Особливості та світогляд культури Нового часу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Особливості та світогляд культури Нового часу



XVII-XVIII сторіччя – епоха становлення європейських національних культур. Криза суспільної системи феодалізму, утвердження капіталістичних відносин у виробництві, боротьба буржуазії з феодалами за економічне, політичне та ідеологічне панування – такий зміст історичного процесу нової доби у західноєвропейському суспільстві, культура якого представлена двома періодами. Перший тривав до 80-х рр. XVII ст. і характеризувався співіснуванням та відносною рівновагою двох культурних начал; якщо в Іспанії, Німеччині та Італії переважала культура феодальна, то в Голландії та Англії – демократична. Міцну базу останньої сформували Нідерландська революція 1609 р. і утворення першої в Європі буржуазної республіки, а також революція в Англії, що завершилась «славним компромісом» 1688 р. У Франції позиції феодальної та демократичної культур цього періоду більш менш урівноважені. Разом з тим XVII ст. було «епохою державності» – панування абсолютизму у ряді провідних європейських країн, наукової революції, періодом колоніальних війн і меркантилізму в економіці.

На зламі XVII-XVIII ст. розпочався новий етап розвитку західноєвропейської культури, коли головним її носієм вже була прогресивна буржуазія, тісно пов’язана з третім станом, народними масами. Це епоха завершення стадії мануфактурного розвитку капіталізму, утвердження принципів вільної конкуренції в економіці, лібералізму в політиці, відкритої боротьби із застарілими феодальними формами у суспільному житті та культурі, що завершилася Великою Французькою революцією 1789-1794 рр. XVIII ст. – вік Розуму, епоха Просвітництва та вільнодумства.

Українська культура Нового часу розвивалась в умовах важкої, сповненої трагізму і героїки боротьби народу за свою незалежність і державність, кульмінацією якої стала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 рр. Це була епоха нових якісних змін в духовному житті України, що пов’язані з формуванням національної самосвідомості. На XVII-XVIII ст. припадає розквіт вітчизняної культури за часів гетьманування Івана Мазепи, Івана Скоропадського та Кирила Розумовського, коли Україна стояла на рівні найбільш освічених країн Європи, і разом з тим її нищення російським царатом після зруйнування Запорізької Січі (1764), поділу українських земель на губернії, юридичного оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), що перетворювало Україну в російську колонію. Але не зникла національна енергія, від кінця XVIII ст., за словами Є. Маланюка, наступало її «переключення» з політики на культуру.

Для людської спільноти Нового часу властива нова суспільна свідомість та нові капіталістичні відносини. Сформувався тип національної держави, яка остаточно змінила величезну космополітичну імперію. Відтепер Європа існувала як конгломерація національних спільнот, кожна з яких відстоювала власні інтереси. Формувався новий прошарок суспільства – буржуазія. Ці люди прагнули незалежності від існуючих порядків, гроші ставали для них еквівалентом свободи, вони навчилися примножувати капітал та за його допомогою впливати на життя.

На початку XVIII ст. в масовій свідомості європейців відбувалися важливі соціально-психологічні зрушення, серед найважливіших – виникнення ідеалу республіканського устрою. Цей переворот у світогляді людей, що жили в монархічній державі, як і покоління їхніх предків, настільки значний, що вважається одним з головних завоювань демократичної культури Нового часу. В основі республіканського ідеалу насамперед ідея рівності, навіть якщо вона розумілася обмежено – як рівність виключно правова. Республіканські погляди звільняли від психології беззастережного підпорядкування, орієнтували на визнання прав більшості.

Авторство першої в Європі державної конституції належить українському гетьману Пилипу Орлику. Складена ним разом з козацькою старшиною угода 1710 р. «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» отримала назву «Конституція П. Орлика». Вона складалася із 16 статей, кожна з яких формулювала норми в усіх галузях державного та суспільного життя і була діючим нормативним документом на Правобережній Україні до 1714 р. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя.

Разом з тим у XVIII ст. будувалась чітка й послідовна морально-правова концепція лібералізму, яка й сьогодні покладена людством в основу міжнародних законів щодо прав людини. Головний принцип цієї концепції – свобода (політична та громадянська) особистості. Його було зафіксовано в Статті 2 «Декларації прав людини і громадянина», прийнятій Французькою революцією: «мета будь-якого політичного союзу – збереження природних і непорушних прав людини». Таким чином, саме у культурі Нового часу започатковано суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної європейської цивілізації. Загальновизнано, що Ж. Ж. Руссо– основоположник ідеї народного суверенітету, а Ш.Л. Монтеск’є започаткував ідею політичної і громадянської свободи та поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

