Провідні концепції Просвітництва. Художні напрями.

1.XVIII століття — епоха великих соціальних зрушень у країнах Європи. Криза феодальної системи й формування

Глобальний переворот у галузі ідеології. XVIII століття — вік філософії.

4. Просвітництво — широкий ідейно-культурний рух, що охопив усі країни Європи й виявився у різних видах мистецтва.

5.Величезна роль літератури, що стала передовим плацдармом, де перевірялися найновіші ідеї, найсміливіші погляди на людину та суспільство. Злиття літератури та філософії.

6. Співіснування різних філософських течій та напрямів: раціоналізм, сенсуалізм, матеріалізм, суб'єктивний ідеалізм, античний скептицизм.

8.При всій відмінності поглядів та підходів представників Просвітництва єднає дещо спільне, що дозволяє виокремити цю добу в історії людства, а саме:

а)надання великого значення розуму;

б)заперечення теорії природжених ідей, досвід — єдине джерело набуття знань;

в)ідеї правлять світом, вони можуть змінити суспільство;

г)критика недосконалого суспільного ладу, несправедливих устроїв, нерівності;

д)природа — розумна, а розум — вияв природи;

є)зло у житті — результат порушення законів природи, тому треба повернутися до її сутності;

є) людина добра від народження, а суспільство спотворює її природу;

ж)моральне виховання людини — шлях до вдосконалення суспільства;

з)просвітителі — «громадяни світу», вони відчували свою відповідальність за увесь світ, прагнули змінити його на засадах гуманізму.

9. Віддаючи перевагу розумові та природі, просвітителі звернулися до життя. На противагу умоглядним схемам і концепціям класицизму у мистецтві Просвітництва змальовується реальне життя людей, соціальні умови їх формування.

11. Просвітителі хотіли бачити в людині «природну особистість» (Ж. Ж. Руссо), поєднання «краси й добра» (Й. Й. Вінкельман), «розумну істоту» (Вольтер), «практичну людину» (Д. Дефо), «справедливу людину» (Д. Дідро), але всіх їх об'єднує розуміння залежності суспільного життя від виховання людини. «Чим людина розумніша, тим вона вільніша», — писав Вольтер.

2. Художні напрямки доби Просвітництва. Художню основу західноєвропейського Просвітництва складає ряд естетичних та літературних напрямів, серед яких виділяють: рококо, просвітницький класицизм (неокласицизм), сентименталізм (руссоїзм), просвітницький реалізм, німецький романтизм (передромантизм).

Спільним для літературних напрямів було прагнення наблизити літературу до життя, залучити її до процесу формування суспільної моралі. Ось чому тогочасне письменство часто мало публіцистичний, пропагандистський характер, декларуючи високі громадянські ідеали, утверджуючи нового позитивного героя, який виражає передові думки й почуття доби.

У першій половині XVIII ст. виникає стилістичний напрям рококо (старофранц. rосаіlе - черепашка неправильної форми). Стиль рококо сформувався за часів Людовіка XV, коли пішла мода орнаментувати приміщення примхливими візерунками, які нагадували завитки чере-пашок, і проіснував до 40-х рр. ХVІІІ ст. Видатними представниками цього напрямку у літературі були - Е. Парні (1752-1814; твір «Війна старих та нових богів»), творчість якого пронизує відвертий епатаж та еротика. Мотиви рококо можна зустріти у творах Вольтера («Орлеанська діва»), Дідро («Нескромні скарби).

У 30-40-х рр. XVIII ст. у Франції поряд із рококо набуває популярності нова, зокрема літературна, естетична течія, що отримала назву просвітницький класицизм, або неокласицизм, творцем якого по праву вважається Ф.М. Вольтер (твори «Смерть Цезаря», «Магомет»). Якщо напрям рококо набув своєї популярності в основному серед аристократії «старих поярдків», то ідеї Просвітництва знайшли своє відображення саме у просвітницькому класицизмі. Неокласицизм у образотворчому мистецтві, музиці та літературі заснований на принципах раціоналізму, симетрії, цілеспрямованості, стриманості та суворій відповідності змісту його формі. неокласицизм міняє свої орієнтири та зосереджує свою основну увагу на людині як індивідуальній особистості, яка живе в умовах рівності та «вічної справедливості та має невід'ємні «природні права» (право на гідне людини життя, свободу і власність).

У XVIII ст. класицизм у значно видозміненому вигляді розквітає у Німеччині, де творять Й.-В. Ґете та Ф. Шіллер (так званий Веймарський класицизм, що мав уже виразні ознаки передромантизму), у Росії (М.В. Ломоносов, О.П. Сумароков, Г.Р. Державін, М.М.Херасков), інших країнах Європи, у кожній з яких він набував особливих національних рис і збагачувався стилістикою інших культурних напрямків. Класицизм XVIII ст. розвивається і поступово занепадає переважно в межах Просвітництва. Поряд з класицизмом у XVIII ст. існують та з'являються й інші культурні напрями: рококо, просвітницький реалізм та сентименталізм, німецький романтизм.

В деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назву просвітницького реалізму, Реалізм тяжів до максимальної об'єктивності, конкретно-історичного аналізу дійсності, відображення життя у формах самого життя. Суть його полягає в зображенні характеру, їх взаємовідносинах з суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. Книги англійця Ч. Діккенса і француза Оноре де Бальзака простежували формування характеру під впливом певних матеріальних умов життя.

