Кінець ХІХст.: від натуралізму до символізму.

Натуралізм (від лат. - природа) склався в останній третині ХІХ ст. і прагнув до об’єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру. Теорія натуралізму, розроблена Емілем Золя, знайшла втілення у його творах (багатотомний цикл романів про родину Ругон-Маккарів: „Земля”, „Жерміналь”, „Людина-звір” та ін.). Вражаючі своєю жорстокістю та фізіологічними подробицями твори натуралістів Г.Гауптмана „Ткачі”, Едмона і Жюля Гонкурів „Жерміні Ласерде”, В.Крестовського „Петербургські таємниці” зробили саму назву напрямку синонімом анти естетизму, брудних картин із смакуванням фізіологічних подробиць.Предметом спостереження проголошувалась вся людина, про яку натуралісти мали намір розповісти “всю правду”. Натуралісти прагнули не краси, а правдивості; ідеал краси зблід, що породило глибоку кризу мистецтва. Тому наприкінці ХІХ ст. виникають альтернативні художні течії: імпресіонізм і символізм.

Імпресіонізм (від фр. - враження) пов’язаний з творчістю художників Едуарда Мане („Партія у крокет”, „У човні”, „Бар у Фолі Бержер”), Клода Моне („Жінки в саду”, ”Бульвар капуцинів у Парижі”, „Туман у Лондоні”, „Руанський собор”), Огюста Ренуара („Гойдалка”, ”Молодий солдат”, „Портрет акторки Жанни Самарі”), Едгара Дега („У фотографа”, „Блакитні танцівниці”), Каміля Піссарро („Бульвар Монмарт”), що застосували новий метод бачення світу, який базується на безпосередньому враженні глядачів. Головна увага – на кольорі і світлі, відбувається відмова від сюжету в традиційному розумінні на користь мотиву. У скульптурі імпресіонізм не мав широкого розповсюдження. Найкращим виразником естетичних вимог цього напрямку був французький скульптор Роден, який прагнув у статичній формі „вхопити” мінливе життя („Вічна весна”, „Па-де-де”, „Мислитель”). Окремі досягнення імпресіоністів у літературі на реалістичній основі використовували Гі де Мопассан, А.Чехов, М. Коцюбинський, ранні Р.-М. Рільке і П. Тичина.

Якщо натуралізм і імпресіонізм були тісно пов’язані з традиціями реалізму, то деякі інші течії кінця ХІХ ст. під загальною назвою „декаданс” (фр. „занепад”) були відвертою спробою заперечення реалістичного мистецтва.

Найпомітнішою течією в декадентстві став символізм (від фр. - знак, символ). Як літературна течія він зародився у творчості поетів Шарля Бодлера, Поля Верлена, Артюра Рембо. Символізмом захоплювались бельгійський драматург і поет Моріс Метерлінк, німецький поет Стефан Георг, німецький письменник Герхарт Гауптман, англійський письменник Оскар Уайльд, російські поети О. Блок, Д Мережковський, З Гіппіус, В. Брюсов. Символісти намагалися засобами мистецтва відшукати у звичайній дійсності, що оточує кожну людину, знаки (символи) явищ і закономірностей, безпосередньо не втілених в оточуючому світі, однак суттєвих для їх світоглядних імперативів, таких як присутність Бога, реальність світового зла, Вічної Жіночності, Світової Душі тощо. Їх творчості властиві соціальний песимізм, зневіра в сучасній людині, слабкій і безпомічній, не здатній змінити цей жорстокий світ на краще.

Символізм знайшов відображення і в живописі: французькі живописці П’єр Пюві де Шаванн, Поль Гоген (за технікою виконання і характером малюнку Гогена можна віднести і до течії примітивізму) швейцарський - Арнольд Берлін, норвезький Едвард Мук, російський М. Врубель. Акцентувалась ідея таємничості світу, конфлікту між реальним та ідеальним; головним в художній творчості вважалось інтуїтивне, позасвідоме. Ідея створення прекрасного засобами мистецтва, естетизм, бажання піднятися над життям, звільнитися від його бруду і „вилікувати” дійсність за допомогою краси або врятуватися у прекрасному світі мистецтва – такі основні принципи елітарної декадентської субкультури.

