Помилки сучасного язичницького богослов’я

 

Називаючи червоне малиновим, або салатове зеленим, ми, звичайно ж, не робимо істотних помилок. Але це ті дрібниці, які спотворюють загальну картину бачення світу і впливають на нашу благосну взаємодію із природою. Саме в малопомітних, несуттєвих, як нам здається, неточностях, криється причина великих поразок. Іменуючи Дажбога «Даждьбогом», Семаргла «Огнебога», Божича «Колядою», іменуючи Купайла богом, виводячи літочислення 7522 від якогось мирного договору в сумнівному «Зоряному храмі» і таке інше, слов'яни віщують поразку своєї Духовної держави.

Віровчення Родового Вогнища Слов’янської Рідної Віри, в одному із карбів стверджує: «Живіть у світі по Праві, Кривду обходьте, а Правду шукайте, і будете мати життя вічне з Богами у Роді Великому» (Карб відання Життя Праведного). Знайшовши, усвідомивши свою помилку в думках, словах і вчинках, огнищанин виправляє її, таким чином, перебуваючи у вічному пошуку Правди. Наш вік Ночі Сварожої уражений схильністю до помилок і часто несвідомої кривди, відмова від якої якої має стати доброю волею слов'ян.

В цій главі книги, ми розповімо про ті поширені богословські помилки, яких сам автор раніше припускався. А також про ті невірні тлумачення, які «гуляють» по сучасному язичницькому полю. Цим ми стверджуємо своє бажання досягтти перемоги Правди над кривдою.

Помилка перша: іменування Дажбога «Даждьбогом». Близько тисячі років тому, поширюючи християнство серед слов'янського народу, ченці Кирило та Костянтин (Мефодій) створили для цієї потреби писемність. Нову азбуку стали називати «кирилицею», а сама мова, якою писали ченці старослов'янською або, точніше, церковнослов'янською. Особливість цієї мови полягає в тому, що вона складений на основі солунського говору староболгарської мови. Тобто, читаючи написані нею книги ми озвучуємо не мову старих (давніх) слов'ян, а мова болгарських слов'ян що жили в м. Солунь (нині Салоніки) в ІХ столітті нової ери. Цьому говору було властиво вживання звуків «жд/дж» в коренях деяких слів. Східслов’янському (руському) «родити» відповідало південнослов'янське (болгарське) «рождати», руському «межи» («межи нами») болгарське «между» («между нами»), руському «дажь» (давати) болгарське «даждь». Саме таким чином Дажбог, перетворився в літописах написаних церковнослов'янською в «Даждьбога». Читач повинен знати, що самі південні слов'яни ніколи не знали ніякого «Даждьбога», а славили на своїй говірці Дайбога або Дабога. Обидва способи вимови відповідають суті розуміння нашими предками Бога небесного вогню, тобто Сонця. Ім'я Дажбог - індоєвропейське, близьке за походженням санскритскому «Даіг», що значить «горіти», «палати». Згадаймо уривок з «Повісті врем’яних лі» про Дажбога: "Сонце - цар, син Сварога». Сварог - небо, сонце - небесний вогонь, Дажбог - бог небесного вогню. Склад «дажь», «дай», «да» в імені слов'янського Бога сонця означає «горіння» і не має відношення до дієслова «давати», не дивлячись на згадану схожість у вимові.

Помилка друга: ототожнення Семаргла з Огнебогом. У пошуках втрачених знань, звичаїв і традицій, слов'янські язичники допускали беззастережне прийняття на віру деяких пам'яток старовини. Особливо це стосується письмових джерел про Віру Предків. В нашому випадку, ми маємо на увазі «Велесову книгу». У слов'янському духовному русі склалося до неї двояке ставлення, одна частина рідновірів беззастережно приймає її, інша - всіляким чином висміює.

