Лютого (12 Березня) — Преподобного Тита Печерського, колишнього воїна, у Дальніх печерах

Змолоду Тит був воїном і відзначався великою мужністю в боях з ворогом. Після поранення в голову він серйозно захворів і змушений був відмовитись від військової служби. Одужавши, прийшов до Києво-Печерського монастиря і прийняв тут чернечий постриг. Протягом всього чернечого життя він оплакував свої гріхи, а перед смертю

навіть отримав звістку від Господа, що всі вони йому прощені. Припускають, що жив він у XIV ст.

Мощі Тита-воїна знаходяться у Дальніх печерах. Пам’ять преподобного Тита відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

28 лютого (13 Березня) — Святителя Арсенія (Мацієвича), митрополита Тобольского і Ростовського

За всю свою багатостраждальну історію Україна мала безліч синів-мучеників серед гетьманів та козацьких отаманів, серед священнослужителів і професорів, письменників, поетів і простого люду. Багато з них знайшли свій останній спочинок у далеких сибірах, соловках і тундрах та й на своїй рідній українській землі.

Щодо мучеників-священнослужителів вищої ієрархії, то можна сміливо сказати, що серед них не було такого, котрий перетерпів би за своє життя більше, ніж митрополит Тобольський і Ростовський Арсеній Мацієвич. Останні чотири роки свого страдницького життя він прожив замурованим у казематі розміром 3×2 метри. Останніми його словами надряпаними на малесенькому віконці в тому казематі були: «Благо мені, яко смирил мя єси».

Олександр Іванович Мацієвич народився в 1697 році у м. Володимирі на Волині у збіднілій, але шляхетній сім’ї священика старенької Спаської церкви Івана Мацієвича. Як за старих часів, так і тоді священицькі родини жили високочеснотним життям і були особливо міцні у вірі. На той час Володимир-Волинський знаходився на території Польщі. Молодий Олександр Мацієвич свою першу освіту здобув у духовних навчальних закладах у рідному Володимирі, а також у Варенжі і Львові. Всі вони були середнього рівня і там він досконало вивчив латинську мову.

У 1715 році він втікає з Польщі, прибуває до Києва та вступає до Києво-Могилянської академії на курс риторики. Але не надто притягувало Олександра навчання риторики і вже через рік бажання стати ченцем перемагає. У віці 19 років у Богоявленському братському монастирі він приймає чернечий постриг з іменем Арсеній та отримує посаду проповідника і вчителя латинської мови в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі. За даними митрополита Іларіона (І. Огієнка) постриг здійснив ієромонах Геннадій Стефанович уже в самому монастирі. Про цей монастир архієпископ Чернігівський Філарет (Гумілевський) так згадував: «Якщо і є на землі місце, де душа людська гранично наближається до Творця Небесного, то це місце — Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир». Для молодого ченця Арсенія два роки, що минули тут, були найкращими в його житті. А ще надійде час, коли у важкі для себе роки — 1745 і 1763-й — вже митрополит Арсеній буде проситися на спокій саме сюди, хоч і безрезультатно.

А поки що чернець Арсеній поїхав у Чернігів до єпископа Антонія (Стаховського), колишнього архімандрита Новгород-Сіверського монастиря і був висвячений на ієродиякона. Єпископ Антоній мав добру освіту і щиро полюбив молодого ченця та завжди пам’ятав про нього. У майбутньому їм ще доведеться зустрітися в далекому Сибіру. Тим часом Арсеній не забував, що його навчання в Києво-Могилянській академії не закінчене, і став проситися туди, щоб завершити вивчення філософії та богослов’я. У 1718 році він знову в Києві, продовжує навчання, а в 1723 році в Соборі Святої Софії приймає сан ієромонаха. Вісім років він навчався тепер в Академії і, здобувши повну богословську освіту, закінчує її в 1726 році.

