Імена наші – то зв’язок із пращурами

 

Рідна мова – то засіб втілення людських задумів та прагнень. Вона дана нашим предкам – Богами, а відтак сприяє здійсненню мрій. Будь-яка річ має назву, що відображає її сутність. „Море” – бо зморює людину, втомлює її; „жона” – бо дає життя, є джерелом життя; „мужчина” - бо чинить мужньо, відважно. Назва – це символ відповідності внутрішнього зовнішньому.

Одним із видів гри темних духів є переинакшення зовнішньої сторони щодо внутрішньої – біле назвати чорним, а чорне білим. Ось так, Русь стала Україною, а її діти відповідно з русинів, Онуків Дажбожих – носіїв світла, перетворились на українців, людей що втратили півтора тисячоліття власного культурного спадку, власної історії.

Крайньою межею руху в такому напрямку має стати знищення в свідомости Русинів навіть згадку про своє величне минуле, а отже, права на майбутнє. Одним з методів цього винещення нашого народу є запровадження іменування наших дітей чужими іменами: жидівськими, грецькими, римськими тощо

Звернімо увагу на те, як безглкздо пройнялись цим звичайнісіньким блюзнірством нащадки русинів, як самовіддано вони відстоюють свою роль, іменуючи ким завгодно, але не слов’янами. Вони не хочуть бачити, що імена розкривають в нащадках силу предків, силу свого роду. Іменуючись чужими і менами ми даємо свою духовну силу народам, які ці імена створили. Замість слов’янських імен ми іменуємо удавано гарними чужинськими іманами Варвари (з грецької „чужинці”), Уласи (з грецької „в’ялі”), Романи (з латини „римляни”), Зеновії (з грецької „зевсові”), Матвії (з івриту „дані Єговою”), Івани (з івриту „помилувані Єговою”), Іллі (з івриту „мій бог Єгова”) та ще бозна з якими йменнями, бозна з яких сторін принесеними.

Рідні імена єднають нас з предками. Носячи родове слов’янське ім’я, слов’янин перебуває під захистом свого роду, проявляє його найкращі якості, поєднує силу землі, на якій він живе, з небом, під яким зростає. Називаючи своїх дітей чужими іменами, ми віддаємо силу тим народам, від яких ці ймення походять. Творячи так, ми наснажуємо Блуд та Ману (дітей Морока).

Подібне притягує подібне! Даючи нашим діткам рідні імена, ми приводимо на землю силу наших Рідних Богів. Так ми посилюємо державу роду, поглиблюємо мудрість народу-волхва, ми знову стаємо слов’янами, носіями слова, мудрості! Стаємо Русью!

 

Русь і слов’яни

 

Мова – то засіб втілення (матеріялізації) ідеї. Промовляючи певні слова, ми готуємо духовний ґрунт для явлення (реалізації) сказаного. Звертаючись із хибним знанням до людини, ми негативно впливаємо не лише на її духовний стан, а й на тілесний, оскільки тіло є оболонкою душі.

Всі Білі Народи дотепер говорять різними діалектами єдиної праматеринської мови. Тому всім індоєвропейським народам слід промовляти слави своєю мовою, мовою, яка є зрозумілою роду й Богам.

Коли священики чужовір’я промовляють на обрядах різноманітні слов’яноподібні „абракадабри”, називаючи це древньою мовою, - лукавлять суть! Мова обряду має бути мовою зрозумілою та лягати на серце, инакше не відбудеться єднання роду земного із Родом Небесним. Усі мови білих народів є гілками протоіндоєвропейської мови, на її основі побудовані й осягаються з її допомогою. Є мови більш наближені до праматеринської, є більші віддалені, але немає жодної, яка б не виводила своє коріння з мови давніх індо-європейців.

В мовах наших арійських предків, від яких це слово і прийшло, слово «русь/рось» означає «мудрість» та «світло». «Рос» означає – «світло», «ни» - «вони, він». Відтак наша стара самоназва «русини» означає «вони світло», «вони світлі», а також «вони мудреці». Народ, що населяє Русь, ще донедавна звався русинами, онуками Дажбожими - світлоносцями.

Нині, не певний час, завершується Ніч Богів і розпочинається Світанок. І Правда така, що вже почалося духовне оновлення вітчизни, повернення до своїх витоків, про неминучість чого повідають перекази і пророцтва давно минулих часів. Серед усіх Слов’янських народів русини опинились у найважчих умовах. Це означає, що ми найпершими з них вийдемо, давши приклад іншим. Прийшов час стати тими, ким ми у суті своїй є, сповнити своє божественне призначення, виступивши знову народом-учителем, народом-волхвом – стати русинами та дати можливість стати такими іншим слов’янам.

