Загальна характеристика Просвітництва. Реалізація основних положень Просвітництва в Україні.

Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.

Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно зРіччю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників,«Енциклопедію» Дідро.

Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський іЧернігівський колегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Василь Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родючість ґрунтів. Сучасники називали його «українським Ломоносовим». В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Серед просвітників — випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, Василь Рубан, Григорій Полетика, Яків Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності.

Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 — пастуший стан; 3 — хліборобський стан; 4 — комерційний стан. Із своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджувати відповідно до стану народів. Природа — основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які підтверджуються природним правом. При феодалізмі, робить висновокпросвітник, це неможливо, тому цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права.

До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професоромлогіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія Русів». Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:

1. Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.

2. Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

 

Стиль рококо в Україні.

Стиль рококо створений для жінки й пристосований до її смаків і примх. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулося мист. ремесло — ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі, гобелени.

Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повині були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в садах бароко і впавільйонах влітку, а взимку в палацах. Надміру використовувалась косметика - білила, пудра, рум'яна, чорна фарба(сурма)для брів, мушки. Косметику рясно використовували як жінки, так і чоловіки. Особливого поширення набуло використання мушок на обличчі - розташування мушок мало своє значення для обізнаних в куртуазних іграх вельмож.

В живописі доби рококо переважали свята і театральні вистави, безкінечні закохані пари міфологічних персон. В портретах - всі підкреслено усміхнені, люб'язні, витончені, але це була маска, що приховувала числені недоліки і надзвичайно складні проблеми.

Це був банкет посеред чуми - з штучно скасованими проблемами, туберкульозом, сифілісом, бідністю, смертю.

Примхливе і чудернацьке мистецтво рококо було скасоване новою і могутньою хвилею класицизму кінця 18 століття і стилем ампір.

Найкращі зразки архітектури доби рококо в Україні: Покровська (1766) і Набережно-Миколаївська (1772—1774; архітект І. Григорович-Барський) церкви на Подолі, Лаврська дзвіниця (1731—1745; архітект Й. Шедель), Андріївський собор(1747 — 53; архітект Б. Растреллі) — у Києві, ратуша в Бучачі (1751) і катедра св. Юра у Львові (1745—1770; Б. Меретина-Мардерера), собор Різдва Богородиці в Козельці на Чернігівщині (1752—1763; архітект А. Квасов і І. Григорович-Барський), собор Успіння Почаївської Лаври (1771—1783; архітект Ґ. Гофман), Римо-Католицький костьол Домініканів (1745—1749; архітектор А. Мощинський і Т. Тальовський) у Тернополі й (1747—1764; архітектор Я. де Вітте) костьол Домініканів у Львові, парафіяльний костьол у Холмі (1753).

Центром розвитку скульптури рококо був Львів. У добу раннього рококо тут працювали переважно майстрі німецького походження, автори численних статуй, що прикрашали Римо-Католицькі костьоли: Т. Гуттер, К. Кученратнер (костьол Бернардинів у Львові), Т. Фершер (у Белзі), Ю. Маркварт (у Жовкві і костьол Єзуїтів у Львові) та ін. З 1740-их pp. переважно у палацовій скульптурі працювали майстри-французи (Лябен) або франц. школи (палаци у Підгірцях, Рівному,Олеську, Жовкві й ін.). Визначними представниками пізнього рококо були С. Фессінґер (кам'яні статуї на фасадах костьолів у Підгірцях, Домініканів і Марії Магдалини у Львові), А. Осинський (вівтарні фігури в костьолах Бернардинів уЗбаражі, Домініканів у Львові та ін.) і Й. Пінзель (скульптури для фасади катедри св. Юра і Розп'яття для костьолу св. Мартина у Львові, для ратуші й церкви у Бучачі, костьолу в Монастириськах, барельєфів у церкві й костьолі вГороденці та ін.). До цього періоду належить серія фігур під банею костьолу Домініканів у Львові колективної роботи. В останньому етапі розвитку скульптури рококо, в нін. 1760-их pp., працювали уже переважно місц. майстрі: С. Стражевський, М. Філевич, М. Полейовський, Й. Оброцький та ін., гол. при оздобленні катедри св. Юра і переобладнанні Римо-Католицької катедри у Львові, а також у Перемишлі, Почаєві, Володаві й ін.