Липня (6 серпня) — мучеників благовірних князів, бориса і гліба, у святому хрещенні романа і давида

«Рід праведних буде благословенний» (Пс., 111, 2). Рід святого князя Володимира, Хрестителя Руси-України був досить великим, лише синів було дванадцять — правда, від різних жінок. І не всі в тому роду були праведними.

Найменші серед них Борис і Гліб (у святому хрещенні Роман і Давид) були від жінки-болгарки. Народилися вони незадовго до хрещення землі нашої і ще з дитинства були нерозлучними.

При розподілі синів на князювання Борису дістався Ростов, а Глібу — Муром, край далекий, північно-східний. Та, оскільки вони були ще зовсім юні, князь тримав їх поки що біля себе. Святий Гліб був ще зовсім дитиною, а святий Борис вже знав грамоту, читав книги про життя святих та їхні подвиги і був переповнений Божою благодаттю. Він молився до Господа, щоб Той сподобив його долі хоч би одного із Своїх святих угодників. Обливаючись слізьми, юний Борис говорив: «Господи, навчи мене йти по їх слідах. Молю Тебе, Господи, нехай душа моя не зваблюється мирською суєтою, навчи моє серце пізнавати Тебе і Твої заповіді. Сподоби мене дару того, що дарував Ти угодникам Твоїм.» Святий Гліб постійно був при ньому і завжди уважно слухав брата.

По волі батька молодий князь Борис досить рано одружився. Дуже любив Бориса батько і саме йому мав намір передати великокняжий престол у Києві. І в цьому питанні його також ревно підтримували жителі Києва. Хоч і недовго князював Борис у Ростові, але встиг проявити глибоку мудрість та смиренну лагідність. Там він у першу чергу турбувався за впровадження християнської віри та утвердження благочетстивого способу життя серед місцевого населення.

У 1015 році серйозно захворів батько — князь Володимир. А коли отримав вістку про наступ на Київ печенігів, то позвав сина Бориса.

Спішно була зібрана військова дружина і на чолі з молодим князем виступила проти неприятеля. Та все це надто не сподобалося туровському князеві Святополку. Адже він був на той час найстаршим із синів князя Володимира і вважав себе першим претендентом на батьків великокняжий престол. Його перша змова проти батька була викрита ще в 1007 році, внаслідок чого він уже тоді опинився у в’язниці. Та милостивий батько простив свого бунтівного сина. А от тепер Святополк багато чого зрозумів. Він просто зненавидів свого брата Бориса і вирішив погубити його.

Доки князь Борис перебував у поході проти половців, помер їхній батько, князь Володимир. Сталося це 15 липня 1015 року.

Святополк, який на той час перебував у Києві, самовільно сів на київський престол і поспішив привернути до себе киян ласками та подарунками. Батькову смерть він вирішив поки що утаїти, його тіло було спішно завернуто в килим і таємно перевезено у Десятинну церкву, побудовану самим князем.

Та не любили кияни владолюбного та лукавого Святополка. От і задумав саме тоді підступний Святополк повторити, та ще й подвійно, «подвиг» Каїна, бо ж заважали йому брати.

Князь Борис, йдучи у похід з військовою дружиною, узяв із собою і похідну церкву. Уже тоді устрій військового життя почав тісно зростатися з церковним. Переповнений мирними і ратними трудами, день обов’язково завершувався церковним богослужінням так, як і починався. Своє служіння батьківщині князь Борис також ніс у тісному єднанні з церквою. Сталося так, що на своєму шляху він печенігів не зустрів і став повертатися назад. На березі річки Альти, що біля теперішнього Переяслава-Хмельницького, благовірний князь Борис отримав від гінця вістку про смерть батька та страшні наміри старшого брата. Борис знав про свою безневинність перед Свято-полком, але й знав, що вбивці вже вийшли назустріч і наближаються до нього. Серце його було переповнене любов’ю до Бога і він також прагнув» у Христа облачитися.» Тож і до нього можна було віднести слова пророка Ісаї:

«… як агнець, ведений був Він на заколення, і як агнець перед тим, хто стриже його, безмовний…» (Іс, 53.7)

Розумів Борис, що якщо буде на те Божа воля, він прийме на себе подвиг насильницької мучинецької смерті. Князь рішуче відкинув пропозицію своїх дружинників іти на Київ заради здобуття великокняжого престолу, а тому більшість з них просто розійшлася. Залишилося лише найближче оточення.

