Як слов’янину жити в світі цьому

 

Білий Світ – то серединний світ між Потойбіччям та Вишнім Світом. Білий Світ множинний у проявах своїх. Існує велика кількість планет, населених подібними до наших формами життя, що знаходяться приблизно на тому ж рівні розвитку, що й ми.

Серединний світ примітивніший і жорстокіший од світів Горішніх, але він здасться раєм у порівнянні зі пекельними світами. Найвищим рівнем духовного розвитку Білого Світу є Рай - де завжди панує Світанок Богів, оскільки він знаходиться у центрі Всесвіту. Саме звідти приходять до нас просвітлені душі – посланці Сварога, творця тілесного світу. Після того, як просвітлені душі виконують своє призначення, вони відлітають у Рай і стають Богами.

Просвітлені душі приходять на землю, коли уривається лінія безперервної духовної посвяти в певного слов’янського роду, або ж коли Сварог прагне запобігти духовному падінню народу, який потрапив у лабети Мороку.

Людина приходить у світ, аби пізнати себе і вдосконалитись, піднятись на вищі щаблі самоусвідомлення і розвитку. Цим людина виконує своє призначення як частина Рода, адже саме через свої породження Він пізнає Себе. Пиятика, паління, насилля – це кривда не лише проти себе, але й проти Рода, бо тим самим ми спрощуємо і спотворюємо певну Його частинку. Руйнуючи себе, ми зазіхаємо на Божий Лад і, якщо становище стає критичним, Морена виводить нас із життя.

Закон Колороду (перевтілення) дозволяє людині здійснити стільки перевтілень, скільки необхідно для її духовного росту і піднесення. Інколи трапляється, що душа, аби пізнати певні стани (яких вона прагнула, але які не потрібні їй), народжується у дещо примітивнішому образі. Наприклад, ті, що невгамовно намагаються задовольнити пристрасть до жіночої статі, можуть народитись племінними бугаями-заплідниками, аби досхочу насититись бажаним.

У кожного з нас є своє особисте призначення, яке відповідає становій приналежності та визначається долею роду, тобто, залежить від призначення і долі роду окремо взятої людини. Кожен із нас народжується уже приналежним до певного стану. У період Світанку Богів деякі роди цілковито належать до певного стану, тому діти народжуються з якостями стану саме цього роду. Але в період Сутінок і Ночі Богів роди змішуються, тому в родині воїна може народитись господар, а в родині господаря – волхв. Усвідомивши своє станове походження, кожен повинен розуміти і завжди пам’ятати, що шлюб між представниками різних станів не є бажаним, бо діти від шлюбів таких можуть мати розладнану духовність та тілесні вади.

Єдине і найголовніше, що заповідано людям Матінкою Ладою нести і ширити у світах – це ЛЮБОВ. Лише через наповнені любов’ю стосунки з природою, людьми та Богами ми створимо світ ладний, досягнемо вершин духовности. Через любов проявляються найкращі людські якості – щирість, братерство, доброта, щедрість, лагідність, турботливість та інші світлі риси. Встановлення любовних відносин з природою приводить до побудови чудового світу, де влагоджено темнийу та світлий початки. Встановлення Любови з Родом є запорукою росту і поглиблення самопізнання кожної конкретної людини.

Душа приходить у тіло людини тоді, коли досягне вершин у попередніх формах втілення. Людське буття – це найвище божественне благословення, яке дарується Родом для того, аби ми могли осягнути своє неявне, надтілесне походження і могли поєднатися з Ним.

Людина має лише два життєві вибори: шлях золотої середини або шлях пітьми. Шлях золотої середини – це сповідування Світлої Віри, яка вчить людину творити Любов і Справедливість ім’ям Бога Рода (у різних Його проявах). Шлях пітьми – це сповідування темної віри, яка затьмарює свідомість людини різноманітними замінниками Любови: тілесною насолодою, „науковим” атеїзмом, матеріяльними багатствами світу цього. Гра морока полягає не лише в тому, аби відкрито ширити кривду і лихо, ця гра значно витонченіша: під виглядом „єдиноістинних” знань людські душі зводяться на манівці. Однобожжя, атеїзм, сатанізм, ґлобалізм та інше – усе це витівки пітьми. Але кожен, хто стає на сей шлях, мусить розуміти, що пітьма – се також частина Всесвіту, за допомогою якої він виявляє сутності, непридатні до духовного піднесення. Тому після смерти такі люди не отримують жодної дяки. Душі цих людей потрапляють у Пекло.