Декаданс був своєрідною платформою для виникнення у ХХ ст. модернізму та його різноманітних течій: експресіонізму, кубізму, футуризму, абстракціонізму, сюрреалізму та ін.

3. Культура ХХ ст.

У хронологічному відношенні історію культури ХХ ст. можна розділити на 3 періоди: 1. До першої світової війни - модернізм (від французького - новітній, сучасний). 2. Період між двома світовими війнами (посилення антитрадиційних, модерністських течій). 3. Повоєнний період (посилення, з одного боку, кризових явищ у духовній культурі (поширення „масової культури”) і активізація, з іншого, пошуку шляхів виходу з духовної кризи.)

Модернізм виникає як світоглядна художньо-естетична реакція на поглиблення духовної кризи суспільства. Філософська основа модернізму - це ідеї ірраціонального волюнтаризму німецьких філософів Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше, інтуїтивізму французького мислителя Анрі Бергсона, психоаналізу Зигмунда Фрейда та швейцарського психолога Карла Густава Юнга.

Модернізм – термін сумарний. Він об’єднує велику кількість несхожих між собою, різноманітних і суперечливих напрямків у світовій культурі ХХ ст. У творах модерністів порушується проблема абсурдності світу, самотності та приреченості людини.

Виникнення модернізму пов’язується з експресіонізмом (від фр.-виразність). В 1905 р. у Дрездені виникає експресіоністська група “Міст”, теоретиком якої був Е.Л. Кірхнер. Для нього символом хаотичного світу було сучасне місто: залите мертвотворним штучним світлом нічне місто з похмурим проваллям вулиць, що нібито ведуть у небуття, і населене примарними розгубленими істотами. Як прийом експресіоністами використовувались злам та деформація пропорцій (відображення абсурдності, негармонійності дійсності).

До “Мосту” також приєднався Еміль Нольде, що писав насичені містикою сюжети на євангельські теми. Значний вплив на експресіонізм мала творчість голландського постімпресіоніста Вінсента Ван Гога, для якого присутні майстерне використання емоційних якостей кольору, зіткнення далеких одна від одної барв. Бельгієць Джеймс Енсор сконцентрував на своїх картинах відчуття гнітючого песимізму. Норвежець Едвард Мунк картинами протестував проти існуючого бездушного стану речей.

Естафету художнього пошуку приймає група “Синій вершник”, куди входили В.Кандінський, Ф.Марк, А.Макке, П.Клеє та інші.

Внесок у розвиток експресіонізму зробив художник Оскар Кокошка. На його портретах зображені дивні люди-страдники, знівечені фізично і духовно. Полотнам Анрі Матісса притаманні декоративна виразність, мажорна гармонія барвистих акордів.

Кубізм (від фр. - куб) став новим художнім напрямом. Кубісти почали розробляти нові форми багатовимірної перспективи у вигляді безлічі площин, які перетинаються між собою, що і повинно допомогти глядачеві скласти об’ємне уявлення про об’єкт, показати вихідні форми речей. Представники: іспанець Пабло Пікассо і француз Жорж Брак.

Радикальні кола модерністів вважали себе авангардом нового мистецтва. Серед ранніх авангардистів були італійські футуристи (від лат. - майбутній). Вони вважали, що мистецтво не повинно відображати дійсність; намагались протиставити традиційній культурі культ техніки та індустріальних міст: художники Ф. Манетті, У. Боччоні, Н. Карра, Л. Руссоло, Дж. Балла, Дж. Северені. Загальне враження від картин футуристів – це відчуття хаосу.

