Особливості роману-параболи М. Булгакова «Майстер і Маргарита».

Роман Булгакова "Майстер і Маргарита" був опублікований в 1966-1967 роках і відразу приніс письменникові світову славу. Сам автор визначає жанр добутку як роман, але жанрова унікальність дотепер викликає в літераторів спори. Його визначають як роман міф, філософський роман, роман-містика й так далі. Це так відбувається тому, що роман з'єднує в собі всі жанри відразу, навіть ті, які разом існувати не можуть

Оповідання роману спрямоване в майбутнє, зміст як психологічно так і філософськи достовірне, проблеми, порушені в романі, вічні. Основною ідеєю роману є боротьба добра й зла, понять нероздільних і вічних

Композиція роману настільки ж оригінальна, як і жанр - роман у романі. Один про долю Майстра, іншої про Понтій Пілаті. З одного боку, вони протипоставлені один одному, з іншого боку - як би утворять єдине ціле. Цей роман у романі збирає в себе глобальні проблеми й протиріччя. Майстри хвилюють ті ж проблеми, що й Понтія Пілата. Наприкінці роману, можна помітити, як Москва з'єднується з Ершалайм; тобто один роман сполучається з іншим і переходять в одну сюжетну лінію

Читаючи добуток ми перебуваємо відразу у двох вимірах: Зо-Е роки XX століття й 30-е роки I століття нової ери. Ми бачимо, що події відбувалися в тому самому місяці й у кілька днів перед Великоднем, тільки із проміжком в 1900 років, що доводить глибокий зв'язок між московськими й ершалаимскими главами

Дія роману, які розділені майже двома тисячами років, гармоніюють між собою, а зв'язує їхня боротьба зі злом, пошук істини творчість. І все-таки основним героєм роману є любов. Любов - от що зачаровує читача. Взагалі, тема любові є самою улюбленою для письменника. На думку автор, усе щастя, що випало в житті людині, виходить їхньої любові. Любов піднімає людини над миром, осягає духовне. Таке почуття в Майстра й Маргарити. Саме тому автор вніс ці імена в заголовок. Маргарита повністю віддається любові, і заради порятунку Майстра, продає свою душу дияволові, беручи на себе величезний гріх. Але все-таки автор робить її самою позитивною героїнею роману й сам встає на неї сторону

На прикладі Маргарити Булгаков показав, що кожна людина повинен робити свій особистий вибір, не просячи допомоги у вищих сил, не чекати милостей від життя, людина сам повинен робити свою долю

У романі присутні три сюжетні лінії: філософська - Иешуа й Понтій Пілат, любовна - Майстер і Маргарита, містична й сатирична - Воланд, вся його звита й москвичі. Ці лінії тісно зв'язані між собою образом Воланда. Він вільно себе почуває й у біблійному й у сучасному письменникові часу

Зав'язкою роману є сцена на Патріарших ставках, де відбувається суперечка Берліоза й Івана Бездомного з незнайомцем про існування Бога. На питання Воланда про те, "хто ж управляє життям людської й всім взагалі розпорядком на землі", якщо Бога ні, Іван Бездомний відповідає: "Сама людина й управляє".

Автор розкриває відносність людського знання й у той же час затверджує відповідальність людини за свою долю. Що є правдою автор оповідає в біблійних главах, які є центром вромане.

Хід сучасного життя полягає в оповіданні Майстра про Понтій Пілаті

Ще однією особливістю цього добутку є те, що він автобиографичен. В образі Майстра ми довідаємося самого Булгакова, а в образі Маргарити - його улюблену жінку, його дружину Олену Сергіївну

Напевно, тому ми сприймаємо героїв реальними особистостями. Ми співчуваємо їм, переживаємо, ставимо себе на їхнє місце. Читач начебто переміщається по художнім сходам добутку, удосконалюючись разом сгероями.Сюжетні лінії завершуються, з'єднуючись в одній крапці - Ввечности.