Слов’янин у сьогоднішньому суспільстві є носієм одвічної звичаєвости, національної свідомости та родолюб’я. Це означає, що у своєму житті ми втілюємо кращі зразки родових звичаїв: створюємо багатодітні сім’ї; захищаємо та вдосконалюємо рідну мову, розмовляючи нею; обороняємо Батьківщину та примножуємо її скарби; бережемо чистоту крови родів наших; в усіх життєвих справах керуємось принципом: „Свій до свого по своє”.

Таким чином, людина може пізнати та цілковито розкрити своє призначення, виконати його та піднятись у вищі світи. Там, поєднавшись із Всесвітом, породити нові прояви життя, світи, галактики та виміри, стати творцем нового тілесного світу.

Щоденне життя язичника

 

Так як велике життя має велике коло, так і мале життя має коло своє. Всесвіт обертається по Колу, Земля-Макоша – по сонячному Колу, людина живе в віковому, річному та добовому колі.

Вікове коло складається з вікових посвят та трьох життєдайних обрядів - ім’янаречення, вінчання та поховання. Річне коло складається з чотирьох сонячних та чотирьох проміжних свят, а також цілого ряду інших святодій. Добове коло також має свою послідовність та ходу.

Добове коло, як і річне коло, розпочинається з темного відрізку – півночі. Але також, як в період Ночі Богів свою яскравість втрачає Світло Рода, засинає людська свідомість та втрачається відання, так в зиму засинає природа. Так само й людина в темний відрізок доби спить.

День розпочинається на світанку. Язичник розпочинає його разом із сонцем, промовляючи славу:

 

Ось явився нам Дажбог світлосяйний, він життя у Світі Білому держить і радість всякій душі несе. Наповних, діду небесний, наші хати багатством і достатком, як ріки повнять моря. Перебувай з нами в усіх діяннях, які творимо заради робу небесного на земного. Спопели кривду у всякій душі, щоб запанував лад на землі, ти бо єсть родитель люблячий та милосердний. Розжени усіх духів лиха, хай зникнуть в болотах та непрохідних лісах, ти бо є джерело проміння життєдайного. Гулай Дажбоже між небом та землею, осяваючи нас благодаттю своєю, від нині і повсяк час! Слава Дажбогу!

По тому слід поринути у священні стани дивлення та ладування. Зупинити хід думок, опанувати своїм тілесним та душевним чуттям. Поглянути у своє внутрішнє єство, звільнити й очистити свідомість від непотрібних страхів і переживань. Далі поринути у стан явлення. Намітити те, що має бути сьогодні зроблено. Розширюючи межі свідомости та поле сили, охопити спочатку родове обійстя, місто, країну та всю Землю насамкінець. Потрібно відчути ці простори, одарувати їх любов’ю та ладом. Запрагнути ладу усім своїм серцем і відчути-побачити, що це вже є, що це вже здійснилось. Таким чином язичник своїм духом творить сам себе і світ свого роду – Родосвіт. Вранішня Славба завершується замовлянням:

 

Пошли, Свароже, синів своїх, а найперше Дажбога ясного, хай здоров'я він (ім'я) дає, як Сонце на небі сяє, звір побіжить по землі. Потече здоров'я рікою, стане здоров'я стіною, виросте воно деревом, засяє ясними зорями. З оновленням дня і ночі відновлюється й міцніє дух праведний і сила всіх онуків Дажбожих, здоров'я (ім'я) православного, усіма Богами славного!

Перед кожним споживанням страви слід промовляти таку славу:

Славимо Богів Рідних за їжу щоденну, яка дає творити нам працю натхненну. Просимо Богів Рідних їжу освятити, і предків священних нею пригостити. Слава Рідним Богам!

Увечері, перед сном, слід поринути у священні стани дивлення та ладування. Зупинити хід думок, опанувати своїми тілесним та внутрішнім чуттям. Згадати усі події, які відбулись протягом дня. Побачите те, що не вдалося, якусь неприємну подію чи випадок. Поглянути на неї відсторонено, так ніби вона вас не стосується, та усвідомити, чому вона трапилась.

Після цього згадаймо усі справи, які у нас вдалися, зберімо їх в десниці (правиці) у вогняну кулю, за тим пригадаймо усі невдачі та зберімо їх у шуйці (лівиці) у крижану кулю, а потім з’єднаймо руки, зробивши себе людиною цілісною, ладною. Відчуймо, що за нами стоїть Сила Божа і Боги зажди нам допомагають, даючи нам те, що дійсно необхідно. Хто щиро і свято здійснює цю духовну вправу, відчує перетік сили між долонями рук, тіло стане бадьорим, а Дух упевненим. Завершивши Ладування, язичник обмірковує спокійно та виважено свої дії на наступний день, бачить їх в чітких образах, малює їх з бажаним для себе розвитком подій.

