Червня (23 червня) — Святителя Антонія, митрополита Тобольського

Тобольський святитель Антоній (Стаховський) народився в 1671 або в 1672 році в ранговому селі Ріпки Чернігівського полку, тепер районний центр Чернігівської області. Але за даними енциклопедичного видання «Києво-Могилянська академія в іменах» — у сотенному містечку Олишівка Київського полку (тепер смт Чернігівського району, Чернігівської області).

Стаховські були представниками козацької старшини. У 90-х роках XVII ст. один з них, Андрій Стахович був на чолі Городницької сотні в Чернігівському полку. Батько Стаховського був місцевим священиком. У святому хрещенні сина назвали Андрієм.

Як і більшість Сибірських святих з України, Андрій Стаховський отримав ґрунтовну і всебічну освіту в Києво-Могилянській академії (тоді ще колегії). Мабуть, це і дало йому підставу трохи пізніше з гордістю назвати її «Києво-Могилянськими Афінами», укріпленими Мазепою. Про це написала професор Українського вільного університету в Мюнхені На-талія Полонська-Василенко у своїй двохтомній праці «Історія України». Під час навчання він прийняв чернечий постриг з іменем Антоній, а його закінчення припало орієнтовно на 1693-95 роки. Обдарований випускник Антоній Стаховський зразу призначається проповідником Чернігівської єпархії і стає намісником Чернігівського Борисо-Глібського монастиря.

На той час Чернігівською єпархією управляв архієпископ Іоан Максимович, майбутній митрополит Тобольський і всього Сибіру. Це він, у недалекому минулому вчитель Антонія Стаховського в Києво-Могилянській колегії, володів особливим тактом і вмінням підбирати гідних людей на єпархіальні посади. Він же вибрав ієромонаха Антонія своїм головним помічником під час перетворення, перенесеної з Новгород-Сіверского слов’яно-латинської школи в Чернігівський колегіум. Здійснювалося це при Борисоглібському монастирі за безпосередньої участі і підтримки гетьмана Івана Мазепи. На знайденій під час реставрації дзвіниці колегіуму керамічній дошці так і написано: «Цей храм створений Божим благословенням і щедрими дарами та турботами ясновельможного пана Івана Мазепи…» До трьох існуючих в школі відділень тепер були приєднані ще три: риторики, піїтики і діалектики. Це вже дозволяло отримувати як богословську, так і світську освіту майже на рівні Києво-Могилянської колегії. У 1700 році ієромонах Антоній отримав посаду першого префекта Колегіуму. За своїми обов’язками ця посада була всеосяжною: він був і ректором, і інспектором, і економом, керував канцелярією та викладав на всіх но-востворених відділеннях. За час керівництва Чернігівським колегіумом префект Антоній Стаховський написав підручник з риторики «Ключ знання», запровадив диспути серед слухачів та драматичні вистави. Він же був автором надрукованого в Чернігові в 1705 році «Зерца-ла от писання Божественного» з духовними віршами та перекладами, присвяченими Іванові Мазепі, як головному фундаторові Колегіуму.

У 1709 році архієпископ Іоан Максимович висвятив ієромонаха Антонія на архімандрита Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. За словами відомого просвітителя XIX ст. архієпископа Чернігівського Філарета (Гумілєвського): «Якщо і є на землі місце, де душа людська гранично наближається до Творця Небесного, то це місце — Новгород-Сіверський Спасо Преображенський монастир». Чотири роки управління такою Святою обителлю були надто корисними Антонію Стаховському для його подальшої архіпастирської діяльності.

У 1711 році архієпископ Іоан Максимович був висвячений на митрополита Тобольського і всього Сибіру і в серпні того ж року вже прибув до Тобольська. На Чернігівській кафедрі його наступником став Антоній Стаховський. Спочатку він був обраний на Раді з представників духівництва, козацтва і міщан, а потім 20 вересня 1713 року в Москві в Свято-Успенському соборі відбулася його хіротонія на архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського.