Кожен зі слов’ян, хто відчуває в собі потребу пізнавати і навчати, є духовним русином, нашим побратимом і кревником. Усі нащадки давніх слов’ян покликані до великої справи оновлення Землі-Макоші. В кожного роду своє особливе завдання, а усі разом ми відновлюємо родову Правду, а отже, природне співжиття. Коріння усіх Слов’ян – у священній землі Руси, і вона радо вітатиме своїх дітей. Тут, на Русі, невтопимий Карпатсько-Подільський кряж, що не покривався льодовиком останній мільйон років, тут течуть священні ріки Дани (оспівані в піснях усіх слов’ян), тут кожен зі слов’ян відчуває душевний спокій.

Русини – Русь кличе нас! Слов’яни – Русь благословляє нас! Час прийшов поєднати сили нащадків Словена, Кия, Щека, Хорива, В’ятка, Радима, Леха, Руса, поєднати сили Онуків Дажбожих.

 

Серце Слов’янщини

 

Кожному народу притаманне самобутнє, властиве лише йому сприйняття світу. Слав’янам найбільш притаманне духовно-пізнавальне світосприйняття. Це свідчить про глибинний розвиток свідомості і готовність сприймати Божі Знання - відання.

Настав час усвідомити, що саме слав’янам божим провидінням покладено призначення виступити духовними провідниками людства. Ми, рідновіри, відчуваємо визначальну роль Руси та слав’янських родів у майбутньому тисячолітті.

Знаходячись у найжорсткіших обставинах, ми просто зобов’язані першими віднайти вихід зі скрути. Цей вихід, до якого спрямовує своїх дітей Всебог, - повернення до Віри Предків, до Природи та Божественної Правди.

Відновлення звичаєвого світогляду виступить тим спонукальним чинником, що досить швидко призведе до улагодження (стабілізації) відносин різних світлоносних народів. Тільки послуговуючись язичницьким світоглядом, слов’яни прийдуть до усвідомлення себе як єдиного і багатопроявного роду. Це, у свою чергу, створить умови для спеціалізації кожної національності та співпраці між усіма ними. Діяльність на засадах взаємопідтримки забезпечить верховенство природного світогляду на Землі.

Археолоґічно доведено, що іще з часів середнього палеоліту (120-40 тис. рр. до н.е.) територія Руси завжди була заселена. Більша частина українських земель протягом мільйона років ні разу не була затоплена. Свідченням цього є найбільша в світі (до 70%) кількість чорнозему, ґрунту, який зберігся внаслідок того, що ніколи не змивався. У природному відношенніРусь є однією з найбагатших на планеті країн. Тому, по вичерпанню природних запасів на планеті, надра, сама земля і продукти харчування, які дає Русь, будуть найважливішими чинниками виживання.

Придніпровська Русь знаходиться на кристалічному щиті, що убереже її від серйозних тектонічних зрушень, якінастигнуть людство у зовсім недалекому майбутньому. Ця порода найбільш стійка, окрім того, вона виробляє своєрідну силу (енерґетику), що сприяє розвитку розумової діяльности людей. Де би не проживали руські люди, вони підсвідомо знаходять місця залягання подібної породи і селяться на ній.

Саме в культурі Руси найбільш повно зберігся духовний світогляд та звичаї, яких дотримувалась давні слов’яни. Ми, тобто ті, хто не покинули прабатьківщину - Русь, володіємо ознаками, які до сьогодні складають душу й особливу внутрішню якість слов’янства.

Мови східних слов’ян, особливо поліська говірка, має у собі звукорезонуючі слова-формули, що разом з білоруською та литовською найближче стоять до праіндоєвропейської, з якої розвинулися всі індоєвропейські мови. Инакше кажучи, саме Русини на землі своїй бережуть коріння мовного дерева слов’ян.

Особливості нашого характеру найбільше відповідають вимогам суспільства нового планетарного циклу. Саме слов’яни, найдовше перебуваючи в індоєвропейській колисці, володіють великим потенціалом для навчання, так само як діти, які подорослішали і здобули навики самозабезпечення. Сьогодні всі слав’яни швидкими темпами відновлюють свої природні задатки народу-волхва, відроджують Віру Предків.

Русь має виняткове ґеополітичне розташування у сучасному світі. На 80% ми є моноетнічною спільнотою, а це - запорука єдности розуміння світу і можливости швидких суспільних перетворень на великій території. Сьогодні економічний розвиток окремих частин нашої країни приблизно однаковий, тобто, є реальна здатність розпочати перетворення у кожному краї й у всій країні водночас.

