Травня (23 травня) — Святителя Симона, єпископа Володимирського і Суздальського, у Києві, у Ближніх печерах

10 травня (23 травня) Святителя Симона, єпископа Володимирського і Суздальського, у Києві, у Ближніх печерах

У III ст. до Різдва Христового жив і здійснював своє першосвященницьке служіння Симон, син іудейського первосвященика Онії. За його благочестя сучасники прозвали Симона праведним. Скориставшись мирним часом, Симон поновив Єрусалимські укріплення, прикрасив храм і захистив його високими стінами. Та головне, що своїми благочестивими подвигами він на високий рівень підняв релігійно-моральний стан життя свого народу.

Ісус, син Сирахів в Книзі Премудрості в Старому Завіті ці події описує так:
«Симон, син Онії, великий священик, за життя свого виправив дім і у дні свої укріпив храм: ним покладена основа подвійного узвишшя — зведення високої огорожі храму… щоб охоронити народ свій від біди, він укріпив місто проти облоги. Яким величним був він серед народу, при виході із завіси храму! Як ранкова зірка серед хмар, як ранковий місяць, повний днями, як сонце, що сяє над храмом Всевишнього, і як веселка, що сяє у величних хмарах» (Сир. 50,1-2, 4-7).

Те ж саме маємо сказати і про преподобного отця нашого Симона, єпископа Володимирського і Суздальського. Воістину, всі якості, що належали Симону старозавітному, доброму пастирю і хранителю Закону іудейського, можуть бути повністю зараховані й до преподобного Симона, першого архіпастиря Володимирської землі. Один з трьох авторів Києво-Печерського Патерика, але другий після блаженного Нестора-літописця, він також зводив Дім Божий і укріпляв Церкву прикладом життя свого та своїми життєписами перших святих землі Української.

Це таких, як святитель Симон, Господь обіцяв пророку Єремії:

«І дам вам пастирів за серцем Моїм, які будуть пасти вас зі знанням і розсудливістю» (Єр. 3, 15).

Рік народження блаженного Симона невідомий — мабуть, це була друга половина XII ст. Прийшовши ще в молоді роки до Києво-Печерського монастиря, він зробив свої перші кроки до чернечого подвигу. У цій святій обителі Симон з великим старанням став вивчати житія своїх попередників, які вже стали святими угодниками Божими. Він і сам почав загорятися любов’ю до подвигів цих святих та у всьому став їх наслідувати. Вивчаючи справи й подвиги засновників святої Пе-черської обителі преподобних Антонія і Феодосія, він ретельно поповнював свій власний досвід, який пізніше так слушно знадобиться йому в далеких північних землях. А поки що, перебуваючи на горах Києво-Печерських у святому монастирі, так схожому на саме небо, блаженний Симон і сам сподоблявся зорі вранішній, постійно знаходячись у великому смиренні та молитві. Він старанно служив Матері Божій і досить швидко став відомим і в сусідніх землях, і навіть у віддалених.

Отож, як пише професор Дмитро Абрамович у вступі до «Києво-Печерського Патерика» (1931) — мабуть, уже в 1197 році блаженний Симон прибув до Володимира-на-Клязьмі. Надійде час татаро-монгольської навали, і це місто стане тимчасовою столицею Руської держави.

Спочатку постриженець Києво-Печерського монастиря Симон стає ігуменом Володимирського монастиря Різдва Пресвятої Богородиці. За іншими джерелами — це призначення відбулося 1206 року. Володимирським князівством на той час управляв великий князь Володимирський Юрій-Георгій Всеволодович. Бажаючи мати свого єпископа, незалежного від архіпастиря Ростова Великого, він заснував окрему єпархію, назвавши її Суздальською, Володимирською, Юр“ївською і Тарусською. На новостворену єпархію було призначено в 1215 році єпископа Симона, до якого князь ставився з великою повагою.

Та це був час неспокійний на теренах північно-східних земель. Ними управляли сини померлого в 1212 році великого князя Всеволода Юрійовича, в історії названого Великим Гніздом.

Міжкнязівський розбрат серед його нащадків привів до кровопролитної Аипецької битви в 1216 році. Єпископ Симон у цій боротьбі стояв на стороні спадкоємного (за заповітом батька, а не за старшинством) князя Володимирського Юрія-Георгія. А князь, зазнавши поразки, змушений був податися аж на Волгу, до городця Радилова. З ним у добровільне заслання вирушив також і владика Симон. Проте через рік настало князівське примирення, і єпископ разом з князівською родиною приїжджає в Суздаль, який у церковному відношенні був підпорядкований Володимирській єпархії. А ще через рік помер князь Костянтин, брат Юрія-Георгія, і володимирський великокняжий стол повернувся істинному володарю. Владика Симон знову на чолі Володимирської кафедри і енергійно займається будівничого діяльністю. У 1219 році він перебудовує головний храм у Володимирському Різдво-Богородчному монастирі. Протягом 1222-1225 років у Суздалі споруджує новий собор Різдва Пресвятої Богородиці.

