Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Ідейно-художнє багатство творів Шеллі. Віра поета в людину, її мудрість і гуманізм.Содержание книги
Поиск на нашем сайте
(1792-1822) Усе своє творче життя Шеллі писав лірику, багатогранну і тематично розмаїту. Це політична і громадянська поезія, вірші про природу і кохання. Культ природи з великою силою втілений у таких поезіях, як "Монблан", "Ода західному вітрові", "Жайворонкові", "Вечір" та ін. Природа у поета персоніфікована, наділена людськими пристрастями і почуттями, вона ніби продовження душі і розуму самого автора у віршах про природу часто змальовано і кохання до жінки. Описи природи у поета філософічні. У віршах Шеллі стверджував ідею безсмертя природи, вічного її розвитку. Поет ніби проводив паралель між змінами в житті суспільства і в житті природи. Загальна тональність його поезій оптимістична: як за зимою йде весна, так і період соціальних бід і воєн зміниться періодом миру і процвітання. Найвідомішою серед значних творів поета стала його поема "Аластор, або дух самотності" (1816). Ліричний герой поет-юнак, який прагнув покинути цивілізацію і людей і піти у прекрасний світ природи, де, на його думку, можна знайти щастя. Але марно він шукав ідеал кохання і краси серед пустинних скель і живописних долин. Будучи самотнім, юнак загинув. Природа покарала його за те, що він відмовився від людей, що не захотів стати вище від їхнього горя і радості. Отже, Шеллі в поемі засудив індивідуалізм. Особливості творчого методу · твори вражали силою почуттів, музичністю, різнобарвністю ритмів; · створення нового для англійської поезії жанру масової пісні, яка близька до народних пісень; · введення в поезію нових слів і зворотів; · різнобарвність тематики - від політичної до інтимної; · схильність до алегорій, великих узагальнень; · показ у творах подій від далекого минулого до сучасності. 3. «Срібна доба» російської поезії. Срібна доба — термін, що вживається в літературознавстві для характеристики межі XIX-XX ст. у російській літературі. Назва була обрана за аналогією із «золотою добою» російської літератури, яку ототожнювали з XIX сторіччям, коли працювала низка російських літераторів від Пушкіна і Баратинського до Чехова та Лева Толстого. Витоки «срібної доби» лежать у філософії В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Булгакова, П. Флорентського. На межі століть митців не залишало відчуггя кризи, передчуття потрясінь і катаклізмів, розчарування в попередніх суспільних ідеалах. Їх поєднували не тільки хронологічні межі століть, але і перш за все усвідомленя епохи як виключної спроби розробити принципово нову концепцію особистості, що поєднувала в собі «досвід століть», «глагол часів». Особистість, що діяльно ставиться до протиріч і проблем епохи. Основними ознаками цієї доби є: - посилена увага до особистості, індивідуалістичної і «абсолютно вільної»; - спроби сформулювати новий ідеал життя і новий ідеал світосприйняття; - увага до філософії, що пояснює таємниці буття (О. Блаватська); — підвищений містицизм мислення, відчутгів; - елегантний еротизм поезії; - зневага до благополуччя і комфортності особистого життя; - абсолютна свобода форми. До «срібної доби» відносяться такі течії: Символізм Найпотужнішою течією в російській поезії «срібної доби» був символізм. Цей напрям зародився у другій половині XIX ст. у Франції. У свідомості символістів речі матеріального світу перетворювалися на «знаки» вічних ідей, котрі перебувають поза межами земної реальності, а художні образи — на символи. Завдання поета - дізнатися про прихований зміст символів іншої реальності. В Російській імперії символізм набув самобутнього національного характеру. Суттєву роль у його ставленні відіграло філософське вчення В. Соловйова, який вірив у рятівну місію Краси (єдність включала: Красу, Добро, Істину). Посередником у досягненні «всеєдності» покликане бути мистецтво. Позитивна «всеєдність» втілювалась у містичних образах Світової Душі, або Вічної Жіночності. Філософія В. Соловйова значно посилила релігійно-містичний компонент естетики російських символістів. Кого вважають вождем російського символізму? Вождем і керівником російського символізму був Валерій Брюсов. Він виступав і як теоретик символізму, висловивши свої естетичні погляди у передмові до трьох збірок «Російські символісти» (1894-1895). Мету мистецтва В. Брюсов вбачав у відображенні «руху душі» поета, таїни людського духу, особистості митця. Акмеїзм. 