Духовні провідники і Духовні вчителі

 

Розуміння духовного провідництва та духовного учительства хоча й близькі, але не тотожні. Духовне провідництво – це, власне, природжене покликання, дар людини, який вона отримала як результат вдосконалення душі.

Бути духовними провідником означає бачити світло рода в усьому і йти до нього, постійно перебуваючи в його промінні, нести в собі та дарувати іншим навики взаємодії з ним. Духовним провідником є волхв, відун чи жрець, що пройшов посвяту в духовного учителя й сам став на шлях учительства.

Учительство розпочинається в кожної людини у свій час, але головний принцип один: духовний вчитель завжди сам є учнем. Кожен, хто стає на стежу духовного учнівства, що приведе до учительства, мусить пам’ятати: учитель – це лише брама до духовного розвитку людини, але рідко кому вдається досягти вершин духовности, оминувши цю браму.

Духовне учнівство розпочинається з того, що людина ладнає і заспокоює себе, вчиться доброчинности та послуху, даруванню любови. Бо людина непідготовлена, роздратована та неладна може використати великі знання на шкоду собі, чи (що найгірше) іншим.

Духовний вчитель – це людина, що, пройшовши шлях духовного навчання, побачила свої світлі та темні сторони, пізнала їх та стала внутрішньо цілісною. В нашому розумінні вчитель – це „гора”, людина, яка, осягнувши відповідні знання, через духовні посвяти з’єдналась із Богами, досягнула значних висот пізнання всесвіту. Досконалий Учитель є цілісним не лише внутрішньо, але й зовнішньо, тобто, він має свою половину, одружений. Лише наша протилежність, якою є дружина чи муж, творить повноту і цілісність.

Духовне учительство та учнівство проходить послідовно такі рубежі:

1) послух – для людей, що знаходяться на початковому рівні самоусвідомлення та духовного розвитку. Лише такі стосунки дозволяють душі піднятись на вищі щаблі й позбавитись нижчих прагнень. Послух пройшов кожен з нас. Найперше, від наших родителів, над нашими родителями є суспільство, а над суспільством природа. Цей етап учительства є невід’ємною складовою розвитку душі. Послух дозволяє поглибити доброчинність, любов та утвердитись на шляху справедливости.

Аби пізнати себе глибше, Боги розділи перших безстатевих істот та примусили нас все життя шукати свою половину. Віднайшовши її, ми виходимо на наступний рубіж нашого учнівства.

Не пройшовши етапу послуху, людина ніколи не зможе осягнути більш високих форм свідомости, навіть тілесно людина до цього не готова. Таких завжди тягтиме на збурення, протидію, неврівноваженість, свою думку вони цінуватимуть над усе, а свій куций досвід вони ставитимуть над знання інших. Для них кожен новий урок – це ніби осягнення найвищої істини, бо вони не володіють цілісністю сприйняття. Тому ці люди часто змінюють вчителів, змінюють свої уподобання, від фанатизму одного вчення переходять до фанатизму іншого, вони не здатні осягнути, що істина багатогранна.

2) діяння – для тих, які пройшли послух і став самодостатнім творцем тілесних і духовних багатств. Діяння це стан коли не навчають, що робити, на відміну від послуху. Тут людина відає, що робити, її прагнення – навчитись виконувати своє призначення якнайкраще. Учні діяння – це люди, що шукають можливостей, а не причин. Учнівство проходить через власні справи, їх вирішення та вдосконалення. В стосунках Діяння виникає питання „як зробити краще”, а не „скажіть же, що мені робити”.

3) научіння – для тих, хто опанував звичай і навчається через навчання інших. Це сфера стосунків, коли ми знаходимось у повній рівності та повазі особистости один одного. Научіння дозволяє нам стати на одну сходинку зі своїм Учителем та осягнути сутність Єдиного Учителя – Рода Всебога. На цій сходинці ми повністю поринаємо в Світло Рода, тобто, стаємо Досконалими Учителями. Лише досконалий Духовний провідник може бути досконалим Духовними учителем.

