Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Модернізм як відображення духовної кризиСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Перша половина ХХ ст. стала часом панування модерністського напряму в мистецтві та інших формах культурного життя, що відображував розчарування, розгубленість людини. Джерелом нового світогляду були погляди відомих філософів XIX-XX ст., зокрема Артура Шопенгауера (1788-1860), Фрідріха Ніцше (1844-1900), Анрі Бергсона (1859-1941) та Зиґмунда Фрейда (1856-1939). Основою модерністської ідеології стало критичне ставлення до попереднього досвіду людства, а також принцип плюралізму. Плюралізм (лат. pluralis – множинний) протистоїть стандартизації буття людства та передбачає множинність науково-філософських, творчих світобачень та є ідейним підґрунтям різних мистецьких новацій. Колишню ієрархічну систему цінностей і норм замінили еклектична суміш ціннісних орієнтацій, принципова орієнтація на майбутнє і водночас анормативність, уседозволеність, епатажність, принципова орієнтація на новизну у всьому. Модернізм (фр. modernisme – новий, сучасний) – термін, що має різні значення та інтерпретації. Традиційно сприймається як художньо-естетична система, що існувала на початку ХХ ст. та відображувала духовну кризу буржуазного суспільства. Модернізм – це також назва, яку було дано історичному, філософському та літературному періодові, що тривав приблизно від 1890-го по 1950 р.; був позначений вірою в єдність досвіду та пануванням універсального. Іншими словами, модернізм – це культурна доба, яка завершилася приблизно із закінченням Другої світової війни (так званий високий модернізм), що мала заклик до певної сукупності спільних стилістичних, культурних та філософських понять та методів. На межі ХІХ та ХХ ст. склалися і мали значний вплив на подальший розвиток мистецтва такі напрями модернізму як фовізм, футуризм, кубізм, експресіонізм, сюрреалізм, абстракціонізм та ін. Вони знайшли підтримку у багатьох видах мистецтва, тому представлені в живописі, скульптурі, літературі, музиці більшості країн Європи й у вітчизняній художній культурі. Цікаво, що саме українському модернізму, маємо на увазі творчість Давида Бурлюка (1882-1967), Казимира Малевича (1878-1935), Михайла Бойчука (1882-1937) та інших, судилося багато в чому визначати шляхи розвитку європейського мистецтва. Модернізму в цілому притаманно слідування ідеї перетворення світу, створення нової реальності, що в свій час спробували відтворити імпресіоністи. Але початком модернізму вважається поява фовізма (фр. – хижак) як художнього напрямку, коли у 1905 р. картини Анрі Матісса (1869-1954) були виставлені у Парижі. Яскравих представників цього напрямку – Андре Дерена (1880-1954), Альбера Марке (1875-1947) – називають дикими митцями, що боролись за нове мистецтво. Вони повертаються до яскравих фарб, вивчають мистецтво «варварів» та намагаються передати настрій митця, а художніми засобами для них становляться колір та різке «матеріально відчутне» світло. Наступним яскравим проявом модернізму можна вважати футуризм (лат. futurum – майбутнє), що зародився на початку ХХ ст. в Італії та набув міжнародної популярності. Спрямованість у майбутнє, культ техніки, поетизація швидкості, руху та життя мегаполісів об’єднала багатьох митців. Засновник футуризму Філіппо Марінетті (1876-1944), його італійські, українські та російські послідовники, а саме Джино Северіні (1883-1966), Умберто Боччоні (1882-1916), Давид Бурлюк, Олександра Екстер (1882-1949), Олександр Богомазов (1880-1930), Володимир Маяковський (1893-1930), критикували академічне мистецтво та формували у новій творчості «динамічний образ» свого часу. Послідовним продовженням розвитку нереалістичного мистецтва становиться кубізм (фр. cube – куб) – напрямок модернізму, що формується у перших десятиліттях ХХ ст. Кубісти зосереджують увагу на пластичних композиціях, обмежуючи палітру двома-трьома кольорами, переважно чорним, сірим, коричневим. Пабло Пікассо (1881-1973), Жорж Брак (1882-1963) спочатку сміливо полемізують з А. Матіссом, а згодом підсумують свої пошуки в концепції кубізму. До ідеології кубізму в подальшому приєдналися Фернан Леже (1881-1955), Робер Делоне (1885-1941), Франтішек Купка (1871-1957), бо саме вони вважали доцільним відображення дійсності за допомогою геометричних форм та пропорцій. Кубісти спрощують предмети до