Модернізм як спроба порвати з художніми традиціями ХІХ ст.

Модернізм - загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX - поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А.Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури.

У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі "потоку свідомості", відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.

Загальні риси модернізму:

o особлива увага до внутрішнього світу особистості;

o проголошення самоцінності людини та мистецтва;

o надання переваги творчій інтуїції;

o розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ;

o пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);

o прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва. Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали.

назву а вангардизму (від фр. avant - уперед, garde - сторожа, передовий загін) - напрямок у художній культурі XX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.

Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, "новий роман", "драма абсурду", "потік свідомості" тощо) збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і "потоку свідомості". Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З.Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували "потік свідомості", внутрішній монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.

До початку 20 ст. виникло кілька стильових різновидів імпресіонізму на загальній реалістичній основі. Родоначальниками «психологічного імпресіонізму» вважають братів Ж. й Е. Гонкурів («поети нервів», «цінителі непомітних відчуттів»), цей напрямок продовжений у творчості К. Гамсуна («Голод»), раннього Т. Манна (у новелах), С. Цвейга, Ф. Анненського. Трепетні мальовничі описи зустрічаються в творчості Е.Золя («Сторінка любові»), Е. П. Якобсена (у новелі «Могенс»), у російській літературі — в творчості А.Чехова та Буніна. Екзотичні барвисті особливості імпресіонізму проступають у творчості Р. Л. Стівенсона і Дж. Конрад, пізніше у С. Моема і Поля Верлена, його вірш «Поетичне мистецтво» (1874, опубліковано 1882) звучить одночасно і як поетичний маніфест імпресіонізму, і як передвістя поетики символізму.

 

В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.

Символізм виник у Франції у 1880-их, як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме та їхні тодішні чи й пізніші учні поети і есеїсти Анрі де Реньє, Сюллі-Прюдом, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, Сен-Поль Ру та ін. Своїм предтечею вони вважали Шарля Бодлера. Термін символізм вжив найперше і виклав програмово його позиції Жан Мореас. Згодом символізм поширився в інших країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі і живописі.

назву а вангардизму (від фр. avant - уперед, garde - сторожа, передовий загін) - напрямок у художній культурі XX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.

Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, "новий роман", "драма абсурду", "потік свідомості" тощо) збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і "потоку свідомості". Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З.Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували "потік свідомості", внутрішній монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.

Футуризм (від лат. "майбутнє") виник 1909 р, в Італії, його родоначальником був Ф. Марінетті. Звідти поширився по всій Європі, отримавши назву кубізму у Франції (М.Жакоб, Б.Сандрар), егофутуризму і кубофутуризму в Росії (І.Сєверянін, брати Бурдюки, В.Хлебніков, В.Махновський та ін.), авангардизму в Польщі (Ю. Пшибось та ін.). Український футуризм, започаткований М. Семенком, отримав згодом назву "панфутуризм".

Футуристи співали гімни технічному прогресові, місту, машинам, моторам, пропелерам, "механічній" красі, наголошували на необхідності створення нової людини, гідної своєї доби техніки, людини нового складу душі. Вони відкинули традиції реалістичної літератури, її мову, поетичну техніку. Запроваджуючи свою мову, нові слова і словосполучення, футуристи доходили навіть до абсурду: часом вигадували слова без будь-якого змісту.

Експресіонізм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецький потік авангардизму, що сформувався в Німеччині на початку ХХ століття. Мав своїх прихильників в Франції, Австрії, Польщі, німецькомовній Швейцарії. Бехер, Василь Стефаник, Миколи Куліша, Миколи Хвильового (зокрема твір "Я (Романтика)".

Імажизм (від фр. "образ") - течія, яка спричинила появу російського імажинізму. З'явилась вона в Англії напередодні першої світової війни і проіснувала до середини 20-х років. У Росії вперше імажиністи заявили про себе 1919 року. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості. "Вірш - не організм, а хвиля образів, з нього можна вийняти один образ, вставити ще десять", - стверджував теоретик російського імажинізму В. Шершеневич. Отже, вірш представники цієї течії вважали "каталогом образу", вишуканим сплетінням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь та інших тропів - таким собі примхливим нагромадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажиністи відсували на другий план: він "поїдається образом". Певна річ, що імажинізм не міг, якщо б навіть і прагнув того, цілком знехтувати змістом. Творчість С. Єсеніна - найкраще підтвердження цієї думки. Представниками імажинізму в Англії та США є Т.С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Паунд, Е. Лоуел та ін.

