Травня (20 травня) — Преподобного Макарія, просвітителя Алтаю

Преподобний Макарій Алтайський (у миру Михайло Якович Глухарєв) народився 30 жовтня 1792 року в м. Вязьмі Смоленської губернії. При Святому Хрещенні був названий на честь Архістратига Божого Михаїла.

Батько, Яків Михайлович, закінчив духовну семінарію, був священиком В’яземської Введенської церкви і на все місто славився своїми проповідями. Мати, Агафія Федорівна, благочестива і на свій час освічена жінка, відрізнялась суворістю християнського життя, добротою і смиренням, але досить рано померла. Основні риси її характеру, а особливо його м’якість, передалися синові.

Михайло також закінчив Смоленську семінарію і, як кращий учень, був залишений в ній викладачем, однак пропрацював там лише один рік.

На той час єпископом смоленським був Іриней (Фальковський), колишній ректор Київської академії, визначний догматист з широкими знаннями в області богослов’я, історії та філософії. При зовнішньому суворому ставленні до молодого викладача, він щиро радів успіхам Михайла.

У 1814 році на II курсі Санкт-Петербурзької духовної академії з’явилися вакансії і кращим вихованцям різних семінарій було запропоновано зайняти вільні місця. Смоленська семінарія направила викладача Михайла Глухарєва. Тут у повній мірі проявилися його здібності до академічного навчання. Михайло звертав на себе увагу як благочестивий, скромний і глибоко релігійний студент, вишуканий у манерах та приємний у спілкуванні.

Ректором академії на той час був майбутній московський митрополит Філарет (Дроздов). Він також радів за відмінні успіхи Михайла у навчанні, але, відчуваючи у ньому великого проповідника, ставився до нього навмисно суворо, виховуючи у хлопцеві істинне смирення. Навіть, коли після закінчення академії, Михайло був направлений на посаду інспектора духовної семінарії у Катеринослав (теперішній Дніпропетровськ), то й там ставлення до нього не змінилося. Архієпископ Катеринославський Іов (Потьомкін) до молодих викладачів семінарії ставився суворо. Та надто прискіпливим він був до Михайла Глухарєва — інспектора і професора церковної історії і німецької мови. Тим самим владика Іов ще більше розвинув у ньому почуття смирення, аж до чернечого рівня і серйозно допоміг у виборі подальшого життєвого шляху. Бо ж по приїзді в Катеринослав у Михайла були серйозні наміри одружитися, йому вже сватали гідну дівчину, та він ще вагався. Проте два віщих сни, які він сприйняв як вказівки з неба, так вплинули на нього, що він негайно подав прохання на чернечий постриг. Глибока релігійність допомогла йому побачити у цих сновидіннях вказівку Промислу Божого.

Тимчасом владика Іов призначив його ще й ректором повітового та приходського духовних училищ. Він досить холодно поставився до прохання Михайла про чернецтво, але, відсилаючи документ до Синоду, написав, що М. Глухарєв «поведінки чесної, правил твердих і постійних, до чернецтва схильний і надійний».

Майбутній просвітитель Алтаю отримав постриг 24 червня 1818 року з чернечим ім’ям на честь преподобного Макарія Великого. Вже наступного дня владика Іов висвятив його на ієродиякона, а за три дні на ієромонаха. Та не відчував він прихильності владики Іова і до постригу, а після постригу відчуття невдоволення у Макарія ще більше посилилось. Лише за кілька років Макарій зрозуміє, що дії преосвященного були особливими виховними заходами для його ж користі.

Владика Іов, двоюрідний брат князя Григорія Потьомкіна, був єдиним російським єпископом, що був сформований під духовним керівництвом старця Паїсія Величковського. Спочатку він був військовим, а потім, залишивши службу, пішов у один з молдавських монастирів і у 1779 році прийняв там постриг. Тоді на землях Молдавії і Валахії вже твердо діяв чернечий устав Святої Афонської Гори, запроваджений там великим Старцем.

І все ж таки до інспектора Макарія владика Іов ставився надто суворо і таки упереджено. Особливо багато прикрощів Макарію завдавала спільна праця з ректором семінарії архімандритом Никифором. Стало зрозумілим, що служба тут ієромонаху Макарію не по характеру, а ще виявилося, що й не під силу. Весною 1820 року він написав прохання про своє звільнення через слабке здоров’я. Та лише у березні 1821 року, дякуючи архієпископу Філарету (Дроздову), його було переведено у Костромську духовну семінарію на посаду ректора.

