Художня культура Нового часу

Особливості розвитку європейського суспільства у ХVІІ-ХVІІІ ст. безпосередньо позначалися і на його художній культурі, що саме в цю епоху ставала автономною і самостійною системою у світі культури. При цьому митці Нового часу займали активну життєву позицію, а їх творчість поступово перетворювалася на сферу боротьби політичних ідей та теоретичних установок.

Серед нових явищ художнього життя – повсюдне поширення академій мистецтв; еталоном для багатьох з них була Французька королівська академія живопису і скульптури, заснована на початку ХVІІ ст. Франція поступово набирала сили загальноєвропейського центру культури, де особливо помітними ставали нові мистецькі віяння. В історії ж вітчизняного мистецтва велика роль належить Російській Академії художеств (відкрита 1757 р.), бо серед її випускників і викладачів – славетні українці. Уродженець Глухова Антон Лосенко (1737-1773) – професор і академік, а у 1772-1773 рр. директор цього закладу – першим з вітчизняних митців пройшов повний курс академічного навчання у Петербурзі, Парижі та Римі й став видатним майстром міфологічного та історичного жанрів живопису. Він вважається засновником російської національної академічної школи малюнка і творцем педагогічної системи Академії; саме для її вихованців написаний його посібник «Изъяснение краткой пропорции человека». Академік Дмитро Левицький (1735-1822) – син відомого київського гравера Г. Левицького – майже 20 років очолював портретний клас Академії і не тільки брав участь у підготовці школи російських портретистів, але й задавав високий рівень репутації мистецтва в Росії. Професор, а потім і ректор Академії (з 1814 р.), майстер дивовижно могутнього таланту, скульптор Іван Мартос (1754-1835) походив з українського старшинського роду. Його видатні пам’ятники Дюку Ришельє в Одесі та К. Мініну і Д. Пожарському у Москві, на якому скульптор залишив надпис: «Сочинил и изваял Иоанн Петрович Мартос родом из Ични», знані в усьому світі. Українцем за походженням був випускник Академії, талановитий скульптор Михайло Козловський (1753-1802) – автор пам’ятника О. Суворову у Петербурзі.

Загальноімперська художня культура значною мірою творилася вихідцями з України. За словами Д. Антоновича, «український народ, на нещастя для себе, далеко частіше віддавав свої найкоштовніші художні сили сусіднім народам, ніж сам їх діставав від чужих». Разом з тим, як зазначає М. Попович, вихідці з України утворили в імперській столиці та інших містах Росії особливий культурний світ, який неможливо однозначно віднести ні до української, ні до російської культури. Мистецтво Нового часу чимдалі більше набувало інтернаціонального звучання, в ньому чітко простежувалась тенденція виходу за національні межі.

Подальший розвиток у ХVІІ-ХVІІІ ст. набувало меценатство, що виступало в різних формах – від одноразових замовлень до надання художнику посад різного рангу або спеціальних привілеїв. У цілому ж відносини між виконавцем і замовником демонстрували відносну рівновагу: меценат цінував творчу індивідуальність і професійну компетентність автора, а останній – за рідкісним винятком – не претендував на більше. Меценати України Нового часу – передові гетьмани, козацька старшина, магнати і вище духовенство, керуючись національними та релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім’я, власним коштом споруджували церкви, прикрашали їх багатоярусними іконостасами та настінними розписами, дарували храмам дорогий срібний і золотий ритуальний посуд, церковні ризи, ікони, книги в унікальних оправах. Попит на них стимулював розвиток традиційних і створення нових центрів монастирсько-цехового характеру в Києві та Чернігові, Полтаві та Ніжині, Лубнах, Батурині та Миргороді. До найвидатніших вітчизняних меценатів епохи належав І. Мазепа, недарма мистецтво його часу часто називають мазепинським і«другою золотою добою» після доби Володимира та Ярослава (Д. Антонович). Серед збудованих ним власним коштом церков – Миколаївська на Печерську, Троїцька і Головна церкви Лаври, Братська на Подолі. Розкішних барокових форм набули розбудовані Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий собор, головна соборна церква Успіня Богородиці Києво-Печерської Лаври.

