Суть чоловічого та жіночого єства

 

Родина – це основа Роду і Держави. Від ладних родинних стосунків залежить якість самоствердження чоловіка та дружини. Чоловіча снага – це прояв Сварога, вона періодична, як спалахи полум’я. Спалахи у просторі не заважають існуванню одне одного. У чоловіках від Богів закладено незалежність, та вона не заважає співіснувати з іншими чоловіками при наявності певної сходоверші (ієрархії). Жіноча снага – це прояв Лади, простір буття. Коли взаємодіють жінки, їм доводиться поступатися одна одній частиною простору. При цьому вони інтуїтивно бояться втратити себе, розчинитися у взаємодії.

Саме тому чоловікам простіше знайти спільну мову: язики полум’я не заважають один одному, палаючи поруч. Водночас чоловіча снага вибухова, чоловіки мають вроджену потребу бити, рубати, стріляти. Чоловік є винахідником і шукачем нових горизонтів, тому будь-яка одноманітність нищить в ньому чоловіка. Він завжди прагне перемог, утверджень, а відтак природа завжди дає більший приплід чоловічої статі. Жінка по природі набагато стійкіша і консервативніша, ніж чоловік, тому що вона є хранителькою роду людського. Вона, жінка, більш живуча.

Чоловіча снага виражається у творенні, ладнанні та побудові. Згадаймо, що Сварог за 12 днів та ночей викував Всесвіт, а мати Лада його наповнила любов’ю та життям. Жіноча сутність побудована так, що вона надає перевагу не явному, а уявному.

Світ жінки – це передусім світ її сім'ї. Жінка упевнена, що сім'я – це перш за все вона сама. І це дійсно так. Ведучи все домашнє господарство, займаючись дітьми, вона є основою сім'ї, натомість чоловік хранить рід. Його цікавить перш за все збереження роду, а не конкретного представника. Тому якщо жінка протидіє справі його життя, чоловік з легкістю покидає її, і навіть діти тому не перешкодять. Дітей може народити інша жінка.

Чоловіку визначено за природою бути сильним і дієвим; в основі жіночности – використання права на слабкість і недієвість. Жінка прагне не тільки уваги, але навіть і покори, іноді прагне однозначно і беззаперечно. Це потрібно розуміти. Чоловіча ж мужність не терпить до себе ніякого послаблення чи навпаки насилля, що також слід поважати. Мужність оперує переважно правом розуму, сили і здорового глузду. Чоловіки діють ініціативно, наступально, прямо рухаючись до мети. Жінка виявляється в умінні боротися за поступове нагромадження переваг. Сила її зменшується в такій справі, де конкретні знання й уміння забезпечують успіх. У поєднанні вони, чоловік та жінка, досягають вершин самовдосконалення.

Кожен рідновір розуміє, що чоловік та жінка – це дві половинки одного цілого, а для кожної конкретної половинки є лише їй призначена і для неї народжена пара, як Сварог для Лади, Макоша для Велеса, Дана для Дажбога... Такі пари поєднуються, як правило, у своїх останніх втіленнях та в дуже відповідальні для людства чи народу (роду) часи. Поза тим, кожен із них проходить свій окремий шлях, готуючись до поєднання, аби як Сварог та Лада проявитись Родом і Рожаницею.

Чоловік є носієм образу духа і крови Слов’янських родів, саме з роду чоловіка приходять у світ діти. Чоловіча живиця є тим, що несе в собі всю духовну та тілесну минувшину його роду. Жінка, приймаючи цю рідину, відкриває Браму Того Світу (через своє лоно) для душ із роду свого мужа. Саме тому на Русі здавна вчать молодят берегти цноту й честь, а вдови, які народжують дітей від інших чоловіків, дають їм прізвища свого першого мужа – і це цілком відповідає природному стану речей.

Кожен тато і матір повинні прагнути зрощу ти дітей на родових звичаях. Юнаки повинні проходити випробування через біль, тілесні вправи, змагання, вчитись вірності свої жінці, роду та вітчизні. В свою чергу дівчата повинні навчатись співпереживанню, турботливості, відданості чоловіку.