Білет 27

1) Жан Батіст Мольєр – майстер класицистичної комедії. Традиції і новаторство Мольєра У центрі кожної своєї п'єси Мольєр виводить персонажа (протагоніста), засліпленого комічною манією. Йому він протиставляє іншого героя (антагоніста), холодного і розсудливого інтригана, який встигає скористатися самозасліпленням протагоністаі мати від цього якийсь зиск. Наприкінці комедії з очей протагоніста спадає полуда, і він починає бачити події у справжньому світлі. Антагоніста викрито, і він з ганьбою забирається геть. Неважко помітити, що в основу таких сюжетів покладено типову класицистичну колізію — зіткнення пристрасті й здорового глузду. Класицисти прагнули довести, наскільки згубно для людини потрапити під вплив пристрастей. Вони вважали, що людина у своїх вчинках мусить керуватися здоровим глуздом, розумним началом. Проте Мольєр показав, що й здоровий глузд, не зігрітий сердечністю, перетворюється на холодний, егоїстичний розрахунок і робить людину аморальною. Мольєр виступає за гармонію серця й розуму. У комедіях Мольєра ми бачимо водночас ніби два світи: один — очима протагоніста, а другий — справжній. Мольєр ставить перед собою і глядачем запитання: а чи правильно ми з вами сприймаємо довколишній світ? Чи не беремо ми якусь химеру за істину? Так, у комедії «Тартюф» (1664) розповідається, як Тартюф (це французьке слово означає «брехун») з далекосяжними намірами оселяється в домі бюргера Оргона, людини вельми побожної, але легковірної. Щоб викликати повну довіру господаря, Тартюф прикидається святим та божим, всіляко демонструє свою вдавану щирість і доброчинність. Оргон настільки засліплений уявними чеснотами гостя, що не вірить своїм родичам, які попереджають його, що Тартюф — небезпечна людина. І справді, Тартюф залицяється до дружини господаря, стає нареченим його дочки, одержує від Оргона дарчу на все його майно, нарешті, бере від Оргона на зберігання скриньку із секретними документами, що, як потім з'ясовується, і було його головною метою. Після цього Тартюф уже не таїться і виганяє благодійника з його власного дому. Несподівано п'єса завершується арештом самого Тартюфа: королю здалися небезпечними такі енергія і спритність у поєднанні з аморальністю і святенництвом. Цю комедію церква визнала небезпечною, адже автор вказував на приналежність Тартюфа до єзуїтів. Авторові довелося тричі переробляти свій твір, та все одно він не догодив церкві.

«Тартюф» ознаменував створення Мольєром жанру високої комедії.

Мольєр не просто майстерно вигадував смішні ситуації; він порушував серйозні суспільні проблеми.Чимало комічного знаходив він у бюргерському середовищі. Мольєр висміював жадобу до наживи, скнарість, егоїстичний «здоровий глузд», прагнення потрапити будь-що у «вищий світ». Висміював Мольєр і представників вищого світу, дворянства. Серед комічних персонажів Мольєра часто зустрічаємо лікарів. Вони любили оточувати свою професію ореолом таємничості й морочили хворих, наживаючись на їхніх страхах і легковірності. Існувало багато інших способів заробляти гроші, наприклад викладати граматику, філософію. Мольєр висміював неосвічених, але заповзятливих та корисливих лікарів і вчителів.

2) Особливості розвитку романтизму в американській літературі.

В розвитку американського романтизму виділяють такі періоди:

1) Ранній американський романтизм (1819—1830-ті рр.), до якого критики та науковці віднесли творчість В. Ірвінга, Ф. Купера, Д. Кеннеді та ін. Безпосереднім попередником цього періоду був передромантизм, який розвивався ще у рамках просвітницької літератури. Творчість письменників раннього етапу носила оптимістичний характер, пов'язаний з героїчним часом Війни за незалежність.