В цю епоху змінювалося становлення до релігії, поширювались вільнодумні ідеї, що були пов’язані з релігійно-філософськими вченнями – пантеїзмом (грец. pan – все, theos –бог), за яким бог ототожнюється з природою, розчиняється в ній, та деїзмом (англ. deism, лат. deus – бог), що визнає бога першопричиною світу, але заперечує його втручання в явища природи й суспільного життя. Змінювався і характер релігійності: з одного боку, вона усе більше ставала приватною справою (особливо в протестантському середовищі), орієнтувалася на внутрішню совість і особистий порятунок, а з іншого боку – усе частіше виливалася в зовнішні форми офіційної обрядовості. Якщо у XVII ст. в католицьких країнах Західної Європи вплив духівництва на ідеологію і політику залишався значним (в деяких з них навіть посилювався), а в Україні 1620 р. Єрусалимським патріархатом за допомогою братств і козацтва відновлено православну ієрархію, що започаткувало рух за автокефалію української православної церкви, то у XVIII ст. одним з напрямів духовного життя Європи стало прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній незалежних від церкви світських засад.

Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності Нового часу було реалізоване у рамках суперечливих напрямків – раціоналізму, одного боку, та сенсуалізму й емпіризму – з другого. Раціоналізм (лат. ratio – розум) визнає єдиним джерелом пізнання світу розум. Засновником класичного раціоналізму вважають французького філософа і математика Рене Декарта (1596–1650), який вимовив: «Cogito ergo sum» («Я мислю – отже, існую»). Принцип декартівського раціоналізму презентував мислення, яке надавало людському існуванню справжнього сенсу. Розум здатний істинно осмислити існуючу реальність і не допускає можливості отримати хибних знань внаслідок пізнавальної діяльності, якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. Ця раціоналістична платформа була підтримана нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою (1632–1677) та Готфрідом Вільгельмом Лейбніцем (1646-1716) – німецьким філософом, математиком, фізиком і винахідником. У тісній взаємодії з раціоналізмом існувала інша духовна позиція, що віддавала пріоритет безпосередньому, почуттєвому, емоційному. Сенсуалізм (франц. sensualism – почуття, сприйняття) прагнув вивести зміст пізнання із діяльності органів чуття. Йому близький емпіризм (лат. empiricus – чисто практичний) основи якого закладені англійським філософом Френсісом Беконом (1561-1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Особлива увага приділялася науковим знанням, які необхідно перевіряти та використовувати на практиці.

У XVII ст. в Західній Європі розпочався загальний прогрес знань, що був необхідним для промислового виробництва, торгівлі та мореплавання. Це була справжня наукова революція, що ознаменувалася значними відкриттями у галузі природознавства, технічними винаходами. Науковець вже не просто споглядав, він становився експериментатором. Геніальний англійський учений Ісак Ньютон (1643-1727) сформулював основні закони класичної механіки, ним створено загальну картину безконечного Всесвіту, що сприяло розумінню та пізнанню навколишньої дійсності. Теж англієць У. Гарвей першим відкрив кровообіг і став засновником фізіології як науки; італійський фізик Е. Торрічеллі винайшов барометр і започаткував метеорологію; А. Цельсій запропонував температурну шкалу; А.-Л. Лавуазьє є одним із засновників сучасної хімії та термохімії; К. Лінней створив систему класифікації живих істот; Г. Лейбніц заснував аналітичну геометрію, диференційне та інтегральне обчислення; Д. Дідро створив першу у Європі «Енциклопедію, або тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» у 35-ти томах.

У результаті прогресу експериментального природознавства і математики вироблялось механіко-матеріалістичне уявлення про природу та її закони, яке найбільш повно відображено у класичній праці І. Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687).

Наука набувала нового статусу та сучасної структури. Поруч з університетами в Європі Нового часу спочатку поширювалися товариства вчених, а пізніше – академії наук, які спеціалізувалися на теоретичних дослідженнях. Наукові знання, що раніше були надбанням вузького кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Віра у могутність людського розуму, в його безмежні можливості, у прогрес науки, що створювала умови для економічного і соціального добробуту, – такий пафос цієї епохи.

Козацтво як культурне явище

Цінності та новації культури Західної Європи XVII-XVIII ст. своєрідним чином розповсюдилися й на теренах України того часу. Але українська культура формувалася в інших умовах, бо сприяли їй свої історичні та політичні обставини. Самою могутньою, рушійною силою та своєрідним явищем вітчизняної культури цього періоду було козацтво та козацька культура.