Уночі проти 24 липня вбивці вже були біля князівського намету, а назавтра, дочекавшись закінчення вранішнього богослужіння, зробили каїнову справу. Але встиг благовірний князь Борис створити свою останню молитву до Господа:

Господи Ісусе Христе! Ти явився на землю в образі людському заради нашого спасіння. Ти добровільно побажав бути прибитим на хресті за гріхи наші. Сподоби і мене в ім’я Твоє перетерпіть страждання не від ворогів, а від брата мого, що приймаю я безневинно і не постав йому, Господи, це за гріх.»

Спроба вірного слуги Юрія, брата преподобного Мойсея Угрина, захистити князя своїм тілом успіху не принесла. І він, і князь Борис були заколоті списами. У Юрія на шиї була нагорода від князя — золота гривна. Зловмисники вже мертвому Юрію відрубали голову, бо не могли її зняти. Вбивці обгорнули тіло Бориса наметовим полотном і вирушили до Києва. По дорозі, вже недалеко від міста, зрозуміли, що князь ще живий і два варяги добили його мечами. Святе тіло було таємно поховане у Вишгороді, у церкві святого Василія Великого.

Так було покінчено з братом Борисом, і Святополк, воістину названий київським людом «окаянним», взявся за другого брата — Гліба. У Муром до нього пішла брехлива вістка, що батько Володимир ще живий, але дуже хворий і просить Гліба негайно прибути до Києва. Будучи сином послушним, Гліб виїхав негайно, але на землі тверській ушкодив ногу і далі добирався по Дніпру. Недалеко від Смоленська в гирлі річки Смядині його наздогнав посланець з Новгорода від брата Ярослава з недобрими вістями. Глібу стало відомо, що вже й батька немає і брата Бориса також. Дізнався він про всі подробиці тих трагічних подій. Гірко затужив Гліб за батьком, а ще більше за братом. Літописець так передає його плач за братом:

«Де слова твої, якими промовляв ти до мене, брате мій любий? Тепер я вже не почую твого лагідного повчання!…»

Тим часом Гліб продовжував свій шлях до Києва водами Дніпра, а його вже чекали вбивці від старшого брата. Остання молитва князя Гліба словами псалмоспівця була дуже схожа на молитву брата Бориса:

«Господи! Будь Суддею тих, що змагаються зі мною і побори тих, що бажають побороти мене. Візьми зброю Твою і щит і стань на поміч мені. Вийми меч і загороди дорогу тим, що переслідують мене. Скажи душі моїй: «Я твоє спасіння.» (Пс., 34, 1-3).

Швидкою була ця молитва благовірного Гліба, бо над ним уже була занесена рука з ножем його повара Торчина. Сталося це 5 вересня 1015 року. Це був день пам’яті пророка Захарії, батька Іоана Хрестителя, який був заколотий прямо в храмі в часи нищення Віфліємських дітей.

Зловмисники покинули тіло князя Гліба на березі Дніпра між двома колодами і трохи прикрили хмизом. Лежало воно декілька років нетлінним і ніким не займаним. Аж коли в 1019 році князь Ярослав ішов на Київ, щоб вигнати звідти Святополка, воно було знайдено. Його перевезли до Вишгорода і поклали поряд з братом в тій самій церкві святого Василія.

Безліч див, які сталися при нетлінних мощах святих князів Бориса і Гліба, чудесні зцілення безнадійно хворих і немічних, стали підставою для їхньої канонізації. Здійснена вона була, вірогідно, у другій половині 40-х років XI ст. А може, й раніше. І не лише руською церквою, а й константинопільською. Благовірні князі-мученики Борис і Іліб були першими українськими святими, канонізованими на нашій рідній українській землі. Служба цим святим складена митрополитом Київським Іоаном І. Це підтверджено записами в Мінеях XII ст.