Русь є найбільшою за чисельністю та найліпшою за якістю індоєвропейською країною - справжнім ґенофондом Білої Раси, чи не останнім оплотом білої частини людства. Завдяки притаманному русинам способу життя (сільське землеробство), ми маємо збереженим величезний пласт народних звичаїв і обрядів (основи Слав’янства).

В Україні, порівняно з іншими Слав’янськими державами, є найбільша кількість офіційно зареєстрованих рідновірських реліґійних громад і рідновірів у відсокоіому співвідношенні до кількости народу. Завдяки унікальному захованню, збереженню рідної звичаєвости, навіть у лабетах християнства (у двовір’ї), переважна більшість русинів залишаються потенційними (неусвідомленими) язичниками. Збільшення рідновірських громад в усіх Слав’янських землях, їх взаємодія і активна позиція у власному державотворенні є надійною запорукою швидких позитивних перетворень у Слав’янщині і світі.

Спираючись на вищесказане, ми наполягаємо на необхідності бурхливого розвитку і відродження Слов’янської Рідної Віри. Тому головне завдання, яке стоїть перед слов’янськими родами на сучасному етапі - це відродження Віри Предків, як своєї глибинної духовної суті та як зовнішніх проявів власної самобутньої культури. Насичення рідновірськими ідеями верхівки суспільства та зайняття у ньому керівних позицій призведе до формування високодуховної, еколоґічної політики сонценосних держав, а отже, й виходу зі світової кризи.

Також необхідно забезпечити найкращі умови для якнайшвидшого відтворення корінного слов’янського населення як основи виживання білої раси. Посилюючи взаємовигідну співпрацю, взаємодію та підтримку, необхідно створювати міжнаціональні слов’янські об’єднання - віча, братства, спілки, корпорації, проводити науково-практичні конференції, фестивалі тощо. Це у кінцевому результаті приведе нас до створення Слав’янської Духовної цивілізації та перемоги справжньої загальнолюдської духовности.

Відайте! Усі люди, які стануть на бік Світла і Добра у час Ночі Богів, потраплять до Ирію.

 

Родолюб’я Слов’янське

 

Слов’яни, які не є прямими родичами, вирізняються один від одного тільки тим, що кожен має своїх родителів, тобто належить до свого роду, що з часів пізнього Середньовіччя відрізняється у нас прізвищем, а в старовину родовими символами. Усі інші ознаки, в межах білої раси, є наслідком особливого довкілля, харчування, способу господарської діяльності і при зміні останніх змінюються і особливості тілобудови.

Сьогодні слов’яни являють собою одну з найбільших мовних груп в Європі, складаючи 36,5% від всього населення Європи та 41% індоєвропейської мовної сім’ї.[8] Слов’ян, об’єднують близькі мови, які походять від однієї спільної, названої в науці праслов’янською, мови. Творцями цієї прабатьківської, священної для нас мови, були стародавні слов’яни. Такі вчені, як І.Огієнко, О.Трубачьов, Г.Півторак вважають, що праслов’янською мовою наші Праотці користувались ще 1300-1400 років тому, лише після того утворились нинішні східно-, західно- та південнослов’янські її діалекти.

Стародавні слов’яни являли собою не тільки мовно-культурну спільність, а ще й володіли однорідними родовими (генетичними) ознаками. За ознаками ДНК стародавні слов’яни являють собою один рід. Тобто, слов’яни мають спільного першопредка та спільно мандрували Землею, що підтверджується наявністю в 60-70% слов’ян однієї і тієї самої мітки в Y-хромосомі (R1a1 гаплогрупа). Ці мітки є мутаціями в чоловічій статевій хромосомі. В жінок вона також присутня, але дещо в іншому зрізі. Від 45-ти до 70-ти відсотків слов’янських жителів Польщі, України, Білорусі та Росії належать саме до R1a1 гаплогрупи.

Наш рід утворився ще до того, як виникла українська, російська, польська, білоруська чи інші слов’янські мови. Тому, в межах слов’янської мовної сім’ї, ототожнення себе з родом є більш ґрунтовнішою ознакою, ніж приналежність до носіїв того чи іншого різновиду слов’янських мов.

Ми вважаємо Слов’ян єдиним народом, оскільки в основі нашої мовно-культурної спільноти лежить один конкретний рід, першопредок якого передав основній масі слов’ян досить чітку ознаку, яка зникне тільки в тому випадку, якщо слов’яни розчинять свою кров чужою, або проти нас буде вчинене всенародне винищення.