Великий князь Юрій-Георгій Всеволодович настільки любив єпископа Симона, що готовий був відкрити для його друга-ченця Києво-Печерського монастиря Полікарпа єпископську кафедру в Суздалі. Князь добре знав, що владика Симон сумував за Святою обителлю Києво-Печерською, за рідною українською землею. Він знав, що владика веде листування з ченцем Києво-Печерським Полікарпом, своїм духовним сином, який мріє про єпископську хіротонію. Але і святитель добре знав духовний стан Полікарпа, його амбітність і честолюбство, тому й відмовив князя від його намірів. А самому Полікарпові написав глибоко повчальне послання, в якому виклав істинні настанови щодо лікування його душевних недуг. Згадуючи про бажання духовного сина стати єпископом, духовний отець відповідає йому чітко:

«…послухай, що Павло говорить Тимофієві і розміркуєш, чи зробив ти щось з того, що належить робити єпископові. Якби ж ти був достойним такого сану, то не відпустив би я тебе від себе, а власноруч поставив би тебе своїм сопрестольником у обидвох єпархіях — у Володимирській і Суздальській, як бажав того князь Юрій-Георгій. Та я йому це заборонив, бо ж бачив твою малодушність. І якщо ти мене не послухаєшся, себто забажаєш влади і прибереш єпископство чи ігуменство, то буде тобі прокляття, а не благословення».

Думається, що така відповідь духовному синові повинна бути абсолютно зрозумілою і однозначною. Щодо настанов тим, хто хоче стати єпископом, то їх можна прочитати в «Першому посланні до Тимофія святого апостола Павла (І Тим. 3, 1-7)».

Про себе єпископ Симон Полікарпові говорить так: «Я з радістю облишив би свою єпархію та й служив би ігуменові в тому святому Печерському монастирі. І кажу про це, брате, не для того, щоб себе звеличити, але щоб тобі про це звістити… По правді кажу тобі: всю оту славу і честь враз мав би я за болото, аби мені лишень кілком стирчати за ворітьми, бути лише сміттям, що ним помітають в Печерському монастирі, і люди його топчуть, або ж одним з отих убогих перед ворітьми чесної тієї Лаври та й стати жебраком — і це було б для мене кращим, ніж ся минуща честь. Один день в оселі Божої Матері вартіс-ніший тисячі літ. І волів би я більше перебувати в ній, аніж жити мені в домівках грішників. По правді говорю тобі, брате Полікарпе, чи ж чув ти про чудеса дивовижніші, ніж ті, що відбувалися в тому святому монастирі Печерському?» Цей твір ввійшов до Києво-Печерського Патерика під назвою «Послання смиренного єпископа Володимирського й Суздальського Симона до Полікарпа, ченця Печерського».

Оскільки святитель Симон, ще перебуваючи в Києво-Печерському монастирі, ревно цікавився життям печерських чорноризців, то вже тоді він вирішив складати письмові описи їхнього подвижництва. Ці описи були додані до послання Полікарпу і також ввійшли до складу Патерика. Симон сам був свідком чудес, що сталися в житії преподобних Печерських — Арефи затворника та Тита пресвітера і власноручно записав їх. Як джерело інформації про житія преподобних Євстратія посника та Никона багатотерпеливого найвірогідніше для Симона служила авторська редакція «Повісті минулих літ» преподобного Нестора-літописця. Житія преподобних Онисифора пресвітера, Кукші священномученика, Пимена постника, Афанасія затворника, Миколи Святоші та Еразма він записав з усних переказів, які існували на той час у монастирі.

Крім того в Києво-Печерському Патерику є «Сказання про святу чудотворну Церкву Печерську, як була вона створена, прикрашена та освячена», також написане блаженним Симоном, єпископом Володимирським і Суздальським. Можна не сумніватися, що це далеко не всі печерські перекази, якими володів блаженний Симон, але, вірогідно, вони загинули під час сплюндрування татарами міста Володимира в 1237 році. Енциклопедія Українознавства подає відомості ще про один твір святителя Симона — повчальний лист до княжни Верхуслави. Достатньо уваги релігійній творчості єпископа Симона приділив Михайло Грушевський у своїй багатотомній «Історії української літератури» (К. 1993).

Земне життя святителя Симона скінчилося 22 травня 1226 року, про це свідчить напис на домовині, і похований він був у Володимирському Свято-Успенському соборі. Перед блаженною кончиною єпископ прийняв схиму, пробувши на архіпастирському престолі 12 років. Існувала думка, що мощі святителя за його заповітом були перенесені в Києво-Печерський монастир у Ближні Антонієві печери. Але є й інша думка, що в Києві спочивають мощі Симона іншого, що був єпископом Суздальським у першій половині XII ст.

Пам’ять святителя Симона святкується також 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.