Дадаїзм — (фр. dadaïsme - від dada — дитячий дерев'яний коник; перен.: незв'язний дитячий лепет) — авангардистська літературна течія (1914— 1924 pp.), яка виникла в Швейцарії. її засновники — Трістан Тцара, Р. Гюльзенбек, Г. Баль, Г. Арп. Автором назви течії був румунський поет Трістан Тцара (псевдонім С. Розенштока), який слово «dada» знайшов у словнику Ларруса. Мовою негритянського племені Кру воно означало «хвіст священної корови», а італійського — «дерев'яний коник» і «годувальниця».

 

Сюрреалізм від фр. "сюр" - над, тобто надреалізм), що виник у Франції у 1920-х роках. Його засновником і головним теоретиком був французький письменник Андре Бретон, який закликав "зруйнувати існуюче донині протиріччя між мрією та реальністю". Він заявив, що єдиною сферою, де людина може повністю виявити себе, є підсвідомі акти: сон, марення тощо, і вимагав від письменників-сюрреалістів "автоматичного письма", тобто на рівні підсвідомості.

Школа "потоку свідомості " - це засіб зображення психіки людини безпосередньо, "зсередини", як складного та плинного процесу, заглиблення у внутрішній світ. Для таких творів було характерне використання спогадів, внутрішніх монологів, асоціацій, ліричних відступів та інших художніх прийомів. Представники: Д.Джойс, М.Пруст, В.Вульф та ін.

 

У " драмі абсурду" дійсність зображувалися через призму песимізму. Безвихідь, постійне передчуття краху, відмежованість від реального світу - характерні риси твору. Поведінка, мова персонажів алогічна, фабула зруйнована. Творці - С.Беккет, Е.Іонеско.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 18

1. Становлення жанру утопії (на прикладі творчості Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

 

Томас Мор:

«Там, де є приватна власність, де все вимірюється грошима, там навряд чи будь-коли є можливим правильне, і успішне облаштування державних справ»

Утопічні ідеї були присутні в Бекона, Платона, Гесіода, і т. д.

«Утопія» Т. Мора дала ім'я цілому напрямку суспільної думки. Саме «утопісти» обґрунтували ідею «соціалізму» (і комунізму) як суспільства, досягнення всезагального блага на засадах ліквідації (усунення, усуспільнення) приватної власності. Ознайомлення з працями Т. Мора дає підстави для твердження, що в них міститься значна частка реалізму. Саме вони, як ніхто інший до цього часу, правдиво й реалістично відобразили протиріччя становлення капіталістичного способу виробництва, страждання народу, викликані первинним нагромадженням капіталу, варварські методи становлення та розвитку нових суспільних відносин, труднощі впровадження гуманістичних ідей у реальне людське життя.

Літературна спадщина Т. Мора дуже велика. Найбільш відомою є «Золота книга, така ж корисна, як і кумедна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію».

Утопія:

У першій частині книги філософ викриває негативізм сучасних йому соціальних і політичних порядків, змальовує жорстку картину життя безземельних селян, бідувань знедолених народних мас, викликаних розвитком капіталістичних відносин. Коріння соціального зла, згідно з Т. Мором, полягає в приватній власності, яку охороняє держава, що являє собою змову багатих для пригнічення бідних.

 

Друга частина книги присвячена опису ідеального суспільного устрою на острові «Утопія». На ньому немає приватної власності, немає багатих та бідних. Усі люди працюють. Найбільш важкі та шкідливі роботи виконують злочинці — громадяни — раби, які відбувають покарання за скоєні злочини. Робочий день триває 6 годин. Основну господарську клітинку складає сім'я. Кожна сім'я займається своїм ремеслом і всю продукцію віддає суспільству. Політичний устрій ґрунтується на засадах виборності та старшинства. Однак, виборність розповсюджується не на всі верстви населення, а лише на глав сімей.

Кожне місто має свою сільськогосподарську територію і щорічно посилає на ферми групи громадян для виконання сільськогосподарських робіт. Після дворічної праці на селі група повертається в місто й приступає до виконання основних занять.