Дадаїзм (Швейцарія, з 1916 р.) містив активну антиестетичність. Сама назва не мала змісту; світ і люди в ньому сприймалися як вороже оточення, формою протесту проти якого дадаїсти обрали культ абсурду і руйнування мистецтва. Дадаїсти не мали визначеної художньої програми і займалися творчістю для того, щоб довести, що творчість теж ніщо. Література – слова складалися з з суми окремих складів, безглуздих словосполучень; музика – на немузичних інструментах (свистки, сковородки, друкарські машинки); картини – безладно наклеєні на картон шматки журнальних реклам, газет, фотографій, мотузки, ґудзики, бите скло, дроти. Заперечуючи мистецтво як естетичну творчу діяльність, дадаїсти сколихнули всю Європу та багато в чому визначили подальшу еволюцію модернізму.

Сюрреалізм (від фр. - надреалізм). Перше ядро сюрреалістів склали поети та письменники А. Бретон, Л. Арагон, П. Елюар, а пізніше влились художники М. Ернст, А. Массон. Сюрреалісти вирішили замінити реальний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавалися єдиним джерелом натхнення. Найяскравішим представником сюрреалізму вважається Сальвадор Далі. Свій художній метод він назвав „критично-параноїдальним”, це знаходило відображення у змалюванні різних проявів психічних збочень, галюцинацій, вторгненні у світ людських бажань, душевних таємниць, марень. Мистецтво С. Далі – яскраве свідчення того, що світ хворий жорстокістю і збоченою чуттєвістю, що людей хвилює лише війна і еротика. „Передчуття громадянської війни в Іспанії (М’яка конструкція з вареними бобами)”, „Сон”, „Осінній канібалізм”, „Іспанія”, „Сон, викликаний польотом бджоли навколо граната за секунду до пробудження”, „Сон Христофора Колумба (Відкриття Америки)”, і в той же час високоестетичні „Атомна Леда”, „Мадонна. Порт Льїгате”, „Розп’яття”, „Таємна вечеря”, „Христос Сан Хуана де ла Круа”.

Наприкінці 40-х на початку 50-х рр. виникає абстракціонізм (від лат.-далекий від дійсності), що вважав абстарктним будь-яке мистецтво, що не містить жодного нагадування про дійсність. Єдиний предмет творчості – це духовний світ митця, стан власної душі. Символіка абстракціонізму: жовтий колір -безумство; синій - кличе людину в безкрайні простори, свідчить про прагнення до надприроднього, чистого; зелений - ідеальна гармонія; фіалковий -хворобливість, згасання (російський художник В. Кандінський передає стан своєї душі безформеними кольоровими плямами в красивих комбінаціях з кривими та ламаними лініями). Абстракціонізм – явище надзвичайно суперечливе в культурно-естетичному відношенні, фактично знімає критерій художньої майстерності та відкриває шлях у мистецтво людям, далеким від нього.

В архітектурі ХХ ст. тривалий час переважала еклектика (комбінація різних стилів), але сучасний стиль, хоча з певними національними варіаціями, було знайдено. Це – модерн, який включає використання нових матеріалів (скло, сталь, залізобетон) і малозмістовну, але вишукану декоративність.

Поряд з цим для ХХ ст. характерна поява „масової культури”, яка свідомо орієнтує поширювані нею духовні цінності на середнього споживача, прагне надавати культурним явищам однорідності, схожості - гомогенізація (детективний роман, мюзикл, фільми жахів, вестерни, поп-музика та ін.). Масовість у даному випадку – це не народність, а кількісний спосіб виробництва та споживання. Розрахована на певний рівень сприйняття і художнього мислення, на примітивну й естетично не розвинуту людину масова культура базується на створенні ілюзій, мрій, міфів. Суттєвим завданням цих ілюзій є створення зразків поведінки і стилю життя. Цей ідеальний тип людини отримав термінологічне визначення „імідж” (образ). Людина свідомо отримує певний тип для наслідування, який асоціюється з поняттям „престиж”, „репутація”.

Культурна ситуація ХХ ст. покликала до життя багато різних художніх течій і сформувала багатолику суперечливу світову культуру.