Українська барокова література на тлі світової.

1. Безсумнівний розквіт української літератури в часи барокка поставив її в тісні зв’язки з літературою світовою: література, що переживає період піднесення, мусить завжди черпати з світової літератури якнайширше. З другого боку, можна було чекати впливу української літератури на сусідів: і такий вплив, та чималий, є, хоч і напрямований він лише до найближчих сусідів.

2. Ми вже бачили, що в українській барокковій літературі є певна перевага духовних елементів. Отже, знайомство з західньою літературою та користання нею трохи однобічне.

3. Перекладів було дуже мало. Але це звичайна риса культури барокко: вона великою мірою призначена для духовних та світських вищих верств.

4. Вплив української літератури на російську в 17 ст. величезний та дуже значний ще в 18-ому. Ми вже згадували не одного українця (напр., проповідники), що працював у Росії. Та через українське посередництво приходили часто в Росію й твори західньої та польської літератури, напр., повісті (щоправда, якраз в повісті росіяни в часи барокка дали дещо своєрідне). Але українці принесли до Росії взагалі вперше певні літературні ґатунки, напр., вірш і драму; представник київської школи (білорус) Симеон Полоцький оживив зовсім уже завмерлу російську проповідь, — та його наступники були здебільша українці. Дуже визначна була роля українців в російській науковій літературі, хоч твори (богословські) українців і зустрічалися не раз з заборонами та переслідуваннями.

5. У польській літературі українська течія вже з досить давніх часів утворила певну „українську школу“, не лише в 19-му віці. Треба визнати, що існування „української інколи“ не може бути дуже приємним нашому національному почуттю, бо існування цієї школи свідчить про певні не безґрунтовні претенсії поляків на українську культурну сферу та про відплив слабких національно українських письменників до польської сфери.

6. Помітний вплив українського барокко і на південному заході, на Балканах.

7. Нарешті, бароккова література — зокрема вірш та драма — дуже спричинилася до розвитку народної поезії. Барокко було у цілому світі з цього погляду дуже плідне.

Щодо національної вартости бароккової літератури, то, розуміється, вона не прийшла до вжитку народної мови; але літературна мова не мусить бути обов’язково близька до народної, і барокко йшло певним можливим шляхом розвитку, якого непридатність виявилася лише в кінці 18 сторіччя, коли з меж народної єдности помалу почали виходити вищі верстви українського народу та політичний гніт вимагав „радикального“ критерію народної свідомости: таким радикальним критерієм і стала народна мова.

Віддзеркалення романтичного світосприйняття у творчості Альфреда де Мюссе («Сповідь сина часу»).

Перші вірші Мюссе написані під впливом романтичного товариства «Сенакль» («cénacle»), в якому найяскравішими особистостями були Віктор Гюго, Альфред де Віньї, Сент-Бев, Шарль Нодьє і брати Дешан. Але вплив романтичної школи був скороминущим у творчості Мюссе.

Безпосередність зображення відчуттів обумовлена ще однією властивістю поезії Мюссе: він змальовує завжди самого себе, і та подвійність, яка пронизала все його єство, відбилася і в його поезії. Він був пристрасним обожнювачем чистої любові, але, раз занурившись у хвилі пороку, шукаючи забуття, не міг змити з душі плями ганьби, падав все нижче, піднімаючись все вище мріями. Такі ж всі його герої: влада розпусти над душею людини — постійна тема усіх його драматичних творів.

Роман «Сповідь сина часу» розповідає нам про французьке суспільство XIX ст., що після поразки наполеонівських компаній було охоплено жахливою хворобою. Зневіра в старих думках, втрата ідеалів та цінностей минулого й незмога відшукати для себе нові орієнтири призвели до передчасного старіння душі, повного розчарування у власних силах і в житті загалом. Моральна хвороба спіймала у свої тенета всіх. Не обійшла вона і головного героя роману- Октава,яскравого представника свого часу.

Внутрішній зміст поезії Мюссе має ще більше значення: він відобразив складність і суперечливість духовного життя сучасної людини. Мюссе надзвичайно тонко відчував настрої своєї епохи, був справжнім, тому він досі залишається цікавим для читача своїми переходами від вищого ідеалізму до оспівування швидкоплинних задоволень, зі особливим поєднанням песимізму, цинізму і безмежної ніжності душі.

3. Неоромантичні та імпресіоністичні риси у творчості М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»). У його прозі, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, ці враження пливуть за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажа.

Основне в стилі Михайла Коцюбинського - це його особливий самобутній характер імпресіонізму. У нього, як ні в кого із сучасників, природно поєдналися два крайніх полюси: народницький стиль, зображення душевних переживань простолюду, що пізніше було злито з вишуканим естетизмом самого зображення. Частково імпресіонізм Михайла Коцюбинського можна виводити з класичної традиції. Таким способом письменник повертає своєму стилю прикмети, властиві мистецтву, розвиненому класиками. Тому в творах Коцюбинського другого періоду, крім імпресіонізму, помітні також романтика, риси символізму і, можна так сказати «ідеального реалізму». Але все ж таки у письменника домінує і дуже сильно переважає імпресіоністичність- картинна передача настроїв, вражень і рухів людської душі.

Найсуттєвіше для Коцюбинського саме те, що показує чуттєві рухи і характер людини, хвилини, в яких досягається просто музична поетика зображення. Імпресіоністська вишуканість письменника проявляється в тонкості психологічного бачення всіх душевних поривів і всього того, що створює силу яскравості фарб самого зображення.

«Тіні забутих предків» — повість Михайла Коцюбинського, написана під враженням його перебування на Гуцульщині. В творі розповідається про кохання Івана і Марічки, українських Ромео і Джульєтти. Яскраво передано побут і життя гуцулів. Творчий підхід у використанні фольклору, міфології у повісті

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 25

1. Основні принципи та ознаки класицизму. Класицизм (від лат. Classicus — "взірцевий", "довершений") — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття.

тже, формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох країнах, і перш за все у Франції, класицизм став першим офіційним художнім методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а вони, у свою чергу, прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність громадського служіння державним інтересам. Принципи державності й дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули й на регламентацію у мистецтві. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються загальноприйнятим канонам класицизму.

Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну "класику". Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.

Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила, насамперед, римська література. Брали сюжети з античної міфології і переважно з римської історії, рідше — зі Старого Заповіту.Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко.

Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник.

Основні правила класицизму:

1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси— встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:— високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);— середні (наукові твори, елегії, сатири);— низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.

Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися неприпустимими.

Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.

4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр)

9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Гора-цій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання "гарного смаку" є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.

В історичному плані класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'язаний з розквітом монархічних держав, коли абсолютизм сприяв розвитку усіх сфер суспільства (економіки, політики, науки, культури). Головним завданням класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності держави під владою короля. Наприклад, Франсуа Малерб (1555—1628), П'єр Корнель утверджували ідеал мудрого монарха і відданих йому підданих. Особливо відомими стали образи Корнеля— Сід ("Сід"— 1673), Август ("Цінна, або Милосердя Августа") та ін.

На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумовило зміну спрямованості класицизму. Письменники вже не тільки прославляли монархів та часи їхнього правління, а й критикували соціальні пороки, викривали людські вади, хоча й не заперечували абсолютизм загалом. Якщо на першому етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і піднесеними, то на другому етапі характери героїв більше наблизитися до реальних людей, на перший план вийшли комедії, сатири, епіграми тощо.