Хрещена Русь-Україна сприйняла подвиг святих князів-страстотерпців Бориса й Гліба, як рішучий осуд князівських усобиць, які розпочалися після смерті Рівноапостольного Володимира. Пролита ними невинна кров була надто благодатним насінням на ниві збереження єдності Київської держави. Таким чином, стає добре зрозумілою молитва преподобного Нестора-літописця до цих святих:

«Христолюбні страстотерпці і заступники наші! Покоряйте поганих під ноги князям нашим, молячись Владиці, Богу нашому, щоб вони перебували в мирі, єднанні та здоров’ї, охороняючи їх від усобних війн і від підступності диявола, удостойте того самого й нас, що співаємо вам і шануємо торжество ваше славне, по всі віки до кінця світу!»

Вільно віддавши себе на смерть, святі князі Борис і Гліб засвідчили про свою свідому жертву заради єдності своєї Батьківщини, заради основної християнської заповіді про любов.

Третьою жертвою Святополка Окаянного став древлянський князь Святослав Володимирович. Рука вбивці дістала його аж у Карпатах.

Церква у Вишгороді, де спочивали святі мощі братів, за деякий час стала жертвою страшної пожежі, вціліла лише їхня могила. Над нею почали відбуватися різні знамення. То люди бачили там вогненний стовп, то запалені свічки, то чули спів подібний ангельському. Якось один з варягів, що проходили поряд, необачно ступив на святу могилу — його ноги були опалені так, що не міг далі йти. Про все це було повідомлено у Київ великому князю Ярославу Мудрому і було вирішено будувати нову церкву. Нова, пятикупольна, вона 24 липня 1026 року прийняла гробниці святих князів з велиими урочистостями.

У 1072 році князь Ізяслав Ярославович побудував окрему церкву в ім’я Бориса й Гліба і вона була освячена 1 травня, а наступного дня туди було перенесено мощі святих князів. У торжестві на чолі з преподобним Феодосієм Печерським брали участь вищі ієрархи Київської церкви і князі Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод.

Друге перенесення святих мощів відбулося за князя Володимира Мономаха у 1115 році до новозбудованого кам’яного храму також 2 травня. Учасниками цього свята були: митрополит Київський Ни-кифор, єпископи Феоктист Чернігівський, Даниїл Юр“ївський та Мина Полоцький, а також князі Володимир Мономах, Олег та Давид Святославичі.

Цей храм не пережив навали Батия в 1240 році і був зруйнований; святі мощі були перепоховані, але те місце невідоме до цього часу. 1744 року у Вишгороді була зведена трибанна дерев’яна церква в ім’я Бориса і Гліба. І лише за 122 роки після цього були проведені розкопки фундаментів церкви, що освячувалась за князюваня Володимира Мономаха. На них і був відновленний старовинний кам’яний храм. Його ще й після лихоліття Другої світової війни довелося відбудовувати, не говорячи вже про оновлення після безбожних десятиріч.

Ще за часів Київської держави були побудовані храми на честь святих страстотерпців в містах їхнього князювання — Ростові та Муромі. На Тверській землі в місті Торжку в їх ім’я був споруджений храм преподобним Єфремом Новоторзьким, третім братом із Угринів, що до прийняття чернецтва був у святих князів простим конюхом. У місцях їхньої загибелі в Переяславі та Смядині біля Смоленська також були храми. 320 років існує в Казані кафедральний Борисоглібський собор. Але найдавнішим з тих, що дійшли до наших днів є, звичайно, Борисоглібський у Чернігові.

На завершення нашої оповіді згадаймо про Борисоглібську церкву староукраїнської архітектури, яка декілька сторіч існувала у Києві на Подолі. Була споруджена на кошти козацького полковника Григорія Коробки. І знищена зовсім недавно, у 30 роках XX ст., бульдозером соціалістичної реконструкції.

Чудесна ікона святих київських князів Бориса й Гліба прикрашає кафедральний храм Вселенської Патріархії — Собор Святої Софії у Константинополі.

Свята Православна Церква тричі на рік відзначає дні пам’яті благовірних князів Бориса й Гліба. У день перенесення їх мощів в 1072 і 1115 рр. — 2(15) травня та в день мученицької кончини: Бориса — 24 липня (6 серпня) і Гліба — 5(18) вересня.