Зародження родини неможливе без кохання та любови. Для родинного щастя як чоловік, так і жінка мають знати, що руйнує, а що скріплює родину. Один із важливих чинників, основа шлюбу - кохання, зрощене на зернах батьківської любови. Якщо дитя не матиме досвіду відчуття батьківської любови, йому буде вкрай важко покохати у свій час.

 

Чистота роду

 

Дажбог єднає покоління мертвих, живих та ще не народжених слов’ян. У роді ми живемо і через рід діємо, инакше бути не може, инакше ми – байстрюки та безбатченки. Рід складається із тисячі поколінь прадідів, отців, дітей, онуків та правнуків. Усі вони є кров від крови, плоть від плоті – нащадки слов’янських Богів, могутніх духів. У душах та тілах своїх вони несуть ознаки наших Предків. Первинною є душа людини, бо душа є справжньою суттю людини, душа і є сама людина.

Вогонь непізнаваний без води, так і душа – ніщо без тіла. Тіло й душа людини – нерозривна сутність у Яві, їх поєднання творить життя. Тіло людини повідaє про її душу, про її Предків та про її Богів. Ми розучились читати людину за ознаками її тіла, а воно є повним відображенням внутрішнього стану – душі. Слабка душа – хворе тіло, нікчемний дух – гнила плоть, а також і навпаки.

В усьому, що існує є закон і порядок, Правда є дарована Дажбогом, на ній невидимо збудований Білий Світ. Здоровий глузд учить нас, що сокіл парується з сокілкою, вовк із вовчицею, а люди – у родах своїх. Тих родів суть множество, бо і Богів множество у Єдиному Роді. Чужі роди живуть за звичаєм своїм, і зась нам руйнувати звичай інший, а чужинцям смерть і прокляття за нищення звичаю руського. Чи чули ми десь про Богів різних народів, які поєднані в одній Вірі? Чи ми чули, що у Тора за дружину Афіна, у в Зевса – Макоша? Не чули й не почуєте, бо то є невігластво і нісенітниця!

У кожному роді Боги свої якости мають, від того і Предки різні, від того й нащадки між собою не подібні. Русин подібний на русина душею і тілом, литвин на литвина, поляк на поляка. Є народи більш подібні один на одного, як от русини та литвини, є менш – як русини і латини. А є й зовсім чужі, не подібні один на одного роди, ні душею, ні тілом, ні віданням. Як от Біла раса та чорні, червоні і жовті люди по інший бік.

Роди Слов’янські належать до Білої раси. Білі люди різняться кольором очей, особливостями будови тіла, групи крови та барви волосся. Волосся у слов’ян є темнорусе (каштанове), русе та біляве. Найпоширенішими групами крови є І (+) та ІІ (+), що характеризуються низькою інтенсивністю окисних процесів. Середній зріст слов’ян має 172 см., переважає круглоголовість над довгоголовістю[7], прямі носи з характерною ямкою, що відділяє чоло та перенісся. Різні варіанти поєднання вказаних ознак творять особливості кожного конкретного слов’янського роду.

Слав’ян єднає спільний відання та вірування, наші роди відчувають Богів майже однаково, наші Боги подібні, але й водночас мають свої родові особливості. Окрім загальнослов’янських богів, таких як Сварог, Велес, Перун, Макоша, Дажбог, різні племена мали свої розуміння небесних сил, які інші племена не мали. Не однакове наше сприйняття Богів, бо не однакові й ми! В кожного роду своя Рідна Віра.

Карб відання Крови та Раси, Родового Вогнища Слов’янської Рідної Віри, повчально говорить: „Кров є свята. А кров наша про те каже, що Русини ми всі. Мусимо Родів Слов’янських триматися, щоб Покон не загубити”. Дотримуючись цієї засторог, ми досягнемо високого рівня національного та державного розвитку, оскільки зможемо надати, за якостями родів, структурованости нашому суспільному орґанізму. Близькість душевних ознак і тотожність світоглядних уявлень унеможливлюють розкол роду і посилюють національну єдність.

