Розвиток науки та літератури епохи Відродження

Медицина. Для культури і науки епохи Відродження характерна пильна увага до людського тіла, а отже – до анатомії. Проти схоластики в медицині виступив німецький лікар і природознавець Парацельс (1493-1541). На його думку, тільки в результаті досліджень можна встановити істину. Він розвинув нове вчення про дозування ліків, рекомендував захищати рани чистими пов’язками, використовував для лікування мінеральні води. Велику роль у розвитку наукової анатомії відіграв бельгієць Андреас Везалій (1514-1564). В його праці „Про будову людського тіла” описані скелет, м’язи, судини, нерви, органи травлення, органи дихання, серце, мозок та ін. (зазнав переслідувань інквізиції). Англійський лікар Вільям Гарвей (1578-1657) написав працю „Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин”, в якій описав кровообіг. Єдине, чого бракувало в системі кровообігу за Гарвеєм, - капілярів. Італійський лікар Марцелло Мальпіччі (1628-1694) за допомогою мікроскопа відкрив будову легень і капілярів у них, описав еритроцити, здійснив фізіологічні дослідження печінки, селезінки, нирок. Французький хірург Амбруаз Паре (1510-1590) запропонував нову методику лікування вогнепальних ран, удосконалив техніку ампутації, застосував перев’язку крупних кровоносних судин у рані, запропонував складні ортопедичні винаходи – штучні кінцівки, суглоби з системою зубчатих коліс тощо.

Відродження – це час великих географічних відкриттів (Христофор Колумб, Васко да Гама, Фернан Магеллан). Загадкові пророцтва Мішеля Нострадамуса й досі бентежать багатьох людей в усьому світі.

Астрономія. Микола Копернік (Польща) стверджував геліоцентричну систему світу (Сонце нерухоме, а Земля обертається наколо Сонця і своєї осі). Книга Коперніка до 1828 р. була під церковною забороною. Джордано Бруно дійшов висновку про існування безлічі світів та їх населеність, а також про фізичну однорідність земного й небесного світу. За наказом інквізиції його було спалено на Площі квітів у Римі (1600 р.)

Література. Франсуа Рабле, жанр гротескного роману („Гаргантюа і Пантагрюель”). Лопе де Вега, автор близько 1800 п’єс різної тематики („Собака на сіні”, „Мадридські води”, „Кара – не помста” та ін.). Його творам притаманні оптимізм, ідеалізація дійсності, увага до особистих переживань людини. Мігель де Сервантес Сааведра, „Дон-Кіхот” як гротескна пародія на рицарські романи і сатира на сучасну дійсність. Уільям Шекспір – комедії, хроніки, сонети, трагедії. Зображений внутрішній світ людини у зіткненні з оточуючою дійсністю („Король Лір”, „Гамлет”, „Отелло”, „Ромео і Джульєтта”, „Юлій Цезар” та ін.).

У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила високий злет людської думки в усіх сферах діяльності: науці, мистецтві, літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні відносини, головним об’єктом яких виступає людина як особистість з усіма її слабкими і сильними сторонами. Це була розвинута культура перехідного періоду між епохою Середньовіччя і епохою Нового часу.

 

 

ТЕМА 6. КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ

Західноєвропейська культура ХVІІ ст.

ХVІІ – ХVІІІ ст. відкрили нову еру у світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації – феодальну і буржуазну. Для культурного життя цього періоду характерна різноманітність течій та напрямків.

У ХVII ст. було здійснено величезні зміни у сфері наукового мислення і пізнання законів природи, зроблено великий внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика. Розвивається раціональний спосіб пізнання. В Європі виникають перші природничо-наукові товариства (Лондонське королівське та Паризька Академія). Відбувається світоглядна революція, руйнується традиційна картина Всесвіту. У 1610 р. італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей сконструював зорову трубу і побачив новий неосяжний Всесвіт. Німецький астроном Йоганн Кеплер узагальнив астрономічні спостереження, відкрив три закони руху планет (закони Кеплера). Англійський лікар Уїльям Гарвей зосередив увагу на порівняльній анатомії, відкрив систему кровообігу й довів, що серце є його центром. Фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, розробив метод диференціального та інтегрального числення.