Ми відкидаємо як один так і інший підхід. Вважаємо, що в цьому джерелі є як сильні, так і слабкі сторони. Хто б і коли б не написав «Велесову книгу», ця людина була язичником за світоглядом. Дуже багато чого йому або їм вдалося побачити, пізнати і передати в рядках свого твору. Але є також і те, що увійшло в протиріччя зі звичаєм і здоровим глуздом. У нашому випадку, це поіменування Семаргла «Огнебогом». Образ крилатого пса Семаргла походить ще з часів індоєвропейської єдності. Як правильно вказав дослідник Д.Дудко, витоки образу Семаргла можна побачити в трипільських небесних собака, що стрережуть посіви. Образ Семаргла був поширений у багатьох землеробських народів, в тому числі, природно, у слов'ян. На браслетах і колтах, а також в нечисленних настінних зображеннях, Семаргл відноситься до серединного світу, світу Яви, перебуваючи між небесної і підземної сферами. У сюжетах, пов'язаних з ним, завжди присутній рослинний орнамент у вигляді коренів, гілок, листя. Складне для слов'янської мови ім'я цього Бога має сарматське (іраномовне) походження. Увійшовши до складу слов'янства, сармати стали частиною генофонду сучасних слов'янських націй, а також подарували нам частину своєї духовної культури.

Зараз складно уявити як іменувався крилатий пес, захисник рослинного світу по-слов'янськи, але в другій половині І- го тисячоліття, наші предки вже вимовляли його ім'я на сарматський лад - Семаргл. У фольклорі іраномовних племен існує божественна птиця Сенмурв, яка стереже насіння всіх рослин біля коріння Світового Древа. Не складно помітити, що і в слов'янському вимові імені Семаргл, можна побачити корінь «сім’я», «семена». Немає жодних підстав ні в образотворчому мистецтві, ні в міфології, ні в мовознавстві для ототожнення Семаргла з Огнебогом. Явно видно зв'язок Семаргла з рослинним світом, ще з трипільських часів образ бога-пса сприймався як захисник посівів, насіння.

Помилка третя: іменування Божича «Колядою». В українському рідновір’ї така думка з'явилася з легкої руки Г.С.Лозко і була відтворена в роботах відомого художника- рідновіра В.Крижанівського (Сонцеслава). З часом цей погляд перейшов і богословські уявлення інших рідновірів. З першого погляду таке трактування виглядає вельми природно, але... це лише через неглибоке вивчення мовознавства і все того ж богослов'я. «Коляда» є пізньосередньовічною назвою свята, яке наші предки іменували первісно не інакше як Колода. Сьогодні один із складових цього свята ми іменуємо «бадняком», тобто старою колодою, яку спеціально знаходять у лісі і спалюють у переддень зимового сонцестояння. Сенс найголовнішого зимового свята полягає в тому, що відбувається прощання зі «старим» сонцем (Богом) і святкування народження нового сонця (Божича). Бог помирає, і в цю ж мить перероджується як Божич.

Колода, це одночасно і символ кола (небесного кола, тобто все того ж сонця), а друге значення - це домовина (в давнину похоронні лежанки/труни видовбували саме з колоди). Свято Колоди знаменував собою прощання зі старим сонцем (бадняком) і вітання нового сонця. У самому обряді його символізує високо піднята зоря, традиційно такою зорею була у слов'ян солярна восьмикінцева зірка, яку ми іменуємо нині алатирем. Слов'янам важливо розуміти, що на відміну від християн, ми підносимо червоного кольору сонячний символ, а не власне зорю, яка символізує в християнстві євангельське знамення.

У пізньому середньовіччі, з поширенням латиномовний літератури і латинських церковних термінів, в ужиток церковників входить поняття «календ». Так у латинській традиції іменувалися дні в кінці грудня – на початку січня. Це слово означає «оголошувати», оскільки в ці дні у римлян оголошувалися списки боржників. Через складність вимови, латинські календи перетворилися у слов'ян в «коляду». Ми чітко повинні розуміти, що склади «ко-ляд» неприроднє для слов'янської мови. Типовим для слов'янського мовлення є чергування простих голосних, але не упереміш з дифтонгами типу «йа», «йу». По-друге, слово «ляд» має у слов'ян чітке негативне значення, позначаючи недоброго духа («якого ляда», «блядь», «лядачий»). Саме тому в народних співах ми чуємо вимова «Каледа», «Коледа», а зрідка навіть і древнє «колода».

Тільки з впровадженням церковних варіантів зимових святочних пісень починає звучати слово «коляда», частіше в Україні, де «колядки» і складалися студентами церковної Києво-Могилянської академії. Слов'янська ж назва зимових святочних пісень - «щедрівки», в яких оспівується створення світу.

