Література як вид мистецтва.

Білет № 1.

Література як вид мистецтва.

Усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділяти на три типи. Перший тип складає група так званих просторових видів мистецтв, до яких входять живопис, скульптура та архітектура. Другий тип утворює група часових мистецтв, до яких поряд з музикою, співами, танцем та пантомімою належить і література. Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу. Наприклад, характер людини, зображеної в романі, постає перед нами не одномоментно, а в його динамічному розгортанні, що відбувається протягом усього того часу, який ми витрачаємо на сприйняття твору. Третій тип, до якого входять театр і кіно, — це так зване синтетичне мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як просторових, так і часових мистецтв, зокрема літературу, музику, пантоміму, живопис декоративного оформлення.

«Усі інші мистецтва, — зауважував М. Чернишевський, — подібно до живої дійсності впливають прямо на почуття, поезія діє на фантазію; фантазія у одних людей живіша і виразніша».

Ще більше обмежені живописець та скульптор порівняно з літератором у можливості відтворення думок і внутрішніх переживань зображуваної людини і особливо динаміки їхнього емоційного плину, як це має місце, скажімо, при зображенні характеру певного героя якогось роману чи навіть окремого переживання, усіх його відтінків, що змінюють одне одного в потоці свідомості ліричного героя віршового твору.

Наприклад, музика, як і просторові мистецтва, безпосередньо впливає на почуття, створюючи у слухача відповідний емоційний настрій. Але сила естетичного враження, яке отримує людина від літератури, незважаючи на свою опосередковану форму, може бути набагато більшою за рахунок того, що словесне мистецтво дає людині інтелектуально-емоційну насолоду, пов'язану не лише зі сферою почуттів як таких, але й з усім, що ми відносимо до сфери розуму, інтелектуально-пізнавального чи етичного світу людини.

Слово — найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість полягає в тому, що засобами словесної передачі виявляється можливим частково відтворювати зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Так, поезія прийомами своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Словесне мистецтво, яке сьогодні посідає одне з провідних місць у суспільно-естетичній свідомості людства, не відразу знайшло таке визнання. Античність, епохи Відродження та класицизму надавали перевагу скульптурі та живопису, поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через відсутність елемента наочності у її зображеннях. Популярність літератури, яка невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живописом та скульптурним зображенням і багато в чому перевершує їх. Теоретично ці переваги були обґрунтовані Г. Лессінгом у його знаменитому трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766 p.). Думки Лессінґа були поглиблені в не менш знаменитій «Естетиці» Г. В. Ф. Гегеля. Значний внесок у розробку теорії словесного мистецтва і його місця в системі мистецтв зробили російські критики XIX століття В. Бєлінський та М. Чернишевський. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня та І. Франко.

Ідеї просвітництва в Україні.

Даючи загальну характеристику культури доби Просвітництва, слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, спостереж-ливість, проникнення в суть людських пристрастей і характерів. Водночас здобутки художньої культури доби Просвітництва досягнуті ціною втрати універсальної повноти в зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попередніх років. Свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. змінює вільний громадянин. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Філдінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, Бомарше, Вольтер, Д. Дідро зо-бражують природність людини. Для них розв'язання всіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями. Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом. Якщо в класицизмі «розумність» творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається як додаткове свідчення його моральних цінностей. Реалізм доби Просвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мистецтво епохи Відродження. Велич духу, неймовірне напруження загальнолюдських пристрастей замінюється спритністю винахідливого героя. Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу, не минаючи найнижчі верстви суспільства. Уважно вивчається суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а приблизно з 60-х років XVIII ст. — романтизму.

Епоха Просвітництва в Україні — це творчість видатного мандрівного філософа Г. С. Сковороди. Його вплив на подальший розвиток вітчизняної культури безумовний. Сковорода поєднує в собі філософа, поета, мислителя та музиканта. І хоч епоха, у яку творять французькі просвітники і Сковорода,— одна, та літератури різні: мудрування французьких просвітників Сковорода не вважає «мудрою мудрістю». Сковорода — християнський містик, і йому не імпонувало їхнє безбожництво. Джерелом сковородинівської філософії була Біблія.

Білет № 2

М. Бахтін про взаємодію автора і читача.