Духовне Учительство

 

Слов’янська Рідна Віра, як і кожне явище, має свою зовнішню і внутрішню суть. Зовнішньо вона проявляється в різноманітних звичаєвих обрядах і священнодійствах. Внутрішню її суть складає горіння Відогню в душах відаючих людей. Ці вогники складають єдине полум’я язичництва. Вогонь Віри Предків невгасимо підтримується тисячами поколінь через усну передачу від батька до сина, від вчителя до учня, через народні звичаї та традиції.

Прагнучи пізнати сутність буття і досконало з’єднатися з Богом, людина може протягом усього свого життя шукати Істину і так її й не знайти. Для того, щоб зрозуміти, що знаходиться глибше очевидних речей, потрібно, щоб допоміг хтось, чиї знання набагато вищі за наші. Подібно тому, що маленька дитина ніколи не вирішить складної математичної задачі без допомоги і пояснень дорослих.

Род, як досконалий Вчитель усього живого, явив свою волю через Сварога і Ладу, передавши слов’янам усвідомлення власного призначення. Від того часу волхви, носії внутрішнього духу язичництва, передають нащадкам Божественну мудрість, через посвяти налаштовуючи своїх учнів на бриніння Світла Рода.

Отже, істинний духовний розвиток – це не просто пошук духовних істин у різноманітних окультних книжках, це навчання у досвідченого вчителя, носія духовної традиції, приклад якого надихає до висот досконалости.

Кожен рідновір, якого завели в глухий кут труднощі самоусвідомлення і тілесного життя, має можливість обрядово отримати знання та допомогу під час священодії Ладування. Найкращий шлях – це пізнавання Істини під проводом духовного вчителя.

Язичник отримує духовного вчителя під час обряду радення (нині він складає частину обряду ім’янаречення, у повнолітніх слов’ян). Тому, до ім’янаречення слід підходити надзвичайно виважено, будучи переконаним в своєму духовному виборі, бо змінити духовного батька не є можливо (так само як неможливо змінити родителів). Учитель стає для рідновіра другим батьком, духовним батьком. Отримавши знання від вчителя, людина (до якої варни вона б не належала) стає двічі народженою, тобто, народженою тілесно (кровним батьком) і духовно (духовним батьком).

Як вода тече з вищого рівня на нижчий, так вишня мудрість Богів сходить у кожному народі по суспільних станах. Вищі стани навчають нижчі, та незалежно від станів усі в роді є побратимами і посестрами, бо отримують внутрішні знання про Богів і світ свого роду – від вчителя до учня.

За допомогою посвяти вчитель налаштовує учня на бриніння Світла Рода і таким чином відкриває у ньому нову духовну якість – дар відання. Тобто, відкривається здатність осягати божі знання безпосередньо з самого його джерела – від Богів.

Таким чином, кожний учень духовно пов’язаний не тільки зі своїм учителем, але й з духовним учителем свого духовного вчителя й так далі. У Слов’янській Рідній Вірі прийнято вважати, що завдяки тому, що цей процес неперерваний (завдяки перевтіленню або прямому переданню), через повчання сучасних волхвів говорять всі попередні волхви, Боги і сам Род.

Такий спосіб гарантує точність передачі знання за рахунок особливих вимог, які висуваються до людей, що приймають участь у передачі відання. Духовний учитель має навчати праведности власним прикладом, бути людиною високих особистих якостей, не прив'язаним до егоїстичної насолоди чи корисливих інтересів. Вчитель повинен бути господарем своїх відчуттів, а не їхнім невільником. Навчання духовного вчителя завжди повинно співпадати з тим, що вчили попередні вчителі.

