Грудня (23 грудня) — Святителя Іоасафа, єпископа Білгородського

На шляху з Чернігівщини на Полтавщину, над річкою Удаєм, стоїть старовинне українське місто-фортеця Прилуки, родове місце давнього козацького роду Горленків. Тут і народився 8 вересня 1705 року Яким Андрійович Горленко, майбутній святитель Іоасаф, єпископ Білгородський. Його дід і прадід були Прилуцькими полковниками війська Запорізького, хоробрими й загартованими воїнами. Батько Якима, Андрій Дмитрович, був повністю відданий господарським справам свого маєтку й жив на селі поблизу Прилук. Батькових брата й сестру привабило до себе чернече життя, і вони пішли в монастирі. Андрій Дмитрович одружився на дочці гетьмана Данила Апостола — Марії Данилівні, і вони мали восьмеро дітей: п’ять синів і три дочки. Та первістком був Яким, він і став главою роду Горленків на всі віки. Перші основи благочестя та щирої любові до Бога в юну душу Якима заклала мати. І, незважаючи на багатство і розкіш, які панували в батьківському маєтку, молодий Яким правильно сприймав материнську науку, а потім повністю посвятив себе служінню Господу. Свої перші кроки на релігійній ниві Яким Горленко зробив у Густинському монастирі, який знаходився недалеко і де він бував ще дитиною. А вже на восьмому році життя його віддали на навчання до найкращого вищого навчального закладу — Києво-Могилянської академії, ректором якої на той час був Феофан Прокопович. Протягом подальших років навчання Якима в академії її ректором були архімандрити Іосиф (Волчанський) та Іларіон (Левицький). За нових умов самостійного життя Яким навчився шукати допомогу і втіху в молитві — вона стала основною потребою для його чистої душі, в якій уже зародилася ідея самопосвяти Господу. Батько Андрій, що також був вихованцем академії, звичайно переживав за подальшу долю свого сина, і йому було якось досить повчальне видіння: була вечірня пора, сонце котилася до горизонту, коли на краю неба батько побачив Божу Матір, а перед нею на колінах молиться його син Яким. А Божа Матір, милостиво дивлячись на нього, промовляє: «Задовольняє мене молитва твоя.» Тут же з неба злітає ангел і покриває Якима архієрейською мантією. Батько, звичайно ж, хотів бачити сина своїм спадкоємцем, і від побаченого був і вражений і засмучений, лише вигукнув: «А нам, батькам, що залишаєш, Пречистая?» Тут видіння й зникло, та означало воно, що любов до Бога й до молитви вже глибоко залягла в серце молодого Якима. Він вирішує головне для себе завдання, керуючись Святим Євангелієм: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф., 10, 37). На 18 році життя роздуми Якима виливаються в рішучу дію: він вступає на послух у монашество, незважаючи на те, що два роки тому благословення батьків з цього приводу не отримав. Уповноваживши свого слугу вести його особисті справи й листування з батьками, він іде до Києво-Межигірського монастиря. Два роки суворого аскетичного життя, і Яким приймає остаточне рішення — залишити мирське життя. У 20-ти літньому віці, 27 жовтня 1725 року, ієромонах Федір постриг його в ченці з іменем Іларіон. Цьому дуже сприяло благодатне спілкування зі своїм дядьком Пахомієм, ченцем Києво-Печерської лаври. Дізнавшись про рішення сина, батьки примирились і благословили його на нове життя. Чернець Іларіон повернувся за два роки до Києва і продовжив навчання на богословському курсі. 21 листопада 1727 року в Києво-Братському монастирі він був пострижений у мантію з іменем Іоасаф. А вже за два місяці його посвячено в диякони і він стає викладачем словесності в молодших класах академії. У день Архістратига Михаїла 1734 року Іоасафа висвячено на ієромонаха й призначено екзаменатором Київської митрополії при соборі Святої Софії, а за рік він стає членом Київської духовної консисторії.

Перебуваючи на цих посадах протягом двох років, отець Іоасаф багато подорожував Україною, побачив зблизька життя українського народу з його прикрощами й радощами і це мало для нього величезне значення. Іоасаф за жодних обставин не забував, що він чернець і що перед ним є одне завдання: піднесення себе все ближче до Господа. 24 червня 1737 року митрополит Київський Рафаїл посвячує його в сан ігумена Мгарського Спасо-Преображенського монастиря (біля Лубен на Полтавщині). Саме тут в ігумена Іоасафа став виявлятися образ церковного й суспільно-політичного діяча.