Засторога чистоти крови спрямована на покращення руського роду. Збереження чистоти крови не можливе без відмови від повсякденного і повсемісного вживання хмільного, тютюну та інших штучних подразників. Вони руйнують образ духу і тіла нашого роду і впливають на породу, дають нездорове хворобливе потомство з тілесними та душевними вадами, неспроможне виробити ні станової, ні родової свідомости. Позаобрядове вживання хмільного ображає Богів і духів, які дарували цей напій тільки і виключно для обрядових цілей.

Наша родова близькість слугує підставою для встановлення дружніх стосунків з усіма слов’янськими національностями, адже всі європейські расові групи, не дивлячись на чіткі відмінності, мають спільне коріння, складають єдину расу білих людей. Найважливішим для нас є відновлення світоглядної єдности слов’янських національностей – українців, рускіх (росіян), білорусів, поляків, болгар, словенців, сербів, хорватів, чорногорців, чехів, словаків, лужичан, македонців, босняків.

Творячи родову та національну свідомість, ми повинні давати собі чіткий звіт у тому, що якими б близькими не були нам наші слов’янські брати, ми нікому не попустимо зазіхань на наші землі та нашу свободу. Чи то у випадку з острівцем, чи то у випадку з усією країною. Для нас вітчизна – земля дарована нам звище! Ми самі вершимо свою долю! Єдність слов’янства починається з визнання права один одного бути самими собою.

 

Людина і її рід

 

Все суще існує в родах своїх, ніщо не існує поза родом і без роду свого є ніщо. Каміння, рослини, тварини, люди та Боги єднаються в родах – це Родом зумовлений устрій Всесвіття. Инакше не було і не буде. Тих, хто відходив від роду, здавна звуть в народі виродками (ізгоями), а в звичаєвому суспільстві таких не приймала жодна спільнота. Полишити рід, значить заперечити божественний задум, тобто, перестати пізнавати себе та відмовитись від свого Вищого Призначення. Життя в роді – це великий дар від Богів, але це водночас і священна праця, світла дія в ім’я вдосконалення сущого, самого Рода Всебога.

Рід знаходиться між двома початками – батьківським (Небо) і материнським (Земля). Призначення роду – поєднувати силу Отця та Нені, тим самим підтримуючи життя, його буяння та поширення любови. Роди, що відвертаються від Неба чи Землі, поступово згасають, даруючи свою духовну силу тим народам, Богів яких вони прийняли.

Рід, знаходячись між Небом та Землею, має в собі їх прояви (чоловіків та жінок). Земля є потужним „виробником” сили, яка живить свій народ снагою жіночости. Жінка є носієм наших родових звичаїв на душевности, ось чому відірвана від Рідної Землі діаспора розчиняється в чужорідному суспільстві. Натомістьті хто живе на отчій землі, навіть із захаращеною родовою свідомістю, зберігають ознаки роду (в душевності, мові, характері тощо). Згадайте: коли наші воїни від’їжджали у походи, вони завжди брали з собою грудочку рідної землі.

Небо є тим самим „виробником”, але Сварожої (космічної) чоловічої снаги. Саме тому, втративши рідне богорозуміння, ми втратили нашу державу, наша військова потуга якщо і не ослабла, то була позбавлена ладу. Втративши Рідну Віру, народ втрачає зв’язок з Рідним Небом та стає частинкою живлення Духу інших родів.

Живучи в серединному, Білому світі, ми якнайкраще пізнаємо та втілюємо свої прагнення виключно через служіння роду. В роді є все те, що маємо осягнути. Те, що кожен з нас народився слов’янином є підказкою, що в цих родах є те, чого потребує Душа. Й саме цей рід ми повинні посилити своєю працею та снагою, бо ніколи не буває так, що тільки беремо, нічого не віддаючи. Рід – се наші отці та матері, брати та сестри, діди та баби, щури та пращури – це ті, від яких ми перейняли любов й навчились першим словам, від кого отримали Тіло та Дух, захист та знання. Поза родом людина перестає бути людиною, опускається на нижчі рівні розвитку Душі. Згадайте, що жодна дитина, яка виросла посеред звірів, ніколи не повернулась до людського стану: вона не отримала любови роду, а відтак Дух набув іншої якости.

