Листопад за старим стилем (за новим стилем)

3 листопада (16 листопада) — Преподобної Анни, княжни Київської

Онука Ярослава Мудрого, дочка великого князя Київського Всеволода Ярославича і Анни Мономах, Анна Всеволодівна народилася в 1055 році. Батько скріпив свої сімейні узи з візантійською царівною Анною із роду Мономахів ще тоді, коли йому було лише 17 років. Він був четвертим сином велико-побожного і дійсно мудрого батька Ярослава. Іпатіївський літопис під 1093 роком дає Всеволоду таку характеристику:

«Благовірний князь Всеволод ще змалку любив правду, доглядав убогих, віддавав честь єпископам і пресвітерам. Особливо сильно любив він ченців і задовольняв їх прохання. Знав п’ять іноземних мов. Князь Всеволод під Києвом залишив по собі вічного пам’ятника — у 1070 році заклав Михайлівський собор і цим започаткував Видубицький монастир».

Мати Анна була дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Відомостей про неї досить мало, і можна лише здогадуватися, що це була дуже побожна й високоосвічена жінка. Тому й немає сумніву, що під впливом запроваджених нею високих православних чеснот і звичаїв виховувалися діти в їхній сім’ї.

Старший брат княжни великий князь Київський Володимир Мономах (1053 — 1125) був славний військовими перемогами, великою побожністю та милосердям. Він першим в історії Руси-України був коронований на царство Ефесським митрополитом Неофітом.

Княжна Анна, або як її з дитинства називали пестливим ім’ям Янка, також наповнила свою боголюбну душу християнськими чеснотами, що оточували її у батьківському домі. Ще з молодих років для неї надзвичайне значення мали висока побожність, молитва й лише правда. Вона досить рано була заохочена до книжок, батько навіть дозволяв їй їх переписувати. Мати померла в 1067 році, проживши в шлюбі 21 рік. Двох своїх інших дочок Євпраксію та Катерину батько мав від другої дружини Анни, княжни Полоцької. Старша сестра мала великий вплив на своїх менших, а особливо на Євпраскію, майбутню дружину германського імператора Генріха IV. Вони разом виховувалися у православному дусі й разом самостійно вчилися. Адже на той час у Києві не було жодного жіночого монастиря, де можна було отримати добрі знання.

На родину князя Всеволода мав великий вплив митрополит Київський Іоан II. Грек за походженням, високоосвічений ієрарх, він дев’ять років (1080-1089) служив на Божій ниві в Україні і за цей час багато зробив для неї. Безумовно, що під його впливом княжна Анна прийняла чернечий постриг. Але треба зауважити, що деякі західні історики пов’язували такий її крок з тим, що начебто вже у 8 років вона була заручена з візантійським цесаревичем Константаном, сином імператора Константина X Дуки. Та коли того цесаревича силоміць постригли у ченці, то й княжна прийняла відповідне рішення. Однак це виглядає маловірогідним, перш за все тому, що той Дука був дуже близьким родичем її матері. Отож і правильно пише Олександр Луговий у своїй книзі «Визначне жіноцтво України», називаючи найбільш певною причиною постригу Анни — її замилування до знань.

Чернецтво на нашій землі було тоді у великій пошані, завдяки йому у Київській державі укріплювалася і поширювалася віра християнська.

Отак з великою радістю і без жодного примусу княжна Анна вступила в невісти Христові, і сталося це в 1086 році.

А тимчасом батько — князь Всеволод уже будував у Києві, в «місті Володимира» монастир на честь святого Андрія Первозваного. Цим ще раз підтверджувалося, що апостол Андрій Первозваний був засновником Христової Церкви в Україні.

Перший жіночий монастир знаходився десь недалеко від Десятинної церкви, і Анна стала його першою ігуменею. Іпатіївський літопис під 1086 роком про її перші кроки в монастирі подає так:

«Вона зібрала багато черниць і жила з ними за монастирським чином».

Про подальшу її діяльність у святій обителі читаємо в «Історії Російській» російського історика Василя Татіщева:

«Анна зібрала у свій монастир багато черниць і навчала їх писанню, а також ремеслам, співу та шиттю».