Підставою для тлумачення тексту як складного семіотичного утворення, що моделює взаємодію автора і читача, служать також ідеї М.М.Бахтіна, який розглядав текст як загальну форму спілкування людей та їх взаєморозуміння. За М.М. Бахтіним, текст – це “одиниця - двійчатка”, у якому втілена позиція автора, його “голос”, з одного боку, з другого – звернення до інших текстів та до читача, який запитує, сумнівається чи погоджується з автором.

З точки зору М.М. Бахтіна, діалогічність тексту уособлює основну властивість свідомості, мислення і має безпосередній зв’язок з мовою. Діалогічні відносини для М.М. Бахтіна існують між будь-якими смисловими позиціями або висловлюваннями в мовленні, оскільки вони засновані на нескінченному зв’язку одне з одним та історією.

 

Білет № 3

Білет № 4

1. Гомерівське питання. Гуманістичний пафос творів Гомера («Іліада», «Одіссея»).

З давніх-давен грецька традиція поєднувала ім'я Гомера з найдавнішими епічними поемами «Іліада» та «Одіссея». Дані про його біографію повністю відсутні. Врешті невідомо, яким було справжнє ім'я Гомера, оскільки в Греції «гомерами» називали сліпих співців (погруддя Гомера відтворює сліпого старого), а ще це слово можна перекласти як «співець».

Найімовірніше, поет жив у кінці IX— VIII ст. до н. є.

«Гомерівське питання». У XVII ст. була зроблена перша спроба переглянути традиційні уявлення про авторство Гомера. Засновник гомерівської критики французький абат д'Обіньяк доводив, що «Іліада» являє собою збірку окремих пісень, укладених без усякого плану. А в 1795 р. вийшла друком сенсаційна книга німецького знавця класичної давнини Фрідріха-Августа Вольфа «Передмова до Гомера», у якій він заперечував авторство Гомера і обґрунтовував тезу, що його поеми — зібрання окремих пісень, складених у різні часи поколіннями аедів, тобто поетів-співців.

XIX ст. авторів критично-дослідницьких робіт поділяють на два табори — «аналітиків» («вольфіанців») і «унітаріїв». Перші, кажуть, що «Іліада» та «Одіссея» складені з присвячених Троянській війні або мандрам Одіссея окремих пісень, які оброблялися і до яких аеди поступово додавали нові епізоди, факти, героїв.

«Унітарії» обстоюють єдність і художню цілісність обох поем, а певні невідповідності в них і суперечності пояснюють пізнішими вставками або просто перекрученнями.

Спір про особистість Гомера, його біографію, часи життя, авторство, тобто проблеми, що становлять суть «гомерівського питання», сприяв надзвичайно глибокому вивченню спадщини поета. Це допомогло уточнити час життя поета і довести, що «Одіссея» була складена на 30—40 років пізніше «Іліади».

«Іліада». Гомерівська «Іліада» побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про десятирічну війну між захисниками міста Трої (або Іліона) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю.

Події Троянського циклу міфів були добре відомі всім грекам, тому Гомер на них лише натякає у своїй поемі. Сама ж «Іліада» розповідає тільки про один епізод десятого року війни під Троєю, що тривав 53 дні — це гнів наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла.

Композиція поеми. Пізніші давньогрецькі вчені розбили «Іліаду» та «Одіссею» на 24 пісні кожну. Побудовані поеми за єдиним планом: перша розповідає про десятий рік війни під Троєю, друга — про десятий рік блукань Одіссея і повернення його на батьківщину. Зміст поем зосереджений навколо одного героя (Ахілл—Одіссей) та однієї події. В «Іліаді» — це гнів Ахілла, з ним пов'язані всі подальші події. В «Одіссеї» — це мандри Одіссея, зокрема останні сорок днів його пригод, про попередні довідуємося з розповіді самого героя. У поемах багато відступів від основного сюжету, що, з одного боку, уповільнюють розвиток дії, а з іншого — доповнюють і розширюють уявлення слухачів як про героїв, які беруть участь у подіях, так і про характер самих подій.

«Іліаду», в якій переважають сцени, пов'язані з військовим побутом і бойовими діями героїв, можна визначити як військово-героїчну поему. «Одіссею» є підстави назвати казково-пригодницькою і родинно-побутовою поемою.