В ідеальній державі працюють всі. У ній немає дармоїдів. Завдяки цьому суспільство має достатню кількість продуктів, які розподіляються за потребами.

Цікавим є опис організації навчання і виховання дітей та молоді, відносин між батьками і дітьми. За Мором, освіта на острові «Утопія» є доступною кожному громадянинові. Характерно, що освіта тут поєднується з суспільнокорисною працею.

Томаззо Кампанелла:

Знаменитий італійський мислитель, представник раннього утопічного комунізму. Найвідоміший твір «Місто Сонця, або Ідеальна Республіка. Поетичний діалог».

Т. Кампанелла закликає до дослідного пізнання природи, виступає проти середньовічної схоластизованої філософії, пропагує культурні надбання античних мислителів. Природа, за думкою Кампанелли, є «скульптурним аналогом Бога»; всі речі — одухотворені; всі вони прагнуть зберегти своє існування і повернутись до першоджерела, тобто до Бога. У цьому прагненні, вважав філософ, знаходиться основа релігії.

Головний твір Т. Кампанелли — «Місто Сонця» — повністю присвячений моделюванню майбутнього суспільства. У цьому творі філософ обстоює ідеї політичної та економічної рівності, піддає критиці експлуатацію людини людиною, розробляє проект організації суспільства без насильства та соціальної нерівності.

У «Місті Сонця», про яке розповідає настоятелю готелю мореплавець, що повернувся з далекого походу, немає приватної власності; немає «негідників і нероб»; всі працюють; всі всебічно розвинуті — як фізично, так і духовно; в місті панує розподільна рівність; кожен отримує за потребами. У цьому місті немає сім'ї; жінки і чоловіки однаковою мірою здійснюють військову службу; народ обирає державників. Вирішальна роль в організації життя «солярійців» належить науці і вченим, тісно пов'язаним з релігією і священнослужителями. У результаті цього зв'язку створюється магічний культ знань, завдання якого — проникнення у таїнство Всесвіту, удосконалення людини і суспільства.

 

Як і Т. Мор, Т. Кампанелла змальовує утопічну картину ідеального міста, де немає приватної власності та індивідуальної сім'ї. Нове суспільство ґрунтується на праці, що є найбільш шанованою справою.

Надзвичайно великого значення філософ надавав розвиткові науки та техніки. Він розглядав їх як головне джерело розвитку суспільства, важлива роль відводилася освіті та вихованню.

У філософській утопії англійця Т. Мора та італійця Т. Кампанелли багато спільного. Першою серед цього спільного є ідея усуспільнення власності, точніше, ідея побудови суспільства на засадах відсутності приватної власності. Але їх не зрозуміли і утопізм неначе «завис у повітрі».

 

2. Розвиток у творчості Д. Г. Байрона принципу «вільної», «відкритої» для читача поетичної оповіді.

 

Джордж-Ноел-Гордон Байрон — великий англійський поет, зачинатель так званої байронічної течії в європейській літературі XIX ст. Його творчість увійшла в історію світової літератури як видатне художнє явище, пов'язане з епохою романтизму. Байрон був не лише визначним поетом-романтиком, а й став для своїх сучасників і наступних поколінь втіленням романтичного героя. Для того, щоб стати романтичним героєм, поет мав усе - прегарну зовнішність (був справжнім красенем), всепереможну особисту принадність, аристократичне походження і велике багатство, сповнену пристрастей і пригод біографію. В особистому житті був пристрасним і палким коханцем. Він умів полонити серця жінок, завойовувати дружбу і відданість чоловіків й одночасно наживати найзапекліших ворогів і фальшивих заздрісних псевдоприятелів.

Прізвище Байрона стало поняттям. Від нього утворився абстрактний іменник - "байронізм", котрий включив широкий літературний зміст і певний тип поведінки, відчуттів, ставлення до світу, навіть одягу. Як поета і особистість, його наслідували, з ним порівнювали. Увів у літературу образ Мазепи.