Після Хрещення Руси-України в 988 році шкільна освіта почала помалу розвиватися, але жіночих шкіл на було. Тому школа, яку ігуменя Анна започаткувала у своєму монастирі, була першою жіночою школою в Україні, а мабуть, і в Європі. Для Києва це також була велика культурна подія. Школа була початковою, дівчата вчилися читати, писати, співати у церкві, освоювали жіночі ремесла: прядіння, ткацтво, пошиття одягу та вишивання. Вірогідно, що ігуменя навчала їх також і переписувати книги. До школи набиралися різні дівчата. Були там і княжні, і боярські дочки, а навіть і селянки. Вчилися там і племінниці ігумені, дочки князя Володимира Мономаха. Та головною проблемою була відсутність високоосвічених вчительок, яких у Києві знайти було складно.

Отож, коли в 1089 році Анна поїхала до Візантії, офіційно ніби на побачення з ріднею по матері, та насправді вона дуже хотіла знайти для своєї школи вчительок, жінок-слов’янок, проте підтверджень про виконання цього завдання немає.

А ще в тому році помер митрополит Київський Іоан III. Нестор Літописець під роком 1090 так описав цю подію:

«Привела Янка митрополита Іоана скопця і побачивши його люди всі сказали «Се мертвець прийшов». І пробувши від року до року він помер».

У 1105 році в монастирі, який тепер у народі став називатися Янчиним, був побудований новий храм, який через прорахунки будівельників завалився. Та невдовзі він був відновлений. У 1106 році після довгих блукань по Європі до Києва повернулася молодша сестра Євпраксія і постриглася в Янчиному монастирі. Там побажала знайти свій останній спокій і її мати, друга дружина князя Всеволода. Янчин монастир став усипальницею також для батькового онука — князя Ярополка Володимировича, правнука Володимира Андрійовича та інших родичів.

26 років віддала Анна, княжна Київська служінню на ниві чернечій і просвітницькій. Це була жінка великого духу, яка мала сильний вплив на тодішню молодь, досягла значних успіхів у її навчанні й вихованні, її послідовницею на чернечо-просвітницькій ниві у XII ст. стала преподобна Єфросинія, ігуменя Полоцька. Благочестива княжна-ігуменя Анна жила на рівні зі всіма черницями за суворими монастирськими правилами в молитвах, пості та глибокому смиренні. Про її відхід до Господа преподобний Нестор у 1112 році написав так:

«У тім же році преставилась Янка, дочка Всеволодова, сестра Володимира місяця листопада в третій день. Вона покладена була в церкві святого Андрія, що її спорудив був отець її. Тут бо вона й постриглася була, в церкві тій, дівою будучи».

Проіснував Янчин монастир лише до 1240 року, до монголо-татарської навали.

4 листопада (17 листопада) — Преподобного Меркурія, посника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Меркурій, чернець Києво-Печерський, жив у XIV ст. Він перебував у єдиномислії і великій та нерозлучній братерській любові з преподобним Паїсієм Печерським (пам’ять — 19 липня (1 серпня)). І що б вони не просили разом у Господа, те Він їм завжди давав, по молитві їхній. Особливо щиро вони просили Його ніколи їх не розлучати. Чернечий подвиг вони звершували разом в одній келії, а коли померли, то їх навіть поклали в одну домовину. І на небі разом з Ісусом Христом вони насолоджуються життям вічним.

Їхні святі мощі спочивають у Дальніх (Феодосієвих) печерах в окремих раках напроти один одного.

Пам’ять преподобного Меркурія вшановується ще й 28 серпня (10 вересня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Дальніх печерах спочилих, та в другу неділю Великого посту і 24 листопада (7 грудня).

4 листопада (17 листопада) — Святителя Павла Конюшкевича, митрополита Тобольського

Витоки роду Конюшкевичів походять дуже ймовірно із села Конюшки (тепер село Луки), що на Прикарпатській Самбірщині. Батьки майбутнього святителя за своїм соціальним походженням належали до багатого шляхетного роду і згодом переїхали до міста Самбора. Саме там у 1705 році в них народився син Петро. Початкову освіту він здобув дома та в Самбірському училищі, яке належало Православному братству Святого Апостола Пилипа.