Гекзаметр. Поетичний розмір, яким складені обидві поеми, називається гекзаметром, тобто «шестимірником».

Особливістю гекзаметра було те, що він не мав рими, ритм був суворо регламентований дактилічною стопою, а в середині поетичного рядка була цезура — логічна пауза, що посилювала метричну розмаїтість вірша, робила його гнучкішим.

В "Одіссеї" розповідається про повернення додому після падіння Трої одного з грецьких царів - Одіссея, завдяки хитрості якого з дерев'яним конем греки зрештою взяли Трою. Це повернення розтяглося на довгих десять років, і розповідь про них ведеться не в хронологічній послідовності, а, що характерно для епосу, з численними відступами і уповільненнями дії. Власне дію в "Одіссеї" займає всього 40 днів - це останні випробування Одіссея на шляху до рідного острова Ітаці: розповідь про те, як його вірна дружина Пенелопа і син Телемак протистоять бесчинствам нахабних женихів, і про його помсти женихам. Але в численних епізодах поеми Одіссей пускається в спогади то про Троє, то про різні пригоди, що випали на його долю за роки мандрів, так що реальний обхват часу в поемі - 20 років. У порівнянні з "Іліадою" в "Одіссеї" більше описів побутового життя, більше представлений пригодницький елемент у сюжеті.

Білет № 5

Білет №11

Білет № 12

Білет №13

1.Італійський Передренесанс. Художньо-стильові особливості «Божественної комедії» Данте Аліг′єрі.

Передренесанс з'явився в Італії ще в XIII—XIV ст., але твердо встановився цей напрям з 20-х років XV ст.; у Франції, Німеччині та інших європейських країнах почався значно пізніше; в українській культурі він мав вигляд спорадичних явищ, які не охоплювали усього способу мислення, а фіксувався ніби як окрема течія, найповніше виявившись у XVI ст., а в першій половині XVII ст. зливавсь із місцевим різновидом бароко.

За своїм жанром «Божественна комедія» — поема. Тема поеми — зображення уявної мандрів­ки поета у потойбічний світ. Данте сподівався, що, читаючи його книгу, людина разом з ним подумки пройде через суворі випробування та страждан­ня, очиститься від гріхів і піднесеться душею до праведного, благочестивого життя. Данте вірить у людину, в її духовні сили. У вигнанні чітко виявилися прагнення Данте допомогти людям стати досконалішими, знайти гармонію. 1301 рік - вигнання, вважає, що заблудився на життєвому шляху, переносить цей стан на все людство. Егоцентризм - абсолютизує свої почуття й думки. Людство треба привести до Бога, сам Данте приходить до нього через любов до Беатріче. Сюжетом комедії Данте обирає стан душі після смерті, він хотів алегорично показати, що людина в силу волі підпорядкована правосуддю, що нагороджує або карає. Поема на італійській мові, було багато критики з боку прихильників Данте. Але Данте говорив, що хоче бути зрозумілим тисячам, а не десяткам. Літературний твір сприймався буквально. Жанр твору - візія, дуже популярний. Велика відмінність: герой середньовічних візій завжди істота пасивна, він тільки сприймає те, що йому показують. Герой Данте відрізняється активністю, це ріднить його з Епохою Відродження. Активність проявляється в тім, що він завжди сам висловлює оцінку діяльності грішників. Характерне особисте відношення, немає вигаданих персонажів – всі літературні герої це історичні діячі й сучасники Данте. Взаємини в реальному житті відігравали велику роль. «Божественна комедія» написана дуже складно. Її варто розуміти в 4 вимірах: буквальний, алегоричний, моральний й анагогічний (що веде угору). Буквальний: зображення доль людей після смерті. Алегоричний: розкрити ідею відплати й утримати людину від зла - мета Данте. Моральний: прагнення людини до єдності й гармонії з Богом. Анагогічний - прагнення поета оспівати благодатну силу любові до Беатріче, що прояснила свідомість поета, і показати, як через любов до Беатріче він прийшов до Бога. Ідея: усе в цьому світі взаємозалежно. Воздаяння залежить від людського поводження. Реальному життю хотів протиставити ідеальний світ вічності, що має єдиний початок. Ідея всесвітньої гармонії відбивається в гармонії твору. Ідея трійці: три частини поеми (кантики), кожна з 33 пісень, у цілому 100 пісень. Починає твір пролог. Героїв теж три: Беатріче, Данте й Вергілій. Беатріче з'являється тільки у третій частині, Вергілій - у перших двох. Немає вигаданих персонажів. Одне тлумачення головних осіб: Данте - людина, Вергілій - розум, Беатріче - душа.