2) Зрілий американський романтизм (1840—1850-ті рр.) — це творчість Н. Готорна, Е. По, Г. Мелвілла та ін. Більшість письменників цього періоду пережила глибоке незадоволення ходом розвитку країни, тому в їхніх творах переважали драматичні, навіть трагічні тони, відчуття недовершеності світу і людини, настрої туги, усвідомлення трагізму людського буття. З'явився новий герой — людина з роздвоєною психікою, яка несла у своїй душі штамп приреченості. На цьому етапі американський романтизм набув філософської спрямованості. У твори письменників стала проникати романтична символіка і повчальна алегоричність, значну роль почали відігравати надприродні сили, посилилися містичні мотиви.

3) Пізній американський романтизм (60-ті pp. XIX ст.). Це період кризових явищ. На даному етапі працювали ті письменники попереднього етапу, які продовжували свій творчий шлях у літературі. Відбулося різке розмежування романтичної літератури на:

— літературу аболіціонізму, яка в рамках романтичної естетики протестувала проти рабства з естетичних та загально-гуманістичних позицій.

— літературу Сходу, яка романтизувала й ідеалізувала «східне лицарство», постала на захист історично приреченого руху та реакційного укладу життя.

Американський романтизм породив не тільки концепцію національної культури, він породив і специфічне осмислення жанрів, запозичених в Європі. Шалений темп американського життя створив умови для появи різноманітних “скорочених явищ”.Американські романтики вимушені були пристосовуватися до умов американського життя. Тому і набув такого значення жанр (короткого оповідання), яким було можливо щось заробити літератору. Коротке оповідання є представленим в американській літературі і різноманітних проявах: фантастичному, детективному, філософському, алегоричному, психологічному. Результат виявився вдалим: жанр короткого оповідання набув небаченої глибини і став національним американським жанром. Ну і, певна річ, осмислення національної специфіки не обходиться без епічної поеми в дусі “Енеїди” Вергілія. Це завдання виконав Лонгфелло, автор національного епосу “Пісня про Гайавату”.Джеймса Фенімора Купера називають “американським Вальтером Скоттом”, тому що він осмислив історію своєї молодої країни. Але не тільки про історію США писав Купер. Його романи розділяються на наступні типи: історичні,морські,сімейні хроніки, романи-памфлети, публіцистичні романи.

Велику увагу слід відвести образам Вашингтона Ірвінга. Нині особливо очевидним стає те, що в його новелах уперше з великою силою й виразністю виникло питання щодо негативних сторін розвитку цивілізації з її культом матеріального успіху.Сюди відносяться такі питання: специфіка історичного роману в Ірвінга; проблема художнього відтворення цивілізації і т.ін.

Про принципи зображення письменником історичних подій. Особливість пошуку Ірвінга полягала у винаході менш відомих подій і меншої кількості історичних фактів, ніж це було в традиції європейського історичного роману. Тут скоріше натяк на минулі події, ніж розповідь про них. Проте дух історії пронизує повість, визначає розвиток сюжету, відчувається в напружених суперечках персонажів.

3) Постмодернізм як світоглядно-мистецький напрям. Визначальні риси постмодерністських текстів. На початку XXI століття найскладнішою видалася література постмодерну.

Постмодернізм - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батея, особливо праці Ж.-Ф.Ліотара. Основним джерелом нових тенденцій в аспекті пізнання виявилася "деструкція", визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Реальним вважалося варіювання та співіснування усіх - і найдавніших, і новітніх форм буття.

У постмодерністських творах не було характерної для літератури попередніх діб оригінальної, несхожої на інші, естетичної або ідейної програми, не було поділу на "своїх" і "чужих". Якщо для Ренесансу і класицизму "естетичним донором" була передовсім Античність, для романтизму - Середньовіччя, то для постмодернізму - увесь світовий культурний (передовсім літературний) процес.

Роком народження поняття "постмодернізм" слід вважати 1917 рік, коли вперше в книзі Р. Паннвіца "Криза європейської культури" з'явилося це поняття як сигнал того, що культура досягла певної чергової вершини.

