Березня (24 березня) — Благовірного великого князя Ростислава-Михаїла

Благовірний великий князь Київський Ростислав був одним з видатних державних і церковних діячів Руси-України середини XII ст. Він був сином великого князя Київського Мстислава Володимировича і внуком великого князя Київського Володимира Мономаха. Народився на початку XII ст. і в святому хрещенні був названий Михаїлом, Ще в молоді роки часто брав участь у вирішенні спірних справ і навіть у бойових сутичках між князями-родичами Мономаховичами та Ольговичами. Відзначався хоробрістю, але в той же час всіляко старався гасити міжкнязівську ворожнечу любов’ю поступливою.

У житті він виділявся високими християнськими чеснотами: добротою, незлобливістю та миролюбством.

У 1127 році великий князь Київський Мстислав за п’ять років до своєї смерті посадив свого старшого сина Ізяслава на княжіння в Курськ, а іншого сина Ростислава в Смоленськ. Князь Ростислав був найкращим охоронцем народних вічевих прав і традицій, що існували тоді на смоленській землі. При ньому відбулося фактичне злиття князівської дружини із земщиною, яка брала досить дієву участь у всіх суспільних і політичних справах. Самі ж князі смоленські користувалися досить обмеженими правами. Князь Ростислав прав земщини не обмежував, тому й мав в ній надійну опору у всіх своїх справах. У перші роки свого княжіння, зважаючи на свою молодість, він у всьому корився батькові. Та все ж особливості його характеру тягнули молодого князя лише до мирної організаторської діяльності. Прихід князя до Смоленська означав підвищення його статусу як княжого міста, так і всього князівства, а головне, що він дієво сприяв швидкому розповсюдженню християнської віри на смоленській землі. Тоді вона ще була складовою частиною великої Київської держави. За час управління князем Ростиславом Смоленське князівство розширило свої межі. З’явилися нові міста — Рославль, Мстиславль, Васильєв та інші. До Смоленського князівства відійшли деякі сусідні землі. Його географічне положення було надто сприятливим тому, що було оточене лише руськими землями і позбавлене набігів інородців. Князь Ростислав став родоначальником Смоленської княжої династії.

У 1136 році він домігся від митрополита Київського Михаїла заснування окремої Смоленської єпархії. Раніше смоленська земля належала до Переяславської єпархії. Тепер управляти нею було призначено єпископа Мануїла. Смоленська єпископська кафедра була при перебудованому Свято-Успенському храмі на Соборній горі, який започаткував ще в 1101 році дід князя Ростислава — Володимир Мономах. Все це здійснено завдяки великим пожертвам князя Ростислава, і це було виконанням заповіді батька Мстислава, великого князя Київського.

Перебудований Свято-Успенський собор став кафедральним і був освячений єпископом Мануїлом. Подальша його доля трагічна. У 1611 році він був підірваний самими смолянами, які заховалися в ньому від польських завойовників, що взяли місто в облогу. У 1677 році було започатковано будівництво нового Свято-Успенського собору, який існує й нині. У ньому дивовижний різний іконостас, виготовлений українськими майстрами на чолі з Силою Трусицьким. Сьогодні головна святиня храму — ікона Божої Матері «Одигітрія», копія чудотворної ікони Смоленської, виконана в XVI ст.

30 вересня 1150 року князь Ростислав надав Смоленській єпархії статутну грамоту, в основу якої було покладено статут, наданий Церкві ще Святим Рівноапостольним князем Володимиром. Ця грамота була вже зразком деталізації статуту та пристосування його до конкретних місцевих умов. У ній руське церковне законодавство отримало подальший свій розвиток. Крім того, у грамоті князь чітко визначив розміри податків, які будуть збиратись на території всього Смоленського князівства, а також ту частину — десятину, яка використається на утримання єпархії. Цією ж грамотою був передбачений перелік спірних мирських питань, які вирішуватиме лише єпископ. Після цього князь зібрав у Смоленську віче з представників міст і поселень, що входили до князівства, і затвердив названу грамоту офіційно.

Пророк Божий Єремія так нас вчить: «Воздайте славу Господу Богу вашому, доки Він ще не навів темряви» (Єр., 13, 16).

Блаженний князь Смоленський Ростислав так і вчинив у відповідності з цим одкровенням. Багато храмів на смоленській землі було побудовано за час княжіння благовірного Ростислава.

На місці мученицької кончини князя Гліба біля річки Смядині, невеличкої притоки Дніпра біля Смоленська в 1145 році був побудований кам’яний храм на честь київських князів-страстотерпців Бориса і Гліба. У майбутньому він став соборним храмом Смядинського Борисо-Глібського монастиря. Мабуть, виконуючи побажання батька, син князя Ростислава Давид пізніше перенесе в цей монастир із Вишгорода старі дерев’яні раки, в яких до 1115 року спочивали святі мощі Бориса і Гліба. Долучився благовірний князь і до будівництва храмів в самому Смоленську на честь:
— первоверховних апостолів Петра і Павла;
— святого пророка Іллі;
— святих безсрібників і чудотворців Кузьми та Дем’яна.