геометричних форм й створюють свою нову реальність з кубиків та інших геометричних форм. На становлення кубізму значно вплинули науково-технічні відкриття та новації кінця ХІХ – поч. ХХ ст. У художніх експериментах митців Європи на початку ХХ ст. було закладено основу експресіонізму (фр. expression – виразність, експресія). У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Але вже Перша світова війна добавила нові теми: протест проти війни, приреченості людини, смерті та самотності. Ернст Кірхнер (1880-1938), Оскар Кокошка (1886-1980), Едвард Мунк (1863-1944), Франц Кафка (1883-1924) були об’єднані саме експресіонізмом на європейському просторі, а в українській культурі принципи експресіонізму яскраво відобразилися у творчості Марії Котляревської (1902-1984), Ольги Кобилянської (1863-1942), Василя Чекригіна (1897-1922), Василя Стефаника (1871-1936). Дуже вражають вже назви робіт експресіоністів, наприклад, «Крик», «Людина на колінах», «Сповідь», «В’язниця». Своє захоплення новою реальністю демонструє сюрреалізм (фр. sur – над, більше ніж), який існує майже століття і сьогодні належить до популярних та впливових течій. Його теоретична програма формувалася при безпосередній участі З. Фрейда. Фактичним засновником сюрреалізму вважається Андре Бретон (1896-1960), а найбільш визначним практиком цього напряму мистецтва – Сальвадор Далі (1904-1989). Сюрреалісти повністю підтримали ідею З. Фрейда про невичерпність позасвідомого та його вплив на життя кожної людини. Абсолютизуючи сновидіння, вони намагаються довести загальнолюдський характер мистецтва, побудованого за методом образної інтерпретації сну. Звідти ж запозичені й образи живописних, літературних, кінематографічних, театральних сюрреалістичних творів. З’являються спотворені істоти, породжені хворобливою фантазією, символи, зрозумілі лише їх творцям; такі образи Рене Магрітта (1898-1967), Макса Ернста (1981-1976), Семюеля Беккета (1906-1989), А. Бретона, С. Далі та ін. Загалом сюрреалістичні твори не мають оптимістичного змісту, бо людина приречена. Отже, сюрреалізм моделює ірраціональну картину світу, властиву також мистецтву кіно на ранньому етапі його історії. Образ ХХ ст. більшою мірою створений саме кінематографом, який як вид синтетичного мистецтва вже існував та стрімко поширювався. На сьогодні його класикою залишаються роботи Федеріко Фелліні (1920-1993), Сергія Ейзенштейна (1898-1948), Олександра Довженка (1894-1956), Сергія Параджанова (1924-1956). Кінематограф створює свою дійсність й довершено передає ілюзію за справжню реальність – саме це об’єднує режисерів та сюрреалістів. Уперше заявив про себе в образотворчому мистецтві абстракціонізм (лат. abstraction – відокремлення) у 20-х рр. ХХ ст. Пізніше він поширився майже на всі види просторових мистецтв. Лідерами абстракціонізму стали Василь Кандинський (1866-1944) та Казимир Малевич (1878-1935), котрі потім започаткували різновиди цього напрямку. Цікаво, що К. Малевич народився, виріс та здобув початкову художню освіту у Києві. Відчутно вплинув на становлення абстракціонізму інтуїтивізм А. Бергсона як філософсько-естетична теорія, за якою художня творчість – це самовиявлення митця, а митець має право творити нічим не зумовлену реальність. Відрив абстрактного мистецтва від національних традицій привів до заперечення пізнавальної та виховної функцій мистецтва, його соціальної спрямованості. На сторінках журналу «Коло і квадрат» – теоретичного органу французьких абстракціоністів – абстрактність, безпредметність мистецтва абсолютизувалася. Твори абстракціоністів ніяк не пов’язані з дійсністю, являють собою нагромадження кольорових плям, геометричних фігур. К. Малевич як один з провідних абстракціоністів у своїх роботах, наприклад, взагалі намагався звести живопис до двох кольорів – білого і чорного, малюючи чорні квадрати на білому тлі. Замість об’єктивної дійсності Піт Мондріан (1872-1944), В. Кандинський, К. Малевич ввели у свою творчість суб’єктивний світ однієї людини – художника. Так абстракціоністи абсолютизували світ власних переживань та емоцій. Весь потенціал модерністського світогляду відбився також на формуванні уявлень про елітарну культуру. Елітарна культура (фр. elite – відібране, найкраще) створюється привілейованою частиною суспільства або професіоналами та призначена для освіченого споживача. Як субкультура вона завжди доволі замкнена та протистоїть