Постмодернізм - це багатоманітне теоретичне відображення духовного розвитку в самосвідомості західної цивілізації.

Постмодерністські твори чимось нагадували палімсест, з-під нового шару якого проступав старий текст, що вже десь, колись кимось писався.

Найголовнішою ознакою літератури постмодернізму була її гіперрецептивність- яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів із культурно-історичного дискурсу всього людства; передовсім і найактивніше - із творів світової літератури, різних елементів їхньої форми і/або змісту: сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат, міфів - тощо (т. зв. "інтертекстуальність").

Традиційними творчими засобами, якими послуговувався постмодернізм, була пародія, ілюзія, гра, містифікація, карнавалізація тощо. Стильові риси художньої мови реалізувалися у художніх засобах порівняння, метафори, алюзії, ремінесцен-ції, іронії.

Найпродуктивнішою формою реалізації гіперрецептивності літератури постмодернізму була інтертекстуальність. її класичне визначення належало французькому філологу й семіологові XX ст. Роланові Варту: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти оточуючої культури. Кожен текст становив собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. д. - усі вони поглиблені текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до або навколо тексту існувала мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не могла зводитися до проблеми джерел і впливів, вона становило собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок.

Знаковим для постмодернізму стала образ-модель лабіринту, що став компонентом цікавого символічного трикутника ("Лабіринт", - "Всесвіт" - Бібліотека) у творчості видатного аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса ("Дім Асте-ріона").

Постмодернізм, який ніколи не був головною домінантою культури, виявився сьогодні таким цікавим і провокативним тому, що пов'язаний з теперішніми процесами модернізації, які, без сумніву, зреалізувалися, розпочавши новий етап розвитку літератури.

Білет 28

1)Особливості розвитку класицизму в українській літературі. Український класицизм мав для української літератури і глибше значення, аніж зміна літературного стилю. Це була зміна літературної мови, перехід від різноманітної мови бароко з її обома полюсами — церковнослов’янщиною української редакції та народною мовою — до єдиної літературної мови та до того — мови народної. Це було в порівнянні з реформою чи навіть революцією в сфері літературного стилю щось до того цілком нове, радикальне та глибокосяжне, що хоча й буде перебільшенням назвати цю зміну мови «національним новонародженням», чи, як почали казати романтики, «відродженням», але це все жбуло літературне відродження Класицизм в Україні охопив обмежену кількість жанрів, головним чином тих, що вважались у теорії класицизму «низькими», а то й взагалі неприпустимими, зокрема бурлеск. Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квіт-ки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів чи тезо-іменитств світських і церковних можновладців. Класицизм в Україні, на відміну від інших національних літератур, народився та існував без боротьби з барокковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), барокко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри

Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко

2)Поєднання елементів традиційної європейської та молодої національної культури у творчості Вашингтона Ірвінга. Характерні риси новелістики Ірвінґа — цікавість і гострота сюжету, поєднання серйозного та смішного, романтичної іронії з раціоналістичним первнем. Надприродне й казкове логічно пояснюється. Ірвінґ висміює те, що було «містичним», іронізує над «недосяжним», «незбагненним», реалії побуту поєднує з вигадкою, політ фантазії з умінням відтворити особливості місцевого колориту та національного характеру. Поєднавши ілюзію з реальністю, Ірвінґ значною мірою визначив шляхи розвитку американського романтизму, виступивши попередником Н. Готорна, Е. По, Г. Мелвілла. Одним із перших в американській літературі він звернувся до теми конфлікту мрії та дійсності, вирішуючи її у властивих йому тонах м'якої іронії. Демократизм поглядів письменника ніколи не переходив у політичний радикалізм.