Віра в учителя – найбільш важлива умова для того, щоб людина могла одержати посвяту в учні. Учень має поважно слухати і виконувати усі вказівки вчителя, навчаючись у нього. Учень, який став на шлях духовного служіння Роду і прагне стати духовним провідником, повинен цілком віддати себе служінню вчителю (Богам, роду та Вітчизні), зробити його настанови справою свого життя, підкоривши цьому свої тіло й розум. Лише так можна досягнути успіху у волхвівській науці.

У свою чергу, і волхв повинен зі смиренністю виконувати свої обов'язки служителя Рода й свого вчителя в ланцюзі учнівської наступности. Той, хто задовольняє свого вчителя самовідданою працею над своєю душею і тілом, щиро йому служить та дійсно розуміє суть язичництва, одержує посвяту у варну відаючих, може стати Жерцем, Відуном, а згодом і Волхвом. Відаючим називають освічену людину, що гідна навчати інших. Незалежно від своєї варни, кожна людина через працю над своєю Душею, Духом і Тілом може стати просвітленою.

Кожен може піднятися до висот пізнання, якщо одержить відповідне навчання і виховання. Найважливіші якості учня – це віра, бажання навчатися і виконувати приписи учителя. Якщо учень виконує наставляння, почуті ним від духовного вчителя, він обов’язково досягне вищого щабля досконалости.

Волхви

 

Наближається дивовижні часи, часи змін та переродженя багатьох душ і народів. Ці часи супроводжуються погодними, природними та суспільно-державними перетвореннями. Основною причиною змін клімату є тривале перебування на одній лінії центрів сонця, місяця і землі. З 1996 р по 2083 р. ця подія відбуватиметься в середньому кожні 6 років і припадатиме на точку весни (рівнодення) або сусідні дні.

Спалахування наднових зірок призводить до зникнення магнітного поля Землі й проникненням космічної радіації. Нинішнє руйнування озонового щита є підтвердженням сказаного. Одночасно, внаслідок збігу космічних процесів з сейсмічними, відбуваються численні буревії, землетруси, виверження вулканів. Це призводить до виходу на поверхню Землі з її надр радіоактивних елементів. Відповідно, космічна та земна радіація викликають значні зміни в живих організмах, у тому числі й мутації; внаслідок цього на рубежі епох змінюються генотипи, що сприяє утворенню нових людських родів.

Безпосередньо зараз на території Руси та прилеглих землях відбувається творення нового роду, визначною особливістю представників якого є здатність до більш якісної самоорґанізації та використання своїх внутрішніх духовних задатків, так званих надприродних здібностей.

Основою нового роду є волхви, перевтілені душі древніх магів та мудреців, нащадки знахарських родів, що берегли лінію передачі знань із покоління в покоління. Волхви є носіями знань певного рівня і визнають багатогранність істини, шанують та поважають усіх сповідників язичництва на величезних теренах Євразії, від Ірландії до Курильських островів. Ми несемо відання про верховну сутність Бога – Рода та його численні втілення і прояви – Рідних Богів, які суть єдині у Великому Триглаві. Ми научаємо слов’ян відновити єдність з Родом через Любов та Справедливість, через славлення і спілкування з Богами, несення Світла у спотворений Ніччю Богів Всесвіт, творення Справедливості на просторах Землі.

Кумири та чури

 

Споконвіку людина має природну схильність відображати в рукотворних образах те, що бачить та відчуває. Мистецтво, культура ошляхетнює людину, робить її відчуття тоншими і чуйнішими. Відображуючи свою духовність в мистецтві, народи розвивають світоглядні уявлення та роблять їх доступнішими, ближчими суспільству. У відображені Всесвіту не можна встановити якихось обмежень чи кордонів, навпаки, чим глибше мистецьке проникнення творця в особистість Бога чи Предка, тим правдивішим буде зображення.

Рід земний – це відображення Роду Небесного у яві, ми кровні та духовні нащадки наших Богів, саме тому ми споконвіку точили, різьбили та малювали образи наших небесних предків. Таким чином ми зберігали пам’ять про себе, про свій рід, творили майбуття.