масовій культурі, але згодом масова культура адаптує досягнення елітарної культури до потреб більшості у суспільстві. Концепція елітарної культури на початку ХХ ст. була розроблена іспанським філософом Хосе Ортегою-і-Гассетом (1883-1955). Поширена формула елітарної культури: «мистецтво заради мистецтва», а прикладами може бути класична музика, живопис С. Далі, П. Пікассо. Спираючись на світоглядний фундамент модерністських пошуків, український модернізм вирізнявся визначальною значущістю опори на традиції народного мистецтва. Показовим є творчий шлях М. Бойчука, який народився в Західній Україні, вивчав мистецтво та ознайомився із багатовіковими художніми традиціями у Львові, Кракові, Німеччині. В подальшому він прагнув не тільки створити свою концепцію відродження усіх видів українського мистецтва, але й відшукати нові традиції для розвитку в Україні сучасного національного стилю. В результаті цих пошуків М. Бойчук пов’язав українське мистецтво з мистецькими ідеалами Західної Європи, з вимогами сучасності. Саме у творчості українських модерністів весь час відчувається романтична схильність до історії та сучасного побуту українського села, до фольклору, народних пісень, танців, що зумовило продовження модерністських пошуків, відтворення образних і стилістичних знахідок цього часу в подальшому – у художній культурі сучасної України. 3. Від тоталітаризму до глобалізації: світовий контекст Модернізм отримав можливості для розвитку у вітчизняній культурі після тривалого періоду розбрату, бурхливих подій в житті Російської імперії, частиною політичного та культурного простору якої була Україна, як-то Перша світова війна 1914-1918 рр., Лютнева і Жовтнева революції 1917 р. В результаті останньої до влади прийшли більшовики, відразу після чого в країні розпочалася громадянська війна, хід якої виявився особливо не передбаченим і мінливим на території України. Цей час став не тільки першим етапом державотворення після Гетьманщини, але й досить плідним для української культури. Зокрема, за часів панування в Києві уряду гетьмана П. Скоропадського була заснована перша Українська Академія наук, а в вирішальних політичних подіях брали безпосередню участь такі відомі діячі української культури, як М. Грушевський та В. Винниченко. Саме тоді розпочинають свою творчу діяльність ті, хто пізніше став в перші лави нової української інтелігенції після остаточної перемоги Радянської влади в Україні, і ті представники української інтелектуальної еліти, які чинили опір тоталітарному режиму та стали його першими жертвами. В грудні 1922 р. був заснований Радянський Союз, і Українська Радянська Соціалістична Республіка стала другою за розміром його складовою. Столицею нового утворення у 1919-1934 рр. був Харків, який відрізнявся сильнішими симпатіями до більшовицької влади, ніж Київ в ті часи. Харків же став і центром культурного життя, плідним середовищем для утворення різноманітних творчих об’єднань. Найбільш відомими серед них були перша масова літературна організація «Плуг» (під керівництвом С. Пилипенко), літературна організація пролетарської орієнтації «Пролеткульт», що ставила завдання створення пролетарської культури і члени якої доклали зусиль для створення інших літературних організацій, насамперед, «Гарту» (засновник В. Еллан-Блакитний) та «Вапліте» (М. Хвильовий, М. Яловий, М. Куліш, П. Тичина). Серед діячів української культури 20-х рр. були й прихильники таких модерністських течій, як символізм (П. Тичина), футуризм (М. Семенко). Низка письменників, що вимагали створення нової української літератури, орієнтованої на кращі світові взірці, отримала назву неокласиків (М. Рильський, М. Зеров). В поезії знаходилось місце як для фольклорної, народнопісенної образності, ліричності, так і філософської насиченості та змістовної глибини європейського ґатунку, романтичних поривань та реалістичного начала. Основна тема прозових творів була визначена тими подіями, які відбувались в житті людини та суспільства, палкими надіями та їх спотвореною реалізацією. Зі сторінок роману Юрія Яновського «Чотири шаблі» (1930) постають селяни-партизани, у видатному творі Валеріана Підмогильного «Місто» (1928) процес урбанізації життя та свідомості українського селянина за рахунок відмови від традиційних засад його світосприйняття. В прозових творах Миколи Хвильового (1893-1933) розкриваються пошуки істини