Родовими ознаками неможливо маніпулювати, їх значно важче змінити, на відміну від таких зовнішніх ознак, як мова чи громадянство. Беручи діалект за визначальну, головну ознаку ототожнення людини зі своїм народом, ми наражаємось на небезпеку безупинного подрібнення Слов’янства. Сучасні слов’янські розмовні мови є ніщо інше, як «говірки» священної мови праотців. Виділення їх в окремі підгрупи є дуже умовним. Наприклад, говірку українських і білоруських поліщуків відрізнити зможе тільки спеціаліст і те, лише тому, що в XIХ-XX століттях були складені літературні мови, які через книги, а тепер ще й ЗМІ, поступово впливали і змінювали місцеві наріччя.

За наявності великого бажання, фінансової та політичної підтримки на основі поліщуків, закарпатців, кубанців, новгородців, костромчан чи слобожан можна створити нові слов’янські нації. І це виглядає геть не смішно, бо саме таким чином слов’янство було розділене на існуючі 13 націй. Пригадаємо собі, що з початку ХХ ст. не припиняються спроби з закарпатських Русинів створити четверту східнослов’янську націю, а деякі гарячі козацькі голови оголошують себе не те, що окремим слов’янським народом, а взагалі не слов’янами – «казаками».

Тому, рідновіри розглядають Слов’ян як один єдиний народ, що складається з сотень тисяч родів та більше десяти національностей. Цей народ, в своїй більшості, має спільного першопредка, користується дуже близькими, але самодостатніми літературними мовами, витворив духовну та матеріальну культуру, яка, маючи спільне походження, все ж відрізняється від культур інших індо-європейських народів народів.

Розуміючи усе вищесказане, глибоко усвідомлюючи, що культивування мовного націоналізму веде до ще більшого розшарування слов’янства, ми вважаємо за доцільне відродження на землях наших країн слов’янської самототожности, в основі якої має бути світогляд (Слов’янська Віра) та родове походження (приналежність до білої раси).

Слов’яни являють собою єдиний народ, що походить з індоєвропейського кореня. Нинішній поділ нашого народу на 13 націй є наслідком історичних обставин, які відмінити неможливо та і не потрібно. Але, у нас достаньо здорового глузду, щоб національна свідомість не переродилась в національну гординю. Родолюб’я Слов’янське це щира любов до рідного краю, своєї країни, держави, яка поєднана з глибоким почуття всеслов’янського братерства. Слов’янство наново постає і перероджується на прадавніх конах, які навчають, що дійсними родовичами є ті, кого об’єднують Боги та Предки.

 

Держава – лик роду земного

 

Здавна слов’яни мають звичай до крайового об’єднання, відкидаючи імперські державні форми. Починаючи з VI ст. хр. ери іноземні літописці повідомляють про існування кількох Славій в різних частинах Європи – на Балканах (Берзитія, Драгувітія), в східних і західних слов’ян (Антське царство, Само, Велика Моравія, Куявія, Славія, Артанія). Одночасно, ці автори як один пишуть про те, що анти, склавини, венети, серби, хорвати є одним народом, говорять однією мовою, спільно ведуть війни проти своїх ворогів та укладають мир.

Слово „держава” походить від староруського „держати”, себто „володіти”, „утримувати”. Держава створюється родом для того, аби вберегти багатства й статки, набуті сотнями поколінь Предків. Велика Слов’янська Скупа являтиме собою світоглядну державу, що складатиметься із десятків, а можливо, й сотень національних держав (володінь). Усі слов’янські національності володіють святим правом створювати власні держави, таким чином забезпечуючи розвиток спільної культури у мирному суперництві

Існування самостійних держав в межах єдиної Скупи з одного боку забезпечує вільний розвиток усіх родових звичаїв, а з іншого гарантує безпеку усім разом через світоглядну єдність і спільну оборону.

Творячи державу, нація будує своє життя в Білому Світі. Яким є духовний лик роду, такою буде й його держава. Коли дух занедужує – держава хиріє й занепадає, коли міцний дух – стає могутньою держава. Якщо в народі занепадає державницьке мислення – це перша ознака того, що до його свідомости введено чужинську хвороботворну ідеологію. Немає жодного роду, який би добровільно і за велінням совісти віддав свою державність.

Багатства земні та небесні дані роду для того, аби він удосконалив себе й тим самим удосконалив Рода Всебога. Коли ми зрікаємося державности, се означає, що ми відмовляємось бути Онуками Дажбожими, помічниками Рода. Піддавшись народам іншим, ми спотворюємо рід земний, руйнуємо лад у тілі Всевишнього. Адже не може бути, щоб серце піддалося волі нирок чи навпаки – у кожного своя роль і своє призначення. Організм (Род) сам регулюватиме, які органи потребують оновлення з причини втрату імунітету.