Особлива рима - терцина. У пролозі: початок з однієї сторони простий, з іншого боку - дуже складний. Данте перебуває на середині життєвого шляху. У Середньовіччі це було 35 років. Час дії – приблизно 1300 рік. Він заблудився, і вважає, що все людство теж заблудилося. Пора року - весна, тому що в момент його сходження в пекло він говорить, що потрапив під ті ж зірки, що й коли зустрів Беатріче, а зустрів він її навесні. Божий світ був створений навесні. Весна - початок. Церква тяжіла до уніфікації, а тут ми бачимо авторське его. Его Данте незвичайне. На його шляху йому заважають три символічних звірі - три найстрашніші гріхи, на думку Данте. Це пантера (рись), лев і вовчиця. Рись - хтивість, пантера - уособлення олігархічної влади у Флоренції. Рись він обходить. Лев - це гордість, а також політична тиранія монарха й держави, він був на гербі Флоренції. Обходить і його. Найстрашніший - жадібність, вовчиця. Вергілія послала до Данте Беатріче. Данте не хоче спускатися в пекло, його лякає напис над ворітьми пекла. Вергілій умовляє ім'ям Беатріче, вона не просто жінка.

Данте звертається до пристрастей першим у світовій літературі, робить їх предметом зображення. Це людський образ. Прислів'я: «Дорога в пекло вимощена добрими намірами». Грішники у вищих колах пекла найчастіше попадають туди за благі наміри. Нижчі кола - закоренілі злочинці, але є й виключення. У вищих колах є надія на прощення. Перед ворітьми пекла Данте зустрічають сонні юрби грішників. Вергілій говорить, що це жалюгідні душі, що вони не варті слів. Ці люди не робили ні добра, ні зла. Епітети: незначні й жалюгідні, більше ніде в комедії таких епітетів немає.

Шістдесятництво

У 1960-і роки завдяки хрущовській відлизі і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний мистецьких рух, представники якого згодом отримали назву«шістдесятники». «Шістдесятники» шукали нових форм творчості, нового осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. До цього покоління належали Василь Стус,Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Дмитро Павличко, Іван Драч та інші. Активна громадянська позиція привела В. Стуса, як і багатьох інших його колег по перу в ряди«дисидентської» інтелігенції. У 1970 рр. прокотилася нова хвиля масових арештів української інтелігенції, багато провідних письменників були ув'язнені в сибірських таборах за «антирадянську агітацію». Деякі з них були реабілітовані посмертно на початку 90-х рр.

 

Білет № 14

Основні особливості.

Формувалася в умовах почався кризи кріпосницької системи та підйому національної самосвідомості вітчизняна література першої половини XIX ст. характеризувалася наступними відмінними рисами: високими гуманістичними ідеалами, надзвичайної політичної загостреністю, громадянськості, пропаганда визвольних ідей і пошуком соціальної справедливості.

Великий вплив на розвиток російської літератури зробила Вітчизняна війна 1812, що викликала національно-патріотичний підйом як в народних масах, так і в колах прогресивної дворянської та різночинної інтелігенції. Патріотичні настрою і тема війни знайшли відбиття в ряді байок 1. А. Крилова, у віршах і прозі Д. В. Давидова, Ф. М. Глінки та інших авторів.

Реалізм. У другій чверті XIX ст. зароджується російський реалізм, який характеризується відображенням реального життя різних соціальних верств Росії; справжньої, а не показний (так званої сарафанне) народністю; широкої постановкою соціальних і моральних проблем. Формування і розквіт російського реалізму в першій половині XIX ст. повязані з творчістю А. С. Грибоєдова (Лихо з розуму), А. С. Пушкіна (Євгеній Онєгін, Капітанська дочка, 1сторія села Горюхина та ін), М. Ю. Лермонтова (На смерть поета, Герой нашого часу), Н. В. Гоголя (Мертві душі, Ревізор, збірка повістей Миргород), що показали справжній моральний вигляд сучасного їм суспільства. У творах Пушкіна (Повісті Бєлкіна) і Гоголя (Шинель) вперше у російській літературі прозвучала тема маленької людини. Незважаючи на очевидний внесок Пушкіна, Гоголя і Лермонтова в розвиток реалізму, їх творчість неправомірно обмежувати рамками цього напрямку.