українськими революційними інтелігентами, опанування ідеалів та розчарування в них («Я (Романтика)», «Сині етюди», «Вальдшнепи», «Санаторійна зона»). Надзвичайно широка палітра ідейно-естетичних поглядів спонукала до літературної дискусії, яка точилась в українському культурному середовищі, її найбільше пожвавлення прийшлося на 1925-1927 рр. Українські модерністи, що зазнали найбільшого впливу з боку італійського та російського футуризму, прагнули, з одного боку, подолати провінційний статус по відношенню до Західної Європи, а з іншого, утвердити свою культурну незалежність від Росії. В архітектурі панували раціоналізм, заснований на поєднанні раціональних начал та відповідних мистецьких засобів, та стиль конструктивізм, що залучав насамперед такі будівельні матеріали, як метал та скло, висував новаторські ідеї організації архітектурного простору, логічної стрункості та практичної довершеності. Найяскравіший приклад конструктивізму – будівлі головпоштамту та Держпрому в Харкові. Скульптура, як і образотворче мистецтво в цілому, набувала все більш помітних пропагандистських рис, прикладом чого стають численні пам’ятники В. Леніну та іншим проводарям більшовицької влади по всій країні. Проте і тут мали місце певні здобутки і видатні твори, наприклад, пам’ятники Т. Шевченко у Харкові, Києві та Каневі. Велику популярність набуває театральне мистецтво, яскравим прикладом якого стала діяльність театру «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом (1887-1937). Поставлені тут п’єси видатних українських драматургів, зокрема Миколи Куліша (1892-1937), стали значущими подіями культурного життя. Всесвітньої слави набувають поставлені Олександром Довженком фільми «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), що свідчить про розвиток українського кінематографу. Отримує подальший розвиток українська наука. Для її розбудови повертаються деякі представники української інтелігенції, що емігрували внаслідок революційних подій та громадянської війни. М. Грушевський, який повернувся з еміграції в 1924 р., очолює роботу історичної секції Академії наук України, сприяє дослідженню ґенези України та українців. Формується мережа освітніх та наукових закладів, основи професійної освіти, закладаються принципи зв’язку навчання та праці, відбуваються педагогічні пошуки, найбільш відомим із яких була експериментальна методика Антона Макаренко (1888-1939). Ці процеси відбуваються на тлі масштабної кампанії, яка була викликана факторами, спрямованими на укріплення радянської влади на теренах колишньої Російської імперії в умовах запеклої внутрішньопартійної боротьби, з одного боку, і низки антибільшовицьких повстань в різних кутках нової держави, з іншої. Ця політика отримала назву коренізаціі, а стосовно України «українізації». Українізація була оголошена у 1923 р. на XII з’їзді Комуністичної партії. Її складовими стали поширення української мови як мови ділового спілкування, офіційної документації, викладання та книгодруку. Для працівників партійно-державного апарату були організовані спеціальні мовні курси. Наприкінці 20-х –початку 30-х рр. розпочинається наступ ідеології на культурне життя, пристосування останнього під партійно-класові цінності та пріоритети. Будь-які українсько-державницькі та історико-патріотичні за змістом та експериментальні за формою твори сприймаються владою зі все більшою недовірою та роздратуванням, а з початком перших політичних репресій розпочинається наступ і на українську інтелігенцію, посилюються обвинувачення в буржуазному націоналізмі та антирадянських настроях. Період 30-х – початку 50-х рр. позначений в суспільному житті гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Українська культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановитих її митців, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. Мистецький процес в Україні проходить збіднено, хоч і дає ряд значних культурних явищ. В цілому ж звужується традиційна основа українського мистецтва, засуджується ряд важливих творчих спрямувань, українські митці відлучаються від надбань і шукань світового мистецтва, поширюється підозра до художників, які не сповідують офіційні принципи соціалістичного реалізму. У 1932 р. на першому з’їзді радянських письменників М. Горький обґрунтував цей напрям, який встановлював начебто спадкоємність нового мистецтва по відношенню до класичної