Слов’янський рух є рухом державницьким. Ми підтримуємо всі благі починання наших держав, особливо в напрямку відродження духовної звичаєвости та налагодження братерських стосунків між слов’янськими країнами.

Одночасно ми бачимо і відмічаємо напрямки в політиці нинішніх керманичів, які несуть шкоду народу. Зокрема, це суспільний безлад, злиденність основної частини народу та заможність купки багатіїв; падіння рівня освіченості слов’ян; нехтування звичаєвими нормами виховання молоді; споювання народу та байдужість до проповідування тілесної і духовної розпусти через ЗМІ; поклоніння чужій духовності та замовчування багатющого Відичного звичаю слов’ян; утиск Слов’янської Віри та нехтування правами рідновірів.

Тому, язичники вважають за потрібне правовим, законним шляхом змінити ситуацію в слов’янських країнах. Ці зміни повинні буди здійснені самим народом і тільки в межах Основного Закону - Конституції.

Найперше – зміна системи влади, замість існуючих трьох гілок, повинні діяти п’ять: духовна, світоглядна (ідеологічна), законодавча, виконавча та судова. Також повинна бути проведена адміністративна реформа, замість 4-рівневої сходоверші (місцева громада – районний центр – обласний центр – республіканський центр), має бути створена 3-рівнева (місцева громада – крайовий город – столичний город).

Найкращою формою правління вважаємо таку де на чолі держави стоїть виборний Князь (Гетьман). Але виборче право повинні мають ті слов’яни, що народили та виховують, чи взяли на виховання і утримання, дітей. Відмова від виконання батьківських обов’язків тягне за собою позбавлення виборчого права. Земля знаходиться у власності народу і не може бути предметом торгівлі, безпосереднє володіння землею здійснює той хто її обробляє, облагороджує чи доглядає. Повнота виконавчої влади має бути передана на місця, із загальнодержавних урядових установ виправданим для існування є управи оборони, освіти та зборів.

Слов’янська Рідна Віра, це духовна спільність Слов’ян, яка з повагою і шаною ставиться до законно встановлених урядів слов’янських країн. Всі добрі починання державотворців, що посилюють братерство, духовність і суспільну справедливість, благословенні слов’янськими язичниками. Одночасно, сам кладоряд (система) держави повинен бути суттєво переосмислений та змінений, в напрямку до передання влади місцевим громадам.

 

Мова і язичництво

 

В декого може скластись хибне враження, що мова має якесь упосліджене, вторинне чи третинне значення в язичництві. Особливо гострого осуду наша книга може зазнати зі сторони націоналістів, - адже ми зазначили, що мова не може бути головний елементом нашої ідентичності. Жару у вогонь піддає той факт,що в Росії створена громадська думка, ніби українська мова – це штучний витвір, за допомогою якого витісняється і знищується в Україні мова російська. Натомість в Україні створена думка, що російська мова сама по собі несе загрозу українській.

Треба погодитися, що ці думки не позбавлені істини, адже справді в східній та південній Україні велась просто безглузда мовна політика, яке не тільки не привертала слов’ян до мови своїх Прабатьків, а створила середовище неприйняття всього українського. З іншого боку, дійсно, саме через російську мову приходить в Україну обездушена масова культура, а на Кубані та Ростовщині відверто задавлена козацька говірка.

Одночасно, забувається, що саме українська та білоруська мови зберегли те безцінне багатство барвистости та співучости мови Давньої Руси, які втратила сучасна російська мова. Забувається і те, що такі подвижники української культури, як І.Котляревський, Т.Шевченко, П.Куліш та багато інших не вважали писемну російську мову ворожою, писали нею значну частину або й більшість своїх творів. Російська мова, яка творилася не тільки росіянами, а й українцями та білорусами, використовувалася в спільній писемній традиції. Давніше цю роль виконувала мова старослов’янська.

Писемна російська мова складена на основі говірок Північної Руси і не може бути зразком, чи обов’язковою розмовною мовою для всіх слов’ян. Намагання підігнати українську та білоруську під російський зразок завдало значної шкоди неповторности перших, а російська в Україні та Білорусі стала нічим іншим як «шокаючо-гакаючим» суржиком.

Становлення слов’ян проходило у Вісло-Дніпровському межиріччі. Відповідно тут збереглася найбільша кількість спільних для різних слов’ян мовних ознак, найбільше стародавніх ознак. Зокрема, говірки Полісся. Відповідно, українська та білоруська, особливо з використанням місцевих говірок є свого роду "лінгва франко" для слов’ян. Поліські наріччя в цьому відношенні найкращі! Полісся це центр слов’янського мовного простору. Сюди входить словацька, українська і білоруська мови. А російська, польська та особливо чеська і південнослов’янські мови знаходяться на узбіччі. Саме тому українці і білоруси розуміють інші слов’янські мови краще ніж інші слов’яни нашу мову.