Лягаючи спати промовляємо славу:

 

Хай засяють зорі у диві нічному, хай сни добрі наповнять душу мою, щоб в доброму здоров’ї прокинутись зранку. Духи добра і злагоди, бережіть душу мою увісні, щоб жодна кривда і лихо не полонило мене. Велесе, захисти душу мою у світах інших, щоб з користю в мандри нічні поринути. Слава Велесу!

Слави можуть змінюватися за потребою. Духовними вправами треба займатись під періодичним наглядом і наставництвом Духовних провідників і Вчителів. Духовний розвиток – це святий обов’язок кожного язичника, який сприяє становленню власної душі і духу роду загалом.

Пояс в житті язичника

Пояс - не просто частина одягу, це ознака слідування людиною Божественним шляхом, прямування душею до свого початкового призначення. Спостерігаючи за проведенням наших свят, ми неухильно помічаємо одну звичку: ходіння наших чоловіків у сорочках без поясів, за невеликим винятком в особі духовних провідників і вогнищан. До недавнього часу ми не надавали цьому явищу значення, вважаючи, що добре вже саме носіння слов'янського родового одягу. Але, час йде, і ми повинні, все більш відповідально, втілювати кони (принципи) слов'янської культури та світогляду.

Одяг, як нам відомо, призначений не тільки для захисту від зовнішнього несприятливого середовища. У традиційному суспільстві він також є проявом внутрішнього стану людини. До цього часу в Україні та Білорусі, за кольорами вишивки та крою, чітко можна визначити в якому регіоні була зроблена родова одежа. В більш давні часи, візерунки на вишивці дозволяли розуміти, з якого роду походить людина, до якого стану належить (адже станові обмеження ще в Х столітті були на Русі вельми прозорі).

Пояс у всіх слов'ян є символом гідності, родовитості. Напевно багато хто з нас помітив, що переважаючий колір поясів в народній слов'янської традиції - червоний. А в слов’янській мові вираз «розпоясатись», «поясничати» - означає вести себе негідно, порушувати прийняті правила поведінки.

Ну і що ж ту такого? Запитає читач. Так ось це і є свідченням значення пояса. Праслов'янське слово «ро-jаs» - це зворотне похідне від «ро-jаsаti». Але далі ще цікавіше, в авестійскій мові (мові іранських аріїв) «уāstа» - означає «оперезаний», в литовській мові «juostas», також означає, «оперезаний». У старослов'янській мові є ще одна назва пояса - «ясало». Таким чином, слово «пояс», в основі якого лежить корінь «яст», «яс» дійшло до нас із часів індо-європейської єдності, коли предки всіх сучасних білих людей говорили однією мовою.

Яке ж значення цього слова? Свої пошуки ми почали, природно, зі старих мов індо-європейців. Наприклад, авестійська мова (мова іранських аріїв), в ній є слово «Яшт», що означає «шанування богів», «славлення богів», а в «Авесті» є цілі розділи - Яшти. Наприклад, «Яшт Ахурамазді», а також Яшти іншим Божествам.

Шановний читач повинен розуміти, що дифтонги («я», «ю», «є» та інші) є похідними від простих голосних «а», «у», «о»: йа, йу, йе. А також, слід знати, що м'які свистячі «с» і «з», в прамові дуже часто збігалися/заміщувалися. Тому в старих мовах нам слід шукати слова з простими голосними, а також враховувати взаємозамінність свистячих. У даному випадку для «яст/яс» це «аст/ас/аз». Картина вже більш-менш проясняється.

Так от, в мовах індоєвропейців «ас/аз» має цілком конкретне значення: у готів і слов'ян це слово означає «бог», «першооснова», згадайте наше: «вивчати з азів», тобто вивчати з самих першооснов. Саме тому авестійське «Яшт» і слов'янське «ази» - означає одне і теж: першозакон, божественне правило.

Але і це не все. Давайте згадаємо, що у скандинавів Аси, це вищі Боги, у індійських аріїв Асури - старше покоління Богів, у слов'ян Асилки - стародавні богатирі, велетні, могутні люди.

Таким чином, друзі мої, підведемо підсумок і вибудуємо походження, а звідси і значення розглянутого слова: пояс - поясати - ясало - яс - аз - ас. «Пояс» це праслов'янське слово, є простим похідним індоєвропейського - po-jasati. Старослов'янський синонім «пояс» - «ясало», вказує на корінь - «яс», який у свою чергу є йотованою формою від «аз». І ось ми дійшли до кореня: аз - божественна першооснова (згадайте призабуте «Аз єсьм», або передсмертний бойовий клич запорізьких козаків - «яса»). Не зайвим буде сказати, що в санскриті, мові індійських аріїв, дієслівний корінь «ас» означає «бути» і саме від нього походить пізніше йогівське «асанді-асана», яке почало означати вже тільки «поза».