Владика Антоній ревно дотримувався тих правил церковного життя, які були запроваджені ще з часів Лазаря Барановича. Усі вірні «без усякої відмовки зобов язані були відвідувати церкву в недільні і святкові дні, у пости сповідатися і причащатися Святих Тайн. Згідно з розпорядженням архієпископа Антонія парафіяльні священики були зобов’язані після богослужінь навчати парафіян хоч би коротких молитов. Щодо молодих людей, священикам наказувалося «не вінчати й у куми не приймати, доки не навчаться перед усім Богу молитись». До ігуменів і священиків у владики вимоги також були досить суворі. За участь у скандальних справах ним був покараний ігумен Мако-шинського монастиря Ніл Березовський. Церковні документи того часу свідчать, що декого зі священиків за «неуставні здирства» та вимагання надмірної плати за відправи владика змушений був відсторонити від служіння та відправити в монастир. Отож слід відзначити, що Чернігівська єпархія була першою, у якій почав впроваджуватися відповідний диктат у церковному житті і значно суворішим став Синодальний контроль. Вісім років вірно служив чернігівській пастві владика Антоній, проте й на нього чекав той шлях, який уже пройшли українські архієреї Филофей Ліщинський та Іоан Максимович.

1 березня 1721 року архієпископ Антоній отримав сан митрополита і призначення на Тобольську кафедру. За словами професора Івана Огієнка (митрополита Іларіона) «сама ж Тобольська єпархія вже тоді мала гірку славу — каторги…» За власним бажанням ніхто туди не їхав. Ще живий був перший митрополит Тобольський з України Филофей Ліщинський, уже в схимі — Феодор, який залишив кафедру через хворобу. Він ще трудився на місіонерській ниві на півночі Сибіру.

З великою повагою ставився до святителя Филофея та його невтомної праці митрополит Антоній. Про нього він так писав: «Цей архієрей працю євангельської проповіді здійснював до своєї смерті, охрестив у Сибіру до 40 тисяч язичників… закликаючи до Христа не страхом, а тільки євангельською проповіддю та своїми трудами».

Митрополит Антоній почав свою діяльність на Сибірській землі, допомагаючи схимнику Феодорові в його благодійній праці. Усіляко заохочуючи розвиток місіонерства в Сибіру, він вимагав від світської влади особливого піклування про новонавернених християн і цим залишив про себе добру пам’ять. Після того, як в 1727 році наступила блаженна кончина митрополита — схимника Феодора, преосвященний Антоній ревно взявся продовжувати його справу. Упродовж річок Обі та Іртиша він доручив ієромонаху Зіновію, а у північно-західних землях — верхотурському замовнику Сильвестрові утверджувати у вірі новоохрещених і навертати до неї тих, хто ще не пізнав істинного Бога. На Камчатку був відправлений досвідчений місіонер — Якутський священик Єрмолай Іванов, а в Китай — архімандрит Іркутського Вознесенського монастиря українець Антоній Платковськии, пізніше туди ж — ієромонах Іркутського архієрейського дому Іларіон Урусов. Усі місії в Китай мали значні мовні проблеми, тому митрополит Антоній відкрив в Іркутську при Вознесенському монастирі спеціальну російсько-монгольську школу, так її тоді називали. Там почали професійно готувати місіонерів і для Монголії і для Китаю.

Вирішуючи проблеми місіонерської праці, митрополит Антоній дійшов висновку про створення самостійної Іркутської єпархії. Протягом 21 року в Іркутську існувало вікаріатство Тобольської єпархії, і в 1727 році зусилля святителя Антонія увінчались успіхом. А ще призначення на новостворену кафедру єпископа-українця Інокентія (Кульчицького) стало новим благодатним поштовхом для подальшого розвитку місіонерської діяльності і в Китаї та Монголії, і на широких просторах Східного Сибіру.

Багато прикростей і турбот святителю Антонію завдавали розкольники, які своїми масовими самоспаленнями постійно хвилювали і Святу Церкву і простий народ. Тоді ж почалося масове повернення новоохрещених сибіряків до старої язичницької віри. Святитель Антоній змушений був доповідати про це Святійшому Синоду, а зі свого боку посилав для напоумлення заблудлих — досвідчених і спроможних місіонерів. Святійший Синод виділив Тобольській митрополії 1000 рублів для надання пільг новоохрещеним та інших витрат, а в Указі від 1780 року радив утриматися від примусового хрещення і не використовувати для цього жорстких і запопадливих місіонерів, діяти тихо і лагідно.

Турбувався митрополит Антоній і про поліпшення стану духовної освіти в Тобольську. Засновану святителем Филофеєм у 1704 році слов’яно-російську школу митрополит Антоній реорганізував у духовну семінарію. У ній було офіційно запроваджено викладання латинської мови та збільшено число учнів до 200, а термін навчання до 6 років. І це при тому, що Сенат відмовився фінансувати за рахунок імператорської казни цей навчальний заклад. Мав проблеми святитель Антоній і з вчителями. У 1739 році він доповідав Синоду, що вчителі, які з ним прибули, повернулися в Україну. Залишався єдиний український вчитель, засланий до Сибіру священик Стародубського полку Іван Якимович.