Наші Боги не ховають свої лики за вогняними кущами чи хмарами. Кожен, хто бажає їх узріти, нехай оглянеться довкола, бо усе суще є їх прояв. Хай подивиться на Київ з висоти пташиного лету, хай погляне на тисячі мамаїв, а в крайньому разі можна поглянути у дзеркало.

Ще в прадавні часи в Русинів склались певні правила зображення Богів та Предків, завдяки яким відображався наш родовий характер, виявлялась наша осібність. Найперше, кумир та чур це точені з каменю або різьблені з дерева лики Рідних Богів.

Кумир – це образ Небесного Бога із Вишнього Світу. Кумири зображаються в три рівні, вони відтворюють в собі цілісність, поєднання трьох світів – Вишнього, Білого та Іншого. У верхньому ярусі завжди розміщується лик Бога (в повний зріст або до пояса), середній ярус відображає прояв Бога (його рослинний, тваринний чи інший природний лик), нижній ярус наповнений викарбуваними знаками Бога (блискавки, зірки, сварги тощо).

Як матеріял для виготовлення використовується камінь (переважно вапняк) та дерево (дуб, бук, ясень, кедр). Кумир ставиться на капищі чи святилищі, або на покуті в хаті (звичайно, все залежить від розміру). На капищі чи святилищі його встановлюють у східному напрямку від центрального вогню-жертовника або ж навпроти кожного вогнища на колоподібному капищі.

Чури зображали лики предків, інколи вони робились за подобою глави роду. Різьбились у повний зріст. Використовувались ті ж породи дерева, що й для кумирів. Чури стоять на покуті по правий та лівий бік від кумирів.

Суть поклоніння Кумирам і Чурам полягає у тому, що скульптурні зображення Бога є одним з Його проявів у цьому світі. Язичники ввжають, що Род проявляється у цьому світі не лише у Живих Богах, але й в Образах Богів (зображеннях). Усі образи Богів проходять обряд освячення, який їх одухотворює і встановлює через Образи прямий зв'язок з Вищим Світом.

Пам’ятаймо! Славлення Богів і Предків та поклоніння їх Образам є невід'ємною частиною шанування Рода.

 

Святилища, капища та храми

 

У сучасному рідновірстві є кілька видів священних місць ушанування Богів і Предків. Найперше – це святилища та капища. Вони вирізняються одна від одної, оскільки призначення їхнє в громадах різне.

Святилище – місце вшанування Богів, що знаходиться вдалечині від поселень, поза межами поселення. Святилище присвячується одному з Богів, або ж групі богів. Слово „святилище” походить від праіндоєвропейського „светана”, що означає „світле”, „світлиця”.

Там може постійно знаходиться відаючий, що опікується священним місцем. На святилищі обряди проводяться значно рідше, ніж на капищі. Ці обряди присвячуються великим святам або ж значним подіям в житті родів. Святилища розташовуються в лісах, на горах, у гаях, біля злиття рік, на островах. Місце зведення святилища вказується самими Богами, тому перед його спорудженням волхви проводять великий обряд Славби.

Святилище зводиться у формі зірки: вісім вогнів-жертовників по колу навколо дев’ятого, що посередині. У східній частині від зорі, ликом на захід, встановлюється кумир або ж чур (якщо святилище родове). Вхід у святилище розташовується із Заходу у вигляді символічної брами. Там же, з західного боку, розташовуються хороми для братчини, ночівлі рідновірів, проведення віче, збереження священного утвору. Тут люд готується до обрядів, приймає страву та відпочиває.

Капище – місце вшанування Богів, яке знаходиться в межах поселення чи на його околиці. На відміну від святилища, на капищі обряди проводяться постійно, особливо у літню пору. Зокрема, тут здійснюються обряди що недільного славлення, вінчання, ім’янаречення та вікові посвяти. Слово „капище” походить від староруського „капь”, що означало „зображення Бога”, звідси відоме нам сьогодні слово „каплиця”.