Естетичні погляди Байрона:

o правдивість в зображенні дійсності;

o вірність художника інтересам народу;

o мистецтво і боротьба за свободу народу невід'ємні один від одного;

o зображення життя народу-творця історії;

o показ людського характеру в його протиріччя;

o оспівування бунта самотнього бійця проти нікчемних звичаїв і законів суспільства;

o ідеал-захист прав пригнічених народів, наспівування "свобідної гармонійної особистості";

o гуманізм, який поєднав у собі любов до людей, біль за знехтувані права людини, передбачення "віку свободи", заклик до знищення тиранів і експлуататорів;

o введення "непоетичної" лексики-сучасної йому наукової, розмовної, побутової мови;

o поєднання поетики (англійської і європейської) з дійсністю.

Джордж Гордон Байрон, англійській лорд, був людиною вільнодумною. Його політичні, религійні та моральні погляди разюче відрізнялися від поглядів класу аристократії, до якого поет належав з народження. Це у повній мірі відобразилося у його творчості, в його палкій та бунтівній поезії. Як творчий метод поет сповідував романтизм, а ідеї романтизму стверджують самоцінність кожної особистості, її право на свободу поглядів, на індивідуалізм.

Навіть серед романтиків того часу Байрон – окрема, дуже яскрава постать. Предметом поетичного оспівування Байрон зробив насамперед порухи власної душі, власний, «непокорний дух», «бурхливе море внутрішнього світу». Такі відкритість та щирість була на ті часи великим новаторством. Риси, які мав ліричний герой його поезій, отримали навіть назву «байронізму». Це неприборканість, пристрастність, нехтування небезпекою та протест проти загальноприйнятих норм суспільства. Водночас у ліриці Байрона звучить глибокий песимізм, тому що поет гостро відчував, наскільки дійсність не відповідає романтичним ідеалам свободи та сили духу.

Як лорд англійського парламенту, Байрон став на захист луддитів – працівників текстильних підприємств. Ці люди ламали станки, намагаючись запобігти звільнення, а отже, нужденності та голоду для своїх сімей. Захищаючи інтереси власників, парламент запропонував страчувати бунтівників. Байрон був обурений таким безправ`ям, він зауважив, що вовняна панчоха в Англії цінується вище людського життя. У своїй поезії він підтримує луддитів.

 

3. «Так казав Заратустра» Ф. Ніцше – програмовий філософський та художній твір модернізму.

Так казав Заратустра. Книжка для всіх і ні для кого — філософський трактат Фрідріха Ніцше, написаний у 1883-1885 роках, зміст якого обертається навколо ідей вічного повторення, «смерті Бога» та пророцтва про надлюдину. Головний персонаж — переосмислений Ніцше пророк зороастризму Заратустра, що повертається з проповіддю до людства після тривалого усамітнення в горах.

У книзі розповідається про долю і вчення бродячого філософа, який узяв собі ім'я Заратустра на честь давньоперсидського пророка Зороастра (Заратуштри). Однією з центральних ідей роману є думка про те, що людина - проміжна ступінь у перетворенні мавпи в надлюдини: «Людина - це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною. Канат над безоднею».

Книга являє собою почасти поетичний, почасти філософський трактат, що розкриває позицію самого Ніцше щодо того, яке місце людина займає серед навколишнього його суспільства, як він розуміє своє життя, як подорожує, як пізнає себе і навколишній світ. У книзі приділяється увага спілкуванню людини з природою, з самим собою, і з оточуючими людьми. Оспівується ідея необхідності йти своїм шляхом.

«Так говорив Заратустра» - один з ключових текстів Нового часу. Доктрині прогресу (поступального розвитку), яка панувала в умах європейців з епохи Просвітництва, Ніцше протиставив вчення про вічне повернення, про циклічність будь-якого розвитку. Тільки надлюдина здатний з готовністю прийняти нескінченне повернення одного разу пережитого, включаючи самі гіркі хвилини. Відмінність такої істоти від звичайної людини, по Ніцше, в порядку відмінності людини від мавпи.

Подібно Біблії, книга Ніцше балансує на межі між філософією, прозою і поезією. Звертаючись до «старої арійської давнини», автор прагнув протиставити свою «арійську» книгу Біблії як втіленню віджилої іудео-християнської моралі. Цікаво, що трактат Ніцше і Біблія - дві книги, які німецькі солдати Першої світової війни найчастіше носили в своїх речових мішках. Ніцшеанська ідеологія була особливо популярна серед Третього рейху. При цьому сама творчість Ніцше не має до націонал-соціалізму ніякого відношення. Ідеологія Третього рейху прямо протилежна вченню, викладеному в «Так казав Заратустра», вченню, в якому людина прагне до самодостатності.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 19

1. Образ Дон Кіхота в однойменному романі Сервантеса.

«Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» ─ роман іспанського письменника Мігеля де Сервантеса Сааведра.

Сервантес створив вигадане походження історії. Він стверджує, що найняв історика мавра, щоб перекласти арабський рукопис, який письменник знайшов у брудній квартирі в Толедо.

Головний герой, Алонсо Кіхано ─ незаможний дворянин, що прочитав багато лицарських романів. Ці романи так ввійшли в його фантазію, що Кіхано став переконаний, що він мандрівний лицар. Разом із простим селянином, «зброєносцем» Санчо Пансою, самозваний Дон Кіхот Ламанчський вирушив на пошуки пригод. Дон Кіхот вибрав об'єктом своєї любові Дульсінею Тобоську. Так мандрівний лицар нарік дівчину із сусідньої ферми. «Дульсінея» абсолютно не підозрює про Кіхотові почуття до неї, і практично ні разу не з'являється в романі.

«Дон Кіхот» ─ найвпливовіший літературний твір Іспанської Золотої Доби і вважається багатьма найкращим романом взагалі.

Роман має епізодичну структуру. Хоча роман і жартівливого характеру, друга частина ─ серйозний філософський роздум на тему обману. Дон Кіхот служив джерелом натхнення не тільки в літературі, а й набагато пізніше в музиці і живописі, надихаючи Пабло Пікассо та Ріхарда Штрауса. Контраст між високим, худим, вигадливим та ідеалістичним Доном Кіхотом і товстим, присадкуватим, стомленим від життя Санчо Пансою ─ лейтмотив, що наслідувався багато разів після публікації книжки. Мрії ідальго ─ об'єкт образливих і жорстоких розіграшів у романі. Навіть вірний та простодушний Санчо ненавмисно був змушений обманювати його в деяких питаннях. Роман - сатира ортодоксальності, правдивості, точності та навіть патріотизму. В спробі вийти поза просту розповідь історії, щоб пояснити індивідуалізм своїх персонажів,Сервантес допоміг зменшити моду на літературно обмежені лицарські романи, які пародіював в своєму творі.

Письменник застосовував подібну гру слів, що ще збільшувало комічність «Дона Кіхота».

Роман Мігеля де Сервантеса збагатив культуру Європи. Імена його персонажів: Дон Кіхот, Санчо Панса, Дульсінея відомі практично кожному європейцю. В українській мові, наприклад, вживається дієслово "донкіхотствувати", яке означає боротися за шляхетну, але безнадійну справу, поводитися як лицар навіть собі на шкоду.

2. Поетична діяльність, естетичні принципи В. Скотта. Образи-характери в історичних романах письменника.

Вальтер Скотт — англійський та шотландський поет, письменник, біограф і романіст. Найбільше працював у жанрі історичного роману. У своїх творах зумів створити надзвичайно реалістичні образи історичної дійсності. Мав великий вплив на європейський романтизм. Започаткував поетичний роман, створив взірець сучасного історичного роману (Веверлі, Айвенго).

Свою літературну діяльність він розпочав як автор поем і балад, які зробили його одним із найбільш популярних і улюблених поетів Великобританії. Проте в історію літератури він увійшов насамперед як творець жанру історичного роману. Уперше в світовій літературі Вальтер Скотт створив роман про минуле з погляду сучасності, оцінюючи та досліджуючи минуле на основі досвіду і знань, набутих людством. Саме таким є роман «Айвенго», який відкриває цілий цикл романів з історії Англії на різних етапах. Він розповідає про часи володарювання короля Річарда Левове Серце, про ті далекі й буремні роки, коли Англія ще тільки почала формуватися як держава, зображує національний розбрат, інтриги, що панували у тодішній Англії, політичні міжусобиці, тяжке становище низів. Звичайно, роман пронизує сюжетна лінія кохання та сімейних негараздів. Проте за приватною сімейною ситуацією проступає зіткнення не тільки особистих, а й політичних інтересів, різних суспільних позицій.
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».
Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на допомогу тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.
Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.
Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.
Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення.