У традиційній слов'янській культурі носінню пояса надавалось величезне значення. Його залишком є, наприклад, позбавлення військовослужбовця, що провинився, саме пояса.

У давнину зривання пояса рівнялось до тяжкої образи, воно означало втрату людиною честі, збезчещення. Дуже чітко говорять народні прислів'я: «і голе, і босе, і без пояса», «на кому правди пояс - на тому сором і совість», «бідному одягнутися - тільки підперезатися». Особливо важливо вдуматися в останню приказку, що означає, що навіть у бідності, пояс слов'янин не втрачав. І це цілком зрозуміло, адже пояс - це символ прямування божественним шляхом, даним тобі твоїм родом.

Червоний колір пояса слов'ян пояснюється тим, що пояс - це зв'язок з Богом, з першоосновою, а цей зв'язок йде через рід, батька й неньку. Червоний колір пояса вказує на зв'язок з пуповиною, адже не дарма, козаки опускають загиблого побратима в лоно землі - матері (могилу) на червоних поясах, а нареченому і нареченій під час вінчання руки пов'язували червоним поясом. Пояс-пуповина, символ єдності, з'єднання. І це єдність, по- перше з Богом, з божественним світом, яка проходить через рід.

В українців ще в позаминулому столітті існував звичай оперізувати наречену рушником, рушник - символ дороги, доброго шляху. Оперезати рушником, благословити на нову добру дорогу, яка веде до Бога (бо коли людина помре, то саме на рушниках її покладуть на краду або опустять в могилу). Як ми вже згадували, у могилу також опускали на поясах, бо пояс, крім символу пуповини і дороги, є також символом мосту з одного світу в інший. Ось як про це говорить українська приказка: місяцем підпережуся, зорями обгорожуся. Те саме значення має поясочок на Великодній писанці, він з'єднує верхній світ з нижнім, такі писанки дарували лише старцям (бо вони знаходилися в переході з одного світу в інший).

На слов'янському поясі, як і на рушнику, можна бачити символи, знаки і обереги, які означають вікові посвята, досягнення та звершення на життєвому шляху людини. Пояси мали відмінності у чоловіків і жінок, та у різних станів.

Слов'янки носять тонкі ткані та в'язані пояса, за відсутності поясу на верхній частині одягу він обов'язково присутній на спідній сорочці. Чоловіки носять широкі ткані (5-10 см.) або шкіряні пояси (1,5-2 см.), останнє особливо стосується військового стану. Зав'язування поясного вузла у чоловіків має бути на правому боці, у жінок на лівому. Ширина і довжина поясів залежить від крайових звичаїв, вони були і є різними.

Носіння пояса на різній висоті також має різне значення. Носити пояс на талії, означає приналежність до світу Яви, носіння пояса вище грудей (під пахвами) означало приналежність до божественного світу, носіння пояса нижче пупка, на стегнах, означало приналежність до світу предків. Не оперізуватися можуть, в окремих випадках, тільки волхви, оскільки вони самі собою символізують міст між світами. Непідперезані волхви якраз зображені на мініатюрах Літопису Руського, в той же час князь, як воїн, намальований оперезаним. Ходіння ж людей інших станів без пояса означає замовляння себе на смерть. Згадаймо, що безпоясими в слов'янській міфології є тільки духи померлих (навки, навії).

Саме оперізування вважається найголовнішою у житті людини віковою посвятою. Дітки, які померли до проходження цього обряду, ховаються у слов'ян, особливо довго цей звичай зберігся в Україні, на перехрещення доріг, де багато людей ходить. Коли дух такої дитини являвся людині, потрібно було освятити пояс і залишити на могилі, після чого душа заспокоюється і може знову йти на переродження.

Пояс має також значення захисту дітородної сили чоловіка і жінки, а іноді, як от широкий шкіряний пояс у гуцулів, був захистом в бою від пошкодження внутрішніх органів. Для захисту від духів слов'яни оперізували дерева, а під час епідемій, наприклад в Україні, довгим полотном оперізували весь хутір (таким чином, захищаючи себе від хвороби).

Підводячи підсумок, скажемо: родовичі, рідновіри і всі, кому дорога слов'янська культура. Приходячи на громадські свята, на обряди, ритуали, пам'ятайте про значення пояса, в першу чергу, як елемента магічного, а не декоративного. Духовні провідники і голови громад, пояснюйте, розповідайте і власним прикладом утверджуйте звичай носіння поясів. Не соромтеся, а вважайте своїм обов'язком підійти на святі або обряді до кожного розперезаного слов'янина і поясніть, з любов'ю і терпінням, значення пояса в слов'янській культурі.