Павлові дуже хотілося вчитися далі і шлях його проліг до Києва. Батьки бачили в ньому безсумнівні здібності й не заперечували проти його рішення. На той час єдиним православним вищим навчальним закладом на українських землях була Києво-Могилянська академія, найвищий розквіт якої був саме в цей проміжок часу. Вона була улюбленою школою всього українського народу. Православна освіта в Академії глибоко поєднувалася з прадавніми звичаями українського народу, її вихованцям вміло прищеплювалася велика й гаряча любов до своєї Батьківщини і Православної церкви. Навчання Петра в Академії припадає десь на 1715–1730 роки, за іншими даними — на 1717–1733 р. Приблизно в ті ж роки там навчався і його ровесник — Яким Горленко, майбутній український святий — святитель Іоасаф, єпископ Білгородський. Високий рівень навчання в той час забезпечували прекрасні наставники, такі як Феофан Прокопович (1704–1716), Сильвест Пановський (1716–1721), Йосиф Волчанський (1721–1727). Безсумнівно, Петро навчався в Академії «на відмінно», чим привернув до себе увагу керівництва і був залишений після її закінчення на викладацькій роботі в одному з нижчих класів. Великим благом на той час було те, що Києво-Могилянська академія працювала на користь народної освіти в повній згоді з Головною Українською Святинею — Києво-Печерською Лаврою. Своїх найкраще підготовлених вихованців Академія передавала своїй добрій і старішій союзниці — Лаврі, а та приймала їх до чернечої братії та при допомозі своїх старців-подвижників утверджувала в чернечому подвигу, а далі розходилися вони в різні кінці імперії на велику справу — підвищення рівня православної освіти і свого народу й інших народів та навернення до християнства — зовсім далеких у тому числі й сибірських. Але про це — далі. А тимчасом у 1733 році в Києво-Печерській Лаврі Петро прийняв чернечий постриг з іменем Павло від архімандирта Романа Копи, відомого своїм аскетичним настроєм та прийняттям схими в ранньому віці. З юних років Павло був схильним до усамітнення і Богомислія та мав постійний потяг до чернецтва. Тому прийняття ним чернечого постригу було природним явищем. Він пориває будь-які зв’язки з мирським життям, поринає у світ духовного подвигу і молитви і стає на шлях до вищого духовного вдосконалення. Уже за рік, 5 грудня 1734 року архієпископ Київський і Галицький Рафаїл (Заборовський) висвятив його до першого священно-чернечого ступеня — на ієродиякона. За іншими даними це відбулося 30 грудня 1739 року. Без жодних зауважень Павло ніс скромний послух продавця книг при Лаврській друкарні, незважаючи на те, що там вимагалася велика сумлінність і чесність. Подальші два роки він був вчителем піїтики у рідній Академії та Києво-Печерська Лавра знову покликала свого духовного сина до себе.

8 січня 1740 року спочив архімандрит Києво-Печерський Іла-ріон Негребецький, а на його місце було обрано настоятеля Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Тимофія Щербацького. Треба було їхати на посвячення до Петербурга з відповідною свитою та дарунками. Від’їжджаючи, він узяв з собою ієромонаха Павла як подорожнього скарбника, якому було доручено 5000 рублів. Це також був доволі складний послух, та з ним він справився достойно. Подорож майже через усю Росію протягом 2-х місяців подарувала молодому ченцю велику пізнавальну користь. Лише перелік міст, де побував Павло, говорить сам за себе: Батурин, Глухів, Брянськ, Серпухов, Москва, Троїце-Сергієва Лавра, Твер. Іверський монастир, Великий Новгород і Петербург.

Повернулися всі до Києва 9 березня 1741 року, але ієромонах Павло невдовзі наказом Святійшого Синоду призначається на посаду проповідника Московської Слов’яно-Греколатинської академії і негайно від’їжджає до Москви. Це було досить поважне призначення. Проповідники прирівнювалися до вчителів Академії і щодо пошани стояли рядом з керівними особами. Щонеділі, а також у святкові дні вони проголошували проповіді в академічному храмі, а інколи і в інших храмах Москви. Ієромонах Павло володів особливим даром проповідництва і це була його перехідна сходинка для вищого призначення. Уже за два роки його переводять у Великий Новгород, де архієпископом тоді був українець Амвросій Юшкевич, у минулому вчитель Києво-Могилянської академії. Новгородською єпархією тоді управляв також українець-архієпископ Стефан Калиновський. 18 лютого 1744 року ієромонаха Павла було призначено архімандритом Новгородського Свято-Юріївського монастиря, а це була нагорода за його великі попередні труди. Свято-Юріївський монастир був давнім монастирем, його заснування приписується київському князю Ярославу Мудрому, що в хрещенні був названий Георгієм (Юрієм). Монастир у своєму підпорядкуванні мав близько 15 приписних монастирів і володів величезними землями. Богослужіння в монастирі здійснювалося за особливим церковним чином з відзнаками, які надавалися лише архієрейській службі.