Але вже у ХVІІ ст. був випробуваний інший шлях художньої творчості, що прямо відповідав концепції вільного художника, коли живописець, скульптор або гравер працювали на ринок, створюючи роботи для анонімного потенційного покупця. Одночасно автор переставав бути розповсюджувачем і продавцем своїх творів. Ця функція переходила до інших людей, що привело до появи численних посередників (видавців, антрепренерів, торговців книгами, картинами, гравюрами тощо).

Новим культурним феноменом епохи стали художні виставки, що проводилися у Парижі та Римі вже наприкінці ХVІІ ст. З 1737 р. щорічні салони стали невід'ємною складовою французького художнього життя; поступово ця практика поширювалася і на інші країни. Саме з виставками пов’язано зародження художньої критики, хоча її виникнення – явище загальнохудожнє: паралельно з критикою в області образотворчих мистецтв формувалася критика літературна, музична і театральна. У 1764 р. була видана «Історія мистецтв давнини» німецького просвітителя Йоганна Вінкельмана, що започаткувала історію художньої творчості як самостійної наукової дисципліни. Разом з тим, саме в середині ХVІІІ ст. виділилися теорія мистецтва й естетика.

Але всі ці організаційно-функціональні зміни у європейській художній культурі даної епохи не були головними факторами її нового якісного стану. Останній обумовлений тим, що на початку ХVII ст. зруйнувалася ренесансна модель світу – упорядкованого, гармонійного, велично-прекрасного, на вершині якого – Прекрасна Людина як «цвіт творіння». Їй на зміну прийшла картина динамічного, мінливого світу, у якому панують дисгармонія, боротьба, безперервні метаморфози. «Увесь світ – це вічні колиски, – писав французький філософ Мішель Монтень, – навіть сталість – і вона не що інше, як ослаблене й уповільнене коливання».

Естетичною домінантою цього нового світовідчування був драматизм, що відображував найгостріші соціальні конфлікти: боротьбу нового зі старим, ламання вікових традицій, війни, революції. При цьому драматичне сприйняття життя поширювалося не тільки на суспільство і внутрішній світ людини, а й на мистецтво, визначаючи його своєрідність та актуальні види. Такими у Європі XVII-XVIII ст. були театр, музика і література, передусім драматична.

В українському театрі Нового часу найбільшої популярності набули п’єси, у яких помітні звичаї народного побуту. Для спектаклів виготовлялися реквізит, декорації та екзотичні костюми, готувалися складні театральні ефекти. Так, на виставі трагедії «Свобода, от віків вожделенна натурі людськой» на сцені меркли сонце, місяць і зорі, мерці вставали з могил, штормувало море з потопаючим серед хвиль кораблем тощо. Ролі декламувалися з добре вивченими інтонаціями, рухами тіла і проголошувалися зі спеціально призначених для кожного виконавця місць. Долівку сцени розграфлювали на квадрати, і кожен актор пам’ятав крім ролі ще й номери квадратів, а також напрямок свого пересування по сцені. Театральне мистецтво характеризувалося високою професійністю, та і глядачами вистав були люди заможні та освічені: світська і духовна адміністрація, меценати. Театр у Києві часів І. Мазепи був мистецтвом обраних для обраних; простолюд задовольнявся вуличними декламаціями мандрівних студентів і дяків.

Переслідування українського культурного життя царатом, що особливо загострилося на початку ХVIІI ст., не давало драматичному театру можливості досягти тих вершин, яких він здобув у Західній Європі. Формування вітчизняного класичного театру було значно уповільнено. Розвивав його у напрямі світської сатиричної комедії вертеп, популярний ще з епохи Ренесансу.

Більш вагомими були досягнення української музики ХVII-ХVIІI ст., що набувала сучасних форм: напруженість пристрастей, внутрішнє боріння, глибокі та палкі почуття – таким є внутрішній світ людини, захопленої стрімким плином життя. Усе це відчувається передусім в могутньому диханні німецької програмної музики, представленої найвидатнішими композиторами: Йоганном Себастьяном Бахом (1685-1750), Георгом Фрідріхом Генделем (1685-1759), Вольфгангом Амадеєм Моцартом (1756-1791), Людвігом ван Бетховеном (1770-1827).