російської реалістичної літератури XIX ст. та водночас підкреслював її відповідність меті побудови нової людини та нового суспільства, нової революційної свідомості. Та не всі українські письменники поділяли такі ідеологічні настанови і були згодні писати відповідно до генеральної лінії партії. Заклик М. Хвильового «Геть від Москви!» та все більш відчутне в його творах розчарування в уподобаннях молодості призвело Хвильового до ідеологічних суперечок із владою, а згодом до самогубства в 1933 р. Його колеги вимушені були або пристосуватися до нової ідеології і підпорядкувати їй свій талант, як, приміром, Павло Тичина (1891-1967) і Микола Бажан (1904-1983), або страждати за свою принциповість. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників зникло 200, серед репресованих були М. Куліш, О. Вишня, Л. Курбас. Пізніше події в українській культурі цього періоду навіть отримали назву Розстріляне Відродження. Подальше десятиліття взагалі позначилось тотальною руйнацією радянської партійної, державницької, культурної еліти. Особливих масштабів ці репресії зазнали в Україні на тлі гуманітарної катастрофи в селі – штучно створеного голодомору 1932-33 рр. Пік цієї боротьби проти власного народу приходиться на горезвісний 1937 р. В кінці 30-х рр. була поновлена політика русифікації та посилені тенденції до централізації системи влади у всій державі, ліквідовані будь-які залишки автономії народів, що входили до складу СРСР. Під гаслами інтернаціоналізму та пролетарської солідарності запроваджувалась домінуюча роль російської мови та російської культури у всіх сферах духовного життя та на всіх рівнях освітньої системи. Влада нервово реагувала на будь-яку «ідеалізацію» княжої доби, козаччини, забороняла українські п’єси, закривала українські театри. Все це свідчить про те, що український народ мав справу з тоталітаризмом (лат. totalis – всезагальний). В той же час у багатьох європейських державах (Італії, Португалії, Польщі, Німеччині, Румунії, Югославії, Греції, Іспанії) також установлювалися тоталітарні деспотичні режими. В тоталітарному суспільстві панує єдина й обов’язкова для всіх ідеологія, яку влада захищає та переслідує кожного, хто з нею не погоджується. Тоталітарна ідеологія заперечує право людини на приватне життя, політизуючи все, навіть елементи побуту. Формується культ партії та культ вождя як політичного діяча, якого наділяють надприродними здібностями. Такий вождь ніколи не помиляється, бо він – живе втілення мудрості. Почуття страху об’єднує всі тоталітарні режими і тому немає принципової різниці між їхніми лідерами: Гітлером і Сталіним, Муссоліні і Чаушеску. І комунізм, і фашизм призводить до масового винищення людей, а геноцид – це офіційна політика тоталітарного режиму. Контролюється мистецтво, наука, людська думка – все повинно відповідати інтересам партії та вождя – це тотальний контроль, якого людство раніше не знало. Тоталітаризм як культурне явище ХХ ст. знайшов відображення у різних творах, але класикою в цьому жанрі залишається роман «1984» Джорджа Оруела (1903-1960). Ще одне відкриття ХХ ст. – це світові війни. Початок сторіччя співпав з всебічною кризою гуманістичного світогляду, яка була посилена Першою світовою війною. Людство вперше було втягнуто у світову бійку, що сприяло втраті людяності, краху традиційних культурних цінностей. Друга ж світова війна увійшла до історії як сама жорстока та жахлива бійня за все існування людства. Зрозуміло, що розвиток української, як і всієї радянської культури взагалі загальмував внаслідок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., під час якої Радянська Україна не тільки зазнала безпрецедентних руйнацій та людських втрат, але й опинилася на перетині геополітичних інтересів різних держав і в ситуації різноспрямованих військово-політичних симпатій населення внаслідок взаємних історичних непорозумінь та невиправданих образ. Цей розкол досі справляє глибокий вплив не тільки на електоральні уподобання, але й на палітру культурного життя України. Можна згадати той резонанс, який викликала публікація в 2009 р. роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Багато з тих, хто зберігав свою прихильність радянській Батьківщині та захищав її із зброєю в руках або своїм разючим пером у Великій Вітчизняній війні, в тому числі діячі культури, мистецтва, журналісти, сподівалися на переміну політичного