Свято-Юріївський монастир був одним із заможніших, інколи його називали навіть Лаврою. Головними турботами настоятеля монастиря було спорудження нових будівель та підтримання зовнішньої і внутрішньої неземної краси чернечої обителі. Архімандрит Павло постійно підтримував тісні зв’язки зі своєю духовною матір“ю — Києво-Печерською Лаврою. 1752 року приймав у Юр“ївському монастирі Києво-Печерського архімандрита Луку Білоусовича, з яким разом ступали на тяжкий шлях чернечого життя. В останні чотири роки його керівництва монастирем у Новгороді не було архієпископа і тому він фактично керував і Новгородською єпархією.

5 травня 1758 року в Петербурзі архімандрит Павло був висвячений на єпископа і возведений у сан митрополита Тобольського і всього Сибіру. До уваги, звичайно, були взяті його виняткові адміністративні здібності, неабиякий розум та всебічна розвиненість.

Півроку добирався до далекого Тобольська митрополит Петро і нарешті прибув туди 20 листопада 1758 року. Провівши ніч у Знаменському монастирі й незважаючи на сильний мороз, владика Павло здійснив молебень у міських воротах, а в літньому Успенському соборі — Літургію.

Тяжкою нивою для архіпастирської праці була Тобольська єпархія, яка розкинулася на безмежних просторах Тобольської, Томської і Єкатеринбургської губерній. Паства — це в основному люди різної етнічної належності, вислані до Сибіру для виправлення після кримінальних злочинів, озлоблені на всіх і на все, тисячі втікачів, велика кількість старообрядців. Багато було й іновірців, а також і новоохрещені із татар і калмиків. Владика Павло був сьомим митрополитом Тобольським родом з України. Багато праці доклали його попередники в розвиток Тобольської єпархії з самого початку XVIII сторіччя.

Будівництво дерев’яних храмів, яке вони свого часу забезпечували, було, звичайно, справою тимчасовою, бо роки й часті пожежі робили своє. Тому за час архієрейства святителя Павла збудовано більше 20-ти кам’яних храмів та відкрито декілька нових парафій. Чимало уваги він приділяв роботі семінарії, що була при архієрейському домі. Заснована вона була ще митрополитом Филофеєм Лещинським для підготовки священиків. Нестача кваліфікованих вчителів у далекому Сибірському краю була постійною проблемою семінарії. Тому, в першу чергу святитель Павло забезпечив відкриття при ній вищого богословського класу та призначив ректором семінарії архімандрита Михайла Міцкевича — вірогідно, випускника Києво-Могилянської академії. З 1765 року Тобольська семінарія була переведена на постійне державне утримання, а ще раніше вчителям була підвищена заробітна плата. Згодом до Тобольська прибули ще 2 випускники Києво-Могилянської академії: Саватій Ісаєвич та Веніамін Бялковський. Проте вибір надісланих вчених монахів не завжди був вдалим. Вчинивши наклеп на святителя Павла, Саватій Ісаєвич гірко образив його. Велику виховну роботу доводилося проводити і з діючими священиками, викликати до себе, а винних карати, застосовуючи в дусі того часу і тілесні покарання. Святитель Павло й тут підтримував зв’язки з Києво-Печерською Лаврою, яка надсилала йому свої «презенти» — книжкові.

А 23 березня 1766 року з Лаврської друкарні святителю Павлу було відправлено напрестольне Євангеліє — дарунок від архімандрита Зосими.

У 1764 році на території Тобольської єпархії в м. Іркутську були відкриті (нетлінними) мощі святителя Інокентія (Кульчицького), українського проповідника Православ’я в далекій сибірській землі. Це, мабуть, була остання радість у житті святителя Павла за свою єпархію. Митрополит Павло був ревним оборонцем верховних прав, супротивником відбирання монастирських земель та архієрейських будинків до державної казни. Усе це прагнув узаконити обер-прокурор Синоду 1.1. Меліссіно, та ще й за підтримки цариці Катерини II. Отож митрополит Павло категорично виступив проти втручання світської влади у церковне життя. За це вже гірко поплатився український святий-митрополит Тобольський Арсеній Мацієвич.

Митрополит Іларіон (Огієнко), називаючи святителя Павла «… однодумцем святителя Арсенія щодо оборони святої Православної Церкви…», вважав, що «це був високоосвічений ієрарх, українець… першорядний проповідник і богослов. Вперто говорив до всіх українською мовою».

Святитель Павло суворо дотримувався канонічних правил у церковному керівництві, а це також не подобалося «реформатору» церковного життя 1.1. Меліссіно.