У романі В. Скотта «Айвенго» виведені два образи прекрасних дівчат — Ровени та Ребекки. Обидві вони молоді, дуже красиві, розумні, виховувалися без матерів. їх постійно оточувала любов і ласка ближніх, велика розкіш.
Але і соціальний стан, і характери у них різні. По-різному вони поводяться в критичних ситуаціях, по-різному склалася і їхня доля.
Ровена — знатна Саксонка, нею опікувався Седрик Ротервудський. Опікун обожнює її, ні в чому не відмовляє і пов'язує з нею свої надії на відновлення влади саксів. Через це він навіть виганяє свого сина і позбавляє його спадку. Проте Ровена рішуче протистоїть шлюбові без любові з нащадком князівського роду Альтестаном. Потрапивши у полон, дівчина, що звикла до загального поклоніння, втрачає свою волю, плаче. Тільки щасливий випадок рятує її, а потім доля знову посміхається їй і вона стає дружиною коханого лицаря Айвенго.
Ребекка — дочка багатого єврея Ісаака. Її плем'я постійно зазнавало гонінь та принижень. І хоча дівчина виросла, не знаючи ні в чому відмови, все ж зрозуміла, що їй потрібна велика сила волі, знання, «щоб вижити в цьому жорсткому світі».
Вона навчилася лікувати, допомагала всім, хто цього потребував. У критичні хвилини шукала виходу, і, не знайшовши його, віддала перевагу смерті, а не безчестю. Вона дуже сильна натура. Не знайшовши відповіді на свої сердечні почуття, Ребекка вирішує зайнятися доброчинними справами: лікувати, допомагати страдникам. Вона й далі підтримуватиме честь і гідність свого народу, оберігатиме віру предків.
Ці жіночі образи відіграють значну композиційну роль, допомагають глибше розкрити характери головних героїв та відобразити історичну епоху, їх краса, розум та доброта облагороджували той жорстокий світ.

Особливості історичного роману В. Скотта

o Поєднання правдивого зображення минулого життя і цікавої динамічної інтриги, рушійними силами якої були великі людські пристрасті - заздрість, ревнощі, мстивість, зажерливість і любов до свого краю, роду, сім'ї та ін.

o Опис, оповідь, діалог - 3 компоненти роману - які у своєрідному співвідношенні поєднані в єдине ціле.

Описи В. Скотта виконували роль не лише експозиції, а й історичного коментаря до подій і персонажів; розповідна лінія в романах створила історичну перспективу розвитку подій, письменник закликав свого читача до нової ролі - не лише учасника подій, а й сторонньої людини, яка на все дивилася з боку; діалоги відзначилися історизмом, особливостями поетики. Відсторонення автора від розповіді дало можливість персонажу самостійно пересуватися, мислити і говорити.

o У романах В.Скота поєднано романтичні пригоди, високі почуття і ницість окремих героїв, які керувалися у своїх вчинках часто протилежними мотивами.

o Усіх героїв поділено на кілька груп:

-реальні історичні персонажі - не стояли у центрі оповіді;

-люди з народу - брали активну участь у розгортанні сюжету, створили узагальнюючий образ - народ, який включив у себе різні соціальні групи;

-молода людина - з нею пов'язана фабула - не мала надто виразних індивідуальних рис, але відзначилася порядністю, чесністю, сміливістю і здоровим глуздом.

o Виховання героя шляхом важких переживань, страждань, перевірки на мужність у пригодах і подорожах, сповнених випробувань і загроз.

o У романі відчутний тісний зв'язок історичного життя з особистим, історичної події з долею героя; але центральне місце у творі зайняло зображення історії, її руху і розвитку, розуміння письменником історичного процесу.

o Письменник далекий від ілюзій. Введений у розповідь авторський текст підводив читача до правильних суджень про цю епоху.