У найбільш довершеному вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі XVIII ст. Його представники хотіли бачити у творах літератури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя. Для цього англійські письменники створюють особливий жанр соціального роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романі були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д.Дефо, Д. Свіфт, С. Річардсон, Г. Філдінґ.

Даніель Дефо (1660-1731), використовуючи форму авантюрно-пригодницького роману, створив загальновідомі твори «Робінзон Крузо», «Mолль Флендерс», «Історія полковника Джека». У центрі найзначнішого з них, «Робінзон Крузо», показ людини, яка опинилася на ненаселеному острові. Дефо показує ідеал «природного житгя», яке невдовзі почне пропагувати Руссо.Таким же невтомним мандрівникові є й герой Джонатана Свіфта (1667-1745) Лемюель Гуллівер. Щоправда, реалізм у книзі про його подорожі є дещо умовним.

3. Поема Г.У.Лонгфелло «Пісня про Гайавату» − творче поєднання фольклорних індіанських мотивів із сучасним осмисленням проблеми патріотизму.

Поема "Пісня про Гайавату" написана в 1855 році на основі легенд північноамериканських індіанців, у яких йшлося про людину дивного походження, послану до них, аби розчистити річки, ліси, рибальські угіддя і навчити людей ремесел. Племена знали її під різними іменами. Та всі вони вважали цю людину пророком, учителем. Так розповідав про основу поеми її автор.

Творчість Генрі Лонгфелло була пов'язана з пізнім етапом розвитку романтизму в літературі США.

Письменник народився у родині адвоката 27 лютого 1807 року. У родині хлопчика готували до юридичної кар'єри, але вже у коледжі він захопився вивченням нових європейських мов та поезією. Закінчивши курс 1825 року, він здійснив мандрівку у Європу, де провів три роки. Повернувшись, почав викладати іноземні мови у тому коледжі, в якому навчався. Пізніше слухав лекції в Геттінгенському університеті, побував в Італії, Іспанії, Франції, Англії, Голландії і Швейцарії. Близько двадцяти років прозаїк був професором кафедри європейських мов Гарвардського університету і після цього повністю присвятив себе літературній творчості. Коло його науково-літературних зацікавлень було широким та різноманітним. Він писав ліричні вірші, поеми, балади, нотатки, укладав поетичні антології, займався перекладами. У 70-х роках підготував 31-томне видання віршів, присвячених природі різних країн: "вірші різних місцевостей".

Перша збірка поезій "Голоси ночі" зробила ім'я автора відомим, а потім слава зростала з виходом кожної нової збірки: "Балади й інші вірші" (1841), "Вежа у Брюгге та інші вірші" (1845), "На березі моря та біля каміну" (1850).У своїх віршах Лонгфелло звертався і до недавнього минулого Америки, і до життя перших поселенців. Гуманістичним співчуттям до пригноблених пронизані "пісні про рабство", в них - галерея образів невільників, людська гідність яких зневажена білими господарями. Поет створив картини життя і праці негрів-рабів: перевезення рабів у трюмах, продаж їх на невільницьких ринках, виснажлива праця на плантаціях, жорстокі знущання.

Про долю Гайавати ми дізналися з оповіді індіанського Оссіана - музики Навада-га. У далекі часи жив могутній чарівник і богатир Меджеківіс, найголовнішим подвигом якого було викрадення Священного Вампума у Великого Ведмедя Міше-Мокви, що був схожий на величезну скелю; що обросла мохом, і його боялися всі народи.

Сам Гонгфелло пояснив, що "Пісні про Гайавату" - це індійська "Едда", написана на основі легенд, які панували в середовищі індіанців. Дослідники твердили, що в жодному іншому творі не знайшла такого повного відображення міфологія, яку не лише всі скандинавські народи, але й усі інші народи германської мовної групи вважали своєю найціннішою культурно-історичною і мистецькою спадщиною.

За жанром - це епічна поема; ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події та яскраві характери. У творі не було ліричних відступів, автор не виявив свого ставлення до вчинків героїв. Поема складалася з 22 частин і післямови.

В образі головного героя - індійського вождя Гайавати - можна знайти риси героїв і богів античного світу (Орфея, Геркулеса, Прометея, Діоніса, риси героїв європейського епосу і руських богатирів). Основна ідея твору Г. Лонгфелло - вираження одвічного прагнення людей жити в мирі, злагоді, добробуті, це заклик до братерства і єдності. "Пісня про Гайавату" - це славетний гімн миру, пройнятий думкою про подолання незгод між людьми, відмову від воєн в ім'я праці на щедрій землі. Батьком героя був Західний вітер Меджеківіс, матір'ю - місячна донька Ве-нона. Герой вивчав мову і звички птахів і звірів. Коли виріс, осягнув усе розумом, збагнув таємниці природи, мав прудкі ноги і могутні руки. Під час посту завжди молився про щастя і благо всіх народів. Творчість американського поета, зокрема поему "Пісня про Гайавату" високо цінував Микола Хвильовий (згадував про цей твір у романі "Вальдшнепи").

Білет № 3