Отож 22 червня 1767 року на засіданні Синоду Новгородський митрополит Димитрій Сєченов оголосив височайше повеління цариці викликати митрополита Павла до Москви. Та лише після розпоряджень Сибірському губернатору про висилку митрополита, він прибув до Москви 2 квітня 1768 року. Мав при собі письмове прохання про «звільнення від єпархії у Києво-Печерську лавру на спокій». Не дочекався засідання «грізного» Синоду щодо справи святителя Павла митрополит Димитрій Сєченов і помер 14 грудня 1767 року, а обер-прокурор 1.1. Меліссіно — 24 жовтня 1768 року. 25 квітня 1768 року Синод позбавив святителя Павла сану митрополита, та цариця Катерина цього рішення не затвердила. Як пише у своїй праці „Українська патрологія» митрополит Іларіон (Огієнко) — «бо мала досить клопоту і з митрополитом Арсенієм Мацієвичем».

Святителю Павлові було навіть запропоновано повернутися в Тобольськ на управління єпархією, але він відповів чітко й зрозуміло: „Я позбавлений єпархії за вироком Синоду, тому не можу повернутися до неї. Нехай відішлють мене до Києво-Печерської Лаври, у якій я дав обітницю послуху настоятелю».

29 червня 1768 року духовний син прибув до своєї Матері — Святої Києво-Печерської Лаври і пробув там на спокої понад два роки. При від’їзді до Києва від цариці була спроба передати митрополиту 10 тис рублів, та він від них категорично відмовився. Як служитель церкви, яка недавно світською владою позбавлена свого майна, він вирішив, що немає права приймати ці гроші, але промислом Божим ці гроші були використані на позолоту глав Великої Успенської церкви.

Останні місяці свого земного життя Божий обранець проводив у суворих чернечих подвигах і, незважаючи на стан здоров’я, служив або в Лаврі, або в інших храмах Києва. Проживав він в заново відремонтованих намісницьких келіях.

Десятирічне перебування в умовах суворого сибірського клімату та переслідування в останні роки від вищої церковної влади далися взнаки. Восени 1770 року святитель Павло склав заповіт, за яким усе його майно було роздано бідним ще до його смерті. А 4 листопада того ж року, як доповідав Синоду архімандрит Лаври Зосима Валкевич, святитель Павло преставився «з усяким християнським порядком».

З 13-ти українських сибірських святих лише в святителя Павла здійснилася заповітна мрія — повернутися з далекого краю на свою рідну землю.

Труна з мощами святителя Павла була поставлена в склепі, що знаходився в приділі в ім’я святого первомученика Стефана Великої Лаврської церкви. У 1912 році у зв’язку з підготовкою до канонізації мощі з дерев’яного труною були покладені до нової бронзової гробниці. Біля святих мощей за молитвами святителя Павла відбулося безліч зцілень.

Всеросійський Собор 1917–1918 років прославив митрополита Павла, але остаточно канонізувати не встиг. Лише Архієрейський собор Української православної церкви Київського патріархату 14 травня 1999 року приєднав святителя Павла митрополита Тобольського до сонму святих для церковного шанування.

На честь святителя Павла в м. Самборі Львівської області споруджено один із найкращих православних храмів в Україні.

6 листопада (19 листопада) — Преподобного Луки, економа Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Лука, економ Печерський, жив у XIII ст. Свої чернечі подвиги звершував суворим виконанням Євангельських заповідей. Святі мощі спочивають у Ближніх печерах. Інших відомостей про нього не збереглося.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

9 листопада (22 листопада) — Преподобного Онисифора, сповідника Печерського, у Ближніх печерах

Про життя Онисифора пресвітера, мужа у всякому добродійстві досконалого, написав у Києво-Печерському патерику єпископ Володимирський і Суздальський Симон (пам’ять — 10(23) травня). Мав Онисифор духовного сина ченця, який таємно порушував піст, жив не чисто і все це приховував на сповіді. Та якось, будучи начебто й здоровим, раптово помер. Тіло його так смерділо, що до нього ніхто не міг наблизитися, тому й відспівування відбули стоячи віддалік. Поклали його в печері, але навіть тварини її оминали. Часто й крик було чути звідти, неначе хто мучив того.

Вночі пресвітеру Онисифору з’явився преподобний Антоній та й став дорікати за те, що нерозкаяного грішника поклали у святому місці. Отямившись від видіння, Онисифор упав на коліна та й став просити:
«Господи, навіщо Ти приховав від мене справи цієї людини?». Тут же з’явився ангел і промовив: «В настанову всім, хто грішить і не кається, аби ті, хто це бачили — покаялися». Онисифор посилив свої молитви за духовного сина і знову почув:
«Якщо хочеш — допоможеш йому.»

