Значення язичницької посвяти

 

Священний обряд ім’янаречення є обов’язковою складовою духовного розвитку та самовдосконалення язичників, це своєрідна відправна точка, з якої починається життя людини у своєму роді. Головною метою проведення ім’янаречення є долучення людини до свого роду. Душа, народившись у Білому Світі, після переходу від одного стану до іншого ще залишається пов’язаною з потойбіччям. Лише після ім’янаречення вона дійсно відновлює свій духовний і тілесний зв’язок з Богами, Предками та земним родом. Таким чином приймається Вище Покликання роду і остаточно утверджується єдність тіла, духа й душ людини (в язичницькому звичаї людина має кілька душ).

Дух – суть якість людини, душа – її сутність, яка і є сама людина. Дух людини забезпечує розвиток душі, її підняття на вищі щаблі розвитку, дух – має станову ознаку. Не осягнувши свій дух, діючи не у відповідності до своєї якости, можна спотворити долю, затримати духовний розвиток, тому ім’янаречення повинно від початку людського життя спрямувати дух і душі на праведний розвиток, виконання життєвого призначення.

Тому вважається, що лише та людина, яка пройшла обряд ім’янаречення, є дійсно повноцінною та має право зайняти відповідне місце у роді. Право проводити це священнодійство мають жерці, відуни та волхви. Ім’янаречення проводять до сорокового дня від народження дитяти. Щоб допомогти родителям з визначенням імені дитини, волхв повинен знати, коли вона народилась, яку душу Предка кликали родителі. Він визначає, під якими небесним сузір’ям народжене дитя, враховує, Темна чи Світла доба Річного Кола, співвідносить з іншими календарними датами. При цьому волхв обов’язково радиться з родителями, пояснює, яке ім’я найкраще дати їхній дитині, але остаточне рішення можуть прийняти лише вони. Зі свого боку, Родителі мусять прислухатись до порад волхва, якщо ж ім’я їм не подобається, треба усе добре осмислити, адже волхв може говорити від імені Богів і духів, а не за власним бажанням. Перше ймення яке отримує слов’янин може бути зміненим при обряді прийняття Духовного учителя, або залишається з людиною довічно (якщо воно цілком відповідає сутности слов’янина).

В наш час, коли більшість родів втратили безперервність звичаю і слов’яни повертаються до духа роду в свідомому віці, а дехто й у похилому, обряд ім’янарчення поєднується з обрядом прийняття духовного учителя. Тобто, приєднання до Духу роду (отримання слов’янського ім’я) та духовне народження (прийняття Рідної Віри і духовного вчителя) відбуваються одночасно.

Родителі обирають дитині громадське ім’я, те, яким її будуть кликати відкрито в громаді, між людьми. Окремо волхв каже родителям істинне ймення дитини, те, яке дано Богами по сутности її. Це ймення слід зберігати у таємниці та нікому не відкривати, воно повідомляється дитині лише під час четвертої вікової посвяти у хлопчиків та третьої у дівчаток, себто, не раніше 14-ти літ. Якщо обряд ім’янаречення поєднується з обрядом прийняття учителя, то волхв проводить духовну практику, з допомогою якої розкривається світське (явне) та таємне ймення слов’янина.

Ім’янаречення – це лише один з череди родильних обрядів, йому передують: пологи; вибір імені дитини; вибір кумів; обряд прилучення дитини до рідного дому; обряд закриття Брами Потойбіччя („зливки”). Після ім’янаречення проводяться ще пострижини (через рік), і саме вони завершують родильні обряди. Ім’янаречення хлопчиків бажано проводити у четвер (Перунів день), дівчаток – у п’ятницю (Макошин день) або неділю (Дажбожий день, який підходить для усякого священнодійства), а також аби то не було раніше дев’ятого та не пізніше сорокового дня від народження.

Радення – надзвичайно важливий обряд, що проходить Слов’янин при досягненні дієздатности та повної відповідальности за плоди своїх дій. У кожної людини такий час настає в різному віці. Як правило, - у 14 років, але є приклади коли обряд Радення проводився і в 24 і в 33, та у ще зрілішому віці.

Радення це входження в потік неперевної передачівіри і відання, які були даровані роду слов’янському Сварогом і Ладою. Радення – означає храніння, вивчення, примноження, бережіння та передання звичаїв з покоління в покоління шляхом світлих посвят (ініціацій). Слов’янин, що вирішив пройти цей обряд, стати двічінародженим, має чітко усвідомити, що обираючи собі Духовного вчителя він повинен усвідомлено бути відданий вчителю, його духовним настановам, порадам та повчанням. Народившись від родителів кровних на рідній землі, як би ми не бажали цього, ми не можемо замінити їх іншими. Ба, такі прагнення завжди оцінювались в народному звичаї вкрай осудливо. Тож так само неможливо замінити Духовного вчителя, який є для слов’янина духовним батьком, пов’язаним невидимими духовними нитями (пуповиною).

