Українське Просвітництво XVII-XVIII ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Українське Просвітництво XVII-XVIII ст.



Просвітництво – це духовний рух європейського суспільства, перші ідеї якого зародилися в Англії кінця XVII ст., передусім в філософії Джона Локка (1632-1704), який вважав своєю метою обґрунтування нових суспільних відносин, що складалися в період англійської буржуазної революції. У другій пол. XVIII ст. Просвітництво досягло розквіту у Франції. Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755), Вольтер (Франсуа Марі Аруе, 1694-1778), Ет’єн Бонно де Конділ’як (1715-1780), Жан Жак Руссо (1712-1778), Дені Дідро (1713-1784) внесли величезний вклад у політичну ідеологію, філософію і культуру епохи загибелі феодалізму та становлення капіталістичного суспільства. Серед визначних осередків Просвітництва була і Німеччина; нові ідеї перш за все представлені в творчості письменника, критика і філософа Готфріда Ефраїма Лессінга (1729-1781) і геніального поета та мислителя, автора славнозвісного «Фауста» Йоганна Вольфганга Гете (1749-1832).

Термін просвітництво вперше використаний Вольтером та Йоганом Готфрідом Гердером (1744-1803). Родоначальник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724-1804) пропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, сутність якої полягає у широкому використовуванні розуму задля реалізації соціального прогресу. Для нього Просвітництво – виявлення родової сутності людства.

Головна мета нового духовного руху – критика засад феодальної ідеології, релігійних забобонів і марновірства, в боротьбі за віротерпимість, за свободу політичної та філософської думки, за науку проти містики, за свободу дослідження проти її придушення авторитетом, за об’єктивну критику проти апологетики (грец. apologetiκos – упереджений захист), що виправдовувала та захищала церковні догмати.

Просвітницька культура базувалася на ідеї панування розуму, завдяки якому можна осягнути природу, людину та істину. Саме розум сприяє розвитку пізнання та забезпечує прогрес суспільства. Для Просвітництва характерна спрямованість на розширення і поглиблення природничих наукових знань, що давали можливість розглядати світ із раціональних позицій, Бога – як творця Всесвіту і водночас скептично ставитися до християнських ідей.

Визначальною була орієнтація на визнання значущості всіх народів, поряд з поступовим утвердженням космополітизму (грец. κosmopolitēs – громадянин світу). Впевненість у природній рівності людей, їх однаково високих можливостях і здібностях була основою формування ідеалу людини цієї епохи. Панувала ідея про можливість гармонії розуму і почуттів в суспільстві і в людині, що досягалася завдяки вихованню. Саме тому особливого значення набувала виховна функція культури у цілому, спрямована на забезпечення освіти людей, на розвиток в них потреби служити громадянському обов’язку. Облагороджені природа, суспільство і людина були центром культури, а вирішення проблеми їх розвитку вважалося першочерговим. Існуюча цивілізація одночасно зазнавала й критики, іронія та скепсис співіснували з пошуками ідеалу досконалого середовища (природного та суспільного) для досконалої людини.

Українське Просвітництво виникало на основі гуманізму і Реформації попередньої культурної епохи, поступово виявляючи свої специфічні риси, серед яких – розмежування сфер впливу філософії та релігії, підвищений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного осмислення природи тощо. Одна із провідних ідей вітчизняного Просвітництва – взаємозалежність суспільного прогресу і поширення освіти, а пізніше в ньому яскраво виявилася ідея цінності людини, прагнення підняти самосвідомість і самоутвердження особи. Щодо державного правління, то просвітителі притримувались концепції освіченого абсолютизму.

Світогляд вітчизняних просвітителів XVII-XVIII ст. формувався не тільки на основі активного засвоєння і осмислення вікових надбань європейської культури, а й створення оригінальної наукової традиції для розвитку філософії та науки Нового часу.

Визначним центром українського Просвітництва була Києво-Могилянська академія. У 1631 р. митрополит Київський і Галицький Петро Могила (1596-1647) заснував вищу Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською школою 1632 р. перетворилася в Київську колегію (академію). Згодом на честь її фундатора вона отримала назву Києво-Могилянської академії, а у 1684 р. за клопотанням гетьмана І. Мазепи офіційно отримала царську грамоту (підтверджену в 1701 р.), яка визначала статус Київської академії як вищого навчального закладу. До відкриття Львівського університету (1661) Києво-Могилянська академія була першим і єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, а до заснування Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (1701) – єдиним православним вищим навчальним закладом. За короткий час вона стала міжнародним освітнім центром; не лише молодь з українських земель, а й зарубіжних країн йшла в Київ «по науку». Найважливішим своїм завданням вчені Академії вважали якомога більше молодих людей залучити до навчання, бо саме освіта – запорука розкріпачення особистості й суспільного прогресу.