Як і святилище, капище має круглу форму (інколи яйцеподібну), але не обов’язково зірки. В центрі капища встановлюється кумир або чур ликом на Захід. Із заходу на невеликій відстані від кумира споруджується вогонь-жертовник. Вхід на капище також із західного боку. Розмір (площа) як капища, так і святилища визначається за потребами й можливостями громади. Капище бажано зводити або в уже існуючих паркових зонах, або ж насаджувати дерева довкола священного місця.

Святила та капища, залежно від доцільности, можна огороджувати частоколом, ровом чи валом. Так почасти робили наші предки, особливо в часи лихоліття.

Поряд з тим, предки зводили й храми. Язичницькі храми є одним з видів священних місць. Вони будуються на капищах, рідше святилищах. Храми зводяться для того, аби утримувати на землі та обдаровувати людей силою й снагою Рідних Богів, конкретного Бога, якому присвячений храм.

Є різні види храмів. Храм роду (малий храм): його основа (фундамент) має людиноподібний вигляд, так як будували в часи Антського царства. Посередині храму викладається яйцеподібний вогонь-жертовник, що символізує зародження життя. В главі ставиться кумир чи чур. Вхід у храм – із західного боку, лик Бога обернутий на захід, поверх позад нього обов’язково повинне бути якнайбільше вікно, так аби вранішнє сонце освітлювало храм і верхівку кумира (чура).

Соборний храм: основа викладається у вигляді рівностороннього хреста. Рівно посередині хреста викладається кам’яний жертовник-требище, де в разі потреби може розпалюватися вогнище. Вхід у храм розташовується з Заходу, в цій частині пелюстки-хреста стоять кумири Велеса та Макоші, відповідно одесную (праворуч) та ошую (ліворуч). В північно-західній частині ставиться малий жертовник для вогнів (свічок), що розпалюються за упокій душ Предків. Ставиться він там, оскільки це місце відповідає в Річному Колі (що символізує собою хрест) часу Велеса, передріздвяним дням - найтемнішій частині Кола, найнижчій точці Сонця-Дажбога. В північній стороні ставиться кумирниця Богам зими – Мороку, Марені, уособленню темних сил. В північно-східній стороні – малий жертовник за продовження роду. Ставиться там, оскільки це місце в Річному Колі відповідає часу Лелі та Ярила – Богів, що є джерелом продовження роду. Східна пелюстка (частина хреста) відділяється брамою арочного типу, на якій зображаються події з минулого нашого роду. За аркою встановлюється кумир Рода-Породителя. Кумир у будні заслонений рушниками-гардинами, а відкривається на свята та під час славлення чи інших обрядів, які того потребують. У південно-східній частині стоїть малий жертовник, де палають вогні (свічки) усім Богам. Ставиться там, оскільки відповідає в Річному Колі часу Живи та Дажбога, себто Силі Світла Рода та очисного вогню віри – найвищій точці сонця. Південна пелюстка (частина хреста) присвячується Богам творцям: Сварогу та Ладі, там стоять їхні образи (кумири). В південно-західній частині храму ставиться малий жертовник для вогнів (свічок) за багатство роду. Ставиться там, оскільки це місце відповідає в Річному Колі часу Світовита – втіленню духовно-тілесних благ та статків.

Загалом храм відображає собою образ світоустрою: західна пелюстка – Той Світ, північна та південна – Білий Світ, східна – Вишній Світ.

 

Слави, молитви, замовляння

 

Є кілька видів спілкування з Богами: думкою, дією та словом. Спілкування словом – це слави, молитви і замовляння. Мова та слова – це засіб втілення думки наяву, слово таке саме матеріальне, як і дія. Тому, коли в своїх словах до Богів ми визнаємо себе немічними, рабами, кволими, ми такими стаємо в дійсності.

Слава – це прославлення світлих якостей Богів. У славах ми вшановуємо Богів і Предків, возвеличуючи їх, бо тим самим творимо велич роду земного. Маємо різні слави: вранішні, вечірні, до страви, перед сном, на почин справи та ін.