Неперевершені заслуги в царині класичної музики на рівні західноєвропейських митців мали й українці, насамперед блискучі вихованці глухівської музичної школи. Автор багатьох музичних творів, в яких відчутний вплив народної пісенності, Максим Березовський (1745-1777) отримав в Італії високе звання академіка-композитора. Саме його вважають творцем класичного хорового концерту. Капельмейстер придворної капели в Петербурзі Дмитро Бортнянський (1751-1825), якого називають «українським Моцартом», насамперед прославився як творець релігійної музики; він написав прекрасні церковні твори, що й сьогодні виконуються церковними хорами. Перебуваючи в Італії, композитор поставив свої популярні опери «Алкід», «Квінт Фабій» та «Креонт». Трагічною була судьба Артемія Веделя (1767 чи 1772 – 1808), який керував хоровими капелами у Москві, Києві та Харкові, потім став ченцем Києво-Печерської Лаври. Коли ж вийшов з монастиря, був заарештований і майже до кінця життя просидів у в’язниці, тому цензура забороняла друкувати його музичні твори. А. Ведель – автор численних концертів, в яких відчувається вплив українського романсу. В цілому ж для української класичної музики Нового часу характерні професіоналізація творчості, формування концертних жанрів, адресованих слухацькій аудиторії, утвердження автономії інструментальної музики.

Поряд з цим розвивався партесний (багатоголосий) спів. Цей тип церковної музики насамперед шанували у великих містах – Києві, Львові, Луцьку та Чернігові. Так, у каталозі Львівського братства з 1697 р. партесний репертуар налічував 267 церковних творів! Їх автори – тогочасні українські композитори, найвидатнішим з яких був Микола Дилецький (1650-1723), що обстоював нотну систему запису музики, широко використовував світські мотиви й народні мелодії та написав перший підручник з теорії музики «Граматика музикальна» польською, німецькою і російською мовами. Поступово церковний партесний спів поширювався з України на всю Східну Європу.

Визнаним центром музичної культури була Київська академія. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів. Вивчені в Академії канти і псалми мандрівні дяки і студенти розносили по всій Україні. Пізніше для підготовки хористів у Глухові – столиці гетьмана К. Розумовського – створили співацьку школу, що підтримувала міцні зв'язки із західноєвропейськими музичними центрами. У Глухові К. Розумовський утримував при своєму дворі оркестр і театр, де ставились популярні тоді італійські опери. Там же зберігалась найбільша у Східній Європі нотна бібліотека.

Популярним жанром в українській літературі Нового часу була драма, яка набула особливого розвитку наприкінці XVII – у XVIII ст. Представлений цей жанр різдвяними, великодніми та історичними драматичними творами. Серед них п’єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих», «Милість божія» невідомого автора та «Владимир» Ф. Прокоповича, який зробив великий вклад у драматургічну теорію і практику. Український театр протягом довгого часу тримався саме його творчих принципів. Згідно з його приписами писали трагікомедії українські драматурги Т. Трохимович і С. Ляскоронський, В. Лащевський і М. Довгалевський, М. Козачинський і Т. Щербацький. Поруч з класицистичними рисами в їх творах з’являлися ідеї Просвітництва.

Популярною залишалась і проповідницька література, започаткована у ренесансну добу І. Вишенським. Її розвиток у XVII-XVIII ст. був зумовлений передусім діяльністю Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали полеміко-богословські твори тогочасних письменників. Серед них Іоаникій Галятовський (пом. 1688) – укладач збірок проповідей, трактатів і релігійних легенд, а також першого вітчизняного курсу гомілетики (теорії проповіді). Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози були також Лазар Баранович (1593-1694 або 1620-1693) і особливо Антоній Радивиловський (пом. 1688), які намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя.

Значного розвитку набула поезія, що створила чимало перлин різноманітних жанрів, серед яких: так звана «пісня світська», громадянська лірика, призначена для співу духовна поезія, курйозні вірші, козацька історична та сатирична поезія. Віршування було обов’язковим у навчальних закладах. Так у Києво-Могилянській академії студенти вивчали до 30-ти жанрів поетичних творів античного, середньовічного і новітнього стилів; регулярно проводилися літературні диспути, конкурси поетичної майстерності з нагородженням переможців лавровими вінками.

Досить широко в українській літературі Нового часу представлена прозова новела. Це були оригінальні оповідання переважно релігійного змісту. Збирав такі твори П. Могила, велику збірку «Небо новое» видав І. Галятовський, велике значення мало видання «Патерика Печерського». Монументальну збірку житія святих «Четьї Мінеї» в 12-ти частинах уклав Дмитро Туптало (Димитрій Ростовський,1651-1709).