Отже, іменування Божича, чи то пак молодого зимового сонця, Колядою не вірне, з двох точок зору. По-перше, тому що це назва свята. По-друге, тому що ця назва запозичена з латинської мови. Якщо ми звернемося до усної народної традиції наших південнослов'янських братів, то побачимо, що вони досі зберегли точну назву зимової іпостасі сонця - Божич Сварожич. Ця назва правильна з богословської точки зору, оскільки народжується «новий», «юний» Бог - Божич, а також він дійсно, є сином Сварога - Сварожичем («Дажбог, сонце - цар, син Сварогів» Повість минулих років).

Помилка четверта: поклоніння неіснуючому богу «Купалі». Поширена в Україні і частково Білорусі назва свята на честь літнього сонцестояння і найближчої до нього повні, Купала, несподівано перетворилася на «бога». Перші твердження такого роду з'являються ще в Густинському літописі (XVII ст.): «Купало бяше бог обилія, якоже у Еллін Церез, єму же безумниї за обиліє благадареніє приношаху в то время, єгда імяша настати жатва». В неоязичництві ця помилка набуває конкретного релігійного прояву. Пишуться картини, складаються молитовні тексти, проводяться обряди. Назва слов'янського свята на честь літнього сонцестояння і найближчого до нього повного місяця, походить від старослов'янського слова «куп», яке збереглося в таких поняттях як «сукупність», «скупа» (єдність), «купити», «купно» (спільно), які в загальному означають «бути разом», «єдність», «з'єднувати», «приєднувати».

Свято Купала - це єднання великого сонця (сонцестояння) і великої місяця (повні). Найбільш яскраве святкування цього дня припадає на ті роки, коли сонцестояння і повня збігаються, як у 2013 році. Доречно буде згадати, що у західних українців і поляків свято Купали називається «Соботка», що означає «подія» (собитіє), тобто «спільне буття».

Друге значення назви свята, вторинне чи похідне, означає положення сонця, яке знаходиться в небесному куполі, в самій вищій точці. Воно походить від першого значення, бо слово «купол» також походить від «куп», тобто «з'єднувати». Згадайте, небесне склепіння (єдність), небосхил.

У російській слов'янської традиції взагалі не існувало навіть свята з назвою Купала, не те що немає кого бога, це свято іменується Ярилин день, Літній Ярило. З богословської точки зору, ми можемо вживати щодо Ярила епітети Купалбог або Семиярило. Оскільки він благословляє людей на зачаття нового життя (рос. «совокупление»), а також досягає вершини своєї сили, стає СемиЯрилою. Ці епітети ми вважаємо допустимими, але винятково як епітети Ярила, а не окремі Боги. Отже, дорогі рідновіри, ніякого «бога Купали» у Слов'янській Вірі не існує, це назва літнього свята на честь з'єднання чоловічого і жіночого початків – сонця і місяця, вогню і води.

Помилка п'ята: виведення літочислення, що починається з 5508 р. до н е. від такого собі «створення миру в звьоздному храмі». Ми цілком і повністю спокійно ставимося до того, що людина має право по-своєму дивитися на світ. Але, ми, слов’янські язичники, прагнемо шукати правду, в тому числі і в нашому минулому. Так от, літочислення 7521, що веде свій початок від 5508 р. до нової ери, має назву в історичній науці «візантійська ера».

Це літочислення було одним з основних у Східному Римі, така званій Візантії. Християнська теологія пояснює це літочислення спробою знайти дату створення світу. Розуміючи, що християнство є гілкою іудаїзму, і знаючи, що в іудаїзмі нині лише п'яте тисячоліття, ми підозрюємо, що у згаданої «візантійської ери» насправді дещо інше походження ніж створення світу Єговою.

Занурюючись в пошук такого походження, ми дійсно знаходимо подію, що відбулася сім з половиною тисяч літ тому, на землях, прилеглих до Східного Риму. Але вона в рівній мірі торкнулася і інших країн, в яких також прижилася так звана «візантійська ера»: Русь, Болгарія, Грузія, Румунія. Всі названі країни об'єднує одна просторова обставина - вони причорноморські. Це, на нашу думку, може бути причиною використання ними «візантійської ери» і прив'язка християнськими теологами цієї дати до уявного «створення світу».