Він негайно розповів про все ігумену Пимену і дуже просив залишити тіло нещасного в печері, адже було йому явлення святого Антонія зі словами: «Умилосерджуся я над душею брата цього, бо ж не можу зламати вам даної своєї обітниці, що кожен, кого покладуть тут, помилуваний буде, навіть якщо й був грішним». Та й самому ігумену було певне явлення від Бога і було сказано:

«Оскільки покладено тут чимало грішників і всі прощені заради святих печерників, котрі вгодили Мені, то й цього окаянного душу помилую, — заради рабів Моїх Антонія і Феодосія. І буде на це знамення: сморід зміниться на пахощі.» Так воно й сталося. Братія, що прийшла до печери, насолодилася пахощами, прославивши Господа та святих Його угодників. Преподобний Онисифор помер у 1148 році, його святі мощі спочивають у Ближніх печерах.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

15 листопада (28 листопада) — Преподобного Паїсія Величковського

Як свідчать давні літописи, організоване монастирське життя на українських землях розпочалося в XI ст., хоч ченці як такі з’явилися набагато раніше. Запроваджене на Київських горах преподобним Антонієм і Феодосієм Печерськими, воно дало цілий сонм українських православних святих. Татаро-монгольська навала в XIII ст. та інші потрясіння в житті народному призупинили його розвиток на декілька сторіч. До XVIII ст. це були роки відносно невеликого й короткого розквіту і чергового, ще більшого запустіння українського чернецтва. Та у XVIII ст. чернецтво, а особливо старчество, відновлюється за стародавніми традиціями з новою силою. І головним його відновлю-вачем став старець Паїсій Величковський. Йому було дано відновити забуті корені духовності, які колись виходили з Візантії.

Петро Іванович Величковський народився в Полтаві 21 грудня 1722 року в родині українського священика Івана Величковського та його паніматки Ярини. У цей день Церква відзначала пам’ять святителя Петра, митрополита Київського і всієї Руси, тому й назвали хлопчика Петром. У сім’ї він був одинадцятою і передостанньою дитиною. Прадід, дід, батько і брат Петра були священнослужителями Полтавського Свято-Успенського собору. Бабуся його — настоятельницею Покровського жіночого монастиря, а мати на схилі років прийняла в ньому постриг з іменем Юліанії. Отож, зрозуміло, що хлопчик виховувався в сім’ї з особливою релігійністю, у променях якої грілася й розквітала його юна душа.

У чотирирічному віці Петро втрачає батька і весь тягар виховання лягає на матір. Ще з дитинства Петро відрізнявся від однолітків лагідним і в той же час твердим і незалежним характером. Людські кривди хлопчик сприймав як свої власні і вже тоді прагнув до особистої свободи. У сім років мати віддає його до соборної школи, але провчився він там лише два роки. Незадоволений навчанням, Петро вирішує зайнятися самоосвітою, а було ж йому лише 9 років. Хлопчик росте мовчазним, покірливим і сором’язливим. Він багато читає, окрім Святого Письма — твори Іоана Золотоустого та Єфрема Сиріна, книги про аскетичні подвиги пустельників. Особливо останні найбільше відповідали внутрішнім пориванням його юної душі. Під впливом прочитаного вже тоді у Петра почав з’являтися потяг до чернечого життя.

Коли йому виповнилося 13 років, помер брат Іван — настоятель Успенського собору міста Полтави, мати вирішила йти з ним до Києва і просити митрополита Рафаїла (Заборовського) залишити місце брата за Петром. На руках у неї був лист-прохання до владики, підписаний його хрещеним батьком — полтавським полковником Василем Васильовичем Кочубеєм та іншими шанованими громадянами міста. Митрополит прийняв їх лагідно, відразу ж проекзаменував Петра, залишився ним задоволений і видав йому грамоту на Полтавську протопопію, але за умови закінчення Києво-Могилянської академії. Невдовзі мати повернулася додому, а син став слухачем молодшого відділення академії. Це були якраз ті роки, коли там навчався і майбутній видатний український філософ Григорій Сковорода. Одноліток Петра, він був старший від нього на 18 днів. Свій життєвий шлях вони закінчили також одного року — 1794, Григорій на шість днів раніше.

