Речові та писемні відомості про слов’ян

Речові слов’янські пам’ятки

Витоки слов’янства археологи вбачають іще в землеробських племенах Лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців.

Та було б хибним стверджувати, буцімто чорноліське населення – слов’яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту й господарства, притаманних за пізніших часів слов’янам.

Століття за століттям – і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов’ян.

Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов’ян і собі мандрували, опановуючи значні території та проживаючи там разом з іншими народами.

Тож не дивно, що багато вчених зародження слов’ян пов’язують із ширшими теренами – від Одри до Дніпра.

Особливості речових пам’яток давніх слов’ян

Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок.

За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. н. е. – з кам’яною піччю на долівці.

Померлих одноплеменців праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали.

Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі.

У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.

У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо.

Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.

Писемні джерела про слов’ян

Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок.

Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.).

Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів.

На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині.

Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни».

Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі.

Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва тієї книги – «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів …» – говоривЙордан про слов’ян.

Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – у Подніпров’ї, склавини між Дністром і Дунаєм.

На думку археологів, було ще одне племінне об’єднання слов’ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – германського, друга – іранського походження); третя, склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.