Слово козак в перекладі з тюркської мови значить вільний. До появи українських козаків були на нашій території козаки татарські. Заснувалося козацтво в Україні (перша згадка 1499 р.) на островах пониззя Дніпра, де був створений військовий табір – Запорізька Січ. Козаки – проміжний стан між шляхтою та селянами; від селян їх відрізняла воля, а від шляхти те, що вони не могли бути власниками селян. Перші козаки – це ватаги, які вели партизанську боротьбу з татарами, тому дуже часто переходили з місця на місце. До складу ватаг входили селяни, ремісники, студенти, вояки – всі ті, хто шукав щастя та свободи. Потім з’явилися озброєні відділи, які утворювалися на короткий час, іноді на один похід. Після його завершення вони розходилися, але з часом знову збиралися. Зрозуміло, що спочатку козацтво було неупорядкованим, але князь Д. Вишневецький у середині ХVІ ст. заснував на о. Малій Хортиці оборонний замок, що став базою козаків. На цей зразок запорожці почали будувати свої укріплені січі. Козаки скористалися традиціями зведення фортифікаційних споруд часів Київської Русі, за якими важливу роль, окрім земляних укріплень, відігравали засіки – укріплення з дерев.

Січ у різні часи мала різні розміри та плани, але деякі загальні ознаки все ж існували. Для легшої оборони січ закладали на острові чи півострові між двома річками на підвищеному місці; довкола насипали вал, ставили частокіл. Посередині січової площі був широкий майдан, на якому відбувалися козацькі ради. На території споруджували будинки, у яких жили запорожці, церкву та військові будівлі.

На Січі жили не тільки козаки, а й ті, хто здобував козацьке звання. Підготовка до вступу у козацьке товариство продовжувалася майже сім років, після чого молодь входила до лицарства – низового запорізького війська. Козацтво поділялося на січове та зимове. Зимові козаки (зимовчаки або сидні) жили поза Січчю, не називалися лицарями, бо мали сім’ї та маєтки, вважалися підданими товаришів, але у випадку війни служили нарівні з усіма. Якщо у ХVІ ст. козаків в Україні нараховувалося 2-3 тисячі, то вже через століття – їх 5 тисяч. В другій половині ХVІІІ ст. нараховувалося вже біля 12 тисяч козаків, а разом з зимівниками біля 100 тисяч чоловік.

У Січ приїжджали люди усіх національностей. Кожний з них повинен був сповідувати символ віри запорожців, що складався з п’яти пунктів. Це: 1) православне віросповідання; 2) присяга на вірність православному государю; 3) спілкування українською мовою; 4) безшлюбність; 5) проходження курсу військового навчання протягом семи років.

Козаки жили за своїм республіканським устроєм, культивували лицарський ідеал, який демонстрували у військовій доблесті. Підкреслювалося, що козаки – це вільний та шляхетний народ. У Європі цього часу існували братства, так от козаки – це теж свого роду братство або товариство. Запорізьке військо вважало себе лицарством й порівнювало себе з військово-чернечим Мальтійським орденом; мабуть, з цієї причини в Січ під жодним приводом не допускали жінок. Ці «дніпровські мальтійці», «рицарські люди» мали суверенну територію, свій адміністративний устрій і навіть власну дипломатію.

На чолі козацького війська стояв виборний кошовий отаман (батько). Козаки ділилися на старшину та чернь. До старшини передусім належали: кошовий отаман, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий, писар. Інші посади стосувалися молодшої старшини – це чернь або рядові козаки. Територія козацької держави була упорядкована – ділилася на полки, полки на сотні, у сотнях були міста та села. Владу над полком мав полковник, над сотнею – сотник. Кожний старшина мав не тільки військову владу, але й адміністративну. Спочатку місцеву старшину обирала військова рада –найвища законодавча установа, але від часів Б. Хмельницького рада втратила своє значення, тому найважливіші справи вирішував сам гетьман зі старшиною, з плином часу всіх урядовців призначав лише гетьман. Важливі справи полковник вирішував на нараді з полковою старшиною, а гетьман – із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковника і старшину, а й військову раду – простих козаків з полків. Вона могла й сама збиратися у нагальних ситуаціях, могла навіть скинути самого гетьмана.

Суттєвою ознакою козацької культури була релігійність та особливе відношення до церкви. Запорожці надзвичайно стежили за «чистотою» віри у своїх рядах. Відомий дослідник козацтва Д. Яворницький зазначав, що у їхньому середовищі ніколи не було розкольників, лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування інших релігій. Запорозькі козаки – глибоко віруючі люди, що послідовно дотримувалися православної віри. Була прийнята, особливо серед старшин і курінних отаманів, щоденна присутність у церкві на заутрені, літургії та вечері. Будь-яке порушення канонів православ’я козаками рішуче відкидалось. Була встановлена практика щоденного богослужіння за чернечим чином православної церкви, що вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою.