У Катеринославі Макарій залишив, хоч і не багатьох, але вірних друзів. Там же залишився й ієромонах Ліверій, учень і племінник Паїсія Величковського, духівник Макарія та всіх його друзів. Він мав великий вплив на становлення особистості майбутнього просвітителя Алтаю. А ще був єдиним у єпархії, хто не боявся владики Іова. На завершення розповіді про катеринославський період життя, який приніс так багато прикрощів отцеві Макарію, треба згадати його слова, які колись просто вирвалися з його уст: «Ох, який це черствий хліб — любити ворогів своїх!» Були в нього підстави для таких слів…

Ректор Костромської семінарії отець Макарій так поринув у нову службу, що лише за рік написав у Катеринослав листа своїм друзям. Єпископ Костромський Самуїл прийняв його доброзичливо, підвів у сан ігумена, а Святійший Синод у 1821 році поставив архімандритом Костромського Богоявленського монастиря.

Будучи у житті м’яким і доброзичливим, новий ректор не залишав ез уваги жодної провини ані викладачів, ані студентів. Тяжко переживав відсутність підтримки, або хоч співчуття у своїх рішеннях. Деякі викладачі зразу стали в опозицію і приносили йому чимало неприємностей. Відчутно дошкуляло слабке здоров’я, хвороба очей і приступи лихоманки. Дикий північний край почав провокувати немощі не лише фізичні, а й душевні. Наступило розчарування в самому собі. Отець Макарій серйозно почав думати про залишення навчально-адміністративної служби. Мріяв піти на спокій у Самарський монастир, що біля Катеринослава, де перебував тоді його духівник старець Ліверій, але благословення від нього не отримав. Тож у квітні 1824 року подав прохання про звільнення на спокій в Києво-Печерську Лавру. Повідомив про своє рішення владику Філарета (Дроздова), але й той висловив йому своє незадоволення. Тоді він звільнився з посади ректора і за три дні до нового 1825 року виїхав з Костроми. Відчуття провини перед архієпископом Філаретом заставило отця Макарія їхати до Києва в об’їзд Москви, через Саровську пустинь, Тамбов, Вороніж, Харків і таки Самарський монастир. Там востаннє побачився зі старцем Ліверієм, а у Катеринославі зі своїми друзями. Взагалі-то це був уже другий, але й останній приїзд преподобного Макарія в Україну. Привітно і дружелюбно зустріла його Києво-Печерська Лавра та виявилася для хворого отця Макарія досить гамірною, і він зупинився в Китаєвій пустині. Але й тут він не знайшов спокою, а ще отримав звістку про смерть свого духівника Ліверія. Отож уже у вересні 1825 року він клопочеться перед Синодом про переведення його у Ілинську пустинь, що біля Путивля. Відсутність духівника веде його туди до старця Філарета (Данилевського). З бажанням потрапити під його духовне керівництво. Ієромонах Глинської пустині Філарет був тоді живою ланкою, що поєднувала її з Києво-Печерською Лаврою, а через неї з Афоном і школою старця Паїсія Величковського. Завдяки старцю Філаретові тут вміло підтримувався суворий Студитський статут Афонської гори.

Після прибуття у пустинь, архімандрит Макарій написав ієромонаху Філаретові детальну сповідь свого життя, починаючи з 10-річного віку і всіляко передав себе богомудрому старцю. Отець Макарій був у захопленні від обителі, називав її «школою Христовою, однією із самих світлих точок на Землі». Тут роки його життя відзначалися настільки напруженою роботою над собою, що весною 1826 року отець Макарій серйозно захворів, але на щастя хвороба відступила. Він почав працювати над перекладом творів святих отців на російську мову, бо ж добре володів грецькою, латинською та давньоєврейською. У 1829 році склав опис Глинської пустині, в основу якого поклав життєпис старця Філарета.

У листі до свого рідного брата писав: «Надію покладаю на єдине милосердя Боже…»; і невдовзі наступив час для його звершення.

Активізувалася місіонерська діяльність Російської церкви, особливо у Сибіру. У своїй душі отець Макарій відчув, що проповідь Святого Євангелія іновірцям — це справа його особистого спасіння. Він пішов за порадою до старця Філарета, а той з радістю підтримав його і обіцяв допомогу.

А вже у червні 1829 року насельники Глинської обителі на чолі зі старцем Філаретом тепло провели отця Макарія до далекого Сибіру. Він назавжди розпрощався з Україною. Тепер йому предстояло втілити духовні традиції Глинської пустині серед іновірців на Алтайській землі. Попереду була величезна місіонерська діяльність на Алтаї, яка призвела до навернення у християнську віру багатьох місцевих жителів. Але особливо відзначимо заслуги преподобного Макарія перед російським народом за те, що він, не зважаючи на величезний спротив вищої церковної влади, за тисячі кілометрів від столиці, переклав для нього Святе Письмо рідною російською мовою.

Бо ж у нашій незалежній Україні, ще й зараз багато хто має сумнів — на якій мові нам звертатися до Бога. Звичайно ж, рідною українською.

Така була наша коротка оповідь про діяльність на українській землі сибірського святого — преподобного Макарія Алтайського.

Завершив він своє земне життя настоятелем Волховського Троїцького монастиря Орловської єпархії 18 травня 1847 року. Пам’ять преподобного Макарія вшановується ще 10 (23) червня в складі Собору Сибірських святих.