Справа в тому, що близько 7500 років тому, в результаті природного лиха, виникло сучасне Чорне море. Колись на його місці знаходилось велике прісноводне озеро, на берегах якого процвітало безліч міст і поселень. Деякі відразу, а деякі поступово, занурилися під безодні солоних води, що хлинули з Середземного моря. Для населення цього краю згадана подія дійсно була рівнозначна загибелі старого світу і народженню нового. Враховуючи цей факт, ми вважаємо за можливе використовувати візантійську еру, як одне з літочислення, що безпосередньо стосується долі нашої Вітчизни. Але, воно ніяким чином не стосується подій, пов'язаних з Китаєм, Далеким Сходом або якимось «звьоздним храмом». А якщо висловлюватися гранично ясно, то дата 7522 має точно таке ж відношення до «звьоздного храму», як і до створення світу Єговою.

Помилка шоста: спроба перетворити Слов'янську Віру в книжну традицію. Через багатовікове перебування нашої країни у полоні чужої духовної традиції, - християнства, у обивателя склалося певне стереотипне сприйняття того, що таке цілісне віросповідання. Виходячи з християнського прикладу, з його «святим письмом», у багатьох етнічних слов'ян складається хибне уявлення, що будь-яка духовна традиція обов'язково повинна спиратися на писання, книги, сакральні тексти.

Так, дійсно складно, за невеликим винятком племінних культів, знайти віровчення що не створило б певних загальновизнаних текстів. Найдавнішими священними текстами у світі є індо-арійські веди. Але, навіть на прикладі індо-арійських вед ми спостерігаємо саме усну традицію. Індійські брахмани не читають і не вивчають веди за текстами, вони слухають їх з вуст своїх вчителів. Ведійська культура, індуїзм - це усна традиція, лише частково підтримувана письмовими джерелами.

Язичницькі (народні) віросповідання в своїй переважній більшості спираються на усний переказ, який в різних формах (казок, билин, казань, дум, епосів і т.д.), зберігає традицію народу. Звичай також зберігається і передається через народні свята, ритуали, обряди, танці та пісні, це складова частина рідновірства. Якщо в якійсь країні виникає загроза розчинення, вимирання народної культури, якщо існує необхідність на новому витку розвитку суспільства поглибити накопичений народом досвід - у такому випадку з'являються священні тексти.

Їх завдання полягає в тому, щоб зберегти існуючу культуру і поглибити її зв'язок із Всесвітом і природними процесами, що відбуваються в ньому. Такі тексти завжди розуміються саме як священні, а не свят, тобто вони можуть бути присвячені Богу, але вони не є «словом Божим». Боги не пишуть книг, але книги про Богів пишуть, почувши Великих Родичів, відаючі люди. Це по-перше, а по-друге, слов'янам не було потреби писати книги про Богів. Стародавні слов'яни жили в оточенні своїх Богів, вони споглядали і спілкувались з їх силою щодня. Записувати або описувати це не було ніякої потреби. Тому, всякі спроби надати «Велесовій книзі» або якимось «слов'янським ведам» значення «святого письма», є спробою надати язичництву християнських ознак, тим спотворивши його.

Омана сьома: спроба перетворити рідновір’я в історичну реконструкцію. Варто сказати і про протилежну крайність рідновір’я - «боротьбу за автентичність». Під цим розуміється прагнення окремих особистостей усунути можливість будь-якої духовної творчості в рамках язичництва. Такі мислителі пропонують спиратися виключно на реконструкцію, проведену на основі вивчення етнографічного, археологічного, історичного та релігієзнавчого матеріалу. Цей підхід небезпечний тим, що вбиває саму суть язичництва і Природної Віри, бо природа і народ не в книгах, які не в роздумах вчених, це живий звичай, який породжує нові шляхи і стежки до богів.

Реконструкція, звичайно ж, необхідна Слов'янської Рідної Віри, нашу традицію знищували не менше п'ятисот років і нам необхідно вивчення того, що збереглося тільки як народна пам'ять. Але спиратися виключно на відродження старих форм перетворить язичництво в музейне явище, простонародного розуміння, не більше того. Тому ми, вогнищани, приймаємо і вітаємо духовну творчість відаючих Слов'янської Рідної Віри.