клімату в Радянському Союзі після закінчення війни, лібералізацію суспільного, релігійного життя. Замість цього у другій половині 40-х рр. розпочинається новий наступ на українську інтелігенцію, знову стали відчутними звинувачення в українському націоналізмові. Зокрема, помічник М. Хрущова з ідеології К. Литвин жорстко розкритикував перший том «Історії України», що вийшов ще під час війни звинувачуючи його авторів насамперед у відсутності класового підходу та недостатньому висвітленні позитивної ролі російської літератури. Подібна ж оцінка була висловлена по відношенню до опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» (1951). В тому ж році Володимир Сосюра (1898-1965) за вірш «Любіть Україну!» був звинувачений у націоналізмові. Невідомо, яка хвиля репресій очікувала на радянську культурну еліту далі, але 5 березня 1953 р. Сталін помер. Смерть тирана викликала не тільки подих полегшення, але й активізувало роздуми про майбутню долю української культури. Відбувалось відновлення історичної науки. Так, в 1957 р. був заснований «Український історичний журнал». Трохи згодом розпочалась публікація Української Радянської Енциклопедії, а також низки багатотомних праць, як-от «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури», «Словник української мови», «Історія міст і сіл України». Розвивались й інші наукові галузі. Слідом за засудженням культу особистості та викриттям злочинів сталінізму проти власного народу українська інтелігенція вимагала реабілітації своїх репресованих в сталінські часи колег. З’явилось нове покоління письменників, поетів і критиків – Василь Симоненко (1935-1963), Ліна Костенко (народ. 1930), Іван Дзюба (народ. 1931), Іван Драч (народ. 1936), Дмитро Павличко (народ. 1929) та ін. Разом із своїми російськими колегами і товаришами по письменницькому цеху вони належали до генерації шестидесятників, що вимагали свобод та реформ, набагато радикальніших, ніж ті, на які відважувалась іти партійна еліта на чолі з М. Хрущовим. Невдовзі після того як в 1962 р. особисто Хрущовим, а потім провладною пресою була піддана критиці низка російських письменників, був розпочатий наступ і на українську інтелігенцію, зокрема, розгромлена творчість таких літературознавців, як Дзюба, Сверстюк, Світличний. Незважаючи на це, як і в 20-ті рр., українська партійна еліта підтримала патріотичні намагання інтелігенції. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест закликав розповсюджувати українську мову у вишах та школах, берегти її як «найдорожчий скарб». В 1979 р. за партійної ініціативи був створений Київський академічний Молодий театр. Проте такі коливання державницьких симпатій не могли зупинити створення дисидентського руху, започаткованого вищезгаданими шестидесятниками, до яких приєднались пізніше Василь Стус (1938-1985), Михайло Осадчий (1936-1994) та ін. Найбільш радикальних форм цей рух набув у діяльності таємних груп, що виникають наприкінці 50-х –початку 60-х рр. Причетні до цих організацій, зокрема відомий дисидент Левко Лук’яненко (народ. 1928), були ув’язнені, але симпатії до пропагованих ними ідей і опір русифікації зростали серед всіх верств української інтелігенції. Нового імпульсу діяльність дисидентів здобула після підписання Радянським Союзом Гельсінкської угоди, що призвело до виникнення гельсінкських груп, відкритих громадських організацій, які завдяки своєму статусу могли відігравати суттєву позитивну роль в громадському житті. Важливими етапами у формуванні самосвідомості української інтелігенції стали також утворення Українського культурологічного клубу у 1987 р. і заснування Народного Руху України. Започатковані М. Горбачовим у другій половині 80-х рр. реформи не тільки дали поштовх до подальшої лібералізації суспільного та економічного життя, але й сприяли припиненню культурної ізоляції Радянської України та інтенсифікації міжкультурного та міжконфесійного діалогу із Заходом. Ще одним яскравим визначенням сучасного суспільства та його сутністю є відсутність локального соціуму, який би зміг самовизначитися поза світовою спільнотою. Сучасне суспільство демонструє не просто особливий соціальний лад, а всепланетну систему співпраці і співіснування різних соціумів і культур. Зростання та злиття економічних, технологічних, інформаційних процесів між країнами усього світу призвело до культурної глобалізації (лат. globus – земна куля), що