Головну мету свого життя запорожці вбачали у боротьбі з ворогами церкви й віри. Особливо цінним свідченням цього є «Короткий опис Сіркових діянь» невідомого автора, який прагнув відтворити основні риси світогляду козацтва: містичність, суворий аскетизм, сміливість у захисті єдиновірців. Релігійний фанатизм Сірка не зупинявся перед крайніми жорсткостями щодо ворогів віри; його відданість Богу, на думку автора, була справді безмежною, а ненависть до його ворогів становила саму суть його вдачі. Це й призвело до того, що його стали називати Сірком:

Отже Бог його вибрав, Сірка, і до того призначив,

Щоб святого куща овечат видирати був він гарячий

Із пащ вовчих поганських овець,

Що в цноті і в покорі у Бога,

Славний людові, світові став,

А врагу йшла від нього тривога.

Життя Сірка та сама аскеза, те саме, що й у ченця, служіння Богові, хоча знаряддям цього служіння обирається не молитва, а шабля.

Поет-чернець Климентій Зіновіїв дивився на козацтво очима народу як на святе воїнство. На його думку, зневажати козака – те саме, що ображати святого, гнівити Бога. Таким чином, в українському козакові бачили святу людину, ченця, що вийшов за монастирські мури, аби утвердити в житті українського народу правду Христову. Треба зазначити, що на Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних віросповідань, але утікачі мусили хреститися в православну віру.

Як і старшина, рядові козаки були вільними і не мали маєтності. Цікаво, що козацтво демонструвало особливо безтурботне ставлення до майна. М. Поповичзазначає, що до «військової здобичі козак жадібний, проте годилося пропити все здобуте в бою, ще й залізти в борги». Таким чином, ми уявляємо собі розуміння козацтвом християнських засад та спробу їх вийти за рамки повсякденного, побутового часу у вічність.

Козацьку культуру неможливо розглядати без такого традиційного елемента як побратимство. Воно сформувалося ще на засадах первісної родової общини. Ритуал і звичаї побратимства як ідеал індивідуальної та колективної взаємодопомоги, духовного єднання існували на території України ще в стародавні часи у скіфів. Побратимство широко відобразилося в літературі Київської Русі, українських казках і легендах. Запорізька Січ була заснована на засадах побратимства, які були успадковані українським козацтвом від дружинного лицарства княжих часів; надалі традиції побратимства стали органічною складовою ментальності українців.

Значну роль відігравала освіта. Не випадково іноземці згадували козацьку Україну грамотним краєм. В Запорозькій Січі козаків обов’язково навчали грамоті, козацькі старшини були письменними, читали закордонні європейські журнали, мали домашні бібліотеки, а їхні діти, як і заможних селян та міщан виїздили на Захід для студіювання в університетах. Великого поширення набувала в Гетьманщині шкільна освіта. Ревізійні полкові книги свідчать, що у 1740-1748 рр. на території сімох полків, у тому числі Ніжинського, Чернігівського, Переяславського, було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні будівлі.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти, представленої січовими, монастирськими та церковнопарафіяльними школами. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основам військового мистецтва. Відомо про існування у XVII ст. «Козацької читанки», де містилися відомості з історії, географії, літератури. У монастирських школах хлопців навчали грамоті, письму та Закону Божому. Церковнопарафіяльними називали школи вокальної музики та церковного співу, бо учні цих шкіл вивчали мистецтво партесного співу.

Могутнім впливом козацтва позначені різноманітні явища художньої творчості, передусім музичний фольклор з його культом лицарської слави і честі. Козаки були не тільки героями історичних пісень і дум, але часто і їх виконавцями. Саме в Січі розвинулося своєрідне явище української народної культури – кобзарство. Кобзарі були поетами й усними літописцями, використовували в своїй творчості історико-героїчні теми, оспівуючи бойову славу. Українські народні пісні XVII-XVIII ст. є своєрідним історичним джерелом, при цьому достовірність, певна точність поєднуються в них з душевною схвильованістю. Часом відчувається, що пісні складали безпосередні учасники подій, бо їх автори ніколи не виступають байдужими, пасивними реєстраторами історичних фактів. Вони завжди дають їм оцінку, висловлюють своє ставлення до подій, свої почуття й думки. Епічність і ліризм тісно, нерозривно переплітаються. Взагалі ліричний струмінь відрізняє українську народну історичну поезію від епосу інших народів. З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузько станових інтересів козацтва до співців усього українського народу.

