Червня (18 червня) — Блаженного Константина, митрополита Київського і всієї Руси

З 1131 року Київською митрополичою кафедрою управляв митрополит Михаїл II, грек за походженням. У 1141 р. він виїхав з Києва до Константинополя та більше не повернувся, бо в тому ж році й помер. Отримавши повідомлення про його кончину, великий князь Київський Ізяслав II Мстиславович зібрав Собор єпископів і поставив на митрополичий престол свого духівника Клима Смолятича, другого після митрополита Іларіона українця на київській кафедрі. Ішов уже 1147 рік. Чорноризець і схимник Клим був таким філософом і книжником, якого на той час на Русі було не знайти.

Більшість єпископів, бажаючи догодити князю, погодилася з його рішенням. Клим Смолятич був посвячений у митрополити головою святого Климента, Папи Римського, яку приніс з Херсонеса до Києва рівноапостольний князь Володимир у 988 р. Та не всі єпископи погодилися обирати Клима Смолятича на високий престол. У першу чергу, це були єпископи-греки: Новгородський — Нифонт, Полоцький — Косма та Смоленський — Мануїл. Вони вважали, що посвячення здійснено всупереч чинним канонам.

Не можна було обирати митрополита без згоди Патріарха Константинопольського, а також тому, що Клим вже прийняв схиму. Особливою ревністю в цьому питанні відзначався Новгородський єпископ Нифонт. Відмовляючись разом служити Божественну літургію, він так відповідав митрополиту Климу: «Не погоджуючись раніше на твоє посвячення, я й тепер відмовляюсь служити з тобою і поминати тебе при Богослужінні, як і ти не поминаєш Патріарха, від якого повинен був прийняти благословення». Такою була ситуація в Київській митрополії в середині XII ст.

А тимчасом у 1155 р. на Київський княжий престол вступає Ростово-Суздальський князь Юрій Долгорукий. Він починає займатися врегулюванням церковних справ, у яких вже десятиріччя триває смута. За його ініціативою проводяться успішні переговори зі Вселенським Патріархом. Той у січні 1156 р. призначає на Київську кафедру митрополита Константина, також грека за походженням. Отримавши посвячення, митрополит у тому ж році прибув до Києва і відсторонив від митрополичого престолу і від архієрейства Клима Смолятича. Від богослужінь були також відсторонені всі, кого він висвячував. Попередника Юрія Долгорукого, князя Ізяслава II Мстиславовича, також піддали анафемі.

Церковний Собор у складі митрополита Константина та єпископів Косми Полоцького та Мануїла Смоленського почав відновлювати норми церковного життя, що існували раніше. Митрополит розширив практику заміщення архієрейських кафедр єпископами-греками. У Суздаль був призначений грек Леон, у Чернігів — грек Антоній, на кафедру в Галичі — Косма, теж, мабуть, грек.

З князем Юрієм Долгоруким у митрополита Константина встановилися добрі стосунки. У державних справах князь слухався думки митрополита. Проте відносний спокій тривав недовго, тому що 15 травня 1157 р. князь Юрій помер, і почалася нова боротьба за княжий престол. Активну роль у цій боротьбі почав грати син попереднього князя Ізяслава II — Мстислав Ізяславич.

Щодо митрополичого престолу, то одні були за Константина, але багато інших бажали повернення Клима Смолятича. Згаданий Мстислав Ізяславич надто прагнув, щоб на Київський престол став його дядько князь Смоленський Ростислав, молодший батьків брат. Мав він надію, що, можливо, і Клима Смолятича буде повернуто на митрополію. Знаючи, як кияни не любили Юрія Долгорукого і як вони хочуть Ростислава, а ще боячись помсти Мстислава Ізяславича, митрополит Константин вирішив залишити Київську кафедру за власним бажанням.

У Константинополь до Вселенського Патріарха відбули княжі посланці з проханням прислати нового митрополита. Прохання князів було задоволено, і до Києва направився митрополит Федір. Але це було вже в серпні 1161 р. А поки що, на початку 1159 р., блаженний Константин відправився до Чернігова, де княжив Святослав Ольго -вич, друг і союзник Юрія Долгорукого. Єпископською кафедрою в Чернігові тоді керував грек Антоній.

У Чернігові митрополит Константин смертельно захворів. Лише тоді він зрозумів, що був занадто суворим, коли притягав до відповідальності учасників висвячення Клима Смолятича на митрополита. Він дуже шкодував за тим, що сталося, і щиро розкаявся.

Відчуваючи швидку кончину, Константан запросив до себе єпископа Антонія і вручив йому Заповіт. Але взяв у єпископа зобов’язання, щоб той після його смерті виконав усе, що там було написано.

Після кончини блаженного Константина, що сталася 5 червня 1159 р., в присутності князя Чернігівського Святослава, єпископ Антоній розпечатав Заповіт. Те, що там було написано, викликало величезний подив і навіть просто страх серед присутніх: «Після моєї смерті не віддавайте моє тіло на поховання, але прив’яжіть мотузками за ноги, витягніть мене за місто на з’їдання собакам. Я нагрішив: через мене виникла смута. Нехай за це буде на мені Рука Господня, нехай я постраждаю, але відведе Господь незгоди та розбрат від Народу Святого».

Усі жахнулися, почувши ці слова. А князь сказав єпископу: «Роби, як вважаєш за потрібне».

Єпископ Антоній не бажав порушувати дану митрополиту клятву і зробив так, як було написано. Тіло покійного витягли за місто і залишили в полі. Три дні воно, самозасуджене, лежало непохованим, і ніхто до нього не доторкнувся — ні тварина, ані птиця. Люди бачили, що вночі над ним сяяли три вогняні стовпи до самого неба.

А тимчасом князем Святославом оволодів величезний страх Суду Божого, і він наказав поховати тіло з великими почестями. І поховали його в Спасо-Преображенському храмі Чернігова. Там же був похований новий страстотерпець блаженний Ігор, князь Київський і Чернігівський, якого вбили самі кияни (пам’ять також 5(18) червня та 19 вересня (2 жовтня).

У ті страшні дні, коли тіло митрополита лежало біля Чернігова на полі, у Києві шаленіла страшна буря. Навіть намет, що стояв біля князівського, у районі Вишгороду, був знищений вщент. «Це кара Господня, яку Він послав на нас за гріхи наші», — сказав князь.

При безперервних громовицях, блискавка одночасно вбила чотирьох священнослужителів і чотирьох мирян. У Чернігові всі ці дні яскраво сяяло сонце, а після похорон митрополита Константина повсюди наступила тиша і повний спокій.

Подібно до того як Господь не залишив розп’ятого поруч з ним на Хресті розбійника, який розкаявся, так і тут Милосердний Всевишній Владика прийняв плоди покаяння, принесені митрополитом Київським Константином. Біля його святих мощів стало творитися багато чудесних зцілень.