- А.С. Пушкін - поет, письменник, публіцист, з імям якого повязано початок золотого століття російської літератури. Їм створені твори різних жанрів, призначені для представників всіх соціальних верств та вікових категорій. Широта тематичного і жанрового діапазону його творчості, вишуканості і разом з тим простота мови, стали причинами суперечливих характеристик Пушкина: одні називають його істинно народним поетом, інші - письменником-аристократом. Насправді він вдало поєднував в собі й те й інше. Заснований Пушкіним журнал Современник відіграв важливу роль у розвитку літератури та літературної критики. Працюючи над створенням 1сторії Пугачевського бунту, письменник зробив великий внесок у розвиток історичної науки.

- Глибоко самобутня творчість Н.В. Гоголя, також відрізняється тематичним і жанровим розмаїттям. Отримавши популярність як автор пройнятих ліричним романтизмом малоросійських повістей Вечори на хуторі біля Диканьки, Гоголь незабаром став майстром реалістичного прози, закликав письменників зображувати щоденну і дійсне. Згодом прагнення до поліпшення в собі духовної людини призвело Гоголя до захоплення богословям. Його духовні пошуки знайшли відображення в Вибраних місцях із листування з друзями - самому полемічному творі Гоголя, в якому він висловлює віру в месіанську роль Росії, засновану на вірності ідеалам православя, і закликає кожного до морального вдосконалення в імя процвітання держави.

- У 40-50-ті роки XIX ст. почали свій творчий шлях знамениті письменники, творчість яких досягла свого розквіту у другій половині століття (Н. А. Некрасов, 1. С. Тургенєв, М.Е.Салтиков-Щедрин, Ф. М. Достоєвський, Л. М. Толстой).

Літературні журнали. У 40-х роках великої популярності набули різноманітні літературні журнали. Виникли журнали для читачів різних верств і груп суспільства (Читання для солдатів, Журнал для читання вихованцям військово-навчальних закладів та ін.) Відображає розвиток суспільно-політичної думки і боротьбу різних її напрямків, ці журнали придбали величезне значення в духовному розвитку російського суспільства.

Визначну роль у громадському русі і в розвитку російської літератури зіграли журнали Вітчизняні записки і Современник, які обєднували представників демократичного руху та письменників-реалістів. Велика заслуга в розвитку демократичного спрямування в російській публіцистиці належить В. Г. Бєлінського і А. 1. Герцена.

Журнали Москвитянин і Бібліотека для читання, а також газета "Северная пчела обєднували представників консервативного напрямку. Їх видавці (М. П. Погодін та С. П. Шевирьов; Ф. В. Булгарин і М. 1. Греч, а також О. 1. Сенковський) відстоювали ідею благотворності самодержавства і вели боротьбу з демократичним напрямком в літературі.

. Усна народна творчість першої половини XIX ст. в значній мірі розвивався під впливом Вітчизняної війни 1812 р. Широке поширення одержали солдатські пісні і розповіді про війну, про партизанський рух, про М. 1. Кутузова, М. 1. Платова та ін Подальший розвиток отримала антикріпосницька тематика.

Народна творчість мала великий вплив на творчість багатьох російських письменників і поетів (Людмила В. А. Жуковського, Єрмак К. Ф. Рилєєва, Пісня про віщого Олега А. С. Пушкіна та ін.)

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 15

1. Становлення жанру сонета у творчості Ф. Петрарки.

 

Франческо Петрарка (1304-1374) - перший видатний італійський гуманіст. Народився Петрарка 20 липня 1304 р. в Ареццо, невеликому місті поблизу Флоренції.

У квітні 1327 р. у житті Петрарки відбулась подія, яка так багато значила для його творчості: в авіньйонській церкві св. Клари він побачив молоду жінку, котра схвилювала його уяву, викликала любовні переживання і стала натхненницею його творчості. Скоро Петрарка здобув славу «співця Лаури». її смерть у квітні 1348 р. не обірвала творчості поета. Він продовжував оспівувати Лауру у численних ліричних віршах.