Щоб ми не робили, якою б доля у нас не склалась, пам’ятаймо: рід – то наша кров, то наш дух, це любов земна, без якої щастя неможливе. Тому всяка дія йде на збагачення, вдосконалення та оборону роду свого, його землі та держави. Тож будьмо гідними великої слави наших Предків – і Боги не полишать нас повсякчас.

 

Людина і Боги

 

Звертаючись до Богів, ми не просимо в них ні статків, ні благ тілесних – усе це є тим необхідним, що отримане нами по праву народження людьми. Людина, як прояв певного Бога, має у собі Його сили, а отже, якісь певні якості, які дозволяють їй побудувати своє життя таким чином, щоб задовольнити усі свої тілесні потреби. Якщо людина чогось не може або чогось не має, то необхідно пам’ятати: ми для того і народжуємося, щоб самовдосконалитись, здобути вищу якість. Ми живемо у благодатному Всесвіті, який є тілом Рода і завжди можемо отримати у ньому все, чого потребуємо. Тілесні блага – це лише приладдя для вдосконалення наших Душ. Внаслідок того, що люди різні, їх Душі потребують різної кількости цих приладь та випробувань, через які вони проходять. Просити у Богів статків – це все одно, що, потерпаючи від спраги, знаходитись посеред джерела найчистішої та найкращої води і просити у його витоку, аби він дав напитись.

Тому рідновіри славлять, проказують молитви та наснажують своєю силою і снагою Богів. Рідновіри чинять саме так, як діють вдячні діти щодо своїх родителів. Весь світ – це Боги. Вони є у всьому і все є у Них. Тому Боги є наші Небесні Отці й Матері, які своєю силою дали життя слав’янам, наділили їх ознаками своїми. Кожен рід має небесного Бога-опікуна, що наділив цей рід своєю снагою, Своїми якостями та ознаками. На родовому капищі ставлять його лик.

Рід земний є втіленням Роду Небесного у Яві. Ми – пряме продовження наших Богів. Вшановуємо і славимо Їх, як Великих Родичів, бо Вони є нам такими по крові (від Дажбога), духом (від Велеса), душею (від Сварога і Лади).

Перебуваючи у дещо іншому (спрощеному) бутті, ніж Боги, ми маємо знати, що поєднання з нашими Небесними Родителями можливе через Праве Діяння, Славлення та Священні Стани. Праве діяння означає, що ми чинимо так, як заповідав нам Отець Сварог, тобто, поводимось, як діти Дажбога, а отже, самі за допомогою Любови і Справедливости творимо навколо себе світ нашого роду (Родосвіт). Є володарями своєї долі!

„Славлення” означає, що ми проказуємо славу Богам, тим самим наснажуючи їх своєю силою, яка повертається до нас сторицею, наснажуючи нас ще більше. Священні Стани – це здійснення Дивлення – підняття Духу, споглядання себе внутрішнього, погляд збоку і безоцінкове, але справедливе проглядання себе, відпускання усіх думок, що засмічують свідомість; Ладування – узгодження своїх почувань, мріянь і прагнень з потребами роду, людей та Богів; Явлення – прагнення та проявлення бажаного образу та події, яка необхідна для здійснення у яві.

Священні Стани допомагають нашому Духу налагодити прямий зв’язок з трьома світами – Потойбічним, Білим та Вишнім. Від Ока Рода, з найвищого світу Рода Всебога, сходить золотий або срібно-білий промінь, який через „джерело” (найвищу точку на маківці голови) наповнює тіло людини Божим Світлом - Світлом Рода, а через стопи поєднується з ядром Землі. Цей промінь несе найчистішу снагу, яка допомагає жителям серединного та нижчого світу очиститись і піднятись на вищі рівні буття.