Значне місце у літературі епохи посідали історичні твори. Історична думка формувалася як активна складова у державницькій ідеології кращих представників українського суспільства. Окрім козацьких літописів це були літературно оформлені щоденники А. Филиповича, записки Я. Марковича, М. Ханенка, автобіографія І. Турчинського. Важливе значення для розвитку історичної думки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала «Історія Русов іли Малой Росії», авторами якої, найпевніше, були представники козацько-старшинського роду батько та син Григорій (1725-1784) і Василь (1765-1845) Полетики. Написана вона близько 1770 р., але друком вийшла лише 1846 р., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій імперії. Твір написано тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій. Вперше була сформульована ідея відновлення державності України, відстоювалася думка про самостійність українського народу, виділялися ті події в його історії, коли він боровся за свою свободу.

Заборона українського книгодрукування (1720) та сувора цензура болісно вдарили по розвитку вітчизняної літератури. Нова генерація письменників користувалася російською мовою, твори ж написані українською – поширювалися лише у списках. Серед тих, хто залишив значний слід у літературному процесі того часу, Василь Капніст (1758-1823) – громадський діяч та письменник-просвітитель.

У XVII-XVIII ст. нові детермінанти поведінки народжували і нові відтінки емоційних реакцій, якісно нові переживання, підсилювали інтенсивність психічного життя особистості в цілому і додавали її образу яскраво виражений драматизм. Накопичений культурний досвід дозволяв людині усвідомити залежність не тільки від власної натури і примх фортуни, але головним чином – від об'єктивних умов буття. Невідоме попередній історії європейської культури розуміння світу і людини, що породжене крахом ренесансних ілюзій, неузгодженістю реальності й ідеалу, сущого і належного, інтелекту і пристрастей, обумовлювало неоднозначність його образного втілення та вело до поляризації двох творчих установок: прагнення відтворити в мистецтві представлення про ідеальний, піднесений і прекрасний світ, незважаючи на міру його розбіжності зі світом реальним, і намагання показати його у дійсності, незважаючи на наявність або відсутність у ньому естетичної привабливості і моральних достоїнств. Звідси найважливіша типологічна особливість художньої культури ХVІІ-ХVІІІ ст. – її внутрішнє різноманіття, плюралізм художньої творчості, що приводив до взаємодії та протистояння різних творчих методів і стилів.

Серед них передусім виділяється бароко (італ. barocco – вибагливий, химерний та ісп. barrueco – букв. «перлина неправильної форми») – стиль, що склався в Італії наприкінці XVI ст. Рим називали столицею бароко, а Лоренцо Берніні (1598-1680), Франческо Борроміні (1599-1667) і Мікеланджело Мерізі да Караваджо (1573-1610) були його найвизначнішими представниками.

Бароко з особою силою виразило руйнування ренесансної картини світу, девальвацію ілюзорних ідеалів Відродження та усіма своїми художніми засобами було спрямовано на те, щоб до межі загострити існуючі протиріччя, розкрити дволикість буття. Барочна концепція гуманістично орієнтована, однак песимістична і повна скепсису, сумнівів у можливостях боротьби зі злом. Тому стилістика бароко відзначена не просто драматизмом, а трагізмом світовідчування. Бачення світу як метаморфози, акцент на парадоксальності в сприйнятті світу, перебільшений пафос, експресивність, натуралістичність, театральність, протиставлення матеріального і духовного характерні для мистецтва цього стилю.

Українське, або «козацьке» бароко існувало протягом майже двох століть; воно мало самобутній національний характер і формувалося у складних соціокультурних умовах. На нього впливали, з одного боку, демократичні сили міста і села, а з другого – контрреформація зі шляхтою та потужна нова соціальна верства в особі козацької старшини. Їхня полярна позиція відбилася у двох тенденціях вітчизняного бароко: аристократичній (офіційній) і народній (опозиційній), які нерідко між собою взаємодіяли.

З самого свого початку українське бароко було засобом сприйняття і філософського осмислення основних надбань попередньої культурної епохи, завдяки чому поширювалися знання про античний культурний світ, а також ідея свободи як ідея людської гідності, громадських прав і майнової свободи. Проте поряд із індивідом цінувалися церковні та суспільні авторитети.