Слов’янське жіноче платя

Часто спілкуючись з рідновірами з різних міст нашої батьківщини, якось автору довелося поговорити з одновірцями з Дніпропетровська. Заговорили ми про вдачу сучасних слов'янок. І ось в ході розмови співрозмовник дав посилання на сторіночку дніпропетровської єврейської громади, зокрема святкування ними дня народження когось із прихожан. Що нас здивувало і викликало повагу, так це те, що всі дівчатка, дівчата і жінки, будучи одягнені по-світськи, носили тільки довгі спідниці. І ми з співрозмовником погодилися: якщо навіть у побуті зберігається такий високий моральний рівень жінки, то не дивно, що сей народ, зайняв таке впливове місце у світі.

Відтак, ми хочемо розкрити і пояснити найголовніше і найважливіше в традиції слов'янської жіночої сорочки і запропонувати нашим любим дівчатам і жінкам розглянути це питання у своєму жіночому колі.

Утверджуючи стародавні звичаї, ми, слов'яни-язичники, до цього дня приділяли особливу увагу саме обрядам. У громадах утвердилося чітке усвідомлення того, що кожна сім'я повинна мати обрядовий одягом, який ми намагаємося одягати на свята і інші події.

Дійсно, виготовивши для себе народний слов'янський одяг, ми єднаємося з віковічним звичаєм предків. У різні епохи слов'янський одяг мав особливі відмітні ознаки, що відповідало способу господарювання, природним умовам (клімату), особливостям місцевості (степ, ліс, гори). Але, найголовніше завдання одягу, крім захисту від холоду і спеки: допомогти людині досягти духовної рівноваги, особливо це стосується обрядового одягу. На жаль, нині ми помічаємо спотворення, порушення стародавніх звичаїв нашого народу. Тому, наші слова будуть корисні тим слов’янкам, які прагнуть возз'єднається зі своїм родом, пробудити в собі родову пам'ять і передати її нащадкам.

Кожній епосі Доби Богів властиві свої особливості взаємодії людини і навколишнього середовища. Зміна духовних потоків у Всесвіті призводить до змін у природних умовах (кліматі), що в свою чергу, породжує зміни у звичаї виготовлення і носіння одягу. Тому, були часи, коли люди одягалися в шкури тварин, коли робили одяг з рослин і шерсті тварин, зараз же переважає одяг з неприродних, створених хімічним шляхом речовин. Крім того, що сучасний одяг відображає шкідливий, світогляд безбатченків (космополітизму), він досить часто може бути небезпечним для здоров'я і життя людини. Особливо це стосується дівчат, майбутніх матерів.

Отже, в нашому звичаї жіноче плаття, або як ще казали «одежа», «сорочка» ділиться на обрядове і повсякденне. Обрядовий одяг це той, який ми одягаємо на щонедільні славлення, обряди Річного Кола, вікові та станові посвяти, сімейно-родові свята та обряди. Повсякденний - це той, який ми можемо носити вдома, на роботі або взагалі вмиру.

Найбільш поширеними кольорами жіночих (та й чоловічих) сорочок у слов'ян є білий і червоний. Червоний колір означає «красивий», «веселий», а тому він святковий, ошатний, обрядовий. У слов'янській усній традиції ми зустрічаємо такі вирази: «весна красна, красна дівиця, красна пані (про красу дівчини)». Червоний колір пов'язаний з кольором зорі, вогню, все це пов'язано з життям, зростанням, кров'ю, сонцем-світом, Огнебогом Сварожичем. Червоні сорочки були більш поширені у наших предків, ніж білі, як це відбувається нині у нас.

Як обрядова, так і повсякденна сорочка розшивається обереговими знаками. Дорогі рідновіри, пам'ятайте, що в оберегових візерунках обрядового одягу слід використовувати тільки ті символи, які присутні в слов'янському звичаї і описані в книгах по етнографії. Утримайтеся і надалі не використовуйте свастичну символіку, винайдену в новітній час (особливо взяту з серії книг «Славяно-Арийские Веды»). Такі символи можуть бути допустимі для одягу повсякденного. Постарайтеся приходити на обряди саме в традиційному слов'янському одязі, це дуже важливо для духовного єднання з предками, яке відбувається, в тому числі, через оберегові знаки.

Білий колір сорочки, пов'язаний з чистотою і сакральним взагалі (Білий Світ, Білий Цар); в той же час він колір смерті, переходу. З цієї причини на білу сорочку приймають дитя, в білому грають весілля, в білому хоронять. Досить поширений варіант слов'янського обрядового жіночого плаття, це біла тканина розшита червоними і чорними нитками. Такі сорочки одягаються або влітку, або взимку, оскільки в іншу пору вони дуже швидко брудняться і зношуються. Білий обрядовий одяг краще для свят літнього та зимового сонцестоянь. Тоді як весняно-осінній цикл краще проводити в різних відтінках червоного.