Наше ставлення до Богів – це вираз того, як до нас ставитимуться наші нащадки. Коли ми забуваємо Великих Родичів, про нас забудуть наші онуки й правнуки. В багатьох родах саме так і сталося. Коли частина прадідів забула про своїх Богів, нащадки вже ні їх, ні імен їхніх не відають навіть у четвертому поколінні. Таким чином душі прирікаються на забуття та народження у тілах чужих родів. Коли ж ми пам’ятаємо та знаємо Предків, ми даємо їм можливість народжуватись у своїх нащадках, примножувати наші знання та, самовдосконалившись, піднятись на Райські Луки.

Слов’яни та арійство

У всього в світі є початок, який приводить до кінця, а той у свою чергу є початком нового кола буття. Народи не прилітають із космосу, не виліплюються із глини, вони народжуються Богами, як і все життя загалом. Як ми уже писали вище, треба не розділяти, а поєднувати містичний, науковий та магічний досвід. Особливо коли це стосується походження народів, бо будь-який із згаданих способів пізнання, в окремості, дає досить туманну картину. А от у поєднанні, вони розкривають велику таїну народження нашого народу.

Сходоверша (ієрархія) існує в Білому Світі тільки по тій причні, що така і снує у Світі Вишньому. Нерівність душ є нерівністю широти відповідальності, а не прав, як можуть нас вводити в оману. У Вишньому Світі існують духи і Боги здатні упорядковувати різні кола простору, хтось в межах зоряних систем, хтось в межах окремо взятої гори чи лісу.

В божественній сходоверші ми вирізняємо простих духів (лісовики, домовики, польовики), духи предків (Діди, Баби, Пращури), Боги Стихій (у кожного народу носять свої імена), Єдини Всебог. Походження народу від певного рівня божественної сходоверші (духів чи Богів) проявляється духовною культурою народу. Якісь народи породжені духами (їх і вшановують, хоча знають про інші сходинки божественного світу), якісь Духами-Предками, якісь Богами Стихій, якісь взаємодіють Всебогом, через усі названі рівні божественного світу.

«Слово про похід Ігорів» іменує Русь – онуком Дажбожим. Це наше містичне походження, ми нащадки Бога Сонця, тому слідуємо його шляху. Шлях Дажбога – дарувати світло усім людям, без огляду на віру і расу, ідеологію чи відсутність такої. Зберігаючи чиститоту свого роду, ми, слов’яни, несемо світло знань усім народам, усьому живому. Ми є народ-волхв, призначення якого примирити народи світу і научити людство жити в ладі і злагоді. Онуки Дажбожі, є іскрами свого небесного Діда, а тому вони учаться самі і навчають інших приймати життя таким яким воно є, створювати умови для того, аби всяка душа вільно проростала, проявляла себе.

Це призначення було дано нашому народу (сім’ї душ) від початку світів, але йшли ми до нього поступово, крок за кроком наближаючись до великої місії. Вирізнивши себе серед інших білих народів, близько 3 тисяч років тому, ми усвідомили себе онуками Дажбожими. Саме наприкінці ІІ тис. до н.е. з середовища індо-європейських народів виділяється простослов’янська спільність. На початку нової ери про слов’ян з’являються згадки в писемних джерелах сусідніх народів. Слов’ян іменують трьома іменами: венетів, склавинів та антів. Але, іноземці одночасно відмічають, що усі ці назви є по іменуваннями одного і того ж самого народу.

Вивчаючи праслов’янську мову можна зрозуміти, що вона утворилась в лісовій і лісостеповій зоні Східної Європи, адже спільна лексика в слов’янських мовах характеризує тваринний і рослинний світи саме цього краю. В нашій мові є запозичення з мов арійської (скіфо-сарматської), фінської, норманської, готської, кельтської та тюрської, мов тих народів які проживали в Східній Європі.