В академії Петро потрапив до гурту мрійливих юнаків-однокласників, які вже з молодих літ любили високочеснотне життя, аскетизм і чернецтво. Основними рисами їхнього світогляду були:
1. Не суди свого ближнього, хоч би ти на власні очі бачив гріхи його!
2. Ні до кого не виявляй ненависті!
3. Всім серцем прощай кривди всім, хто тебе скривдив!

Юнаки поклялися один одному, що підуть у ченці, але обов’язково в бідний монастир. Під час навчання Петро зустрівся з глибоким аскетом ієромонахом Братського Богоявленського монастиря Пахомієм, який багато бачив і пережив за своє життя, і тут же спудей відчув прохолоду до академічної науки. Саме Пахомій відкрив у душі юного вихованця почуття благоговіння перед Словом Божим. Мабуть, також він розказав Петрові про зарубіжну країну Молдавію, де Право-славіє не знає утисків від унії, і посіяв зерно світлої мрії в юну душу. Бо ж і сам Пахомій невдовзі переїхав до Чернігова і став служити при митрополитові Антонії, який ще зовсім недавно був митрополитом Молдавським. На жаль, о. Пахомій не переконав студентів, що вони обов’язково повинні закінчити навчання в академії.

А тому, ще навчаючись у третьому класі академії, Петро ходив у Китаївську пустинь і просився в ченці. Запросивши до келії, настоятель скиту тричі просив Петра сісти на стілець, однак той залишався стояти біля дверей. З погляду настоятеля це було недосконале смирення. Він пояснив молодому спудею, що в його душі не видно й сліду чернечого улаштування, ані послуху, ані покірності і що справжній чернець на всі докори має відповідати: «Пробач, отче святий, согрішив». Довелося повертатися в академію, але в майбутньому преподобний не раз розповідатиме про це, як про належний урок для послуху.

Проте вже восени 1739 року Петро залишає академію і відбуває на батьківщину преподобного Антонія Печерського до Любечського Антоніївського монастиря. Петро прагне відшукати живі джерела Святоотцівського Богословія. Але поки що він виконує послух завідувача монастирськими запасами. Отець ігумен Никифор і монастирська братія прийняли його з великою любов’ю. Тут він почав переписувати для себе «Ліствицю» аскета Іоана Схоластика, але з приходом нового ігумена через три місяці монастир довелося залишити, тому що той не лише обізвав Петра ледарем, а ще й побив. Якоїсь ночі він потайки вийшов з монастиря, помолився Богу і благополучно перейшов по кризі на правий берег Дніпра.

Невдовзі у Медведівському Свято-Миколаївському монастирі (тепер Черкаська область), де він зупинився, здійснилася його давня мрія — 6 серпня 1741 року він прийняв постриг з іменем Парфеній. Проте братія, ніби помилково, почала називати його Платоном. Спроби змінити це за допомогою ігумена ні до чого не призвели, так і залишився він Платоном. А ще його старець-духівник покинув монастир і не дав йому жодного правила, сказавши, що той сам вчений. Отак ченцю Платону вже ніколи не судилося побачити свого духівника.

Недовго тривав спокій у Медведівському монастирі, бо й сюди добрався польський урядник і почав агітувати за унію. Проте, нічого не досягнувши, закрив церкву, забрав ключі і виїхав. За місяць уже й братія почала розходитися, чернець Платон прийшов до Києва в Печерську обитель і мав послух працювати при друкарні. Тут він почав описувати життя печерських подвижників — істинних аскетів. Надійшла сумна вістка з Полтави — померла мати вже будучи черницею. Задумався Платон, для чого приходить людина в цей світ і як вона повинна жити, щоб бути щасливою. Чому таке непоборне зло в Україні і чому наш народ такий нещасний? Не було відповіді і не було в кого запитати. Духівника й тут він не знайшов і зрозумів, що в Україні він його й не знайде.

І знову в дорогу, але вже за межі рідного краю — у Валахію і Молдавію. Чи думав він тоді, що додому вже не повернеться? А було ж йому лише 20 років.