Довжина жіночої обрядової сорочки, повинна доходити до щиколоток. Сучасні короткі, до пояса, жіночі сорочки, є наслідуванням пізньосередньовічної чоловічий сорочці із стану трудівників. Вона коротка, оскільки одяг трудівників повинен бути максимально зручним і простим, щоб не обмежувати рухи у важкій праці. Сьогодні така сорочка допустима тільки як побутова, а на обряди рідновірка повинні намагатися приходити в довгій сорочці, за звичаєм.

Як правило, на сорочках вишивається візерунок, що притаманний краю з якого ми походимо (раніше це було ознакою родової та племінної належності). Найбільш поширеними у слов'ян в давнину були обережні мотиви: свастики, ромби, ріжки, восьмикутні зірки, коні, птахи, дерево життя, рослини і рослинні орнаменти взагалі, зображення Богів.

Часто виникає питання: як зрозуміти в яких місцях сорочки повинна бути вишивка? Оберегові візерунки наносяться на груди, можуть доходити до сонячного сплетіння, до пояса, або до самого долу (нижнього краю сорочки). Також розшиваються передпліччя, комір, краї рукавів і сам поділ. Чому? Ці місця є символічними «рубежами», а вся сорочка як би «полем», «особистим простором». Тому, вишивка розміщується по всіх рубцях, розрізах, а також на передпліччях, вище ліктів. У цьому місці вишивка наносилася, оскільки руки вважаються слабкою частиною тіла, а також в цьому місці є рубець, шов, що прирівнюється до «рубця». Передпліччя обшиваються по колу. Таким чином, слов'яни, обороняються від басурів, які можуть підійти зі спини. Вважається, що кривда приходить з лівого боку, але, для симетрії, розшиваються обидва передпліччя, а також, щоб басур не перемінив плечі. Згадайт, ще нині є звичай плювати через ліве плече, тим самим відганяючи лихого духа, роблячи йому пожертви.

Рукава сорочок повинні бути такої довжини, щоб збирати складками по руці і у зап'ястя схоплювати тясьмою. Іноді рукави скріплюються спеціальними металевими ювелірними «наручами», «обручами», «браслетами». Це обрядові сорочки, рукава у них на багато довше руки. У таких рукавах жінки ховають предмети для ворожіння, використовуючи цей одяг тільки в обрядодіянні.

Пояс в льолі (довгій сукні по щиколотки) у дівчаток зрідка, в давнину, міг не використовуватися (як і в сарафанах). Це можливо з тієї причини, що для жінки більше значення має заплітання волосся або носіння хустки. Існує приказка: «розпущена дівчина», а якщо мова йде про заміжню, в негативному значенні, то кажуть: «опростоволоситись». Якщо пояс дівчинкою чи дівчиною використовується, то пов'язується він під грудьми, високо, на рівні сонячного сплетіння. Що стосується пояса, то слов'янські жінки носили ткані та в'язані пояса. Пояс у слов'янок довгий і не дуже широкий, з вишивкою і бахромою на кінцях. При використанні плахти (поясний фартух, який підперезувався поверх сукні), пояс носиться на рівні попереку. Але, слід знати, що плахту можуть носити тільки заміжні жінки чи дівчата на виданні. Також, слід згадати, що у слов'ян жінки не носили ремінні пояси (з пряжкою), це виключно чоловічий пояс.

Вельми часто, особливо в Росії, як обрядову сорочку слов'янками використовується сарафан. Він прийшов в слов'янську традицію від наших арійських предків - скіфів і сарматів. Саме слово «сарафан» іранське, «separa» або «sarpaj» дослівно означає «з голови до ніг». Помилково вважати, що сарафан це виключно традиція російських слов'ян, він також носився в Польщі, в Сіверському краї сучасної України, а також у східній Білорусі. Правда полягає в тому, що дійсно для України і Білорусії сарафан не настільки поширена жіноча форма сукні, але, цілком традиційна і допустима (як варіант пізньосередньовічної сукні часів Речі Посполитої).

Але, найголовніша думка, яку ми хочемо донести нашою статтею, це не тонкі особливості слов'янського жіночого плаття, а те, що слов'янки ніколи не носили штанів. У нашому звичаї це вважається ганьбою для роду, і було символом «обаблювання» чоловіків цього роду. Плаття, природно обумовлений одяг для жінки. Воно виступає своєрідною перевернутим кошиком, в якому накопичуються сили землі (Матері Землі, Макоші). Саме тому, у давнину, сорочки були до п'ят, а також не носилася нижня білизна (вона прийшла до слов'ян від кочівників-вершників і остаточно утвердилася тільки на початку ХХ ст.).

