Тема 8. Культура стародавньої україни.

За своїм характером українська культура належить до культур слов’янського типу і відображена в історії слов’янських племен, які у ІІ половині І тис. до н.е. утворили на території сучасної України першу державу.

Найдавніші пам’ятки мистецтва передісторичної людини на території України відносяться до доби пізнього палеоліту. Так, розкопки біля с. Мізинь (Чернігівська обл..), с. Добраничівка (Черкаська обл..) та в с. Гінці (Полтавська обл..) відкрили нам життя стародавніх мисливців. Їхні житла, подібні до наметів, були споруджені з дерева й кісток мамонта, знайдені крем’яні знаряддя. Серед мізинських знахідок найбільшої уваги заслуговують скульптури у вигляді невеликих статуеток без окресленої голови і обличчя (ймовірно, образ матері), які зберігалися у так званих родових святилищах. Крім жіночих статуеток, зустрічаються фігури тварин і людиноподібних зображень з кістки і каменю, прикраси з кістки з геометричним зображенням. Знахідки мізинської культури трапляються і на Київщині, Полтавщині, Західній Україні.

Доба неоліту в Україні представлена трипільською культурою, назва якої походить від знахідок, зроблених у ХІХ ст. київським археологом В. Хвойкою під час розкопок біля с. Трипілля на Київщині. Трипільська культура, датована V-ІІІ тис. до н.е., була поширена на лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. Залишки трипільської культури відкрито в 38 селах Київщини, 25 – Поділля і в 20 селах Західної України. Трипільці були хліборобами й скотарями, мисливцями й рибалками, а їхня культура – типовою для осілого місцевого населення, яке етнічно можна б визначити як протослов’яни. Розвивалися ремесла: шліфували камінь, виготовляли глиняний посуд, з дерева – човни, знали мідь. Трипільці мали вищі форми громадського життя: жили великими родовими скупченнями, об’єднані жінкою-матір’ю, мали свої вірування (збереглися жертовники у формі рівнораменного хреста, прикрашені концентричними колами) і ритуали поховань (трупоспалення). З часів трипільців залишилися печери, коридори, а їхній побут – хати і села – дуже нагадують пізніший український побут. Трипільські поселення вражають гігантським розміром (площею 200-400 га), стіни жилих приміщень чотирикутної форми, з паль, переплетених хмизом і обмазаних глиною, дах вкритий соломою або очеретом. Долівка глиняна, посередині – піч, обкладена лежанками з випаленої цегли. Трипільці розмальовували піч, стіни всередині і зовні. У їхньому мистецтві панував культ сонця, древа життя, яскравих кольорів-символів. Трипільці вели астрологічні спостереження, мали свій календар, буквено-звукове письмо.

Близько ІІІ тис. до н.е. з’явились нові поселенці, культура яких була нижчою за трипільську, але вони були войовничіші від трипільців і підкорили їх. Вважається, що вони прийшли зі сходу і були носіями індоєвропейської культури. Вміли обробляти мідь (мідний вік 3300-2800 рр. до н.е.), а згодом і бронзу (бронзовий вік 2800-1200 рр. до н.е.). Епоха бронзи представлена золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків. Вперше в світі приручили коня для верхової їзди. Поступово вони злилися з місцевим етносом.

В кінці бронзового віку у Північному Причорномор’ї з’являються кіммерійці (1500-700 рр. до н.е.), що мали укріплені городища. У кіммерійців існували складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки. За час їх перебування у вжиток входить залізо (ХІІ ст. до н. е.).

Скіфи перебували на території України з VII ст. до н.е. по ІІІ ст н. е. Археологічна культура скіфського типу була поширена на величезні простори від Алтаю до Середземномор’я, але скільком і якого походження народам вона належить, з’ясувати поки що неможливо. Ніяких писемних пам’яток безпосередньо від скіфів до нас не дійшло. Одним із перших про скіфів написав давньогрецький історик Геродот, який поділяє скіфські племена на території України на дві основні групи: „царські скіфи”, які вели кочовий спосіб життя, та „скіфи-орачі”, в яких вбачають прямих предків слов’ян. Назву „scuthoi” ці племена отримали від грецьких колоністів з чорноморського узбережжя. Знайдені поселення скіфів, так звані городища. Кам’янське городище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя, вірогідно, було столицею Скіфії у V ст. до н.е. („царські скіфи”). Землеробське населення („скіфи-орачі”) утворювало великі протоміста, з яких найбільшими є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра та Більське городище на березі Ворскли (сучасна Полтавщина), яке ототожнюється більшістю дослідників з Гелоном, про який писав Геродот. Величезні кургани – це традиційні скіфські поховання; курганні скіфські коштовності здобули у наш час всесвітню славу (золота пектораль, гребні, інші прикраси з золота). Скіфська кераміка була прикрашена заглибленим геометричним узором, а основою декоративного мистецтва було зображення тварин. Своєрідне скіфське мистецтво відіграло дуже велику роль у формуванні слов’янської культури і слов’янського будівництва. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати.

В результаті грецької колонізації Причорномор’я (VII ст. до н.е.) поширився вплив античних традицій в українській культурі, що позначався на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. Грецькі міста-колонії Ольвія, Херсонес (давньоруський Корсунь), Пантикапей (тепер Керч), Фанагорія, Тірас (тепер Акерман) та ін. мали великий вплив на виробництво посуду, ювелірних прикрас, предметів домашнього вжитку, а також вплив на духовну культуру (любов греків до музики, співу, сповнених символіки і торжества святкових обрядів).

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму в ІІ – І ст. до н.е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій і встановилися тісні торгівельні й культурні зв’язки. На території північного Причорномор’я поширилося християнство, оскільки до кримської Скіфії римляни висилали на роботи в копальнях перших християн. І до наших часів у Криму збереглися печерні міста з християнськими храмами (поблизу Бахчисарая).

На початку ІІІ ст. н.е. південну Україну захопили племена готів, що мали вплив на слов’ян, особливо у військовій організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі Сходу. Через Україну проходять племена гунів, що розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов’яни з IV ст. об’єдналися в державну формацію антів, яких можна назвати предками українців. Анти заселяли всю нинішню територію України. Вони заснували союз племен вели довгі війни з візантійським царством. Займалися землеробством, скотарством і торгівлею, залишаючись у межах лісостепу. Візантійські історики писали про антів, що формою правління у них було народне віче, усі справи вирішувалися спільно; анти були хоробрими і войовничими, в часи небезпеки вибирали вождя, авторитет якого був незаперечним. Культуру, типову для антів, уперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці (Київщина) і названо зарубинецькою, пізнішу - біля с. Черняхів (Київщина) і названо черняхівською. Розкопки свідчать про високий ступінь гончарного мистецтва: кераміка зарубинецької культури вироблялася вручну, а черняхівської – з використанням гончарного круга. У розкопках антських селищ знайдено миски, горшки, кістяні гребні, намиста, бронзові й срібні прикраси. Високою була хліборобська культура: виявлені рештки пшениці і проса, хліб продавався за гроші, спочатку римські, потім візантійські.

Держава антів проіснувала з кінця ІІІ ст. до початку VII ст. і була знищена навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов’яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов’ян формуються племінні союзи. Від деяких з них (поляни, сіверяни, древляни, дуліби (волиняни), уличі, тиверці, білі хорвати) походять українці. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва “Русь”.