1911 року в Санкт-Петербурзі товариство поетів на чолі з Миколою Гумільовим (російський поет) та Сергієм Городецьким, які протиставляли себе символізму, що на той час став занепадати, створили гурток «Цех поетів». До них приєднались Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Георгій Іванов. Ці митці намагалися повернути поезію з містичних далей символізму до реального буття. Нова школа назвала себе акмеїзмом (від грец. «акме» - вищий ступінь чого-небудь; квітуча сила). Акмеїсти ще називали свою школу адамізмом, від імені праотця Адама, або кларизмом (від лат. «кларус» — ясний). Теоретиком акмеїзму був М. Гумільов, який декларував самоцінність «мудрої і ясної» дійсності, протиставляв містиці символістів захоплення матеріальною красою світу в поєднанні красивого і потворного. Акмеїсти відстоювали право на створення ясного і прозорого художнього образу і поетичної мови, виступали проти притаманних символістам туманних і містичних натяків, замовчувань, незрозумілостей. Вони закликали повернути поезію до земного життя, до предмета, до точного значення слова. Видавничим органом «Цеху поетів» був журнал «Гіперборей». Російський футуризм (від лат. слова, що означає «майбутнє») виник у 1910-х роках. Його розвиток відбувався за умов складної взаємодії чотирьох угруповань: «Гілея» (кубофутуристи) - В. Хлєбников, брати Д. і М. Бурлюки, О. Кручених, В. Маяковський та інші, «Асоціація егофутуристів» - І. Сєверянін, К. Олімпов та інші, «Мезонін поезії» - В. Шершеневич, Р. Івлєв та інші, «Центрифуга> - С. Бобров, Б. Пастернак, М. Асєєв та інші. Загальною основою футуристичного руху в Росії було передчуття краху старого світу й передчуття майбутнього «світового перевороту». Естетичні засади російських футуристів були висловлені в маніфесті «Ляпас суспільному смакові» (1912), який підписали Д. Бурлюк, А. Кручених, В. Маяковський і В. Хлєбніков (група «Гілея»). Вони закликали відмовитися від традицій старої культури: «Минуле тісне. Академія і Пушкін не зрозуміліші від ієрогліфів. Скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого й ін. з пароплава сучасності…» Футуристи надавали перевагу формі над змістом, визначали абсолютну свободу поетичного слова, активно розробляли нові принципи поетичної мови (відмовлялися від знаків пунктуації), опрацьовували нові ритми та типи рим, сміливо експериментували зі словом, створювали штучні неологізми (зразки віршованої графіки) тощо. Салонній витонченості символістів футуристи протиставляли антиестетизм, що відбивався навіть в зовнішності митців, в декорі книжок (обкладинки з ряднини, сірий обгортковий папір), назвах поезій та збірок («Крематорій здорового глузду», «Здохлий місяць», «Рикающий Парнас» тощо). Імажиністи вперше заявили про себе 1919 року. Появу цієї течії в російській поезії спричинив модерністський напрямок імажизм (від франц. «образ»), який виник в Англії напередодні Першої світової війни і проіснував до середини 20-х років XX ст. Імажисти та імажиністи проголосили образ самоціллю творчості. Вони до певної міри нехтували змістом твору. Не можна стверджувати, що його зовсім нема, він є, але часто затьмарений каскадом дивовижних художніх засобів. Імажиністи вважали вірш «каталогом образів», вишуканим сплетінням метафор, епітетів, порівнянь та інших тропів. Теоретик російського імажинізму В. Шершеневич стверджував: «Вірш - не організм, а хвиля образів, з нього можна витягнути один образ, вставити десять». Імажиністи дозволяли собі також порушувати граматичні норми, деформувати розмір метричними перебоями, відмовлялися від звиклих строф, зверталися до вільного вірша - верлібру. БІЛЕТ № 26 1)Специфіка класицистичного образу (розкрити на прикладі прочитаних творів). Класицистичний образ тяжіє до зразка, в якому життя зупинена у своєму ідеально вічному вигляді, він особливу дзеркало, де індивідуальне перетворюється на родове, тимчасове у вічне, реальне в ідеальне, історія в міф, він