Найяскравіше бароко в Україні втілилося у храмовому будівництві, що відбувалося у Києві, полкових містах і Слобожанщині. Церква всіляко сприяла поширенню цього стилю, вбачаючи в ньому ідеальну здатність мистецтва здійснювати могутній вплив на емоційний світ людини. Зовнішній вид споруд вражав грандіозністю і величчю, захоплював пластичним вирішенням фасаду, в якому декоративні рельєфні мотиви, що виступали на кольоровому тлі стін, становили живописний зв’язок із оточенням. Фасад набував першочергового значення і став важливим моментом в архітектурі бароко, що тісно зближувало українське будівництво Нового часу із західноєвропейським (краса і велич споруди, естетичне втілення національного менталітету, віра у здійснення державницьких ідей). Серед видатних архітекторів вітчизняного бароко: Іван Григорович-Барський (1713-1785) – автор магістрату м. Козельця, Петро Неєлов (сер. XVIІI ст.), що збудував Царський, або Маріїнський палац, геніальний Варфоломій Растреллі (1700-1771), видатним творінням якого стала Андріївська церква у Києві, Бернард Меретин (пом. 1759) – автор церкви св. Юра у Львові – одного із шедеврів архітектури Галичини.

Невід’ємний елемент просторового середовища бароко – скульптура, що органічно поєднувала дерево, поліхромію та позолочення. Статуї гетьманів та алегоричні фігури Муз розміщувалися на фронтонах будівель і прикрашали інтер’єри магнатських палаців. У XVII-XVIII ст. продовжувався розвиток і надгробної скульптури. З Україною пов’язана творчість провідного митця бароко Андреаса Шлютера, якого називали «Північним Мікеланджело».

Бароко у живописі – епоха великих колористів західноєвропейського та українського мистецтва. Вітчизняний бароковий живопис наслідував ренесансну тему людина і природа, проте в глибинному розумінні їх єдності – це людина в середовищі природного, соціального і особистого. Центрами образотворчого мистецтва були Львів, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Новгород-Сіверський, але передусім виділялася живописна школа Києво-Печерської Лаври, започаткована у XVIII ст. Найяскравіші майстри українського живопису бароко – Ю. Шимонович-Семигоновський (бл. 1660-1711), Мартіно Альтомонте (1659-1745), а також іконописець Іван Кондзелевич (1667-після 1740) і портретист Василь Петранович (бл. 1680-1759).

Більш складний та неоднозначний за своєю природою стиль класицизм (лат. classicus – взірцевий), який набув найповнішого теоретичного обґрунтування у «Поетичному мистецтві» Ніколи Буало (1636-1711). Класицизм склався у Франції; його теми і сюжети у живописі знайшли відображення у творчості Ніколи Пуссена (1594-1666) і Клода Лоррена (1600-1682); архітектура представлена гармонійними і шляхетними фасадами Лувра в Парижі та ансамблем Версаля – перлиною будівництва і садово-паркового мистецтва. Незаперечним досягненням стала французька класицистична драма П’єра Корнеля (1606-1684), Жана Расіна (1639-1699) і «висока комедія» Жана Батіста Мольєра (1622-1673).

Основна тема класицизму – співвідношення часткового й загального стосовно змісту твору і принципу формотворення. Необхідність підпорядкування загальному тлумачиться як виявлення сутності часткового у співвіднесенні його з цілим. Центром уваги був конфлікт індивідуального почуття і громадського обов’язку. Підпорядкування особистості державним інтересам, приборкування почуттів розумом, приношення щастя і навіть життя в жертву обов’язку, дотримування абстрактних норм доброчесності – такий ідеал класицизму. На думку його теоретиків, об’єктивно властива світові краса – симетрія, пропорція, міра, гармонія – повинна відтворюватися у мистецтві в довершеному вигляді, тобто за античними зразками. Не випадково, для осягнення та вираження сучасних йому суспільних і моральних проблем класицизм звертався в основному до давньоримських образів і сюжетів; звідси елементи формалізації, повчальності, схематизму. Загалом класицизмові властиві державність концепції, раціоналізм, нормативність творчості, громадянський пафос, ясність моральних і естетичних оцінок, а також тяжіння у просторових мистецтвах до монументальності, завершених гармонійних форм, шляхетної простоти, врівноваженості композиції.