Перебування Арсенія у Києві дало позитивні наслідки для утвердження національної української свідомості в його душі. Під час навчання він здружився зі студентом Амвросієм Юшкевичем, який на початку 40-х років вже став архієпископом Новгородським і головою Святійшого Синоду Російської Православної Церкви та багато допомагав Арсенію. Після завершення навчання Арсеній був проповідником при архієпископі Київському Варлаамі Донатовичу, а потім у 1728-1729 роках у Києво-Печерській лаврі також проповідником при архімандриті Іоаникію Сенютовичу. В 1729 році ієромонаха Арсенія відпускають у Чернігівський Троїцько-Ільїнський монастир. Тоді єпископом у Чернігові був Іродіон Жураківський, від якого Арсеній і пізнав ідеологію несприйняття втручання світських властей у справи Церкви. Зовсім недовго пробув у Чернігові ієромонах Арсеній, цим і закінчилась українська доба в його житті. Новгород-Сіверський монастир, Київська духовна академія, Києво-Печерська Лавра та православний Чернігів — це ті святі місця України, де молодий чернець навчився високої української церковної ідеології, яку він буде тепер сповідувати на чужій землі до кінця своїх земних днів.

На той час, згадуваний нами, Антоній Стаховський вже був з 1721 року митрополитом Тобольським і він добре пам’ятав рівень освіченості молодого ієромонаха. Він і запросив Арсенія до себе в Тобольськ, хоч майже ніхто туди добровільно не їздив. У Москві його представили членам Святійшого Синоду.

2 грудня 1730 року отець Арсеній виїхав з Москви до Тобольська «на проповідь слова Божого», як було написано в офіційному документі Св. Синоду. У Тобольську отець Арсеній був призначений проповідником, а також екзаменатором ставлеників, тобто тих, хто готував у приватному порядку кандидатів на священиків поза духовною школою. Йому доводилося займатися там і розкольниками. Тобольські єпархіальні відомості повідомляли, що він також був духівником і навіть казначеєм кафедрального дому. Отож у Тобольську ієромонахові Арсенію було роботи вдосталь і досить важкої. Вперше в житті він побачив, як багато справ світських та навіть і духовних вирішувалось за допомогою «кулачної науки», тобто через бійку. Довелося йому виконувати велику місіонерську роботу. Тут він вперше побачив, як світська влада грубо втручалась у всі церковні справи. Багато чого зі сказаного він не бачив і не міг бачити в Україні, це мало великий вплив на його характер. Він витримав там понад два роки і попросився на деякий час до Чернігова, сам собі постановивши, що більше сюди не повернеться. Він не знав, що через вісім років його знову буде зустрічати Тобольськ, але вже як митрополита, і цей досвід сибірського життя стане в пригоді. А поки що, повертаючись назад старим сибірським шляхом через Великий Устюг під час весняної навігації, він разом з богомольцями направляється до Соловецького монастиря, а звідти в Холмогорську єпархію. На той час її очолював однокласник отця Арсенія по академії архієпископ Герман Копцевич, майбутній ректор Московської духовної академії. Пробувши там літо 1733 року, він на зиму повертається до Соловецького монастиря. Там перебував в ув’язненні ігумен Мошногірського монастиря (тоді це Черкаський повіт Київської губернії) Іоасаф Ракович, звинувачений за проповідування розколу, або так званого старовірства. Отець Арсеній зробив серйозну спробу повернути його до православ’я, для переконання приносив багато книг, навіть написав свою працю «Увещание», котра стала істинним путівником у боротьбі з розкольниками. Та все було даремно, Іоасаф залишився зі своїми переконаннями — повернути його до православ’я не вдалося. Проте, перебування в Соловецькому монастирі та вся ця робота багато додала до його духовного досвіду.

Навесні 1734 року отець Арсеній знову повернувся в Холмогори, де йому владика Герман запропонував посаду священика в морській експедиції на Камчатку. За чотири роки він побував у чотирьох експедиціях, але дуже підірвав своє здоров’я захворюванням на цингу. А ще безпідставно був заарештований і довгий час перебував у в’язницях — отож знову чимало додав і до свого життєвого досвіду. Визволив отця Арсенія від всіх цих його бід уже згадуваний раніше тоді ще єпископ Вологодський Амвросій Юшкевич.

Деякий час отець Арсеній пробув біля нього як екзаменатор ставлеників, а потім протягом двох років був ще законовчителем спочатку в Санкт-Петербурзькому сухопутному кадетському корпусі, а потім у гімназії Академії наук. При вступі на першу посаду про нього повідомлялося: «в підозрі ніякій ніколи не був і нині за собою ніякої підозри не має», але відзначався його жорстокий характер. В указі Св. Синоду про призначення в гімназію рекомендували його, як спроможного до навчання «благочестю і добрим справам». Отець Арсеній дуже сумлінно відносився до виконання своїх обов’язків вчителя Закону Божого і його духовна праця в столиці імперії мала непересічне значення.

