Травня (24 травня) — Рівноапостольних Кирила та Мефодія, вчителів Слов’янських

Просвітителями слов’янських народів, які проживали в IX ст. у Східній Європі, стали брати-греки Кирило, в миру Костянтин (827- 869) та Мефодій (815-885).

Родом вони були з міста Солуні, адміністративного центру грецької області Македонії (тепер це місто Салоніки в Греції). Македонія тоді була заселена в основному слов’янами і перш за все — болгарами.

Благочестиві батьки: управитель Македонії Лев, грек за національністю, та його дружина — очевидно, слов’янського походження, Мар“яна мали семеро синів, з яких Мефодій був найстаршим, а Костянтин — наймолодшим.

Старший, після завершення навчання, за прикладом батька, протягом майже десяти років перебував на військовій службі в області Славонії. І в цьому потрібно бачити Промисел Божий, бо ж там Мефодій добре оволодів слов’янською мовою. Там же він прийняв тверде рішення залишити мирську суєту і піти в ченці в один із монастирів на горі Олімп. Цьому рішенню сприяло і серйозне поранення ноги під час невдалої військової сутички з болгарами, і смерть дітей, і розрив сімейних стосунків із дружиною. Тоді йшов 857 рік.

Молодий Костянтин, ще в дитинстві виявив великі здібності до науки. У Константинополі він навчався разом із сином імператора Візантії Михаїлом. Їхніми вчителями були Лев Філософ та майбутній Вселенський Патріарх Фотій. Якраз під його проводом Костянтин вивчав твори отців церкви, філософію, літературу та математику. У Костянтина були великі перспективи на блискучу світську кар“єру. Проте він обрав інший шлях — його висвятили на священика і він став бібліотекарем при соборі Святої Софії. Одного разу, нікому нічого не сказавши, він відправився до Золотого Рогу і усамітнився в монастирі, однак невдовзі він знову повернувся до столиці, де викладав філософію в університеті.

Сила віри і мудрість Костянтина були вже тоді настільки високими, що він переміг у диспутах вождя іконоборців Ананія, а також сарацинських мудреців. Останні зробили спробу отруїти блаженного Костянтина, але Господь вберіг своє чадо. Бо ж сказано про тих, хто трудився в ім’я Господнє: «… якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм…» (Мк. 16, 18).

Тимчасом, згадуваний нами Фотій, у 860 році став Вселенським патріархом і запросив братів Костянтина і Мефодія до себе. Річ у тому, що до нього звернувся Хазарський Каган — правитель держави, яка знаходилася між Доном, Північним Кавказом і Каспієм зі столицею Ітіль (теперішня Астрахань) з питань вибору нової віри. Тому й направив туди патріарх Костянтина і Мефодія.

На своєму шляху вони зупинилися в Корсуні (біля теперішнього Севастополя) і чудом знайшли мощі священномученика Климента, папи Римського (пам’ять — 25 листопада — 8 грудня), а ще Євангеліє і Псалтир написані руськими буквами і людину, яка говорила на тій мові. Довго бесідував Костянтин із тією людиною і зрозумів зміст її мови, яка потім і стала для нього основною при складанні азбуки і слов’янської граматики.

На початку лютого 816 року мандрівники продовжили свій шлях до Хазарії. Там державною мовою була давньоєврейська, а офіційною релігією — іудаїзм. Немало часу провели там Костянтин і Мефодій, перший у дискусіях із хазарами, другий — у молитвах.

Але сам Господь благословив їхню працю на тій землі і наслідок її був добрий: понад 200 хазар на чолі з Каганом прийняли християнство. Відмовились брати від дорогих подарунків, але взяли із собою те, що просили: біля 200 полонених греків. Для продовження місіонерської роботи серед хазарів залишили там християнських священиків.

На зворотному шляху знову побували у Корсуні, щоб забрати із собою частину мощів святого Климента. А ще везли лист від кагана до імператора, в якому було сказано: «Владико! Ти прислав нам такого мужа (Костянтина — авт.), котрий провістив нам християнську віру і проповідував Святу Трійцю. Через нього ми дізналися, що ця віра є істинною і звеліли всім бажаючим приймати Святе Хрещення, надіючись і самим його отримати. Усі ми — друзі і приятелі твоєму царству і, якщо хочеш, готові тобі служити».

У Константинополі братів зустріли як апостолів, їм пропонувався єпископський сан. Але Божий промисел приготував їм інше завдання.

Болгарський цар Борис після війни із греками також побажав прийняти християнство. Його сестра повернулася із грецького полону християнкою і мала великий вплив на брата.

Коли Болгарія переживала страшний голод, сестра порадила царю звернутися з молитвою до Християнського Бога. Цар послухав її і після його молитов лихоліття зупинилося. Він негайно послав місію до Константинополя просити наставників. У Болгарію відбув Мефодій. І цар Борис (пам’ять 2 (15) травня), підготовлений сестрою і трагічними подіями, прийняв християнство.