Вітчизняний класицизм, що найяскравіше проявився в архітектурі та образотворчих мистецтвах, пройшов майже віковий шлях у своєму розвитку; на епоху Нового часу прийшлися його ранній та частково зрілий (високий) періоди. Активне впровадження класицистичних ідей в українській культурі здійснювалося через три центри – Петербург, Варшаву і Відень. Разом з тим в Україні плідно працювали видатні митці з інших країн, серед них – шотландець Чарльз Камерон (1743-1812) та італієць Джакомо Кваренга (1744-1817).

Якщо в період раннього класицизму споруджувалися численні палаци української шляхти, то головний напрям другого його етапу – будівництво міських ансамблів та нових міст. Серед видатних пам’яток класицистичної архітектури XVIII ст. – палаци у селищах Плотич і Вишневець, що мальовничо розташовані на пагорбах над річками, Тульчинський палац у Милеївцях, бурса у Шаргороді та Воздвиженський костел у Новому Милятині. Найвидатнішими представниками високого класицизму в скульптурі та живописі були І. Мартос, А. Лосенко, Д. Левицький.

У середині XVIII ст. в українське мистецтво з Франції прийшов стиль рококо (франц. rococo), а разом з ним культ особистої насолоди і гедонізму, змішаного з відчуттям грядущого «потопу». Це були останні часи козацької України та її самостійності, і меценати з числа старшини, духовенства та багатої шляхти, усвідомлюючи, що їх «золоті часи» минули безповоротно, поспішали у пишних і вишуканих художніх творах увіковічити свою добу, її велич і блиск.

Мистецтво рококо демонстративно відсторонялося від тривожної, небезпечної, ворожої реальності. Його гедоністична установка, іронічне та скептичне ставлення до всього, що завжди вважалося вибраним, героїчним і піднесеним, приводили до втрати громадянського, політичного, морального змісту художньої творчості, для якої характерними ставали аристократизм, парадність, витонченість, панування граціозного орнаментального ритму, тяжіння до асиметрії композиції у прикладних мистецтвах, скульптурі та архітектурі.

Ідеал синтезу цих мистецтв знайшов втілення у таких шедеврах, як ратуша у Бучачі, костели у Городенці та кармелітів босих у Бердичеві, Святоюрський собор у Львові. Полишаючи без уваги фасади, рококо «розігрувало» на стінах і стелях інтер’єрів орнаментальні симфонії, плело мереживні візерунки, досягаючи вершин віртуозності й блиску. Не випадково, друга назва цього стилю – рокайль (франц. rocaille, букв. черепашки); цим терміном визначається орнамент у вигляді стилізованої черепашки в обрамленні зі сплетіння завитків, химерно вигнутих ліній тощо. В історії вітчизняної художньої культури не було іншого періоду з такою кількістю декоративної різьби, архітектурної ліпнини, статуарної кам’яної та дерев’яної пластики. Серед провідних митців українського рококо – скульптори Іоанн Пінзель (др. пол. XVIII ст.), Себастіан Фесінгер (пом. 1769), Антон Осинський (бл. 1720 – бл. 1765) та живописець Лука Долинський (бл. 1745-1824).

У XVIII ст. в художній культурі європейських країн з’явилися течії, які не мали власної стильової форми та й не відчували в ній потреби. Найзначнішою серед них був сентименталізм (франц. sentimenti – почуття), що пов’язаний із суто просвітницькими уявленнями про властиві людині від природи доброту і чистоту. Сентименталізм протиставляв розуму культ почуття, відводячи йому головну роль у творчості. Його кредо як антираціоналістичної течії найточніше передавали слова Ж.Ж. Руссо: «Розум може помилятися, почуття – ніколи».

Як особливий умонастрій у художній творчості сентименталізм уперше з’явився в англійському мистецтві та за короткий час пронизав буквально усі європейські культури з деякою національною та хронологічною специфікою. Так, особливо актуальним для України був захист гідності приватної людини, утвердження її цінності та природності її почуттів.