Уже в 30-ті роки виразно проявляються ті риси особистості Петрарки та його життєвої поведінки, що визначають його як прообраз нової людини доби Ренесансу. Поетові вже притаманні усвідомлення самостійності людської особистості, індивідуалізм як визначальне у його свідомості, гостро виражений інтерес до власного внутрішнього світу, честолюбна жага слави, любов до життя, природи, допитливий критичний розум. Розум і почуття він вважав єдиним, чим слід керуватися у житті.

У 1353 р. Петрарка покинув Воклюз і назавжди виїхав до Італії. Протягом останніх двадцяти років життя творча активність поета не спадала. Саме тоді він створив знамениту збірку «Канцоньєре» італійською мовою, алегоричну поему «Тріумфи», нові трактати, листи, завершив раніше розпочаті твори.

Помер Петрарка 18 липня 1374 р. за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу.

«Канцоньєре» (Книга пісень)- збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета. Працю над нею він розпочав ще в 30-ті роки, а закінчив незадовго до смерті. Налічується дев'ять редакцій збірки, здійснених у різні роки. Перша редакція (1336-1338) містила всього 25 віршів, дев'ята - остаточна й найповніша (1373- 1374) відкривається вступним сонетом і містить 365 віршів (скільки днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Поет поділив збірку на дві частини: перша - «На життя мадонни Лаури», друга (починається з CCIXIV канцони)- «На смерть мадонни Лаури».

Головна тема «Канцоньєре» - любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників - поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю», Данте. На грунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики. Як ніхто з його попередників, він наблизився до реального земного життя людини.

Помітне прагнення Петрарки подолати складний алегоризм поезій нового солодкого стилю. Обійтись зовсім без алегоризму поет не може, але використовує його здебільшого як поетичний прийом.

По-новому зображено в «Канцоньєре» жіночий образ і кохання. Хоча Лаура безмірно ідеалізується, згідно з попередньою традицією, вона постає вже як, жива жінка, з реальними, земними рисами. Уяву поета найбільше хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Все це вносить у любов поета відтінок чуттєвості.

Ще виразніше новаторський характер поезій «Канцоньєре» проявляється в зображенні ліричного героя, якому належить центральне місце в збірці. О. Веселовський влучно називає «Канцоньєре» ліричною сповіддю Петрарки. Основу змісту збірки становить напружений інтерес поета до своєї особистості, до свого внутрішнього світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і водночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті. Поет, заглиблений в аналіз свого внутрішнього світу, уважно прислухається до своїх почуттів, роздумує над їхньою суперечливістю. Не раз він замислюється над незбагненною складністю внутрішніх рухів людської душі.

«Канцоньєре» містить не тільки любовну лірику - це перша в літературі різнотемна лірична збірка. Крім любовних поезій, до неї входять вірші на теми політичні та моральні, є. вірші, в яких оспівуються дружба і природа, передаються філософські й естетичні роздуми. В кількох сонетах поет нещадно викриває пороки папського двору. Наприклад, сонет 136-й є гнівним засудженням папської курії в Авіньйоні.

Одним із кращих віршів збірки є патріотична канцона «Італія моя», в якій Петрарка виступає від імені Італії як вітчизни, виражає любов до неї, почуття своєї невіддільності від неї.

У віршах різної тематики в «Канцоньєре» вимальовується образ нової людини з її складним внутрішнім світом. Вона ще вагається, не легко розстається з християнсько-аскетичною мораллю середньовіччя, в неї ще остаточно не сформувалася нова система найвищих моральних цінностей, але вона вже цілком пов'язана з життям, з його земними радощами і болями.

Петрарка свідомо і продумано створював власний індивідуальний стиль. Він володів великим даром слова і вірив у силу художньої мови. Безперервно працював поет над удосконаленням своїх поезій, переробляв їх, змінював, прагнучи довершеності. Він домагався краси форми, відточеності вірша, вишуканої образності. Петрарка надав сонету класичної викінченості, і він набув значення взірця жанрової форми і ліричної мови для багатьох поетів, його наслідування породило в європейській поезії цілу течію петраркізму. Впливом петрарківського сонету позначена творчість найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії, а також слов'янських країн епохи Відродження.