З цим краєм Україна мала жваві відносини ще з часів Петра Могили та Богдана Хмельницького, у тамтешніх монастирях було багато вихідців з України. Пройшовши через декілька скитів, Платон зупинився у Свято-Миколаївському, що в Тройстенах. Тут він вперше познайомився з Афонським чернечим статутом, побувавши на святковій літургії за афонською традицією. Ченці цього монастиря були високочеснотними подвижниками і тут справді було чого навчитися. Платон зустрівся з найсильнішим ієромонахом Мерлополянського скиту, вихідцем з України, отцем Василем. Близько з ним зійшовся і вів довгі розмови. Отець Василь запропонував Платонові прийняти ієрейство, але той рішуче відмовився. Деякий час він пробув ще в гірському скиту Киркул, але потім відчув величезний потяг до Святої гори Афон. Він розумів, що тільки там зможе своїм аскетичним життям повністю віддатися службі Господу, що тільки на основі православної аскетичної філософії, що називалася старчеством, можна отримати найглибші знання.

У 1746 році в пошуках досконалого чернечого життя він вирушає на Афон і потрапляє до великої української колонії під Пантократовим монастирем, який перебував під заступництвом Запорізької Січі. У 1750 році Платона відвідав старець Василь із Молдавії і постриг його в мантію. Отож у віці 28 років рясофорний чернець Платон став старцем Паїсієм. Він поселився у старій келії святого пророка Іллі й почав приймати ченців, які потребували поради й керівництва, тобто перших своїх учнів. Як не відмовлявся від них Паїсій, посилаючись на свою не достойність, але в 1758 році він таки прийняв священство. З дозволу ігумена монастиря Пантократія Паїсій засновує Свято-Іллінський скит, до якого йдуть ченці в основному з України, і чернече братство стало повним, бо тепер мало свого духівника-проповідника. Молдавський князь Дабіж так оцінив Іллінський скит: «Це живий куточок далекої України з усіма її характерними особливостями, традиційною гостинністю, пересадженими на легендарний ґрунт Афону».

Старець Паїсій вивчає святоотцівські аскетичні твори Антонія Великого, Григорія Синаїта, Ісихія Єрусалимського та інших, разом з ченцями перекладає їхні твори. На Афоні він задумав одне з великих своїх діянь: вивчаючи вищеназвані твори, вирішує переглянути та виправити давні слов’янські переклади. Цей титанічний труд завершився виданням у Москві в 1793 році слов’янського «Добротолюбія». Сталося це за рік до смерті великого старця Паїсія Величковського. Титулом «великий старець» до нього володів лише преподобний Ніл Сорський з Вологодського краю.

Напружена літературна діяльність старця Паїсія тривала до останніх днів його життя. Писав він переконливо й лаконічно, просто й щиро. Сімнадцять років життя старця Паїсія минуло на Афоні. Але настав час, коли і на Святій горі почалися утиски християн, і з цієї причини він повертається у Молдавію. Разом з братією (64 особи) поселяється на Буковині в монастирі Святого Духа — Драгомирна. Протягом 3-х років число братії потроїлось.

Отець Паїсій написав і ввів новий статут по чину Афонської гори. Тут він прийняв схиму без зміни імені. Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але, коли закінчилася російсько-турецька війна, то цей край перейшов до Австрії, і він прийняв запрошення Сеульського монастиря. Там і розмістився разом з братією, яка вже налічувала 350 осіб.

А ще за чотири роки воєвода Костянтин Мурузі передав настоятелю Паїсію найстаріший монастир Молдавії — Нямецький (тепер — Румунія). Це вже був останній прихисток на життєвому шляху преподобного Паїсія. У Нямецькому монастирі в 1790 році він отримав сан архімандрита, тут він занедужав і помер 15 листопада 1794 року. Похований у головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Вдячна братія вустами свого ченця, українського поета Омеляна Дияковського, у «надгробному риданні» так відгукнулася на цю сумну подію: Лиця твойого образ, Паїсію Славний, з’явити б міг художник мистецтвом управний. Та знаю: розум добрий і дивний у світі ніхто не може словом гаразд зобразити. До сонячного світла буває ум рівний, Ти був самому сонцю, наш отче, подібний. Він був одним з найвизначніших вчителів і наставників східнослов’янського чернецтва і в першу чергу — українського та молдавського. Не створив нового вчення, але відновив стародавні традиції, запроваджені ще святими отцями Церкви, сприяв духовному оновленню вітчизняного старчества — унікального феномена православної традиції.

Починаючи з Афону, преподобний Паїсій наполегливо впроваджував Ісусову молитву у своєму чернечому братстві, вимагав виконувати її і в келіях, і скрізь, і завжди. Це була основа його всежиттєвої чернечої науки. Вона дуже давня і ще Іван Ліствичник називав її поєднанням людини з Богом.

І звучала вона й зараз звучить у Православному світі так: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного».

І буде звучати навіки — віків.