Митрополит Антоній достойно продовжував справу своїх попередників щодо будівництва храмів та монастирів, не шкодуючи на це навіть власних коштів. На завершення його управління тільки в Тобольській єпархії вже налічувалося 265 храмів та 20 монастирів. При ньому вперше в Сибіру на Тагільському заводі було виготовлено для Тобольського собору Святої Софії дзвін вагою 1011 пудів.

Під час великого голоду в 1738 році, коли бідний народ змушений був харчуватися лише травами, митрополит Антоній відкрив церковні житниці і спас безліч сибіряків від голодної смерті. Пам’ять про милосердного архієрея з України зберігається досі. Був час, коли владика Антоній залишався єдиним митрополитом на всю Росію, і до його голосу прислуховувалися навіть у Сенаті. Однак не прислухалися, коли розглядалася справа в суді над дев’ятьма березовськими та обнорськими священиками. Вони дозволили собі здійснювати церковні треби в членів опального княжого роду Долгоруких, що перебували на засланні в Сибіру. Владика Антоній сміливо виступив на захист священиків, але справа, на жаль, була вирішена без нього.

Після тяжкої хвороби земне життя святителя Антонія скінчилося 27 березня 1740 року, і його поховано у Софійському соборі в центрі Тобольського кремля. На безмежних сибірських просторах зараз немає споруди давнішої за Тобольський Софійський собор.

Залишилась велика бібліотека спочилого митрополита. За декілька років її придбав для Тобольської семінарії митрополит Тобольський, українець Антоній Народницький.

Ще бувши Чернігівським єпископом, Антоній Стаховський висвятив Арсенія Мацієвича на ієродиякона, монаха Новгород-Сіверського Свято-Преображенського монастиря, уродженця Волинської землі. У 1730-1733 рр. він співпрацював з митрополитом Антонієм проповідником на землі сибірській і нарешті в 1741 році став його наступником на Тобольській кафедрі. Пам’ять святителя Арсенія — 28 лютого (13 березня).

10 червня (23 червня) — Святителя Філарета (Амфітеатрова), митрополита Київського

Святитель Філарет один із двох Українських Сибірських Святих, що народилися за межами України, але понад 20 років його архіпастирської діяльності пройшли на українській землі, на чолі Київської митрополії. В миру Федір Георгійович Амфітеатров народився на світ Божий 17 квітня 1779 року в селі Високому Кромського повіту Орловської губернії в сім’ї благочестивих батьків Георгія та Анастасії. Батько був сільським священиком і представником Богом благословенного роду Амфітеатрових, який дав Православній церкві визначних архіпастирів та представників духовної науки. Достатньо згадати Антонія Амфітеатрова архієпископа Казанського, а потім ректора Київської духовної академії, Іоана Амфітеатрова — архієпископа Полтавського та Якова Амфітеатрова — професора Київської духовної академії.

У святому хрещенні хлопчика було названо Федором на честь преподобного Феодора Сикеота, єпископа Анастасіупольського. Дитинство Федора минало серед добрих людей, а найперше — поруч з благочестивими, розумними і чесними батьками. У сім’ї було восьмеро дітей, і Федір серед них був четвертий, але лише він один на першому році життя відмовлявся споживати материнське молоко в середу і п’ятницю.

У сім’ї Амфітеатрових найвище шанувалися Господь Вседержитель та Його Пречиста Мати. Батьки Федора під час виховання дітей добре володіли однією з найважливіших біблійних істин: «Учи сина твого; трудися над ним, щоб не мати тобі засмучення від непристойних вчинків його» (Сир. 30, 13). Ігри та забави ровесників малого Федора не цікавили зовсім. Удома він навчився слов’янської азбуки і читав Часослов і Псалтир, опанував ази латинської мови. Цьому надто сприяв дід по батьківській лінії Микита, який також був сільським священиком. Особливо він любив навчати грамоти онука Федора. А для нього вже тоді головним було читання Житій святих та усамітнена молитва. У дитинстві Федір мав слабкий зір, але одного разу він отримав чудесне зцілення завдяки щиросердним молитвам свого благочестивого дідуся. Ще малим, він уже проявляв тихе смирення, мав лагідний характер і терпеливо переносив усі свої дитячі скорботи. Учився він залюбки і наука давалася йому легко. Вражала його дитяча любов до простих і особливо до обездолених людей. Працюючи разом з братами на польових роботах, під час короткого відпочинку, а часто й замість обіду, Федір тихенько відходив на узлісся для своїх дитячих розмов з Господом, Батько, дивлячись на поведінку Федора, розчулено говорив:

«- Добрий він, мій синок — Федєнька. Такий вже добрий. Дай Боже, кожному православному мати таку втіху в житті сімейному. Бувало інші діти бешкетують без перестанку, а він мій дорогоцінний, ходить як овечка тиха і води не скаламутить. Слава Богу буде добро з хлопчика!»

Сільська церква, в якій служив батько Георгій, називалася Покровською. До неї Федір завжди приходив першим, а виходив останнім. А в далекому майбутньому, вже митрополитом Київським, він за свій рахунок побудує у Голосіївській пустині кам’яну церкву й освятить її також на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Це на спомин про своє дитинство, про свої дитячі роки, які він назвав найкращими в житті. Тому й приділяємо так багато уваги дитинству майбутнього святителя.

У 1789 році Федір вступає до Орловського духовного училища відразу в другий клас, тому що мав достатню домашню підготовку, і закінчує там філософський курс. Дякуючи ґрунтовним знанням, отриманим протягом семилітнього навчання в училищі, він був переведений у Севську духовну семінарію в богословський клас. У Севську на той час знаходилася також резиденція Орловського архієрея. За час навчання в семінарії працелюбний син сільського священика показав великі здібності до вивчення богословських наук та значно розширив свій світогляд. Саме тут він впевнився, що кожен християнин має володіти основами богослів’я. Навчання у семінарії було досить нелегким, особливо у матеріальному плані. У майбутньому Святитель не раз буде згадуватиме, як «до самої філософії ходив в лаптях і босий». І незважаючи на все це, крім отриманої духовної освіти, Федір там ще досконало вивчив французьку і німецьку мови. Семінарію він закінчив у 1797 році. На той час уже померла мати, а здоров’я батька значно погіршилось. Тому й вирішив батько, що місце Федора на його парафії і, звичайно ж, захотів його одружити. Та не до одруження линуло серце вісімнадцятирічного Федора, а до суворого чернечого життя, до вічного служіння Всевишньому. Проте і повага до батька була настільки глибокою, що без його благословення він не робив жодного серйозного кроку в житті, доки той жив на цьому світі. Він добре пам’ятав слова апостола Павла і дотримувався їх:
«— Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо цього вимагає справедливість!» (Еф. 6, 1).

А тому й насмілився одного разу просити у батька благословення на чернече життя. Батько в єдиному засумнівався, чи витримає Федір важкі чернечі труди. Відповідь сина була простою і зрозумілою: «-А Господь то Спаситель!» Батькові зі сльозами на очах залишилось благословити сина.

У 1798 році Федір призначається у своїй рідній семінарії на посаду вчителя поезії та грецької мови. А вже 7 листопада того ж року на 20 році життя він приймає чернечий постриг з іменем Філарет на честь улюбленого з дитинства святого — Філарета Милостивого. Ім’я цього святого було вибрано тому, що він був прикладом високої християнської чесноти — милостині. Блаженний Філарет Милостивий, один з найбагатших людей в Малій Азії, роздав все своє майно вбогим, навіть останній свій верхній одяг. Такий приклад для молодого ченця став вирішальним, а день постриження — найщасливішим у житті. У молодій боголюбній душі ченця Філарета не було місця ні для сріблолюбства, ні для жадоби влади, ні для немилості до людей Божих.

13 квітня 1799 року він був висвячений у сан ієромонаха і невдовзі став префектом (інспектором) семінарії. У 1802 році ієромонах Філарет у двадцятитрьохрічному віці призначається ректором Орлово-Севської духовної семінарії та настоятелем Севського монастиря спочатку в сані ігумена, а за два роки — архімандрита.

Тепер він отримує досвід не тільки навчально-виховної та управлінської роботи, але розвиває і свій інший талант — проповідництво. Такий широкий спектр його діяльності вимагав величезної і невпинної праці. Архімандрит Філарет навіть захворів і, підлікувавшись, їздив до Києва поклонитися святим мощам Печерських преподобних. Це було перша поїздка у Святе місто, де йому передбачалося досягти найвищого архієрейського сану та закінчити своє тимчасове земне життя.