можна уявити як глобальне злиття культур окремих суспільств, тобто рух, що охопив всі культури на планеті Земля. Ці суспільства раніше були культурно самостійними, а тепер з кожним роком наповнюються товарами й засобами масової інформації, що є поширеними в цілому світі. Держави все менше й менше мають можливості ухвалювати самостійні рішення – вони втрачають чималу частку свого суверенітету. Наприклад, новою глобальною економікою управляють великі транснаціональні корпорації. Вона обслуговується розгалуженою банківською та фінансовою індустрією, які діють із електронними швидкостями. Вона породжує гроші й кредити, що не регулюються жодною державою. Місцеві традиції та ідентичність все більш залежать від всезагальних ідей та інститутів, а вирішальну роль у світовому розвитку відіграє поширення західної цивілізаційної моделі. Глобалізація – це суттєво нова якість історичної ситуації, в яку людство втягувалося протягом другої половини ХХ ст., але справжній простір для неї відкрився тільки наприкінці століття. У певному сенсі початком глобалізації як нової системи відносин у світі можна вважати 1989 р., коли впала всесвітня система соціалізму. Власне, глобалізація є ознакою формування єдиного всепланетного людства. Елвін Тоффлер (народ. 1928) у своєму футурологічному вченні під назвою «Третя хвиля» зауважує, що глобалізація – це щось більше, ніж ідеологія, яка служить інтересам вузького кола. Так само як націоналізм заявляє про своє право говорити за всю країну, глобалізація заявляє про своє право говорити за весь світ. Її поява бачиться як еволюційна необхідність, що породжує планетарну свідомість чи космічну свідомість. Сучасний вибір – це вибір всіх на користь глобального суспільства, що є соціальною формою існування всепланетного людства. Наслідком науково-технічного прогресу, стрімким розвитком промисловості явився у ХХ ст. процес «масовізації» суспільства та поява масової культури. Завдяки засобам масової інформації (телебачення, радіо, реклама та Інтернет) сучасна людина втрачає свою індивідуальність, особисту відповідальність і здатність до самостійного мислення. Різко знижується критичність у сприйнятті інформації «масовою» людиною, якою дуже легко керувати. Головним чинником людської поведінки замість розуму й моралі стає інстинкт, керований органами держави чи засобами масової інформації. Популярності набувають, наприклад, фільми жахів, еротика, а взагалі – споживацьке ставлення до життя, до людей та до світу взагалі. Своєрідним віддзеркаленням чи навпаки передумовою масової культури став поп-арт – напрям, що з’явився у мистецтві середини ХХ ст. завдяки американському художнику, до речі українського походження Енді Ворхолу (1928-1987). Поп-арт намагається надати буденним речам особливих художніх рис, його герой орієнтується на світ матеріальних цінностей, споживання предметів масового виробництва. Поступово вже сама людина перетворюється на предмет споживання у мистецтві Роберта Раушенберга (1925-2008), Джорджа Сегала (1924-2000) та ін. Поява нових інформаційних технологій у сучасному світі прискорила створення глобальної мережі, докорінно змінила економіку та суспільство. Нова формація, яка розвивається на базі тих суспільств, де посиленого розвитку зазнала техніка, має дуже багато позначень: інформаційне суспільство, комунікаційне суспільство, телепатичне суспільство та ін. Таким чином, інформаційне суспільство утворює інформаційну культуру та презентує інформацію як четверту продуктивну силу, що стає важливішою за землю, капітал та фізичну працю. З’явилися цифрові технології, що призвели до появи цифрової комунікації, де існує цілий спектр нових методів, інструментів та приладів (мобільні телефони, пейджери, електронні записники, плеєри, портативні комп’ютери). Цей поштовх у розвитку технологій привів до медіа-перевороту, який можна порівняти з винайденням книгодрукування. В середині 50-х рр. відбулася світова інформаційна революція, а її основним наслідком стала доступність величезних масивів інформації. Поступово телебачення, а згодом Інтернет перетворились в основний засіб формування масової культури та стали генератором її стандартів та суспільства споживання. Все це формувало контури сучасної культурної ситуації, що визначена як постмодернізм. Український постмодернізм Постмодернізм – світогляд, що сформувався та розповсюдився у західній культурі