У вітчизняній художній культурі сентименталізм передусім проявлявся у романсовій ліриці, фортепіанних мініатюрах, напівфольклорних піснях, композиторських обробках народної музики. Саме із сентименталізмом пов’язана творчість блискучого майстра портрету та релігійного жанру Володимира Боровиковського (1757-1825), який народився в Миргороді і походив з родини іконописців. Його живопис вважається вершиною у мистецтві російського сентименталізму. До Петербурга В. Боровиковський прибув зрілим художником, з набутим живописним спадком. Сентименталізм сприяв виявленню його щирих почуттів, пошани і теплого ставлення до звичайної людини. На чужині митець з особливою гостротою відчував контраст середовища, тяжке становище простого люду і невгамовну тугу за Україною. Все це відбилося в його живописі кінця XVIII ст. У першій чверті ХІХ ст. В. Боровиковський, що залишався «справжнім полтавцем», став провідним виразником класицизму.

Таким чином, бароко, класицизм, рококо, сентименталізм були породжені необхідністю виразити різні варіанти світовідчування епохи Нового часу. Але разом з тим в художній культурі XVII-XVIII ст. чимало видатних творів, природу яких неможливо однозначно визначити за допомогою даного набору стильових понять; такими були романи Даніеля Дефо (1660-1731) і Джонатана Свіфта (1667-1745), картини Рембрандта Харменса ван Рейна (1606-1669) і Антуана Ватто (1684-1721), п’єси П’єра Бомарше (1732-1799), літературні та музичні твори багатьох вітчизняних митців. Можна навіть стверджувати, що творчість усіх провідних майстрів європейського мистецтва Нового часу демонструвала художньо-стилістичний синтез.

Співіснування та взаємозв’язок у XVII-XVIII ст. різних художніх моделей світу руйнувало «автоматизм» культурної орієнтації особистості. Тепер, щоб виявити свою культурну приналежність, необхідно було зробити вибір, що сприяло росту індивідуальної самосвідомості. Відбувався і зворотній процес: зростання ролі авторського начала в мистецтві, подальше залучення художніх творів у повсякденне життя та систему ринкових відносин розширювало можливості формування індивідуальних стилів, ствердження власного бачення, що також збагачувало різноманіття культурного процесу.

Висновки

1. XVII-XVIII ст. – епоха нових якісних змін в духовному житті України, що пов’язані з формуванням національної самосвідомості. Рушійною політичною та культурною силою цього періоду було козацтво, завдяки якому у вітчизняній культурі Нового часу знайшли відображення найкращі риси українського національного характеру – прагнення до свободи, незалежності, розвитку в людині добрих начал.

2. Зміст культури визначався переважанням ідей Просвітництваз притаманним йому акцентом на поширення освіти, вдосконалення людського розуму як запоруки історичного поступу людства. У творчій спадщині професорів Києво-Могилянської академії, розв’язувалися проблеми сутності людини, сенсу її життя і щастя, шляхів його досягнення. У теорії пізнання вітчизняних просвітителів значне місце посідав сенсуалізм, з позицій якого розглядалися пізнавальні здатності людини. У соціальній проблематиці домінував інтерес до актуальних проблем держави, власності, релігії, науки з позицій теорій «природного права» і «суспільної угоди».

3. Найважливіша типологічна особливість художньої культури Нового часу – її внутрішнє різноманіття, плюралізм художньої творчості, що приводив до взаємодії в мистецтві України таких стилів, як бароко, рококо, класицизм, сентименталізм. Гуманістична спрямованість української художньої культури XVІІ-XVIII ст. свідчила про прихильність вітчизняних митців до формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте картину світу XVII-XVIII ст.

2. Яке значення ідеалу республіканського устою та інших фундаментальних цінностей буржуазного суспільства в західноєвропейській та вітчизняній культурі Нового часу?

3. Яку роль у світогляді Нового часу відігравали: а) раціоналізм; б) сенсуалізм та емпіризм?

4. Яку роль відіграло козацтво у становленні та розвитку національної української культури?

5. Які давньоруські традиції збереглися в козацькій культурі?

6. Як впливала західноєвропейська культура на розвиток козацтва?

7. Назвіть імена визначних учених, письменників, політиків XVII-XVIII ст., що пов’язані з діяльністю Києво-Могилянської академії.

8. Які негативні процеси у вітчизняному культурному житті XVIII ст. пов’язані з політикою царського уряду?