Підводячи підсумок зі сказаного, ми ще раз звертаємо увагу рідновірів, що богослов'я є наука жива, така що розвивається. Знаходячи помилки, омани, слід негайно їх позбуватися, замість пошуку виправдань. Наше покоління, як ніяке інше, несе велику відповідальність за обличчя і суть Віри Предків, те якою ми передамо її нащадкам. Тільки ми будемо давати відповідь перед предками за те, чи передамо нащадкам рідну спадщину, звичай чи синкретичний сурогат. Прославляючи богів, яких славили наші предки, співуючи їм пісні-славлення, промовляючи стародавні замовляння, дотримуючись нашого традиційного календаря, ми з'єднуємо ланки великого роду, пробуджуємо силу нашого роду.

 

РОДОЗНАВТСВО

 

Походження життя

 

В стародавньому світі наука, магія та містика були взаємопов’язанами шляхами пізнання всесвіту. Давні вчені було одночасно також великими містиками та практикували магічні ритуали. Саме це робило світ давніх народів цілісним, єдиним і не суперечливим в своїй основі. Натомість зараз ми спостерігаємо неподолану суперечність між релігією та наукою, перша позбавлена практичного досвіду, а друга позбавлена містичного відчуття. Магія ж перебуває на задвірках побутових вірувань, хіба що, за виключенням традиційних народів, що зберегли свої язичницькі світогляди.

Слов’янська Рідна Віра пропонує виважено пізнати світ, поєднавши різні способи світовідчуття та світопізнання. Ми переконані, що існуючі вчення про походження життя – наукова та богословська, не суперечать, а доповнюють одна одну. Науковий фактаж, цілком вкладається в давнє вчення про існування всесвітнього розуму.

Дух і плоть дві сторони буття які існують в Білому Світі. Немає прикладів того, щоб неусвідомлена плоть (матерія) породила свідоме життя. Але скрізь і всюди ми бачимо приклади того, як усвідомлені прояви життя послуговуються нижчими проявами плотського (матеріального) буття. Інакше кажучи, мавпа користується палко-копалкою, а не навпаки. В основі всього сущого лежить дух і породжені ним задуми, що огортаються плоттю.

Торкаючись самих основ походження тілесного життя згадаємо, що сучасна наука доводить наступне: елементарним будівельним матеріалом всякого живого організму є протеїн, який утворює собою з’єднання в молекулі ДНК (дизоксо-рибонуклеїнова кислота). ДНК – умовно кажучи, є конституцією, або програмним забезпеченням, що лежить в основі всіх живих організмів. Наука, відкидаючи божественність походження життя зайшла в глухий кут, не маючи можливості пояснити, яким чином протеїни поєднались в молекулу ДНК випадковим шляхом. Адже, в генетичному коді кожної живої істоти є однакова складова, це з’єднання в науці іменується CD-TA. Це з’єднання цікаве тим, що воно несе в собі інформацію про те, як має складатись і працювати весь організм.

Нажаль для атеїстичної науки і на щастя для цілісного світогляду, але вірогідність виникнення цього з’єднання шляхом випадковості є рівним нулю. Вірніше, вірогідність самостійного виникнення цієї складової будь-якої ДНК рівнозначно тому, що 10000 цеглин скинутих з висоти пташиного польоту раптом викладуться в житловий будинок, а не переламану купу будівельного брухту. Простіше кажучи, як у будинку є архітектор, так і в нашого життя є робитель, той хто уклав згадане з’єднання CD-TA.

Всебог, наділивши душі, своїх дітей, свідомістю дав їм свободу, найперше свободу пізнання. Тому, проявів життя безліч, з кожним новим витком часу вони примножуються. Теж саме каже і наука: початково всесвіт населяли прості форми життя, з плином часу вони ускладнюються і вдосконалюються. З духовної точки зору, - душі, проявляючи прагнення пізнання, виходять на нові рівні тілесного буття. Так народжуються все нові і нові види. Застій в розвитку і пізнанні призводить до руйнування, або й зникнення виду, так само як і окремого представника. Двигуном розвитку Всесвіту є бажання душ пізнавати себе і світ.