другої половини ХХ ст., на тлі новацій у сфері філософії, мистецтва, лібералізації суспільного життя, популярних молодіжних рухів, спроб церкви налагодити міжконфесійний діалог та реформуватися. Двоскладниковий термін «постмодернізм» (буквально – після сучасний) визначає своєрідну межу двох епох: модерністської і тієї, що прийшла в культуру на зміну кризі ідей модернізму. Проте між модернізмом та постмодернізмом існує глибокий взаємозв’язок та спадкоємність як у загальній ірраціональній тенденції, відкиданні реалістичного відображення дійсності, класичних зразків та авторитетів, так й у відношенні певних художніх технік. Постмодернізм доходить висновку, що людина не тільки не в змозі змінити абсурдний світ, але й осягнути його як цілісну й закономірну систему. У науковій літературі термін «постмодернізм» вживався вже у 30-ті рр. ХХ ст., але у значенні дещо далекому від сучасного трактування. Умовною датою народження терміна є 1949 р., саме тоді першовідкривач постмодернізму Джозеф Гаднат опублікував у книжці «Архітектура і дух людини» статтю «Постмодерністський будинок». Протягом тридцяти років термін вживався та поширювався, але тільки з 1979 р. він міцно увійшов у свідомість сучасної людини та набув надзвичайної популярності, бо саме тоді вийшла книжка французького філософа Жана-Франсуа Ліотара (1924-1988) «Постмодерністський стан». Таким чином, вперше термін «постмодернізм» був вжитий в архітектурі і тільки з другої половини ХХ ст. ширився у філософії, теорії літератури, згодом проник до поетики, естетики, письменства; наприкінці ХХ ст. міцно увійшов до простору мистецтва, чим позначив новий етап його розвитку. На сьогодні термін «постмодернізм» освоєний кінематографом, театром, музикою, образотворчими мистецтвами, філософією, психоаналізом, теологією, й у сучасному розумінні постмодернізм – це тип мислення, тип свідомості людини ХХ-ХХІ ст. – світогляд, що відповідає вимогам сучасної культури. Найбільш відомими представниками постмодернізму, крім Ліотару, є Жак Дерріда (1930-2004), Фелікс Гваттарі (1930-1992), Жиль Дельоз (1925-1995), Мішель Фуко (1926-1984), Жан Бодрійяр (1929-2007), а в їх роботах ми стикнемося з основними характеристиками: плюралізм поглядів, відмова від загальних положень; поліфонічність філософського підходу; реабілітація інтуїтивного пізнання реальності; панування випадковості, спонтанності; актуалізація проблеми профанації, копій, симулякрів. Постмодерністи вдаються до деконструкції усіх усталених понять, звільнення справжнього змісту ідеологічних схем. Запропонована постмодернізмом методика структуралізму, побудована на розкритті структур та моделей, що лежать в основі різноманітних суспільних та культурних явищ, була використана в антропології – Клод Леві-Строс (1908-2009), лінгвістиці – Роман Якобсон (1896-1982), психоаналізі – Жак Лакан (1901-1981), психології – Жан Піаже (1896-1980), математиці – Ніколя Бурбакі (колективний псевдонім групи французьких математиків). Одяг, література, етикет, техніка, міф можуть бути на таких засадах розглянуті як своєрідні мови, приховані системи протиставлень, які визначають поведінку певних соціальних груп, характер взаємодії різних культур та субкультур. Структуралізм та постструктуралізм вплинули, в свою чергу, на формування семіотики як науки про знаки та знакові системи, представниками якої є Умберто Еко (народ. 1932), Юлія Кристева (народ. 1941), Юрій Лотман (1922-1993). Умберто Еко не тільки виклав свої естетичні погляди в публікаціях теоретичного характеру, але й втілив у художній формі, насамперед у своєму філософсько-детективному бестселері «Ім’я троянди», своєрідній постмодерній енциклопедії з середньовічної та карнавальної культури. Іншими відомими прикладами постмодерної літератури є романи Патріка Зюскінда «Парфуми: історія одного вбивці» (1985), Джона Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973). Таким чином, постмодернізм – певна ситуація в культурі, яка знаходить своє відображення не тільки у філософії та естетиці, але й науці, релігії, політиці та інших формах життя людини і суспільства, творах мистецтва, які вписуються в загальнокультурний контекст постмодерної парадигми. Ключовими для постмодернізму поняттями є «смерть автора» та «смерть |
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 190; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.171.164.77 (0.022 с.) |