У1740 році помер митрополит Тобольський і всього Сибіру Антоній (Стаховський). Амвросій Юшкевич, який на той час вже був архієпископом Новгородським і «первоприсутствуючим» у Св. Синоді та багато допомагав українському духовенству в Росії, представив імператриці Анні дві кандидатури на осиротілу Тобольську кафедру, обох українців:
— настоятеля Чернігівського Єлецького монастиря, архімандрита Тимофія Максимовича та — ієромонаха Арсенія Мацієвича.

15 березня 1741 року в Петербурзькому храмі на честь Казанської Божої Матері відбулася хіротонія ієромонаха Арсенія на єпископа. Хіротонію здійснили українські ієрархи:
— Амвросій Юшкевич, архієпископ Новгородський та
— Стефан Калиновський, архієпископ Псковський.

Єпископа Арсенія Мацієвича було призначено митрополитом Тобольським і всього Сибіру. Підписуючи присягу, він зробив своє доповнення. Після слів «обіцяю… у всьому йти і завжди коритися Синодові, його правильній владі» дописав: «яка від Христа і Апостолів походить через Хіротонію».

Це була принципово важлива приписка: слухатися не світську владу, а хіротонізованих архієреїв. Тоді вона пройшла, але буде згадана через 20 років, коли треба буде бити владику Арсенія.

Сорокові роки XVIII ст. — то був тяжкий і жорстокий час для Росії, якою тоді фактично керував невінчаний чоловік імператриці Анни — Бірон, а цесарівна Єлизавета Петрівна, яка мала всі права на російський престол чекала з дня на день арешту. Владика Арсеній дуже шанував її і, від’їжджаючи до Сибіру, написав їй прощального листа, якого передав особисто і сказав:

«Пом’яни мене, владичице, коли прийдеш у царство своє». Тоді ніхто не міг думати, що Єлизавета скоро стане імператрицею.

Дорога владики Арсенія до Сибіру була дуже важкою, перш за все зважаючи на стан його здоров’я. Прибув він до столиці своєї митрополії 18 грудня 1741 року. У цей же день із Петербурга надійшло повідомлення, що 24 листопада на Російський трон зійшла імператриця Єлизавета, дочка Петра І. Вона була найприхильніша до духовенства й особливо до українського. Митрополит Арсеній надіслав імператриці щирого вітального листа.

Тобольська єпархія займала величезну територію розміром 300.000 квадратних миль. Духовенство в Сибіру нічим не відрізнялось від мирян — ні способом життя, ні освітою. Один з іноземців, що побував в Тобольську в 60-х роках XVIII ст. писав:

«Російські священнослужителі абсолютно неосвічені, постійно пиячать і зовсім не мають почуття честі».

У сибірських чиновників вважалося нормою заарештовувати священиків і навіть віддавати їх під цивільний суд. Митрополит Арсеній рішуче виступив проти таких дій світської влади й особливо захищав новохрещених.

Вже через тижні три-чотири після свого приїзду на сибірську землю він пише листа до імператриці і повідомляє про свої перші дії в Тобольську та про першочергові потреби єпархії. До Синоду направляє скаргу на неправомірні дії місцевої світської влади і отримує там підтримку.

Митрополит Арсеній самовіддано взявся до праці, йому дуже знадобився досвід минулого перебування в цій єпархії. Напіврозвалену греко-латинську школу при архієрейському домі він перетворив на російську, ревно зайнявся місіонерською діяльністю. Сибірська адміністрація була налякана від того, що митрополит хоче керувати церквою сам! А він, крім архієрейської праці, ні про що інше не думав.

Та 28 січня 1742 року його було визвано до Москви для участі в коронації імператриці. До Сибіру він більше не повернувся. Невдовзі був призначений на Ростовську кафедру і став членом Святійшого Синоду. Сталося так, що митрополит Арсеній, зважаючи на свій гарячий темперамент і безкомпромісну вдачу, не підписав присягу члена Синоду. Він не міг погодитися, що «крайнім суддею» в Церкві є російський монарх, бо знав, що ним є лише Ісус Христос. Тоді це минуло і навіть забулося, але знову ж таки надійде час і все Арсенію згадається.