Виходячи зі сказано, ми вважаємо, що українська та білоруська мови повинні бути всесторонньо захищені та мати повноцінний державний чин. Ці мови повинні захищатися від латинізації, німчизни та новітньої американізації. Останнє, не менше, а можливо й найбільше, стосується російської мови. Поряд з тим, російська писемна мова має усі права для того, аби продовжувати бути мовою спільної писемної традиції (яка не виключає, а передбачає розвиток української та білоруської писемности), мовою міжслов’янських з’їздів, зборів та нарад, а на світовому рівні, вона залишається мовою міжнародного спілкування. Одночасно, підняття питання про двомовність України вважаємо таким, що нагнітає протистояння і ворожнечу між слов’янами, тому засуджується нами.

Надзвичайно корисним і вкрай необхідним для становлення Слов’янської Віри є відродження священної мови Праотців. Але допоки язичники не здійснили її повноцінного відродження, в обрядах Слов’янської Віри використовуватимуться усі родові мови слов’ян. В обрядодіянні перехід на священну мову Праотців можливий тоді, коли вона буде вивчена і опанована слов’янами, тобто, як ми вище писали, стане зрозумілою і лягатиме на серце. Адже обряд має бути ясним і зрозумілим для людини, всі його елементи повинні відчуватись і серцем, і розумом.

Відтак, ми вважаємо, що особливу увагу слов’янським язичникам потрібно звернути на вивчення та осягнення духовного змісту власних мов, відродженням священної мови Праотців, яка є мовою обряду та спільної духовної традиції. Допоки вона не вивчена та не відтворена в повному обсязі, мовою обряду є усі мови слов’янських родів.

В старослов’янські на означення того, що ми нині звемо мовою існувало слово «язык», користуючиьс цим старим значенням дозволимо собі сказати, що язичництва без «языка» бути не може, бо сааме через мову язичник вословлює своє світовідчуття, спілкується з Богами і духами. «Язык», мова – найбільша магічна зброя рідно віра, правильно використовуючи яку ми можемо ладувати особисте і родове життя.

Рід і Рідна Віра

 

Рід руський здавна живе на своїй, вкраяній Богами землі – Русі Світлій. Скільки сягають у глиб академічні знання про минувшину, стільки можемо знайти матеріяльних підтверджень перебування тут наших предків. У старовину наші племена не раз мандрував у різні боки Євразії, тому ще в XV ст. хр. е. в Новгороді мешкали русини, в XVI ст. русини згадуються в Литві. Тому, сьогодні ті слов’яни, що чують в собі кров і дух предків, відроджують свою чисту мову, єднаються в громадах Рідної Віри.

Рідна Віра – то духовний всесвіт і духовна спільнота рідновірів, яка постала, аби витворити на основі слов’янських національностей (що плоть від плоті та дух від духу нащадки давніх слов’ян) великий і могутній Рід Славних. Ми прийшли, аби повернути роду його забуте ім’я, а відтак відродити могутню Славу і Честь! І ми вирушаємо в путь з Богами, вони наша опора і надія, вони наша кров. Русини ж – суть прояв Богів Рідних у Світі Білому.

Рід наш, що є родом волхвівським, має в собі усі стани: відаючих, витязів, господарів та працівників. Працівники та Господарі – то ступні, ноги та внутрішні органи роду, вої – руки та серце, волхви – голова.

Всяка будівля має скріплюватись розчином, цементом. Він робить будівлю стійкою і міцною, скріплює різні частини, поєднує їх. Цементом (духом) родового храму русинів є слов’янське язичництво, рідна віра.

Повсякчас волхви, відуни та жерці, зміцнюючи роди слав’янські, стояли, стоять і стоятимуть поміж родів. Себто, вони завше турбуватимуться найперше про мир між родами слав’янськими, а рівно й про духовне здоров’я кожного слов’янського роду. Волхви завжди влагоджували суперечки між родами й племенами, научали витязів захищати добро народу, не шкодити іншим слов’янам, берегти Скупу Слов’янську.