 

2. Творчість провідних поетів-романтиків: Вільяма Блейка, Персі Біші Шеллі, Джона Кітса.

 

Персі Бі́ші Шеллі - англійський поет епохи романтизму.

Усе своє творче життя Шеллі писав лірику, багатогранну і тематично розмаїту. Це політична і громадянська поезія, вірші про природу і кохання. Культ природи з великою силою втілений у таких поезіях, як "Монблан", "Ода західному вітрові", "Жайворонкові", "Вечір" та ін. Природа у поета персоніфікована, наділена людськими пристрастями і почуттями, вона ніби продовження душі і розуму самого автора у віршах про природу часто змальовано і кохання до жінки. Описи природи у поета філософічні.

У віршах Шеллі стверджував ідею безсмертя природи, вічного її розвитку. Поет ніби проводив паралель між змінами в житті суспільства і в житті природи. Загальна тональність його поезій оптимістична: як за зимою йде весна, так і період соціальних бід і воєн зміниться періодом миру і процвітання.

Найвідомішою серед значних творів поета стала його поема "Аластор, або дух самотності" (1816). Ліричний герой поет-юнак, який прагнув покинути цивілізацію і людей і піти у прекрасний світ природи, де, на його думку, можна знайти щастя. Але марно він шукав ідеал кохання і краси серед пустинних скель і живописних долин. Будучи самотнім, юнак загинув. Природа покарала його за те, що він відмовився від людей, що не захотів стати вище від їхнього горя і радості. Отже, Шеллі в поемі засудив індивідуалізм.

Особливості творчого методу

o твори вражали силою почуттів, музичністю, різнобарвністю ритмів;

o створення нового для англійської поезії жанру масової пісні, яка близька до народних пісень;

o введення в поезію нових слів і зворотів;

o різнобарвність тематики - від політичної до інтимної;

o схильність до алегорій, великих узагальнень;

o показ у творах подій від далекого минулого до сучасності.

Вільям Блейк — англійський поет і художник-гравер.

Якщо перші поетичні начерки Блейка були доволі наслідувальними, то «Пісні невинності», написані технікою «освітленого друкування», відзначаються яскравою та свіжою самобутністю. Витонченість і ніжність лірики та малюнка в них гармонійно поєднуються. «Пісні невинності» та «Пісні досвіду» змальовують два стани людської душі. Ключовий символ «Невинності» — ягнятко, з яким співвідноситься образ тигра у «Досвіді». Тигр — утілення енергії, сили, пристрасті та жорстокості.

 

Блейк одразу ж виділився поміж поетів не лише своєю яскраво вираженою самобутністю, а й прагненням до експериментування як в описовій, так і в ліричній поезії. Так, приміром, у «Тіріелі» та «Книзі Тель» Блейк використав довгий неримований рядок із 14 складів, який став основним метром його описової поезії.

 

Полеміст за вдачею, Блейк нічого не приймав на віру в царині філософії, етики, політики, релігії, все піддаючи аналізу та критиці. У його розлогих поемах зі складною образністю, нелегкими для розуміння символами та подекуди архаїчною мовою напружено дискутуються питання відсталості моралі та святенництва закостенілої церковної думки, безкрилості утилітаризму та самовдоволеного раціоналізму тощо. У «Шлюбі Раю та Пекла» Блейк так сформулював свої думки про діалектику світу: «Рух виникає з протилежностей. Потяг і Відраза, Думка та Дія, Любов і Ненависть необхідні для буття Людини. Протилежність створює те, що віруючі називають Добром і Злом. Добро пасивне і підкоряється Думці. Зло активне і породжується Дією. Добро — це Рай, Зло — це Пекло». У поемі «Видіння дочок Альбіону «в образі центральної постаті поеми — Утун Блейк оспівує сексуальну насолоду та свободу.

 

Джон Кітс — англійський поет, представник другого покоління англійського романтичного руху.

 

Для поезії Кітса характерна чуттєва уява, що особливо виразно проявляється в його одах. Викликає інтерес літературознавців також листування Кітса — його листи містять глибокі міркування з теорії поезії.