Штани були і є ознакою воїна, вершника, якими природно були і є чоловіки. Одягаючи штани, жінка починає накопичувати чоловічу силу, вона стає неприродно соціально активною (тобто, в неприродних для себе сферах: державне будівництво, військо, важка фізична праця). Це призводить до недобрих наслідків в долі такої жінки, матінка Карна обдаровує її чоловічою долею, як в цьому, так і в інших втіленнях.

Не тільки на обряді, але і в житті сучасній слов'янці, особливо рідновірці, слід привчатися носити довгі, нижче колін спідниці, обрядовий же одяг має бути обов'язково по щиколотки. Цим ми прищепимо своїм дітям цінність дівочої чистоти, скромності і таємниці, що завжди цінувалося справжніми чоловіками. Носіння ж штанів призводить до наповнення дівчинки чоловічими силами, поступове перетворення жінки на «вояку».

Короткі, вище колін спідниці, не дають можливості дівчині або жінці сповниться силами Матері Землі, тому, вони часто хворіють, їм важко завагітніти або виносити дитину, дуже часто вони не можуть обрати свого чоловіка, або міняють їх періодично. Все це призводить до морального занепаду народу, його розкладання і розтління.

Своїми словами, ми, звичайно ж, не закликаємо наших сестер, матерів і дружин, одягати чернече вбрання або хіджаб з паранджею. Ні, ми вважаємо правильним, поступово, але неухильно повертатися до споконвічних звичаїв слов'ян, котрі не тільки прикрашають жінку, але надають їй духовного і тілесного здоров'я. Автору було б дуже цікаво отримати зворотній зв'язок і роздуми з цього приводу наших рідновірок, що вони думають і скажуть з приводу висловлених ідей.

Слав'янський шлях

Кажучи про те, що кожен народ має своє духовне призначення, ми не можемо обійти стороною наших предків індо-європейців, які в V-III тис. до н.е. заселили нинішні Слов'янські землі, Індію, Межиріччя, Палестину, Балкани, Північну Італію, Єгипет, острів Кріт і всю Західну Європу.

Завдяки знанням волхвів, які ввели нові способи обробки землі і плодючости самих земель, відбувся значний приріст населення, в сім'ях народжувалося по 16-18 дітей, що дало можливість швидко заселити таку величезну територію. Вже тоді великі сім'ї трипільців жили в двоповерхових будинках, а загальна чисельність жителів в деяких городищах досягала – до 150 тисяч. Мудрість нашого роду грунтувалася на здоровому глузді, природному погляді на життя. Дотримуючись здорового глузду, ми розповімо своє розуміння ланцюга учнівської спадкоємности і молитовну практику, як основи слов’янського духовного шляху.

Дотримуючись слов’янського світогляду, кожна людина перш за все торкається відання – духовних знань, за якими влаштований світ. В Білому Світі душа вчиться використовувати їх для побудови малих кладорядів (систем) свого життя, - сім’ї, господарства, держави і духовних спільнот. Одночасно з цим удосконалюється внутрішня суть душі через ряд випробувань, які вона при цьому проходить. Для того, щоб відбувалась передача знань, просвітленими душами з веління Богів був заснований ланцюг учнівської спадкоємности, який походить від самого Сварога і Лади. Тому слова сл а в'янин, сл о в’янин, русин і арієць – окрім чисто етнічного значення мають духовну значущість.

Як ми уже зазначали вище, арійцем допустимо вважати кожного, хто живе по честі та совісті, дотримуючись закону Любови і Справедливости, Істини, Праведности, Миру і Ненасильства. Слав’янин – це не тільки людина певного роду і раси але і той, хто працює в ім'я Богів, прославляє їх своїми праведними діяннями. Слов’янин – це той нащадок давніх слов’ян, який свідчить про Богів і духів, несе ці знання мовою своїх предків. Русин – це не лише нащадок східних слов’ян, це той хто з мудро втілює в житті духовну науку, стаючи володарем власного життя, землі та держави.

У Слав’янській Рідній Вірі існують наступні рівні єдности з Всесвітом:

Рідновір – людина яка пройшла обряд Ім’янаречення в Слав’янськую Рідну Віру і одержала світське слов’янське ім'я, яке пов'язує її з власним родом та таємне ім’я, яке ріднить душу з Богами. Рідновіри – це ті люди, які, як і їх славні Предки, живуть родами, розуміючи рід як загальний принцип життя у Білому Світі, тому і звуть себе рідновірами. Кожен язичник живе відповідно до звичаїв свого роду, сповнюючи духівні настанови Предків, вдосконалюючи свою суть за допомогою вранішньої і вечірньої молитви (наведені в попередньому сказі), вдячности Богам за їжу, відвідин славлень і обрядів Річного Кола, іншої духовної практики. Крім того, він стримується в їжі від надмірного споживання м’яса, куріння тютюну, поза обрядового споживання хмільних напоїв, витримує 24-годинне говіння чотири рази на рік в час головних сонячних свят. Бажаючи розвиватися далі, може здійснювати молитовну практику колослова „трьох кіл” і брати активну участь в проповідуванні і житті громади.