Тим часом Костянтин створив слов’янську азбуку з 38 букв, яка була потім названа кирилицею і переклав Святе Євангеліє із грецької на старослов’янську мову, допомагали йому в цьому і Мефодій, і їхні учні.

Для братів відкривалося нове поле апостольської діяльності. До Константинополя прибули посли від моравського князя Ростислава з такими словами: «Наш народ відкинув язичество і визнає християнський закон. Та немає в нас такого вчителя, котрий Віру Христову роз’яснив би нам нашою мовою».

Відправились Костянтин і Мефодій у моравські землі, прожили там сорок місяців. Навчали народ слов’янською мовою, переходячи з місця на місце. А головне, підготували багато учнів — священнослужителів, достойних продовжувати їхню справу.

Про труди братів у Моравії дізнався Папа Римський Миколай І Великий і запросив їх до Риму, та доки вони їхали, Папа помер. На престолі вже був Адріан II. Але й він вийшов назустріч святим проповідникам, бо несли вони мощі святого Климента. На той час слов’янські землі були підпорядковані Папі Римському, і він прийняв слов’янські книги від прийдешніх та освятив їх.

Костянтин ще до подорожі був хворий, а в Римі занеміг зовсім, і Господь сповістив йому про смерть. Хвороба продовжувалася 50 днів, і Костянтин прийняв схиму з іменем Кирило. Помер він на 42 році життя 14 лютого 869 року. Поховали його в Римі, у церкві святого Климента, мощі якого принесли сюди брати. На жаль, церква святого Климента була спалена норманами в 1084 році. Так пише професор Іван Огієнко в «Історії церковнослов’янської мови» (Вінніпег, 1970 р.). Доки Мефодій залишався в Римі, князь Коцел звернувся до папи Адріана II із проханням висвятити Мефодія на архієпископа всіх слов’ян, що й було виконано. У 869 році архієпископ Мефодій повернувся на слов’янські землі, маючи із собою канонізовані переклади Біблії та церковно-службових книг, а також дозвіл звершувати Літургію слов’янською мовою. Проте не всі мали від цього радість і задоволення.

Німецькі єпископи вважали, що це твориться на їхній канонічній території незаконно, тому владику Мефодія у 870 році кинули до в’язниці. Лише в 873 році, завдяки зусиллям нового папи Римського Іоана VIII, його звільнили. А стараннями князя Ростислава була створена окрема слов’янська архієпископія, яку очолив Мефодій.

Архієпископ Мефодій удруге приїздив до Риму, де висвятив декілька своїх учнів і вдруге був кинутий до в’язниці.

Однак, згодом його визволили, і він керував архієпіскопією, частина території якої простягалася тоді на теперішню Волинську область. Тому і вшановують рівноапостольних Кирила і Мефодія серед українських святих, зокрема в Соборі Волинських святих.

В останні роки свого життя святий Мефодій разом зі своїми учнями завершив переклад Старого Завіту, Номоканону та Патерика. Передчуваючи кончину, він визначив свого спадкоємця — Горазда, майбутнього святого Болгарської Церкви (пам’ять — 27 липня — 9 серпня).

Помер святий Мефодій 6 квітня 885 року і поховали його в соборній церкві м. Велеграда, але, як пише професор Огієнко, де був той Велеград — невідомо.

Їхня пам’ять Українська Православна Церква звершує ще в дні кончини: Кирила — 14 (27) лютого і Мефодія — 6 (19) квітня, а також у складі Собору Волинських святих — 10 (23) жовтня.

Рівноапостольна праця святих Кирила і Мефодія завершилася. Тоді, в IX ст., завдяки їм, слов’янські народи вже слухали богослужіння не чужою мовою, бо їхня мова стала поряд із трьома священними мовами: грецькою, єврейською і латинською. Першими в Європі слов’яни здобули право молитися до Господа своєю рідною мовою. Бо ж сказано у Святому Писанні: «Коли я молюся незнайомою мовою, то хоч і дух мій молиться, але розум мій лишається безплідним» (1 Кор. 14, 14).

Але й тепер, як і в часи Кирила і Мефодія, кожен народ хоче користуватися у Святому Храмі найціннішим Божим даром — рідною мовою, прагнучи досконало розуміти Божественну літургію.

Серед продовжувачів справи рівноапостольних просвітителів Кирила і Мефодія в Україні треба назвати:
— митрополита Іларіона (Івана Огієнка), священиків Івана Хоменка та Рафаїла Турконяка, мирян Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левицького за їхні переклади Біблії українською мовою;
— ректора Ніжинського ліцею Пилипа Морачевського за переклад 4-х Євангелій українською мовою, що були видані в Москві у 1906-1911 роках;
— священиків Василя Гречулевича, Івана Бабченка та Степана Опатовича, які ще в XIX ст. вели службу та видавали проповіді й іншу духовну літературу українською мовою.