Культура епохи Просвітництва.

Під Просвітництвом розуміють ідейну течію епохи становлення капіталізму. Це друга половина ХVII – XVIII століття. Характерна риса Просвітництва – це прагнення до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, “вічної справедливості”, невід’ємних “природних” прав людини.

Панівна філософська ідея – Розум. Науково-емпіричними методами можна вивчати не лише природу, а й людину і суспільство. (Емпіризм – єдиним джерелом і критерієм пізнання є чуттєвий досвід). Всі прояви людської діяльності підлягають дії універсального закону природи. Митець повинен активно втручатися в суспільне життя. Він не лише відтворює навколишній світ, він – суддя, він карає злочинців на троні, гнобителів-тиранів, звеличує і прославляє моральні якості народу. Особливого значення просвітителі надавали фігурі монарха. Вони створили теорію „просвіченої монархії”, підтримували зв’язки з європейськими государями, намагаючись схилити їх до прийняття ідей прогресивного розвитку, досягнення загального добробуту рівності всього населення пред законом.

До найвидатніших діячів французького просвітництва відносяться філософи, письменники, суспільні діячі Ж. Мельє, Вольтер (Аруе Марі-Франсуа), Шарль-Луї Монтеск’є, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Гельвецій. Важливу роль у розповсюдженні ідей французького Просвітництва відіграло видання 20-томної “ Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел ” (1751-1776). Засновники видання - Дідро і д'Аламбер. “Енциклопедія” охопила усі знання у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін. Енциклопедистів називали також просвітителями, бо вони хотіли дати народу освіту і “просвітити” монархів відносно “істиного” людського суспільства.

Ідеї Просвітництва втілились і в літературі.

Англійський письменник Д.Дефо в романі “Робінзон Крузо” возвеличив мужність, наполегливість, людську працю та винахідливість.

Дж. Свіфт в “Мандрах Гулівера” під виглядом казкових подорожей свого героя висміяв тогочасні вади суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги.

Французький драматург і публіцист Бомарше, автор комедій “Севільський цирульник” та “Весілля Фігаро”, висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітливого і розумного слуги Фігаро.

У 70-х рр. ХVІІІ ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух “Буря і натиск”. Його представники Гете, Шіллер, Бюргер, Ленц та ін. – виступали проти деспотизму, за справедливість, свободу, оспівували сильних, сміливих людей.

Шіллер є автором драм “Вільгельм Телль” (швейцарський народний герой, борець за свободу країни від австрійського гніту) та “Орлеанська діва” (Жанна д’Арк).

Німецький поет і мислитель Гете вірив у геніальні творчі можливості людини, що відобразилось у поемі “ Фауст”, згідно з якою сенс життя полягає у праці, діяльності і боротьбі.

Для ХVІІІ ст. характерна наявність ряду художніх напрямків, що нерідко взаємоперетинались: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і романтизм.

Рококо (від фр. – подібний до черепашки) – стиль у зовнішньому і внутрішньому оздобленні будівель з застосуванням примхливих ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками, делікатних, однак манірних.

В останню чверть ХVIII ст. виникає романтизм, для якого властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Представником є насамперед Ф.Гойя. Серед робіт виділяються “Портрет королівської сім’ї” (король – вироджується, королева – пихата, злобна, відразлива), “Розстріл повстанців”).

На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва вплинула творчість Й.-С. Баха (створив сотні творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесину; використовував поліфонію (багатоголосся); В.-А. Моцарта (твори життєрадісні, ясність поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми); Й. Гайдна який вважається “батьком” симфоній і квартетів.

Духовна культура доби Просвітництва складна і суперечлива. Їй властиві такі особливості художнього сприйняття життя, як інтимність, ліризм і гостра спостережливість. Ці якості принесли нові відкриття і просунули далеко вперед світову художню культуру.

 

 

ТЕМА 7. ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА В ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯХ.

Культура ХІХ століття.

ХІХ ст. в історію світової культури увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, живопису, музики. З’явились твори, які становлять дорогоцінне надбання духовної культури людства. Характерним стало загальне захоплення історією (утворюються історичні товариства, музеї, історичні журнали). Наука стає незалежною від релігії та філософії. Зростаюча економічна і політична інтеграція світу сприяє процесам культурного розвитку між різними народами. У світовій культурі виникають універсальні явища, які поширюються і стають надбанням різних народів, не втрачаючи на національному грунті своїх неповторних рис. Такими універсальними явищами слід вважати романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм, та різноманітні декадентські течії. Основні художні течії ХІХ ст.—це класицизм, романтизм, реалізм.

Класицизм отримав новий тип: наявність чітких критеріїв величного та низького, прекрасного і потворного. В літературі новий класицизм виявився в творчості німецьких поетів Гете (“Римські елегії”, “Егмонт”) та Шіллера (“Розбійники”, “Заколот Фієско”, “Підступність і кохання”). Проте піднесення класицизму було короткочасним.

