгробках.

Розвиток живопису

Наприкінці XVIIІ ст. Російська імперія знищила осередки, які готували майстрів пензля Наддніпрянщини. Було ліквідовано мистецькі класи при Харківському колегіумі, мистецьку школу при Києво-Печерському монастирі було зведено до рівня майстерні іконописного ремесла. Українське мистецтво, яке раніше не поступалося кращим європейським зразкам, занепало.

Початки мистецтва класицизму пов’язані з творчістю двох знаних українських майстрів портретного живопису – Дмитра Левицького (1735–1822) та Володимира Боровиковського (1757–1825). Обидва походили з України, але впродовж усього життя змушені були працювати в Петербурзі. Завдяки своєму талантові Левицький зажив слави найкращого європейського портретиста. Його портрети прикрашають найвідоміші європейські музеї: паризький Лувр, Женевський музей тощо. Левицький як ніхто вмів поєднати неабияку майстерність зі спостережливим і правдивим відтворенням рис обличчя портретованих осіб. Боровиковський походив із козацького старшинського роду з Полтавщини, мистецьку освіту здобув в Україні та лише за наказом Катерини ІІ змушений був переїхати до Петербурга. Коли Левицький зістарів і став втрачати зір, Боровиковський заступив його в мистецтві портрета. Витончена манера малювання, вишукана гама барв майстра були, за свідченням сучасників, просто чарівними. Серед найвідоміших творів Боровиковського – портрети земляків, які служили на високих посадах у Петербурзі,– Дмитра Трощинського, Івана Безбородька та ін. Всього за своє життя майстер зробив близько 160 портретів. Його пензлю належать також виконані на рідній землі розписи церков у Миргороді, Кибинцях та Романівці. У далекому Петербурзі Боровиковський ніколи не забував про Батьківщину, залишався типовим полтавчанином, дотримувався українських звичаїв та мріяв повернутися додому.

Творчість Т.Шевченка вважають значним досягненням українського мистецтва ХІХ ст. Він є автором понад 1 тис. творів, виконаних у різних жанрах образотворчого мистецтва.