9. Чим обумовлений новий якісний стан художньої культури XVII-XVIII ст.?

10. У чому національні особливості бароко, рококо, класицизму, сентименталізму в художній культурі України Нового часу?

Тести для самоконтролю

1. Механістична модель світу характерна для культури: А) античної; В) середньовічної; С) ренесансної; D) нової; Е) новітньої.

2. Віра у могутність та безмежні можливості розуму, у прогрес науки та освіти, що створюють умови не тільки для економічного добробуту, а й творчого розвитку людини – характерна для епохи: А) Античності; В) Відродження; С) Просвітництва; D) Романтизму.

3. Краса і добро все більше зближаються через посередництво істини – вважали просвітителі: А) Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц; В) Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Вольтер;С) О. Конт, Д. Мілль, Г. Спенсер; D) М. Лютер, К. Цвінглі, Ж. Кальвін.

4. Ідея рівності усіх перед Богом, законом, серед інших людей властива: А) Античності; В) Ренесансу; С) Просвітництву; D) Романтизму.

5. Просвітницький реалізм, бароко, класицизм, рококо, сентименталізм – художні напрями в культурі: A) Середньовіччя; B) Ренесансу; C) Нового часу; D) Новітнього часу.

6. Мистецтво, що полюбляло асиметрію, плекало грайливі, жартівливі, химерні почуття, еротичну тематику – це: А) бароко; В) рококо; С) сентименталізм; D) класицизм.

7. Класицизм XVII-XVIII ст. воскресив дух: А) Давнього Сходу; В) Античності; С) Середньовіччя; D) Ренесансу.

8. Раціоналізм як напрям філософської думки Нового часу був заснований: А) Ісааком Ньютоном; В) Рене Декартом; С) Григорієм Сковородою; D) Френсісом Беконом; Е) Михайлом Ломоносовим.

9. З українською культурою Нового часу пов’язана діяльність: А) Лазара Барановича; В) Франциска Скорини; С) Яна Гуса; D) Яна Амоса Коменського; Е) Арістотеля Фіораванте.

10. Українські просвітителі Нового часу: А) Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський; В) Інокентій Гізель, Яків Козельський, Георгій Кониський; С) Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов.

11. Через працю за покликанням розкривається природа людини, закладені в ній добрі начала. Саме така, «сродна» праця, є ідеалом людського щастя, за вченням: А) Івана Вишенського; В) Петра Могили; С) Григорія Сковороди; D) Феофана Прокоповича.

12. Рушійною силою в розвитку суспільства є боротьба освіченості з неуцтвом – вважав: А) Іов Борецький; В) Іван Вишенський; С) Феофан Прокопович; D) Петро Могила.

13. Козацьке літописання та формування національної самосвідомості в українській культурі Нового часу пов’язують з іменами: А) Григорія Грабянки; В) Самійла Величка; С) Адріана Чепи; D) Василя Рубана; Е) усіх названих.

14. Дмитро Антонович визначав «другою золотою добою» української художньої культури епоху гетьманування: А) Богдана Хмельницького; В) Петра Дорошенка; С) Івана Мазепи; D) Кирила Розумовського.

15. До інтересів Петра Могили не входило: А) будівництво церковних споруд; В) розвиток освіти; С) упорядкування релігійних книг та богослужіння; D) реформа в музиці; Е) друкарська справа.

16. Засновником та фундатором Києво-Могилянської колегії у 1632 був український та молдавський державний і культурний діяч: А) Феофан Прокопович; В) Петро Могила; С) Григорій Сковорода; D) Стефан Яворський.

17. Микола Гоголь яскраво зобразив життя та ідеали козаків у художньому творі: А) «Портрет»; В) «Тарас Бульба»; С) «Шинель»; D) «Арабески».

18. Поетами й усними літописцями, що оспівували бойову славу козацької України, були: А) скрипалі; В) співаки; С) кобзарі; D) пісняри.

19. Розквіт української церковної музики у XVIII ст. пов’язаний з творчістю: А) Максима Березовського; В) Дмитра Бортнянського; С) Артемія Веделя; D) усіх названих вище.

20. Антон Лосенко, Григорій Левицький, Володимир Боровиковський, Іван Мартос, Михайло Козловський відігравали визначну роль в художній культурі Нового часу: А) Франції; В) Росії; С) Польщі; D) Німеччини.