Романтизм домінував у першій третині ХІХ ст. і був породжений невірою в соціальний, промисловий і науковий прогрес, що приніс антагонізми і духовне спустошення особистості. Настрої безнадії притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана, Альфреда Віньї, Альфонса Ламартіна, ліричний поезії Генріха Гейне та Джорджа Байрона, творчості німецького та американського письменників Ернеста Гофмана і Едгара По. В то же час прагнення до сильних та яскравих почуттів, потаємних рухів душі, потяг до інтуїтивного і підсвідомого - суттєві риси романтичного світогляду. Глибокий ліризм, відчуття прекрасного, звернення до фольклорної тематики властиві російському романтизму (О.Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь, К. Рилєєв). Також романтики створили жанр історичного роману (Джеймс Фенімор Купер, Вальтер Скотт, Віктор Гюго).

Художній романтизм найяскравіше виявився в творах Ежена Делакруа (“Алжирські жінки”, “Здобуття хрестоносцями Єрусалиму”, “Хіоська різанина”). Широке розповсюдження в живописі романтизму отримав жанр портрета. Улюблені моделі романтичного зображення – поети та композитори (Делакруа – Паганіні, Шопен, Данте, Вергілій; О. Кіпренський – О Пушкін; К. Брюлов – В Жуковський).

У романтичній культурі набуває подальшого розвитку та досягає свого апогея жанр опери (М.Глінка „Іван Сусанін”, „Руслан і Людмила”, Р.Вагнер „Трістан і Ізольда”, Ш.Гуно „Фауст”, Д.Верді „Аїда”, „Травіата”, Ж.Бізе „Кармен” та ін.) Джерелом тем і образів для композиторів-романтиків стали фольклорні музичні традиції, які використовували австрієць Франц Шуберт, німець Роберт Шуман, чех Берджиха Сметана, поляк Фредерік Шопен.

Критичне ставлення до дійсності, прагнення удосконалити світ призвели до реалістичного осмислення життя. Тому в творах багатьох романтиків виникають елементи нового реалістичного світогляду.

Реалізм (від лат. – дійсний) - напрям художньої культури, що являє собою об’ктивне відображення дійсності, пов’язане з соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. Провідне завдання реалізму - виявити взаємозв’язок характерів та життєвих обставин. Спочатку в літературі реалізм був пов’язаний з романтизмом: “Шагренева шкіра” Оноре де Бальзака, “Пармський монастир” Стендаля, романи Чарльза Діккенса. Поступово романтичні мотиви трансформувалися в реалістичні: “Червоне і чорне” Стендаля, “Батько Горіо” та “Гобсек” Оноре де Бальзака тощо. Провідними стають романи та повісті, які „досліджують” життя людини в суспільстві протягом тривалого часу (О. де Бальзак „Людська комедія”, Л. Толстой „Війна і мир”, Ф. Достоєвський „Брати Карамазови”, „Злочин і кара”, Г. Флобер „Мадам Боварі”, У. Теккерей „Ярмарок суєти”).

У живописі поглиблюється психологічна майстерність в передачі внутрішнього світу людини засобами портретного жанру (І.Суріков „Бояриня Морозова”, В. Пєров „Тройка”, І.Рєпін „Не чекали”). Тонкий ліризм, глибина почуттів властиві пейзажному живопису (І.Левітан „Золота осінь”, „Над вічним спокоєм”, О.Саврасов „Граки прилетіли”, І.Шишкін „Сосни”, „Ранок у лісі”). Життя людей праці було провідною темою творчості французьких живописців Оноре Дом’є та Гюстава Курбе.

Культурні здобутки реалізму знаходять своє втілення в музиці, поглиблюється її психологізм, посилюється ліричне начало. П.Чайковський – опери „Євгеній Онєгін”, „Пікова дама”, „Мазепа”, „Іоланта”; балети „Лебедине озеро”, „Лускунчик”, „Орлеанська діва”. Г Берліоз –„Фантастична симфонія”, „Реквієм”; Ж.Офенбах – оперета „Прекрасна Єлена”. М.Римський-Корсаков – опери „Снігуронька”, „Майська ніч”, „Казка про царя Салтана”, „Псковитянка”; М.Мусоргський „Борис Годунов”, „Хованщина”; О. Бородін „Князь Ігор”.

На відміну від літератури, живопису, музики, в галузі архітектури протягом ХІХ ст. спостерігається певний застій. Провідним стилем лишається класицизм, але він відрізняється від класицизму попереднього століття, тому мистецтвознавці називають його ампіром (від фр. „імперія”). Йому властиве прагнення увічнити пам’ять про військові перемоги за допомогою тріумфальних арок, колон. Як декоративні прикраси використовуються військові трофеї або зображення зброї, а також лаврові вінки, крилаті сфінкси, леви. „Російський ампір” мав більш „м’які” риси, ніж помпезні французькі будівлі.

Із зростанням прошарку багатих людей пожвавлюється приватне будівництво, де наслідуються традиції різних епох у їх примхливому поєднанні. Цей стиль (остання третина століття) отримав назву еклектики.