Не випадковості призвели до еволюційних змін, а бажання душ глибше взаємодіяти із довкіллям, тобто пізнавати. Зникнення видів, є прямим результатом зникнення бажання удосконалювати, поглиблювати свою взаємодію із довкіллям. А головним руїнником життя є концентрація душі на задоволенні виключно власних потреб, розрив священних стосунків з Богом. Адже Бог однаково любить усіх своїх дітей і не поділяє їх на кращих і гірших, і не проявляє самолюбства. Він живе для пізнання себе і служіння своїм дітям. Так само і душі, живуть пізнаючи себе і служачи Богу, так вертиться золоте колесо пізнання Всесвіту, в його рухові, Бог і душі у взаємному служіння роблять світ яскравішим, барвистішим, глибиннішим, багатограннішим.

Отже, життя має божественне походження, як наслідок пізнання Богом самого себе, в якому Бог наділив свідомістю свої частинки - душі. Розгортання Білого Світу стало можливим тільки як задум Бога, а примноження різновидів життя у ньому є наслідком пізнання душами себе і оточуючого світу (Всебога).

 

 

Всебог і людина

 

Рід земний створює єдиний образ Божий, тому кожна людина має в собі його частинку. В окремій людині образ Божий проявляється прагненням до Бога, а також як здатність сприймати Божественну любов і прагнення єдности з Рідними Богами та іншими людьми в єдиному ланцюгові – роді земному, Роді Небесному і Роді Всевишньому. Саме цим зв’язком обумовлені всі богоподібні риси і вміння кожної людини. Серед останніх особливо необхідно відзначити свободу пізнання, про яку ми говорили в попередньому розділі. Без свободи пізнання немає особистости, любови та творчих здібностей, зникає прагнення до досконалости. Ця остання властивість дає людині змогу бути причетною до Божої всемогутности і всезнання (достатньо пригадати наукові і технічні досягнення людини).

Вища творчість людини проявляється у поступовій перебудові її життя, творенні нею життя духовного. А останнє неможливе без допомоги Неба. Будучи посвяченою у Рідній Вірі і несучи у собі світло знань, людина вдосконалює свої Душу, Дух і Тіло, щоби згодом стати Богом і служити Роду Всебогу.

Дух – це той початок, який керує душею і тілом, а також спілкується з Богом. Відзначаючи в людині наявність тіла, душі і духу, треба зважати на те, що це роз’єднання умовне: Дух є у Душі, а Душа в Тілі.

Душа є як у людини, так і у тварин та рослин, вона надзвичайно складна. Саме Душа дає людині свідомість і здатність до розумової діяльності та володіння словом. Тому людина називається словесною істотою, на відміну від безсловесних. Душа не однорідна в своїй основі, тому традиційні народи вважають, що людина може мати кілька душ: одна несе родинний досвід, інша особистий досвід, требя - досвід землі на якій живе людина. Душа, це все багатоманіття досвіду особистості і сама особистість, вона, як зерно в землю, засівається в людську плоть і зростає в ній та з нею, збагачуючи свій досвід. Якщо не слідкувати за полем згине й зерно, коли занапастити своє тіло, можна погубити й душу. Та з іншого боку, глибина досвіду душі дозволяє їй пророста в будь-якому грунті. Але, такою зданістю володіють тільки великі душі, душі з великим досвідом і глибоким пізнанням себе. Щоб досягнути їх рівня потрібна постійна праця над власним тілом та розумом, постійна взаємодія з духом.

Кожна істота має також і свій Дух. У рослин і тварин він у зародкові формі, і лише у людини він божественний. Це дає їй здатність розрізняти вищі цінності: добро і зло, істину та брехню, красу і потворність та бачити їх відносність. Якщо вибір у цій сфері зроблений, то Дух прагне підпорядкувати своєму рішенню Душу і Тіло. Переважно через свій Дух людина спілкується з іншими духами, Рідними Богами та Всевишнім. Маючи Тіло, Душу і Дух, людина є Особою. У кожної людини є своя відмінна суть, яка є невизначеною і чітко окресленою водночас. Невизначеною – бо все від Бога, а чітко окресленою – бо кожна людина має свійрівень, який визначається шляхом порівнянь із іншими особами.

Бог безумовно вільний, і Його свобода виражається в безкорисливій Любові і Справедливості. Вони проявляються через Рідних Богів. Людина тим більше є особою, чим більше вона виконує волю Божу і, тим самим, здатна до спілкування у безкорисливій любові. Ба, свобода людини все ж таки завжди обмежена, оскільки людина є частиною не тільки Духу, але і Тіла Рода, а тому на неї впливають як Світлі сили, так і Темні, як зовнішні, так і внутрішні.