Орловсько-Севська семінарія знаходилася в екологічно неблагонадійному, оточеному болотами місці, де часто лютувала пропасниця. Це робило нестерпним життя семінаристів.

Наполегливе бажання ректора перенести її до губернського міста Орла завершилось тим, що він у 1804 році був переведений на туж саму посаду, але до Уфи, а ще настоятелем Уфимського Свято-Успенського монастиря. Існувала думка, що гіршого міста, ніж Уфа на той час в Російській імперії не було. З цього часу й почалися не зовсім зрозумілі утиски майбутнього святителя, адже ніяких претензій щодо його адміністративної діяльності, чернечого життя чи смирення не було.

Правда, він був неправий тоді, коли написав без відома єпископа Орловського Досифея лист Санкт-Петербурзькому митрополиту Амв-росію про переведення семінарії в Орел. Тому і в Уфі майже понад 5 років продовжувалися безпідставні гоніння вже з боку єпископа Уфимського Августина. А тут ще молодого ректора почали переслідувати всілякі неприємності: його звинуватили в розкраданні монастирської казни, а в 1806 році пожежа знищила ряд семінарських будівель, архів і діловодство.

Якось після чергової образи від єпископа під час слізної і полум’яної молитви отець Філарет у напівсонному стані побачив руку, що писала на стіні:
«— Не бійся, доля твоя в руках Божих».

З цього часу він дістав внутрішнє заспокоєння і відчув особливу твердість духу та готовність до всякого терпіння. А напружені відносини з преосвященним Августином завершилися тим, що, вже бувши митрополитом, Філарет виклопотав йому підвищення пенсії, коли дізнався, що той живе на спокої в Ростовському Варницькому монастирі. А після його смерті спеціально приїжджав у монастир поклонитися праху владики Августина і під час панахиди, стоячи на колінах, слізно молився за спочилого.

У 1810 році за клопотанням відомого композитора церковного співу протоієрея П. Турчанінова отець Філарет був переведений на посаду ректора Тобольської духовної семінарії. Там він став і настоятелем Тобольського Знаменського монастиря.

Надійде час і протоієрей Петро Іванович Турчанінов прибуде до Києва на поклоніння Київським святиням і тут високопреосвященний Філарет перед зібранням знатних осіб скаже:
«— Господа, вот мой благодетель… он избавил меня от притесне-ний недоброжелателей и, как Иосифа, извел из рва несчастий.»

Преосвященний Амвросій Тобольський так розпочав свою першу доповідну в Петербург митрополиту Амвросію про отця Філарета:
«— Ваше високопреосвященство прислали до мене на випробування не чоловіка, а ангела в плоті». А далі було описано характер, розум і поведінку ректора Філарета якнайкращими словами. Митрополит Амвросій, отримавши доповідну з Тобольська, був безмежно радий. Навіть протоієрею Турчанінову прочитав її, перед цим сказавши: «ну Петро Іванович, твоя рекомендація про Філарета справдилась на ділі. Архієрей доповідає мені про нього з великою похвалою».

І справді, у Тобольську, крім щоденної рутинної праці — управління семінарією з монастирем, ректор Філарет взяв активну участь у навчальному процесі, ведучи курс богослів’я і філософії, за його керівництва було побудовано ряд семінарських споруд. І це за 3 роки, тому що вже в 1813 році він був призначений настоятелем Волоколамського монастиря святого Йосифа. Період гонінь завершився. Отож бо, воістину «…хто принижує себе піднесеться» (Лк. 14, 11).

Про надзвичайно скромне життя Філарета в Тобольську залишив спогади його казначей Костянтин Олексійович Попов — майбутній настоятель Єнісейського монастиря архімандрит Ксенофонт. Виїжджаючи з Тобольська, він не мав навіть власної шуби, а їхав у подарованій місцевим купцем Гневашевим. Але головне, що період гонінь для нього завершився.

На шляху з Тобольська отець Філарет на короткий час заїхав до рідного брата Гавриїла — священика Міасського золотокопального заводу, що в Оренбурзькій губернії, який вже мало й вірив, що брат повернеться з того страшного Сибіру. А Філарет переступивши поріг, перехрестився й сказав:
«— Возвеличте Господа за мене і вознесімо ім’я Його разом!»

Залишив брату майже половину своїх грошей, але повелів частину віддати на церкву, котру той будував та молився Господу, щоб забрати брата Гавриїла в рідні краї.