 

ВІРОЗНАВСТВО

Віра Предків

 

Предвічний Бог наділив кожен народ особливим призначенням, тому пізнаючи Всевишнього, кожен рід пізнає світ через свою рідну віру, язичництво. Вона є його духовною основою і втіленням Вищого Покликання. Родова (Рідна) Віра є вічним і незнищенним Божим даром, дороговказом до вищого буття. Вона існує у народі вічно і незмінно, змінюватись можуть лише її зовнішні форми - особливості назви обрядів, тлумачення вірознавчих понять, самоусвідомлення її носіїв, але внутрішня суть залишається недоторканною. Для того, щоб вона була змінена, необхідні сотні тисяч років, протягом яких відбувається перевтілення Духу певного народу. Тоді весь народ завдяки своїм земним діянням підіймається або опускається на певний рівень у Божественній сходоверші (ієрархії) та отримує інше покликання.

З часу усвідомлення себе слов’янами, ми розвиваємо свій звичай – Слов’янську Рідну Віру. Наша Віра - це відання, знання про сутність Всесвіту і закони, за якими він побудований. Ці знання дозволяють вдосконалювати душу і тіло кожного слов’янина, даючи йому душевну рівновагу, радість і щастя. Рідна Віра і душа нашого роду єдині, наші Рідні Боги живуть у нас, а ми - в них. Будучи природною за своєю суттю, Слов’янська Рідна Віра розвивається по колосварзі (спіралі), маючи часи найвищого розвитку і занепаду, подібно до того як на Купала (літній сонцекрес) Сонце в найвищій точці, а на Коляду (зимовий сонцекрес) - в найнижчій. Після нижньої точки вона разом із поглибленням самоусвідомлення переходить у нову, вищу якість і проявляється у ще більшій силі, знаннях і вміннях, які ми отримуємо від Рідних Богів.

Ідея смерти і воскресіння (відродження у новій вищій якості) Бога, Природи, Людини, Звичаю є основою родової Віри-Віди слов’янського народу. Це коло вічного відродження ми можемо бачити на прикладі Сонця-Дажбога, який народжується як Божич і символічно „вмирає”, як Корочун. Так само і Священний Звичай слов’ян живе вічно, символічно „вмираючи” (стаючи прихованим) і народжуючись оновленим на новому рівні розвитку народу.

Ми є Онуки Дажбожі! Наша Слов’янська Рідна Віра була започаткована Рідними Богами на небесах і явлена через просвітлених людей на землі, отже, вона не може бути зруйнована чи якось реформована. Віра-Відання, Священний Звичай – поняття предвічне і Божественне, надлюдське, яке не вписується у межі тілесного світу. Це шлях до найвищої досконалости, до Бога. Людина - це істота, яка лише йде до досконалости, тому її мислення схильне догматизуватись і костеніти. Протягом свого розвитку вона схильна накопичувати „зовнішні прояви” Віри-Відання, втрачаючи її внутрішню священну суть та розуміння Правди - справжній зв'язок із Всевишнім. Тому час від часу відбувається очищення-переродження Родової Віри та духу її носіїв.

Протягом життя однієї людини подібні переходи відбуваються в обрядах вікових посвят, а в житті нашого народу – у кругових змінах суспільної свідомості, під час яких Священна Віра-Звичай розвивається і занепадає, перероджується та знову відновлюється у своїй Вселенській могутності. Ці багатотисячолітні кола розуміються нами як велетенська Доба, яка має у собі Світанок, Полудень, Сутінки, Ніч Богів. У несприятливу пору, Ніч Богів, розуміння (відання) Правди зводиться до найменшого, але пряма священна спадковість Віри-Відання ніколи не втрачається. Завдяки спадкоємній передачі з роду в рід дару віданняязичництво живе вічно і буде жити доти, поки живий рід наш і буде на те воля Всевишнього.

Язичництво та інші віри

 

Джерело життя єдине, а рік життя багато! Споглядаючи на нашу землю, ми бачимо її в багатоманітності і багатобарвності. Володіючи цілісним світоглядом, язичник усвідомлює і завжди розуміє, що ця різнобарвність має єдине джерело. Рік багато, але богиня води єдина! Ріки, озера та ставки то є прояви Богині нашої. Покон Рода Всевишнього, духовне вчення Родового Вогнища СРВ, стверджує непорушну богословську істину: „Усе Родом об’єднане і в Роді перебуває”.

Людству відомо три лики прояву віросповідання (зв’язку з Богами): природне світобачення, релігія страждання та релігія упокорення.

Природне світобачення своєю появою завдячує Богам, які передали її людям через многих просвітлених людей, вона існує поза книгами та одкровеннями (хоча може висловлюватись через них), її носієм є певний народ. Її духовні провідники в пізнанні всесвіту не відкидають жодного способу і використовують містичні, магічні та наукові засоби.