 

Славимо Сварога, коваля небесного, і Дажбога, діда нашого, що сяє у небі промінням життєдайним, і Перуна, що по стезі правій всяку душу веде, славимо Стрибога, великого Бога, він бо звізди і сонце тримає у безодні, і бога Ладо славимо ми, який дає лад родинний і спокій душі. Огнебога прославляємо щодня, він бо тіла і душі очищає, і Ярила славимо, який Матір-Землю снагою наповнює. Шануємо навок, водяників і лісовиків, і домовиків, і Сварог ними усіма править! Його подих то життя наше! Слава Сварогу, великому Богу!

Слово „молитва” походить від старослов’янського „молити”, яке в свою чергу від загальноорійського „meldh” - „промовляти ритуальні слова”. Тобто молитва – це розмова людини з Рідними Богами, особисте спілкування із Родом. Молитва може створюватись кожним язичником за покликом душі, це бесіда з Небесними Родителями, у якій він розповідає про свої радощі і негаразди.

 

Боги мої, Предки світлі і трисвітлі! Русь Велика - Вітчизна мила! Сонце предковічне огортає променями землю рідну. Макоша матінка тче ниті Долі, Дана охопила руками землю, чорну, мов тло одвічного Дива. Я йду стезею Прави до брами Іру з Прадідами воєдино. Перун веде мене у Вічність безсмертного Роду. Чує душа голос Предків у посвисті вітрів Стрибожих, і єсть то велике Коло явлення Родів Слав’янських, Коло вічне і незнищенне, безсмертне, мов Віра моя, Тверде, як Олатир-Камінь!

Замовляння – це використання чарівної сили слова і звуку, аби здійснити світлу дію. В традиційній слов’янській культурі, це найбільш поширений спосіб спілкування з духовним світом. В замовляннях ми закликаємо силу духів охороняти якусь людину, справу чи подію, що цього потребує. Замовляння виконується в особливому стані. Одне замовляння робиться на порозі дому, інше в полі, одне на захід сонця, інше на схід, ще інше на місяць тощо. В замовляннях, ми також, відганяємо лихі духи хвороб, знімаємо поробляння, відпускаємо присушки.

Замовляння – це не молитва, а прояв сили людини, змушування духів, аби вони допомогли здійснити те, чого ми потребуємо. Сила замовляння визначається не лише словами, але й посиленням людиною душевної снаги, її переконаністю, чистотою помислів. Зосередження свідомости, спрямування сили переконання викликає здійснення наказу у світі духів. Потім ця снага перетворюється в силу тілесного світу та виконує здійснені людиною чари.

 

Встану, умиюсь, благословляючись, піду з дверей у двері, з воріт у ворота, в чистеє поле, на Схід Сонця-Дажбога. А на зустріч мені сім братів, сім вітрів Стрибожих. Ти, Боже-Дажбоже, освіти шлях мій, Ви, вітри Стрибожі, розвійте ворогів, як пил придорожній. Ляжу я пізно з зорею вечірньою на ложе хатнєє. А в хаті тій - брати і сестрички, сильні козаченьки. Ви, козаченьки, підкоріть непокірних, байдужих зробіть прихильними, а я був би з вами сильним та смілим. Йду я корить непокірних, байдужих навертати, і є я сильним і смілим. Ви ж, непокірні, покоріться, ви ж, байдужі, прихиліться. Замовляю я Воїна межового, що йде на діло родове. Чур слову кінець, а ділу вінець!

Замовляння має силу лише тоді коли воно промовляється людиною по пам’яті, мовби льється з її єства. Прочитане з папірця замовляння або не матиме сили, або матиме лише соту частину сили того, что склав це замовляння. Навчатись науці замовляння треба безпосередньо від живих носіїв звичаю – знахарів, ворожбитів та цілителів. Замовляння взяті з книг і посібників не мають сили, бо посвята йде через пряме передання, від учителя до учня.