У Києво-Могилянській академії навчали різних мов, серед яких були старослов'янська й українська; їх впровадження в освітнє й наукове життя Нового часу сприяло зміцненню самосвідомості українського народу. Велика увага приділялась гуманітарним дисциплінам – історії, поетиці, риториці, світовій літературі, філософії, богослов'ю. Викладались також географія, математика, фізика, астрономія, оптика, архітектура, економіка, медицина. Саме в Академії були започатковані основи нової української літератури і мови, формувалась школа вітчизняної філософії, знайшли тут свій початок і природничі науки та вища математика.

Чимало вихованців Академії працювали в різних куточках України, а також в Росії та Білорусі, Молдови та Сербії, несучи з собою наукові й просвітницькі ідеї, встановлюючи культурні взаємовідносини. Протягом свого майже двохсотлітнього існування (до 1817 р.) Києво-Могилянська академія відігравала важливу роль у суспільно-політичному житті України, розвитку її культури, в прилученні молоді до джерел світової науки й мистецтва, в боротьбі за історичне право на існування власної церкви й держави.

Ідеї Просвітництва передусім пропагувались в лекційних курсах і наукових творах професорів Академії. Офіційна приналежність до вищої православної ієрархії в значній мірі визначала їхню наукову орієнтацію. Разом з тим українські просвітителі широко використовували науковий досвід європейських країн Нового часу. Концепції та наукові надбання М. Коперника, Дж. Бруно, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози займали значне місце в їх викладацькій діяльності.

Фундатор Академії П. Могила перш за все прагнув пробудити у молоді інтерес до знань, «аби молодіж в справжній побожності, в звичаях добрих і в науках вільних навчена була». Найважливішим своїм завданням він також вважав організацію і розвиток книговидавничої справи. Тому особисто очолював друкарську діяльність у Києві, започаткував друкування книжною українською мовою того часу, укладав передмови до наукових видань. Намагаючись пробудити інтерес народу до своєї історичної та культурної спадщини, він сприяв видавництву історичних творів, проводив заходи по реставрації Софійського собору, Києво-Печерського монастиря та інших архітектурних пам’яток. З його ініціативи почались розкопки Десятинної церкви, що можна вважати першою спробою археологічних досліджень Києва. Велика заслуга П. Могили і в обґрунтуванні особливостей українських обрядів, які описані у «Великому Требнику». Його посібник для студентів «Антологія», за висловом І. Франка, був чудовою енциклопедією моральних і житейських повчань. Важливого значення і статусу набула при П. Могилі філософія, написаний ним «Катехізис» на довгий час став програмним для філософських студій Академії.

Один з перших її професорів Йосип Кононович-Горбацький (пом. 1653) вважав, що філософія і богослов’я, розум і віра повинні бути самостійними. Пізнання ж є завжди процесом єдності чуттєвого досвіду і розумового мислення, причому чуттєва сторона є початком, основою подальшої абстрагуючої діяльності розуму. Говорячи про силу останнього, Й. Кононович-Горбацький стверджував велич людини.

Видатним культурним і церковним діячем України XVII ст. був Інокентій Гізель (1600-1683) – просвітитель, історик, філософ. З особливою повагою він ставився до людини, вважав її творцем особистого щастя, господарем своєї долі. Критеріями добра і зла, на його думку, є совість та людський розум, які керують всіма діями особистості, засуджують чи схвалюють її поведінку. Розум дає можливість людині пізнати закони природи і діяти відповідно до них. Цим самим І. Гізель ставив природне право як критерій людських вчинків вище закону Божого. Він вважав, що не є гріхом порушення людиною моральних правил і звичаїв, які суперечать розуму, бо людина повинна слідувати саме за розумом.

У блискучій плеяді просвітителів Києво-Могилянської академії помітною фігурою був Стефан Яворський (1658-1722) – український та російський письменник, церковний і політичний діяч, філософ. На запрошення Петра І у 1697 р. Ст. Яворський переїхав до Росії, був там митрополитом, екзархом, обіймав посаду проректора Слов'яно-греко-латинської академії, де реформував навчальний процес на зразок Києво-Могилянської академії та західноєвропейських університетів, заснував при Академії театр. Ст. Яворський підтримував петровські реформи, але разом з тим рішуче виступав проти підпорядкування церкви світській владі, стверджуючи пріоритет першої в політичних справах.

Найяскравіша постать серед вітчизняних просвітителів перш. пол. XVIII ст. – Феофан Прокопович (1677-1736) – український та російський громадський і церковний діяч, вчений, філософ і поет. Він прагнув звільнити філософію від схоластики, тому послідовно пропагував ідеї видатних вчених і філософів Нового часу – М. Коперника, Г. Галілея, Ф. Бекона, Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Локка. Принциповою була позиція Ф. Прокоповича в питаннях відношення науки і релігії, розуму і віри, що зумовлена його практичною діяльністю як визначного теоретика реформ Петра І, для яких необхідні були розвиток освіти, науки і водночас опора на віру. Визнаючи об'єктивність природних законів, Ф. Прокопович вважав, що вони одночасно діють в історичному розвитку і людській діяльності. Просвітницькі ідеї вчений висловив і у вирішенні проблем людини, її місця в природі й суспільному житті. Людина зроблена «з тієї самої, що й все інше, матерії, але знаменитішою від самого неба». Справжня велич людини – в її творчій праці, завдяки якій створюються всі матеріальні і духовні цінності. Великий інтерес виявляв Ф. Прокопович і до питання про взаємовідношення держави та церкви. Будучи прихильником монарха як «філософа на троні», він відстоював позицію підпорядкування церковної влади світській і одночасно доводив, що хоч влада дана монархові народом, але сама народна воля витікає з волі Божої.