На той час він відчував велику допомогу земляків архієпископа Амвросія Юшкевича та графа Олексія Розумовського. Амвросій Юшкевич високо цінував митрополита Арсенія, був впевнений, що той є глибоким богословом і зможе належно вирішувати будь-які церковні справи. За підписами Амвросія Юшкевича та Арсенія Мацієвича до цариці надійшла доповідна записка про відновлення патріаршества, при якому мав бути Синод, але без обер-прокурора, а також пропозиції щодо заміщення Московської та Петербурзької кафедр. Їхніми зусиллями цариця Єлизавета призначила на ці кафедра двох українців:
— на Московську Йосифа Вовчанського, ректора Київської духовної академії;
— на Петербурзьку — Чернігівського єпископа Никодима Сребницького. Такими були його першочергові дії з проведення реформи церковного управління, але перша його пропозиція так і не була виконана.

Митрополит Арсеній прийшов на Ростовську кафедру за 33 роки після смерті митрополита Димитрія (Туптала), який її очолював протягом — 7. За 20 років своєї праці на ростовській землі владика Арсеній зробив дуже багато. Фактично він організував Ростовсько-Ярославську митрополію. Там він написав 12 томів своїх проповідей та багато праць проти розкольників та протестантів. На ростовських землях проживало багато неслов’янських племен, які міцно стояли на своїй поганській вірі, і християнізувати їх було надзвичайно складно. Та й саме російське духовенство було малопридатне для складної місіонерської праці. І в той же час митрополит Арсеній став наполягати, щоб Церква була визнана офіційною вихователькою народу. У 1747 році в Ярославлі він відкрив школу, яка згодом перетворилась на Духовну семінарію. Знаючи любов простого народу до духовних процесій, він встановив хресний хід з іконою Володимирської Богоматері з Ростова в Ярославль.

За його ініціативою в Синоді була порушена справа про канонізацію митрополита Ростовського Димитрія. У 1757 році владика Арсеній сам очолив відкриття його мощів та підготовку до канонізації і написав житіє. Це була перша канонізація за часів Синоду.

Тим часом непорозуміння із Синодом почали розширюватися і процес переслідування митрополита розпочався повним ходом. Ще в 1745 році він вперше попросився на спокій. Синод готовий був відпустити неспокійного митрополита, але цариця Єлизавета не затвердила його постанови.

У 1762 році на російський трон зійшла цариця Катерина II. Знаючи, яким способом це було зроблено, митрополит Арсеній ще з початку не підтримав її, а вона просто зненавиділа його. Вже наступного року він рішуче виступив проти залучення до державної казни монастирських маєтків і земель. У Неділю Торжества Православ’я владика виголосив анафему всім, хто ґвалтує і ображає Святі Божі Церкви і монастирі. Всі, хто був у Ростовському кафедральному соборі зрозуміли, що мова в першу чергу йде про царицю.

Ослушника царської волі було позбавлено сану і вислано як простого ченця в Карельський Свято-Миколаївський монастир, що недалеко від Архангельська. Про його чернече життя митрополит Іларіон написав так:

«Колишній митрополит мав рубати дрова, носити їх, палити печі, мити підлоги і т.ін. Щоб пам’ятав, що проти цариці не вільно виступати… Бо в Росії вона керувала Церквою…».

А тим часом цариця Катерина жорстоко переслідувала прихильників митрополита Арсенія. Всією Росією та й Україною ходили різні чутки про суд над ним і про страшні катування, вже тоді його вважали святим.

Але й на далекій Півночі чернець Арсеній не скорився, тому в 1766 році був підданий повторному суду. На цей раз вже як політичний злочинець він був засуджений до смертної кари. Та по «милосердію» цариці розстриженого ченця з новим іменем Андрея Враля (Брехунця) заслано «на вічне і безвихідне» перебування в Ревельській фортеці. А йому тоді вже було 70 років. Останні чотири роки земного життя минули в холодному кам’яному мішку в тяжких муках. Митрополит Київський Євгеній Болховітінов за свідченням очевидців про ці роки розповідає так:

«Двері в каземат замурували. В’язниця аж до смерті митрополита вже не відчинялась. Заборонені будь-які спілкування зі сторонніми. А наприкінці відмовились давати в’язневі не тільки одяг, але й їжу…»

Тяжкі муки скінчилися 28 лютого 1772 року, митрополит-мученик тихо упокоївся в Бозі.

Помісний собор Української Православної Церкви Київського Патріархату приєднав у 2004 році митрополита Ростовського Арсенія до сонму святих для загального церковного шанування.