зображує те, що є скрізь і чого немає ніде в реальності; він торжество розуму і порядку над хаосом і текучої емпірією життя. Класицистичний образ, наприклад, твориться за регламентованими правилами, він є засобом ідеалізації. Мистецтво класицизму тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, зображувало облагороджену реальність, базуючись на позачасовій красі творів античності. ХУІІ ст. у Франції – століття театру. П’єр Корнель був автором п’єс “Сід”, “Горацій”, де панують ідеї перемоги громадянського обов’язку над особистими почуттями. Ідеалом Корнеля була відважна, вільна людина, що гордує смертю в ім’я обов’язку, який він втілював у образі Геракла. Все на світі залежить від людини і від її доброї волі – головна етична засада його трагедій. Сюжети п’єс Жана Расіна “Андромаха” і “Федра” змальовують особисті стосунки між людьми, його герої обстоюють свою гідність перед деспотією. Расін – неперевершений майстер вірша, тонкої психологічної характеристики. Пристрасті героїв часто перемагають розум, спричиняють насильство, а розум повинен чинити опір насильству. У Расіна мораль допомагає глибше проникнути в людську натуру і переважає над громадянським звучанням тем. 2)Творчість Альфонса де Ламартина: жанрова репрезентація, тематика і проблематика, особливості романтичного героя. Літературне значення мають насамперед його перші віршовані збірки. Французька критика одностайно визнає автора одним з найбільших поетів Франції. Його талант, на думку фахівців, не поступається Вікторові Гюго, проте він не очолював школу романтизму. Він стояв поза літературними чварами свого часу, не мав літературного самолюбства (його фізична краса і елеґантна аристократична постава більш задовольняли його, ніж літературний успіх) і сам називав себе дилетантом - «curiosus litterarum. У своїх перших віршах Ламартін наслідував Вольтера, Парні й жартівливими жанру Грессе. Його великі філософські поеми в олександрійських віршах («L'homme», «La Prière», "L'Immortalité"), оди (наприклад, «Enthousiasme») і деякі станси повторюють манеру Ж.-Ж. Руссо та інших поетів XVIII ст. Шатобріан, Гете, мадам де Сталь залучили його до духу часу; під їхнім впливом зміцнів ліричний талант Ламартіна, що шукав стилю для відображення свого внутрішнього світу. Темою його поезії, суб'єктивної й часом ораторської, стала окреслена вже до нього мадам де Сталь «загадковість людської долі»; її головний зміст - «сумний споглядальний настрій, усамітнення лісів, безмежність обрію, зоряне небо, вічність і нескінченність, що криються в душі християнина». Шатобріан вніс ідею християнства в художню прозу, Ламартін вніс глибокий християнський настрій в поезію; ці риси об'єднують двох великих представників романтизму. Але Шатобріан, поет пристрасті й яскравих барв, приносить в релігію елемент любові й пристрасті, його християнство сповнене чуттєвості й життєрадісності, Ламартін, в якому віра - справа природного інстинкту і виховання, оспівує любов, очищену і одухотворену скорботою і близькістю смерті, що насувається або вже настала. У французькій літературі Ламартін створив жанр елегії. «Lac», «Isolement», «A Elvire», «Le Vallon», «Crucifix» найбіль відомі його елегії, наділені значно більшою поетичною силою, ніж довгі поеми - «Jocelyn», «Chute d'un Ange», де поетична краса чергується з риторичною декламацією. У поезії Ламартіна жінка є посередницею між земним життям і вищим, божественним світом; скорбота від думки про втрачену кохану забарвлюється глибокою вірою в безсмертя. Поєднання поетичної меланхолії з інстинктивною вірою становить головну чарівність поезії Ламартіна, що не відрізняється новизною задуму. Вся справа в безпосередності почуття, яким дихає, наприклад, поезія Озеро «Lac», де стара думка про тлінність земного щастя одягнена в неповторно зворушливу форму.« У ліричних збірках, що з'явилися після перших «Méditations», релігійний настрій все більш посилюється і виливається в гімни, перейняті християнським смиренням. «Harmonies» більш музичні за мовою, але поступаються «Méditations» за ніжністю форми.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 246; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.135.220.239 (0.013 с.) |