Але, як окрім родителів кровних, ми маємо родителів названих (божатих), так само крім Духовного вчителя слов’янин може мати Духовних наставників з числа відаючих, що перебувають в тому самому переданні.

Духовний наставник допомагає вчителю зрощувати рідновіра в дусі Любови і Справедливости, відданости роду, Вітчизні та роду. Його настанови та повчання не можуть суперечити навчанням та настановам Духовного вчителя, навпаки – поглиблювати, розвкривати глибинну сутність слів вчителя.

 

Святодія шлюбу

 

Святодія шлюбу покликана поєднати два люблячі серця, благословити їх для створення життя та наділити їх силою й снагою. Вінчання може здійснюватись над повнолітніми чоловіком та жінкою, які не мають спільних кровних родичів до сьомого коліна та належать до родів із білим кольором шкіри. Будь-який відхід від цього звичаю є кривдою.

Нашим предкам було відомо шлюб шляхом умикання нареченої, купівлі нареченої, укладання угоди та небесний шлюб. Небесні шлюби створювались від усвідомлення того, що так відбувається у небі (в світі Богів), так діють Боги Трисвітлі. Ось як співається про це в наших родових піснях:

 

Зійшла зоря, зійшла зоря, місяць опізнився.
Вийшла дівка на вулицю, козак опізнився.

 

Уособлюючи Світлих Богів в небесних світилах, ми оспівуємо їхні шлюби та єднання. Шлюб земний співвідноситься з відповідним дійством у небі. Основними учасниками небесних шлюбів у слов’ян є Місяць та Зоря, Місяць і Сонце, Грім та Хмара.

Вінчання – це лише частина цілої низки весільних обрядів. Загалом вони складаються із трьох частин: передвесільних, весільних та післявесільних. Передвесільний звичай включає такі обряди: сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Весільний: запросини, вінчання, обдарування, посад молодих, розплітання коси, розподіл короваю, перевезення посагу, перезву, рядження. Післявесільні: хлібини (білі калачі), свашини та гостини.

Звичай Руський наголошує на тому, що на проведення повної святодії шлюбу має право лише та дівчина, яка зберегла свою цноту до весілля.

Саме слово „шлюб” походить із староруської мови та означає „злюб”, себто, створення сім’ї „з любови”. У слов’ян не приневолюють молодих братися, цей звичай здавна виділяє нас навіть посеред близьких індо-європейських народів.

Сім’ї творились „з любови”, бо цьому сприяв Звичай, який передбачав так звані “пробні шлюби”, коли молодята проживали разом без вступу в статеві стосунки, так би мовити, призвичаювались. Коли молодята з’ясовували, що підходять одне одному і зможуть створити міцну сім’ю, Волхви давали їм право на весілля. Таким чином не творився примус та зберігалась чистота дівчини.

По весіллю обов’язково чиниться „гарний”, або „поганий” понеділок. Себто, коли вивішується у дворі молодого весільна сорочка молодої з „калиною”, “вінком”, або, як ще кажуть, „честю”, „дівочим”. Потім сваха підперізує молоду червоним поясом та вдягає в багату хустку. Коли сорочка не вивішується, або ж вона без „калини”, родина має право не прийняти молоду. Отже, дошлюбні статеві стосунки в звичаї не заохочуються, а порушники цього права є у Громадах об’єктом громадського осуду і зневаги.

Вінчання – освячення шлюбу родом земним (всією Громадою, народом), духами та Богами. Саме слово походить від „вінок”, адже саме вінками прикрашають навзаєм свої голови молодята. Дуже довгий час церква намагалась перебрати на себе функцію вінчання та навіть в XVIII ст. хр.е. слов’яни не визнавали церковного вінчання. А тим же відступникам, які в порушення звичаїв приймали церковне вінчання, забороняли спільне проживання до весілля. Лише у 1744 р. синод[15] примусово наказав молодятам спільно проживати до весілля, якщо вони прийняли церковне вінчання.

Родителі благословляють шлюб іменем свого роду та наділяють силою безпосередніх предків. Волхви ж благословляють та наділяють Силою Духу всього роду Руського, всієї скупи Богів Слав’янських. Вінчання здійснюється на капищах Сварога та Лади яко охоронців шлюбу, або ж на капищах та святилищах родових.