В.Скотт дійшов до історичного роману, детально обдумавши його естетику, відштовхнувся від добре відомих і популярних у той час готичного і антикварного романів. Готичний роман виховував у читача інтерес до місця дії, а отже, навчив митця співвідносити події з конкретним національним підґрунтям. У готичному романі посилений драматизм сюжету, характер отримав право на самостійність поведінки і роздумів, тому що він теж містив у собі частину драматизму історичного часу. Антикварний роман навчив В.Скотта уважно ставитися до місцевого колориту, реконструювати минуле професійно і без помилок, відтворюючи не лише правдивість матеріального світу епохи, але, головним чином, своєрідність її духовного обличчя.

3. «Поетичне мистецтво» – творчий маніфест П. Верлена.

 

Поль Марі Верлен – французький письменник-символіст.

Програмним твором поета став вірш "Поетичне мистецтво", у якому відобразились естетичні погляди П.Верлена. У своєму вірші поет визначив основні принципи імпресіонізму та символізму. Саме цей твір Верлена якнайтонше відобразив особливості його творчого методу, а також був сприйнятий символістами за свій поетичний маніфест. Головне для поета - інтуїтивне пізнання таємничого світу людських почуттів, природи, думок, мрій.

На думку П.Верлена, музичність повинна була стати новим засобом вираження поетичного світовідчуття, найтонших вражень, найпотаємніших емоцій. За допомогою музичності поет прагнув відчути духовний ореол особистості - те, що її хвилює.

Тут не просте порівняння світу природи з людськими переживаннями, а їх органічна єдність, що й повинен передати "спів" поезії. Створивши свою особливу дійсність, поет через відтінки, півтони відобразив ті чи інші настрої та емоції, порушивши усталені межі між різними явищами.

Верлен лише відчував духовну сутність світу, яка його приваблювала і водночас до кінця не розкривала свої глибини. Поетові нічого не ясно, тому і вірш обірваний на півслові: "А решта есе - література". Замовчування разом із зміною ритму в останніх рядках ще раз підкреслило справжність "поетичного мистецтва".

Вірш Верлена за своїм естетичним змістом і відповідною вишуканою формою став справжнім виявом нового "поетичного мистецтва", протиставленого правилам класицизму і раціоналізму. Художні відкриття поета сприяли подальшому утвердженню модернізму. П. Верлен повів за собою не лише ціле покоління французьких символістів, а й представників європейської літератури.

Білет 20

1. Художня неповторність драматургії В. Шекспіра.

 

Його драматургічна і поетична спадщина складається з 37 драм, 154 сонетів та двох поем - "Венера і Адоні" і "Знеславлена Лукреція". Всі драматичні твори Шекспіра написані білим віршем з використанням прози. Поєднання віршів і прози є характерною рисою шекспірівської драматургії, зумовленою як художнім матеріалом, так і естетичними завданнямиТворчий шлях Шекспіра традиційно поділяють на три періоди До першого періоду (1590-1600) відносять драми-хроніки (9), комедії (10), трагедії (3), обидві поеми - "Венера і Адоніс" (1592), "Зганьблена Лукреція" (1593) та сонети (1953-1598)Хроніки, з яких Шекспір розпочав свою творчість, були популярним жанром у його попередників і сучасників, бо вони відповідали на загострений інтерес публіки до своєї історії і політичних проблем сучасності у період напруженої боротьби Англії з Іспанією. Одна за однією з'являються драми-хроніки, особливість яких є вміння драматурга масштабно малювати епоху живими і яскравими барвами, поєднуючи соціальне тло з долею конкретних персонажів: "Генріх VI, частина 2" (1590), "Генріх VI, частина 3" (1591), "Генріх VI, частина 1" (1593), "Ричард НІ" (1594), "Ричард II" (1595), "Король Джон" (1596), "Генріх IV, частина 2" (1597), "Генріх IV, частина 2" (1598) і "Генріх V" (1598)Паралельно з хроніками Шекспір пише цілу низку комедій: "Комедія помилок" (1592), "Приборкання непокірної" (1593), "Два веронці" (1594), "Марні зусилля кохання" (1594), "Сон літньої ночі" (1595), "Венеціанський купець" (1596), "Багато галасу даремно" (1599), "Віндзорські витівниці" (1598), "Як вам це подобається" (1599) і "Дванадцята ніч" (1600), а також три трагедії: "Тіт Андронік" (1593), "Ромео і Джульєтта" (1594) і "Юлій Цезар" (1598) Загальний характер творів цього періоду можна визначити як оптимістичний, забарвлений раді