Та Божим промислом шлях отця Філарета проліг до Санкт-Петербурга і там він був з радістю прийнятий ректором Духовної академії архімандритом Філаретом (Дроздовим) і призначений інспектором. Проте його служіння в академії продовжувалося лише півроку.

У липні 1814 року в Петербурзькій духовній академії відбувся перший випуск. Інспектору Філарету було присвоєно звання доктора Православного Богослов’я, і він був возведений в сан архімандрита. А вже у вересні 1814 року він став інспектором новостворюваної Московської духовної академії. Там йому було доручено ще й читати лекції з Богослов’я. За два роки архімандрит Філарет отримує призначення на посаду ректора цієї академії і настоятеля Ставропігійного Воскресенського монастиря Новий Єрусалим. Багато студентів Московської духовної академії зберегли про ректора Філарета найзворушливішу пам’ять. Три роки архімандрит Філарет служив в академії, а 6 квітня 1819 року, в перший день Святої Пасхи, в Успенському соборі м. Москви був висвячений на єпископа Калузького і Боровського.

Протягом шести років преосвященний Філарет окормляв Калузьку паству, рішуче боровся проти старообрядців, яких було досить багато і в Калузі, і в Боровську. Багато приділяв уваги роботі духовної семінарії, монастирів, і в першу чергу — Оптиній пустині.

Потім ще були переміщення на Рязанську кафедру в 1825 році та на Казанську — в 1828. Але головне, що 18 квітня 1837 року знову в день Святої Пасхи було вирішено перевести владику Філарета до Київської митрополії, замість митрополита Євгенія (Болховітінова) — що відійшов до Господа.

Незадовго до останнього призначення преосвященному Філаре-тові було яскраве видіння: він побачив себе у дзеркалі абсолютно білим і зрозумів, що Господь прикликає його на нове найвище служіння. Сам імператор в рескрипті написав йому: «Я впевнений, що ви, керуючись небесною Благодаттю, …словом і прикладом послужите животворному повчанню нової пастви своєї».

Святий Київ зустрів митрополита величчю стародавніх храмів і яскравим сяйвом хрестів на золотоглавих куполах. Тут йому належало провести останніх 20 років свого земного життя і тут з незвичною силою розквітне його талант архіпастирський. Він щиро й беззавітно полюбив древній Київ. Тому й приведе православний письменник Андрій Муравйов у своєму «Путешествии по святым местам руським» слова митрополита Філарета, звернені до нього на початку 40-х років: «- Якщо ж так тобі подобається Київ з його святинею, то подумай, яким же повинно бути Царство Небесне!»

Архіпастирська діяльність митрополита Філарета на Київській кафедрі із самого початку була спрямована на піднесення релігійно-морального рівня своєї пастви і в першу чергу освітнього і морального рівня духівництва. Як священноархімандрит Лаври, він виявив себе смиренним послушником і виконавцем вимог статутів, правил і звичаїв, запроваджених ще святими отцями Печерськими.

Філарет відразу ж змінив місцеперебування митрополичого дому, з території Софійського собору на Києво-Печерську лавру. Душевне спасіння лаврської братії було в нього на першому плані. За його керівництва навколо Лаври була споруджена кам’яна стіна, побудовані готель та лікарня. Митрополит категорично виступив проти використання ченців на хліборобських роботах, справедливо вважаючи, що це серйозно відволікає їх від Богослужіння.

Турбота про майбутніх служителів олтаря Господнього, змушувала блаженнійшого Філарета приділяти належну увагу духовній освіті. Маючи великий педагогічний досвід, митрополит допомагав вдосконалювати навчальний процес, щиро любив студентів Київської духовної академії та інших закладів, зі своїх особистих коштів надавав їм значну фінансову підтримку.

Високопреосвященний Філарет мав за правило постійно їздити Україною, відвідувати найвіддаленіші парафії, особисто здійснювати Богослужіння та знайомитися з життям священнослужителів і пастви на місцях. Митрополит Філарет був членом святійшого Синоду Російської Православної Церкви. Під час розгляду в Синоді питання перекладу Біблії російською мовою він виявився рішучим супротивником того. Та життя підтвердило протилежне. У наш час Святе Письмо перекладено не лише російською, а й українською та багато іншими мовами.

У кінці 1855 року митрополит тяжко захворів, а 21 грудня 1857 року наступила його блаженна кончина. Схиму з іменем Феодосій він приймав ще в 1841 році в церкві Зачаття праведної Анни. Святі мощі тепер перебувають у Дальніх печерах.