Визначним вченим, письменником, громадським та політичним діячем Нового часу був Георгій (Григорій) Кониський (1717-1795). В його педагогічній діяльності продовжені кращі традиції Академії, особливо у ствердженні ідей раціоналізму і гуманізму. А взірцем для мислителя були роботи Р. Декарта, М. Коперника, Г. Галілея. У своїх працях Г. Кониський проводив ідею двох істин – богословської і філософської (наукової). Натурфілософія, логіка, етика повинні займатися тільки земними, природними, людськими проблемами, а теологія – мати справу з надприродним. Стверджуючи силу розуму в пізнанні, Г. Кониський не заперечував в цьому процесі значення чуттєвого сприймання. Людина, як вважав вчений, здатна пізнавати світ і його закони, а також саму себе як частину світу. При цьому людина – вищий щабель природи, вінець творіння; її душа і тіло нерозривні і невіддільні. Доречно зазначити, що Г. Кониський одним із перших професорів Академії у свій філософський курс включив етику, розглядаючи її як практичну науку. Саме етика повинна навчити людину спрямовувати свої дії на добро та досягнення щастя як вищої людської мети. Щастя ж треба добиватися, а не безтурботно чекати як божого дарунка. Самопізнання, керована розумом цілеспрямована діяльність, воля та свобода можуть дати людині відчуття повного щастя. Щодо моральних принципів, норм, оцінок тощо, то вони існують не вічно і не даються Богом, бо встановлюються історично, в процесі розвитку людського спілкування.

Оригінальним мислителем епохи був український і російський філософ-просвітитель Яків Козельський (бл. 1728-1794), що теж спочатку навчався в Академії. Дотримуючись лінії сенсуалізму, він доводив, що пізнання можливе лише на основі чуттєвого досвіду й діяльності розуму. Значну увагу Я. Козельський приділяв етичним поглядам, «философии нравоучительной», яка, на його думку, має давати людям правильні уявлення про добро і зло. Він вважав, що люди не народжуються доброчесними чи порочними, цих якостей вони набувають лише під впливом навколишнього середовища й виховання. В упорядкованому суспільстві люди мають допомагати одне одному творити добро. Однак неоднорідність людей у суспільстві веде до чвар, боротьби, суперечностей, приводом до яких часто є також недосконалі закони й звичаї. Стосовно форм правління мислитель віддавав симпатії то республіці, яка управляється виборним сенатом, то конституційній монархії, де монарх вирішує всі найважливіші справи із сенатом.

До вихованців Києво-Могилянської академії належав і великий український філософ, поет, просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794). Значний вплив на формування його світогляду справили ідеї західноєвропейських просвітителів, зокрема Ж.Ж. Руссо. Проте у своїй основі світогляд Г. Сковороди формувався на вітчизняному ґрунті.

Суттєва увага в його творах приділялася проблемі боротьби проти зла, що панує в суспільстві. Єдиний шлях цієї боротьби – це протиставлення злу добрих начал, закладених у природі людини, тому їх необхідно всіляко розвивати, передусім через поширення освіти. При цьому формування в людині добрих начал несумісне з прагненням до збагачення. Справжнє щастя людини – в праці, як вважав Г. Сковорода. Мало не першим із філософів Нового часу він висунув ідею перетворення праці в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду. Не всяка праця приносить людині щастя: такою є лише «сродна» працяце праця за покликанням. У людині закладені здібності до певних видів трудової діяльності, які у процесі виховання мають стати розвиненими, перетворитися в сутність особистості. Через «сродну» працю розкривається природа людини, розвиваються закладені в ній добрі начала. «Сродна» праця є ідеалом людського щастя, праця ж не за покликанням робить людину глибоко нещасною. Суттєвим моментом на шляху досягнення щастя є самопізнання та самовдосконалення людини. За їх допомогою особистість пізнає в собі «справжню людину», своє покликання, а одночасно і свій шлях до «сродної» праці та щасливого життя.

Г. Сковорода – найвидатніша постать у культурному житті України Нового часу. Його гуманістичні та просвітницькі ідеї розвивали у наступному столітті Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, І. Франко, які спираючись на різножанрову спадщину свого великого попередника (пісні, байки, вірші, притчі, діалоги, трактати, переклади, листи), піднімали на якісно новий рівень духовність українського народу.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 920; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.191.202 (0.012 с.)