Бароко і класицизм

У ХVII ст. в культурі Західної Європи панують два головних напрямки – бароко і класицизм.

Бароко (від італ. barocco – дивний, вибагливий, химерний) - художній стиль, який характеризується патетикою, театральністю, ілюзіонізмом, зіткненням фантазії та реальності, широким використанням гіпербол, складних метафор, прагненням до екзотики, нечуваного і незвичайного. Цей стильовий напрям охопив не тільки усі народи Європи, а й вийшов за її межі. Для бароко характерний погляд на людину та світ, що її оточує. „Весь світ – театр, а люди в нім актори” (Шекспір). Естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, розумом і природними силами. Багатьох митців почали цікавити трагедійні сюжети. Людина постає багатогранною особистістю зі складним внутрішнім світом, втягнутим у конфліктну коловерть.

Найяскравіше цей стиль виявився в архітектурі. Барокові споруди надзвичайно складні, стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, пілястри, вікна обрамовані лиштвами різних форм, ніші прикрашені статуями. Найвідомішим майстром архітектури бароко був італієць Джованні Лоренцо Берніні, який створив чимало уславлених споруд. Головна – колонада собору святого Петра та оформлення площі біля собору. Глибина площі 280 м; у центрі стоїть обеліск, а саму її утворюють 4 ряди колон висотою по 19 м, які складають розімкнуте коло. Йому належать скульптурні портрети Людовіка ХІV, герцога д’Есте, групи „Аполлон і Дафна”, „Екстаз святої Терези”. Талановитим архітектором пізнього бароко був Бартоломео-Франческо Растреллі, син італійського барокового скульптора Карло-Бартоломео Растреллі, який з 1716 р. жив у Росії. Растреллі-молодший уславив своє ім’я роботою в Російській імперії: Смольний монастир, Зимній палац, Виховательський будинок у Санкт-Петербурзі, Царськосельський та Петергофський палаци, а також Андріївська церква у Києві.

Значного поширення і високого ступеня розвитку набуває побутовий та історичний реалізм у живописі.

Караваджо є одним із засновників реалістичного живопису. Але в його роботах безсторонній реалізм („Дівчина з лютнею”, натюрморти, пейзажі) скоро змінюється підкресленим натуралізмом. „Упевнення апостола Фоми” – художник акцентує увагу глядачів на брудних, грубих пальцях, якими Фома дотикається ран Христа, перевіряючи їх справжність. „Розп’яття апостола Петра”, „Воскресіння святого Лазаря” – похмурий, трагічний драматизм. Творчості Веласкеса притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він один із творців жанру парадного портрета: портрети короля Іспанії Філіпа ІV, папи Інокентія Х, інфанта Філіпа Просперо. Відомі твори „Венера з дзеркалом”, „Меніні”, „Пряхи”.

Універсальним був талант Рубенса як типового представника бароко. В його творах містика та екзальтація поєднуються з життєстверджуючою силою: „Поставлення хреста”, „Зняття з хреста”, „Персей та Андромеда”, „Сад кохання”, „Наслідки війни”. Рубенс використовував міфологічні сюжети для зображення сильних і прекрасних, духовно могутніх людей. (“Союз Землі і Води”), “Персей і Андромеда”, “Алегорія миру”, “Викрадення дочок Левкіппа”, “Сусанна і старці”, “Суд Париса”). Відомий також тонкими психологічними портретами Олени Фоурмен, доктора Тульдена, маркізи Борджіа, камеристки інфанти Ізабелли.