Всі вони були освячені єпископом Смоленським Мануїлом. Сучасники високо цінували благочестиві наміри князя Ростислава в церковному будівництві. У 1154 році князь Смоленський Ростислав Мстиславович на короткий час став великим князем Київським після смерті свого брата Ізяслава. Володів він київським престолом разом зі своїм дядьком В’ячеславом Володимировичем, але той у кінці року також помер. Князь Ростислав, поховавши з великими почестями В’ячеслава, роздав все його майно й дорогоцінності в монастирі, церкви та убогим людям, не залишивши собі нічого.

Будучи покірним до старших родичів та передбачаючи майбутній кровопролитний міжкнязівський розбрат, благовірний князь Ростислав вирішив залишити Київ іншому своєму дядькові Юрію Долгорукому і повернутися в Смоленськ. Радості смолян не було меж, а князівські міжусобиці дійсно розгорілися знову.

У 1159 році великокняжий київський престол став вільним і кияни стали знову запрошувати до себе Ростислава. Великий князь став повторно княжити в Києві і вже до кінця своїх земних днів. Йому ще не раз довелося захищати отчий спадок з мечем у руках. Це був також не простий період у розвитку Української церкви. Попередник Ростислава, його старший брат Ізяслав, обрав на Київську митрополичу кафедру ченця давньоруського Зарубського монастиря Клима Смолятича. Після митрополита Іларіона це був другий українець на чолі Київської митрополії. Його обрання здійснив у 1147 році собор єпископів без відома Константинопольського патріарха. Слід відзначити, що не всі руські ієрархи визнали автокефального митрополита, серед них були єпископи Новгородський Нифонт та Смоленський Мануїл.

Коли ж благовірний князь Ростислав прибув до Києва — митрополича кафедра знову була вільна. Він негайно відрядив посла до Константинополя за митрополитом.

У серпні 1161 року в Києві вже був новий митрополит Федір, але управляв кафедрою він недовго і помер у 1163 році. Церковна смута продовжувалася, і знову в Києві виявилося два митрополити. Князь Ростислав повернув на кафедру Клима Смолятича, а з Константинополя прибув призначений Патріархом Іоан IV. Разом з ним прибув царський посол з багатими дарами і настійно вмовляв нашого князя прийняти благословення від святої Софії Константинопольської.

Князь Ростислав змушений був відповісти: «Цього разу заради честі і любові царської прийму, проте, якщо знову Патріарх без нашого відома і дозволу поставить на Русь митрополита, то не тільки не приймемо його, а й поставимо за тверде правило: вибирати й ставити митрополитів єпископам Руським за повелінням великого князя». Треба відзначити, що такі слова князя Ростислава наводить лише російський історик XVIII ст. В. М. Татіщев. І все-таки за князя Ростислава церковна смута в державі Київській заспокоїлась.

Перебуваючи в Києві, князь своєю миролюбною і справедливою політикою завоював симпатії багатьох удільних князів. Навіть з половцями — ворогами України — він хотів зав’язати дружні, навіть родинні відносини. Бажаючи вберегти Україну від їх постійних набігів, хотів оженити свого сина Рюрика на дочці половецького хана Белука.

Благовірний князь Ростислав ніколи не шукав влади, але прийняв, коли її йому вручали, як важку відповідальність. Він завжди пам’ятав про свої гріхи, про свої борги перед Господом і завжди турбувався як би догодити Йому.

Князь мав благочестивий звичай кожної суботи і неділі під час Великого посту запрошувати до свого столу ігумена Києво-Печерського Полікарпа та 12 ченців його і сам їм прислуговував, а кожної неділі Великого посту причащався Святих Христових Тайн та таємно мріяв відійти із суєтного мирського життя. Часто говорив ігумену: «Приготуй мені келію, боюся смерті несподіваної». Ігумен Полікарп зазвичай відповідав: «Вам Господь повелів жити в миру, творити суд і правду і дотримуватися даної присяги». На це князь заперечував: «Але, отче, княжіння не може обійтися без гріха. Я вже немало пожив на світі і хотів би сподобитися благовірним царям, які постраждали заради Господа, святим мученикам, які пролили заради Нього кров, і святим отцям, які усмиряли своє тіло постом і вузьким шляхом досягнули Царства Небесного!» — «Якщо бажаєш цього, княже, нехай буде воля Божа», — була відповідь ігумена.

Проте бажання князя стати чорноризцем не здійснилося, бо, мабуть, відмовив князя його духівник Симеон. Аж коли настав час закінчення земного життя, духівник почув від князя такі слова: «Ти даси Господу відповідь за те, що утримав мене від постриження».

Вже будучи в літах, князь Ростислав поїхав до новгородців мирити з ними свого сина — князя Святослава. Щиро умовляв обидві сторони, і мир було встановлено. Зворотний шлях пролягав через Смоленськ, але до Києва князь не дістався — помер у дорозі 14 березня 1167 року. Тіло перевезли до Києва і поховали у Федорівському монастирі, який заснував його батько Мстислав Володимирович, великий князь Київський, у святому хрещенні — Федір (пам’ять 15(28) квітня). Батько й син були поховані рядом. Праведний князь Ростислав всім своїм життям підказує нам: «… благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані, з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов’ю» (Еф., 4, 1-2).