Для природного світогляду важлива наявність ланцюга спадкоємності, яка може йти через спадковість душ (втілення душі волхва), або духовне передання (посвяту від Учителя). У першому випадку, особа визнається слов’янами відаючою за плодами своїх діянь, магічними та містичними здібностями, отриманими як одкровення душі, пригадування минулого досвіду. Перевтілені душі волхвів, як вогники у темряві, притягують до себе учнів і створюю духовні школи. Нерідкі випадки коли їх народження відбувається в сім’ян знахарів, цілителів, шанованих господарів, визначних витязів, вчених мужів чи священників, щоб надати розуму нової сосбистості максимум структурованості, підготувати до здійснення великого призначення. Такі душі стають радетелями, тобто стовпами оновлення, поглиблення і переосмислення язичницької традиції, обороняючи її віковічні принципи.

Язичництво (природне світобачення), розвиваючись безкінечно довго, володіє вченням про колообіг (циклічність) буття; походження життя; кровно-духовну єдність людей та Богів; єдність та множинність Бога; нерозривність минулого, сучасного, майбутнього; людину як частину природи; перевтілення людських душ; сходовершу (ієрархію) станів, як якісно відмінний рівень розвитку душі та усвідомлення відповідальности в явному та потойбічному світах. Природне світобачення має священні писання, які вважаються збіркою родових знань, що не піддаються реформуванню. З Рідної Віри ніколи і нічого не відкидається, вона лише поповнюється новими знаннями (віданням), які дарують боги через містичні, магічні та наукові пошуки духовних провідників. Тому, язичництво постійно розвивається. Так, наприклад, укладачем чотирьох індо-арійських вед вважається В’язадева, який диктував їх Богу Ганешу. Але, пурани (стародавні індійські оповідання) зазначают, що В’язадевів було щонайменше двадцять, які в різні історичні періоди приходили на землю. Аби розкрити індусам нову грань язичництва.

Натомість, релігія страждання ґрунтується на таких складниках: наголошення на виключній істинності своїх знань; володінні „словом Божим”, що передане конкретній людині в завершеній формі; вчення про гріховність людства; лінійність розвитку буття; відчуженість людини від божественного (кара від Бога за гріх); роздвоєність світу (Бог-Диявол, Добро-Зло); останній суд; нетерпиме однобожжя; сходовершу (ієрархію), як різний рівень привілей та переваг. Такі релігії мають одну чи кілька „святих книг”, що вважаються писанням самого Бога, які ні вкорочувати, ні доповнювати не можна (хоча, як правило, вони і доповнювались, і вкорочувались). Цей підхід може бути корисний лише протягом певного часу, а далі, як показує досвід, настає момент, завмирання, або релігія страждання з’єднується з язичництвом і стає двоєвір’ям.

Для релігій страждання важливим компонентом є утримання людей за допомогою почуття провони і недосконалости. Через «святі книги» чи інші повчання, до людини доноситься думка про її неспроможність впливати ні на що, як в особистому житті, так і в бутті всесвіту. Все і всі перебувають, за цими вченнями, у цілковитій владі Бога, який утримує всесвіт не завдяки непорушній Правді (законам буття), а особистим контролем над долею усіх душ. Покора божій волі, яка дуже часто є рішеннями кокретних людей, визначається найбільшою святістю, відтак оновлення і перетворення в межах релігії страждання вкрай болючі або ростягуються на цілі століття.

Через хибні твердження виключної істинності свого віровчення ці релігії породжують глибинні душевні страждання людей. Ці страждання виникають, як наслідок неподоланого протиріччя між догмою про істинність тільки однієї релігії та існуванням тисяч інших віровчень. Ці страждання виникають, як результат гордині, викликаної хибним уявленням про належність до обраних Богом людей, що сповідують єдиноістинну віру. Ці страждання вникають через хибне уявлення про неможливість змінити життя на краще, по причині існування непідвласних людині, а в певних ситуаціях і Богу, «диявольських сил».

Релігія упокорення, має свої притаманні особливості, це вчення про гріховність пануючої віри, про спотворення нею „Слова Божого”; про нове тлумачення „Слова Божого” новим „останнім” пророком, подекуди в новій „святій книзі” чи нововинайденому розділі; про близьке наближення „кінця світу”. В житті проявляється тоталітарністю (намаганням контролювати усі без виключення сфери життя віруючого); жорстким втручання в родинне життя, включно до регламентації подружньої пари, кількості та часу народження дітей; жорстким контролем фінансових статків прихожан (складання заповітів та дарчих на користь церкви); руйнування природного стану душі та духу людини (залякування, гіпноз, «кодування»); вилучення віруючого з суспільного, громадського, к<