Поетичним літописом козацького життя були народні думи, стиль яких завжди описовий, широкий та образний. Народна дума Нового часу (так званої молодшої групи) захоплює вірністю зображення, красою поетичних образів, глибиною почуттів. Думи «Хмельницький і Барабаш», «Смерть Богдана Хмельницького», «Козацьке життя» не просто реалістично відтворюють події часів Хмельниччини. Вони наповнені гумором та сатирою, але їм шкодує ліризму в порівнянні з ренесансними думами XVI ст.

Козак як лицар – людина неспокійного, переважно похідного життя – був улюбленим героєм вітчизняної літератури Нового часу.

Забава їм в степі – лов звірей, татаров

І других пліняти предков ділами ревновали,

Землею і морем везді ратовали.

Героїзм, демократизм, патріотизм – такі ідеали проповідував гайдамацький епос цієї епохи. Його народний характер визначається не тільки тим, що він створений народними співцями, а й тими благородними і визвольними ідеями, які в ньому підіймаються і стверджуються.

У формуванні української національної самосвідомості великого значення набули й спроби впорядкувати та систематизувати описи історичних подій, що спонукало до появи в культурі XVII-XVIIІ ст. такого явища, як козацьке літописання. Спочатку з’явилися короткі літописи (Львівський та Чернігівський), але наприкінці XVII ст. вони набували вигляду систематичних історичних оглядів, наприклад, історичні писання Пантелеймона Кохановського та Леонтія Боболинського.

Писалися літописи простим стилем та народною мовою (наріччям козацьким), а їх зміст завжди складали події часів Б. Хмельницького. Автори літописів – самі козаки або ті, хто з ними товаришували. Наприклад, відомий «Літопис Самовидця» був написаний людиною, близькою до гетьмана, бо в тексті використані урядові документи. До літературної скарбниці тих часів увійшли літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка. Автори іноді прикрашали літописні оповідання портретами гетьманів, що пізніше використовувалися як історичні джерела (П. Куліш, І. Рєпін). Козацькі літописи знаменували перехід до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації.

Козацтво було носієм нового художнього смаку і в просторових мистецтвах. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини, але козацтво не лише споживало художні цінності в ролі багатого замовника. Як значна військова і суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного естетичного середовища, яке представлено розписами інтер’єрів, виробами з металу, керамікою, килимами тощо.

Справжня перлина української культури Нового часу – оригінальний козацький собор, особливістю якого була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, тобто повернуті водночас до всіх частин світу, до всієї громади, присутньої на площі. Демократичність козацького п′ятиверхого собору не заважала йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема єдності конечного і безконечного. Козацький собор – це ірраціональний образ світу, що знайшов відображення у камені. Його бані зеленого та блакитного кольору прикрашені золотом або обліплені золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Саме козацький собор став утіленням народної мрії про небо на землі. Зразки таких архітектурних пам’яток знаходяться у Ніжині, Києві, Ромнах, Глухові, Ізюмі.

Шедевром народного мистецтва XVII-XVIІI ст., самобутнім явищем української культури стала картина-парсуна із зображенням козака Мамая. Цей образ – відображення-емблема визвольної боротьби народу на чолі з козацтвом та селянського руху. Козак-бандурист зображувався на стінах і дверях, скринях і кахлях, навіть на вуликах, однак саме картинний образ Мамая набув найбільшої популярності в народі. Він має східно-західні витоки: від Сходу у козака – тип обличчя, розташування рук, наявність музичного інструмента, а від Заходу – примхлива декоративність, моделювання обличчя, одягу, прагнення до певної індивідуалізації образу, його лірико-трагедійне забарвлення. Але загалом канонічний Мамай XVII-XVIІI ст. суто українське художнє явище; тому і ототожнювався з відомими козацькими ватажками та месниками Іваном Нечаєм, Семеном Палієм, Максимом Залізняком.

Таким чином, козацтво – це складне й багатогранне культурне явище, завдяки якому у середині XVII ст. була утворена українська держава. Саме з козацького середовища вийшла нова національна аристократія, якої так бракувало Україні, й саме вона брала на себе утвердження державності, розвиток освіти та опікування мистецтвом. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття, змінився менталітет українців, бо став реальним зв'язок часів: Україна виступила як правонаступниця демократичних засад Київської Русі. Була відновлена мова, віра, зароджувалася нова естетична культура, в якій риси європейського Нового часу поєднувалися з національною специфікою України. Тому і визначають цей період як козаччина, козацько-гетьманська чи героїчна доба вітчизняної культури.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 276; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.207.230.188 (0.014 с.)