Окремо слід зупинитись на участі арійських племен в народженні слов’янського народу. Є багато суперечливих думок, що протистоять одна одній у трактуванні ролі цих індо-європейських племен в нашій долі. Одна думка ставить знак рівності між слов’янами та аріями, інша категорично відкидає будь-яку присутність арійського спадку в нашому культурному надбанні. Обидві ці думки, ми вважаємо такими, що не відповідають дійсності.

Безумовно, слов’яни та арії, це не одне і теж саме. Арійські племена відділились від єдиної мовної сім’ї народів приблизно на дві тисячі років раніше слов’ян. Основний напрямок їх руху був спрямований на Схід, а точніше, Південний Схід. Протягом ІІІ тис. до н.е. арійські племена заселили Близький Схід, територію Туреччини, поступово рухались в Середню Азію, на Іранське плато та добрались до Індостану. Вже з Середньої Азії арійські племена (масагети) заселили землі на схід від Каспійського моря, а звідти, женучи свої табуни коней, поступово добрались до Північного Причорномор’я (кінець ІІ тис. до н.е.). Спочатку це були племена кіммерійців, потім сколотів, потім сарматів. Тут, в Північному Причорномр’ї, вони зустрілись з культурно і мовно близькими їм праслов’янськими племенами, які тільки-тільки виділились у окрему мовну родину.

Межуючи з праслов’янськими племенами арійці справляли безпосередній вплив на наших предків в богознавстві, в мові, в побутовій культурі, в способі ведення господарства, війни та оборони. Врешті-решт, під тиском більш сильніших ворогів (готів, гунів) арійські племена втратили свою самостійність і розчинились у слов’янському морі, стали частною нашого народу.

Вони прийняли нашу мову, але принесли з собою дуже багато арійської лексики. Навіть сама назва «русь», яка в мові сарматів означала «сяяння», «світло», має арійське походження. Торкаючись містичної сторони значення слова «рось», «русь», варто пригадати, що воно пов’язане з таким ведійським словом як «р’си», яке означає «мудрість». І справді мудрість, - це світло, це сяяння божественних знань, відання. Тому, сучасні слов’яни безумовно мають в собі арійську кров, від своїх скіфо-сарматських предків.

З історії арії нам частіше відомі саме завдяки їх індійській гілці та ведичній релігії. Дійсно, це найяскравіша гілка арійства, яка с посеред усіх інших найкраще зберегла себе, донісши свої знання в 4 книгах Вед, Законах Ману та епічному апосі «Махабхарата». Саме ця гілка арійства виробила вчення про розуміння арія не як носія якоїсь етнічної особливості, а людини благородної, яка слідує шляху Богів, вивчає божественне знаня (Веди). З цієї точки зору, аріями є усі язичники, які дотримуються здорового глузду, шанують Богів, предків та духів. Насправді, при мудрому підході вчення про арійську духовну єдність тільки стане в пригоді відродженню язичництва на широких просторах Євразії.

Сьогодні треба дуже обережно використовувати такі поняття як «ведичний» і «арійський», в межах слов’янської язичницької культури. Слід розуміти їх історичне походження. Але, з іншого боку, треба уміти побачити перспективу, яка розкривається для усіх індо-європейців в формуванні спільного духовного простору. Цим простором може стати нове, переосмислене розуміння арійської культури, відичного (від слова «відати» - «знати») світогляду.

Ми свідомо відкидаємо спроби механічно замінити маловивчені сторінки слов’янської віри та культури індуїстськими відповідниками, видати абсолютне вегетаріанство за ріднйи звичай та тому подібне. Ми вважаємо, що слов’янський відичний світогляд – це гілка на великому древі індо-європейських народів, яка не всохла і не втрачена остаточно. Тому, немає потреб «індуїзувати» слов’янство, є потреба глибокого вивчення народних звичаїв, і, одночасно магічного та містичного досвіду сучасних слов’янських язичників.

Саме таким чином, ми усвідомимо себе як Онуків Дажбожих, помічників сонця, народ-волхв, який не замкнутий тільки на власному етнічному відродженні, а відчуває в собі глибинний культурний зв’язок з народами Євразії та прагне у спілці з ними, народити єдиний арійський/відичний культурний простір.