Один із ключових творів Ірвінґа — оповідання «Ріп Ван Вінкль». В історії героя цього оповідання фантастична вигадка уживається із зображенням реальності. Простий і добродушний Ріп, котрий живе у селі, заснованому першими голландськими поселенцями на березі Гудзону біля підніжжя Кастильських гір, заснув глибоким сном на схилі пагорба і прокинувся аж через 20 років. «Прокинувшись, Ріп побачив себе на тому ж зеленому горбі», але все навколо змінилося: «Село розрослося й стало багатолюднішим, замість колишньої незворушності та сонного спокою у всьому проступали діловитість, наполегливість, метушливість». Ріп дізнається про події, що змінили вигляд рідних йому місць: «Довідався він і про війну за незалежність, і про звільнення від ярма Старої Англії, і, зрештою, що сам він перетворився з підданого короля Георга III у вільного громадянина Сполучених Штатів». Але така людина, як Ріп, не змогла вписатися в «чужу» реальність; інші люди сприймали його «як живий літопис давніх довоєнних часів».

3)Постмодернізм у сучасній українській літературі. Сьогодні темою постмодернізму займається ряд дослідників: І. Ільїн В. Пахаренко, Ю. Андрухович, Є. Баран,Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко

Постмодернізм виник як реакція на модернізм, як відчуття кінця історії сучасної епохи. Тому він передбачає опозицію до модернізму і будується на таких параметрах: модернізм / постмодернізм, закрита форма / відкритість дискурсу; цілеспрямованість мистецтва – мистецтво як гра, карнавал; художня майстерність – реконструкція, мовчання.

Постмодернізм вибудовує особливу концепцію світу. Якщо модерністи прагнули виявити найменші відмінності й принципову несумісність усіх сторін зображуваного ними життя, то постмодерністи захищають позицію відсторонених і відчужених аутсайдерів. Вони утверджують принцип загальної рівнозначності усіх явищ і аспектів життя, засуджують часто агресивно насильницьку денаціоналізацію, асиміляцію людини зовнішнім світом, що яскраво було вираженим у просторі Російської імперії (збірка поезій „Тінь великого класика та інші вірші” (1991) Олександра Ірванця, роман „Воццек” (1996) Юрія Іздрика) [8].

Риси: 1) втрата віри у вищий сенс людського існування; 2) заперечення пізнаванності світу, релятивізм; 3) розгубленість індивіда передвласною екзистенцією; 4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду; 5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість; 6) поглиблена рефлективність; 7) іронічність та самоіронічність; 8) епатажність; 9) інтертекстуальність, діалогізм; 10) елітарність.

Окрім того, письменники покоління постепохи „акцентують на маргінальному, що має здатність …переходити в стан типового”. Межова ситуація – тло, на якому розгортається більшість постмодерністських прозових текстів, де індивід перебуває на межі власної свідомості, психічної норми соціуму, врешті, на межі мовленнєвій (суржик, діалект, сленг), темпоральній між минулим і сьогоденням.

„Бу-Ба-Бу” – літературне угруповання (17 квітня 1985 р.) – Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець.

Віктор Неборак.Перевага урбаністичної лірики. „Літаюча голова” – символ „маски” і „площі”, що посідають центральне місце на будь-якому карнавалі. Збірку складає низка віршів, що скидаються на химерно-незбагненні картини сюрреалістичних полотен. За веселим і пародійним змістом прихований смуток з приводу безжального наступу надміру технонізованого міста на степову селянську Україну.

Олександр Ірванець – висміювання застиглих літературних канонів, трафаретних поетизмів, традиційних ліричних тем.

Альтернатива як спосіб самовираження молодих українських письменників.

І. Карпа (1980 р.) – „Фройд би плакав” (2004), „50 хвилин трави” (2004) – написані у формі щоденника, яка надає прозі неабиякої сміливості й відвертості (автор, який водночас є героєм, може писати про все, що заманеться, не надто переймаючись сюжетом, колізіями, персонажами).

Любко Дереш у романах „Культ”, „Поклоніння ящірці” широко висвітлено проблему молодіжних субкультур, які тут описані дуже точно й колоритно.

Білет 29