Вогнищанин. Завдяки постійній духовній роботі рідновір має право одержати ще одну духовну посвяту і стати повноправним членом громади. При цьому він бере на себе обітницю – вести добропорядне життя і добродіяти, жертвуючи частину свого життя для язичницької спільноти - громади. Розвиток на цьому рівні здійснюється шляхом молитовної практики колослова „трьохх кіл” і священних станів, активною роботою для розвитку своєї громади. Він поширює глибинне поняття про Істину, Любов, Справедливість, Праведність, Спокій і Ненасильство, навчає слов’янським звичаям інших рідновірів, розвичає слов’янську культуру і добродіє матеріяльно, підтримуючи святі місця та знедолених. Вогнищанином може стати людина, яка не просто світоглядно належить до Слав’янської Рідної Віри, вірна Рідним Богам і Предкам, а знаходиться у стані постійного духовного розвитку – горіння. Вона приймає духовного вчителя і одержує від нього друге народження (духовне). Зовнішній вчитель пов'язує (учить розуміти) учня з його внутрішнім вчителем і світом Богів. В подальшому учень живе, дотримуючись настанов свого духовного батька або матері, окрім колослова він в обов'язковому порядку, посилює ланцюг передання спеціальною молитвою, промовляючи її дев'ять разів на день (слова молитви даються при посвяті). Завдяки такому духовному діянню, на цьому рівні, душа очищається від поганої минулої долі, творить добру нову долю, переходячи з рівня пристрасти на рівень благості.

Відаючий – це вогнищанин який завдяки своєму особистому розвитку і роботі в ім'я рода, отримав право пройти обряд посвячення у варну відаючих. Він виступає в роді мудрецем, носієм відання, майстром життя, який показує огнищанам і рідновірам своїм прикладом, як потрібно жити і розвиватися. Прийнявши відповідну обітницю відаючі здійснюють самовіддане служіння життю. В основі обітниці священні стани, проведення обрядів Річного Кола, проповідування, духовне навчання і цілительство. Відаючі виконують всі обітниці вогнищанина, за допомогою молитви підтримують ланцюг духовного передання. Основна їх діяльність полягає в несенні (проповідуванні) розуміння Істини, Любови, Справедливости, Праведности, Миру і Ненасильства. Вони можуть ставати кудесниками, жерцями, відунами і волхвами, прийнявши відповідну посвяту.

Слава першого кола (Богам):

Слава Сварогу і Ладі, Перуну і Велесу, слава всім Богам и Предкам, що духом своїм нас наповняють,

до блага ведуть, на життя надихають, сила Богів Рідних в нас прибуває, рідновірів на добро і щастя благословляє!

 

Або:

Слава Сварогу і Ладі і всім Богам Рідним, що з нами перебувають і Всесвіт творять, на добро і щастя з рідновірами єднаючись!

Молитва другого кола (за народу і державу):

Боги Рідні державу Вкраїнську* бережуть і захищають, статками духовними і тілесними рід русинів наповнюють, хай пребуде сила Богів з онуками Дажбожими, щастям, завзяттям і мудрістю Божою! Світе Білий, наповни радістю і благом рід слав’янський та всіх людей праведних, що з Богами рідними єднаються в ім’я Правди, Любови та Справедливости!

Молитви-замовляння третього кола (за Родинний (Сімейний) Вогонь, на потребу, за себе, свій рід та інше):

Я духом Богів Рідних благословляюсь, силою і впевненістю* наповняюсь сила Божа в мені пребуває

Здоров’ям і достатком* благословляє! Світе Білий, благослови рід мій здоров’ям і достатком, любов’ю і єдністю. У Тобі пребуваючи, святістю твоєю освячуємося!

Або:

Світе Білий, утверди душу і тіло моє мудрістю і силою, здоров’ям і щастям. Я з Рідними Богами єднаюсь мудрістю і силою, здоров’ям і щастям наповняюсь кличу силу Сварога і Лади* матінки наповнити душу мою силою Ладу і Добробуту Святість Богів Рідних (або ім’я певного Бога) мене наповняє Ладом і Добробутом наділяє.

Молитви через 2-3 місяці мають змінюватись, їх можна отримати у свого духовного провідника, або застосовувати власні.