 

 

3. Особливості розвитку американської літератури у другій половини ХІХ ст.

 

Формування американської культури, зокрема літератури, відбувалося паралельно з бурхливим соціально-економічним розвитком Сполучених Штатів як незалежної держави. Молода країна невпинно формувала власну економіку, торгівлю, промисловість, фінанси, розбудовувала нові міста.

Створення національної культури, гідної молодої держави, було проголошене невідкладним завданням. І саме в цей час провідним напрямом у літературі Англії, Франції, Німеччини став романтизм; американські художники саме в ньому знайшли співзвучність своїм ідейно-художнім шуканням, продовжуючи розвивати у своєрідних національних умовах традиції європейських майстрів, зокрема В.Скотта і Е. Гофмана.

Значну роль у становленні філософських засад романтизму США відіграли твори французьких просвітителів, ідеї Французької революції.

За часовими проміжками американський романтизм розвивався трохи пізніше від західноєвропейського і займав передові позиції з кінця 10-х років до початку 60-х рр. XIX ст. Точкою відліку стала поява книжки романтичних новел В.Ірвінга (1819 р.), а криза американського романтизму характерна для переломного періоду в історії США - роки громадянської війни між Півднем і Північчю. Остаточна перемога капіталістичної Півночі над сільськогосподарським рабовласницьким Півднем співпала з тотальним поширенням у літературі реалістичного напряму. Складним поєднанням романтизму і реалізму стала творчість У. Уїтмена. Романтичні мотиви органічно вплетені у творчість М. Твена, Д. Лондона та інших письменників США кінця XIX - початку XX ст.

У становленні та розвитку американського романтизму виділено три періоди.

1. Ранній американський романтизм (1819-1830-ті рр.), до якого критики та науковці віднесли творчість В. Ірвінга, Ф. Купера, Д. Кеннеді та ін. Безпосереднім попередником цього періоду був передромантизм, який розвивався ще у рамках просвітницької літератури. Творчість письменників раннього етапу носила оптимістичний характер, пов'язаний з героїчним часом Війни за незалежність.

2. Зрілий американський романтизм (1840-1850-ті рр.) - це творчість Н.Готорна, Е.По, Г.Мелвілла та ін. Більшість письменників цього періоду пережила глибоке незадоволення ходом розвитку країни, тому в їхніх творах переважали драматичні, навіть трагічні тони, відчуття недовершеності світу і людини, настрої туги, усвідомлення трагізму людського буття. З'явився новий герой - людина з роздвоєною психікою, яка несла у своїй душі штамп приреченості. На цьому етапі американський романтизм набув філософської спрямованості. У твори письменників стала проникати романтична символіка і повчальна алегоричність, значну роль почали відігравати надприродні сили, посилилися містичні мотиви.

3. Пізній американський романтизм (60-ті рр. XIX ст.). Це період кризових явищ. На даному етапі працювали ті письменники попереднього етапу, які продовжували свій творчий шлях у літературі. Відбулося різке розмежування романтичної літератури на:

-літературу аболіціонізму, яка в рамках романтичної естетики протестувала проти рабства з естетичних та загально-гуманістичних позицій.

-літературу Сходу, яка романтизувала й ідеалізувала "східне лицарство", постала на захист історично приреченого руху та реакційного укладу життя.

Історія, зокрема історія культури, поставила перед американським романтизмом кілька складних і відповідальних завдань:

♦ Створити оригінальну національну літературу, яка б не була повторенням чи наслідуванням того, що вже зробили романтики Європи.

♦ Створити образ своєї країни, розповісти про її історичний шлях, її становлення і здобутки.

♦ Об'єднати творчі сили різних регіонів у єдину культурну спільноту - національне красне письменство. Основні літературні регіони:

- Нова Англія (північно-східні штати) - Н Готорн, Емерсон, Topo та ін.

- Середні штати - В.Ірвінг, Ф.Купер, Г.Мелвілл та ін.

- Схід - Д.Кеннеді, У.Сіммс, Е.По.

Враховуючи ідейно-естетичну спрямованість творчості письменників, літературознавці виділили наступні основні течії в американському романтизмі:

♦ соціально-критична (В.Ірвінг, Ф.Купер, Е.По, Н.Готорн, Г.Ме<