Твори Рембрандта є демократичними за змістом. Новизна картин Рембрандта в реалістичному зображенні людей з різних верств суспільства, в глибокому відображенні їхнього внутрішнього духовного світу. Він ввів у живопис нові прийоми – сполучення яскравих світових відблисків та широких глибинних тіней (“Повернення блудного сина”, “Даная”, численні портрети). Рембрандт був майстром групового портрета, а також створив багато високомистецьких офортів.

Доба бароко активно сприяла розвитку музичного мистецтва. Саме в цей період починається формування музичної культури, яку називаємо тепер класичною музикою. Високі зразки церковної та світської музики дали видатні композитори ХVІІ- ХVІІІ ст. Антоніо Вівальді, Йоган-Себастьян Бах, Георг Фрідріх Гендель, Йозеф Гайдн. У руслі культури бароко виникає новий музичний жанр – опера (Клаудіо Монтеверді „Орфей”).

У ХVІІ ст. виникає і активно розвивається класицизм (з лат. – зразковий). Визначальною рисою є звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Лише непересічне, непідвладне часові має для класицизму естетичну цінність. Почав існування у Франції в ХVІІ ст.; теоретичні принципи його виклав Н. Буало в дидактичній поемі „Мистецтво поетичне”. Історичним грунтом класицизму був абсолютизм, і служіння державі та її королю сприймалося як найголовніший обов’язок кожного. Культу державних, громадянських чеснот приносилися в жертву почуття та особисті інтереси людини.

Художня культура класицизму була суворо регламентованою. Митці повинні були дотримуватись певних вимог та правил. Архітектура класицизму – це світ гармонії та симетрії. Головна пам’ятка класицистичного будівництва – Версальський палац – арх. Лево і Мансар - це резиденція французьких королів, єдиний ансамбль палаців, павільйонів, алей, каналів, ставків, фонтанів, статуй. Вводиться римський звичай будувати тріумфальні арки до визначних подій (арка-ворота Сен-Дені під Парижем, арх. Блондель).У Росії представниками класицизму в архітектурі були В.І. Баженов (палац у Царицині, Московський Кремль), М.Ф. Казаков (Петровський палац у Москві), І. Старов (Таврійський палац у Петербурзі).

Засновником класицистичного напряму у живописі був французький художник Нікола Пуссен. Він обирає такі сюжети, які надають можливість показати героїчні та зразкові характери („Смерть Германіка”, „Танкред та Ермінія”). Міфологічні герої, зображені на картинах „Царство Флори” та „Венера і сатири”, вражають своєю красою та величчю. Відомими художниками-класицистами були Жак Луї Давід („Клятва Гораціїв”, „Смерть Марата”, „Викрадення сабінянок”), Жан Огюст Доменік Енгр („Посли Агамемнона”, „Фетіда перед Юпітером”).

Найбільших змін зазнала література класицизму. Теоретичне обґрунтування напрямку було у поемі „Поетичне мистецтво” Ніколя Буало. Усі жанри було розділено на „високі” (ода, трагедія, героїчна поема) й „низькі” (комедія, байка, сатира, ідилія). Змішувати жанри не дозволялося. Існувало правило трьох єдностей: місця, часу та дії. Все це сковувало творчу уяву письменників, але справжні митці навіть за таких умов створювали справжні шедеври. П’єр Корнель – уславлення героя-громадянина, який жертвує усім в ім’я обов’язку (трагедії „Сід”, „Горацій”, „Цинна”, „Полієвкт”). Жан Расін – провідним є конфлікт почуття і обов’язку („Федра”, „Андромаха”, „Британік”, „Гофолія”). Жан Батіст Мольєр („Міщанин-шляхтич”, „Тартюф”, „Дон Жуан”).

У ХVІІІ ст. класицизм у значно видозміненому вигляді розквітає у Німеччині (Й.-В. Гете, Ф. Шіллер) та Росії (М.В. Ломоносов, О.П. Сумароков, Г.Р. Державін, М.М. Херасков).

Класицизм ХVІІІ ст. поступово занепадає в межах суспільно-культурного руху, що отримав назву „Просвітництво”.