Він був наділений безмірною любов’ю до простого народу. Його кредо було: «Любіть людей, але не любіть їх неправди, не виправдовуйте їхніх гріхів. Старайтеся осудити чужий гріх чи переступ своєю праведністю та безгрішністю, та ходити за вами». І як це актуально сьогодні, у наші дні…

Монастир перебував тоді в бідності, і великий тагяр ліг на плечі ігумена, який і сам не відзначався особливим здоров’ям. Та завдяки нетлінним мощам святого Афанасія, патріарха Царгородського, монастир був у великій пошані українських і російських прочан. Ігумен Іоасаф перебував у безпосередньому молитовному контакті зі святим Афанасієм. До обителі почали надходити значні пожертви. Ігумен їздив за коштами й до Петербурга і до Синоду. Перебуваючи в Москві, він відправив службу при царському дворі. У присутності цариці Єлизавети проголосив свою знамениту проповідь про любов до Бога і до ближнього. Зміст проповіді вразив царицю, і ім’я Іоасафа стало відомим на всю імперію. Невдовзі на нього чекав переїзд через Київ до Москви, посвячення у сан архімандрита та призначення настоятелем Свято-Троїцької лаври. Це був січень 1745 року. Лавра на той час мала 15 монастирів і 80 сіл. При Лаврі була Духовна семінарія, ректором якої був українець Арсеній Могилянський. Будучи придворним проповідником, він часто виїздив до Петербурга й його обов’язки також виконував настоятель Лаври. Тяжке лихо чекало отця Іоасафа, коли у Лаврі сталася страшна пожежа, яка знищила багато будівель. Та з Божою поміччю йому вдалося швидко ліквідувати наслідки стихії. Навіть розписи лаврських храмів були поновлені. Святитель для цього викликає з Києва межигірського ієромонаха Павла (Казановича). Посада настоятеля Лаври вимагала й твердості в духовному житті, і вміння керувати іншими, і вміння за всім доглянути та всьому дати зважену оцінку. Щодо отця Іоасафа, то для нього це була ще й чергова сходинка до архієрейського сану. Указом Святійшого Синоду від 15 березня 1748 року, затвердженим царицею Єлизаветою, архімандриту Іоасафу визначено бути єпископом Білгородським. Хіротонія відбулася в Петербурзькому Петропавлівському соборі сонмом архіпастирів на чолі з єпископом Псковським Симоном Тодорським, українцем, сином козака із Золотоноші.

В’їжджаючи в Білгород 6 серпня 1748 року, єпископ Іоасаф побачив досить непоказну картину. Соборна дзвіниця Живоносної Тройці від давності в занепаді, дах прогнив. Архієрейський дім також у запустінні.

Але це був день Преображення Господнього, і владика відслужив святкову літургію.

У словах юродивого Якова, який зустрів владику ще за містом, було сказано все: «Церкви бідні, пани вредні, а губернатор — казюля (отруйна змія)». На такій ниві святителю Іоасафу належало застосувати всі таланти своєї обдарованої особистості, знання і великий духовний досвід.

З перших днів перебування на Білгородській землі головна увага владики була спрямована на вчасне й повне відправлення богослужінь, моральний стан духівництва та його пастирську працю. Ніхто з його попередників не практикував поїздок по єпархії. Владика Іоасаф постійно був у поїздках, які відкривали йому багато таємниць та недоліків у парафіях, і він їм часто допомагав. Під час поїздок ночі він проводив у молитвах, ранком звершував Божественну літургію, наставляв прихожан в істинах християнської віри. Не було лиха, на яке він не звернув би уваги, не було горя, страждання чи нестатку, яким би він не зарадив.

Велику допомогу надавав Харківському колегіуму, єдиному навчальному закладу на всю єпархію, і його робота значно покращала. Він був суворим, але справедливим пастирем. За допущені провини й недоліки священики каралися владикою негайно, навіть тяжко. За злочинне поводження зі Святими Дарами одного священика він навіть позбавив духовного сану. Священикам, які сварилися між собою, не дозволяв служити доти, доки не помиряться.

Святителю Іоасафу було видіння у сні, що він приїхав у церкву і в притворі у купі сміття бачить образ Матері Божої з надзвичайним сяйвом і чує голос: «Подивись, що зробили з іконою Моєю служителі цієї церкви. Цей образ є джерелом благодаті та ласки Божої для села цього і всієї країни, вони його кинули у сміття». Невдовзі у м. Ізюм, відвідуючи одну із церков, він справді побачив у кутку, де зсипали вугілля, саме ту ікону. Довго стояв і вдивлявся у Святий Образ повними сліз очима та гаряче молився. Нарешті святитель впав на коліна і промовив: «Владичице Небесна, прости гріх та неохайність Твоїх служителів, бо не відають вони, що творять». Ікона була поставлена на відповідне місце, і тепер вона шанується в Україні як чудотворна ікона Божої Матері «Пщанська». Перебуває вона а Свято-Вознесенському соборі м. Ізюм Харківської області, і день її святкування — 22 жовтня (4 листопада).

Не давала владиці спокою застаріла хвороба, і він, відчуваючи кінець земного життя, вирішив востаннє відвідати батьків і свій рідний край. Це був 1754 рік. Батько, зустрічаючи сина, знав, що за старовинним звичаєм перед єпископом треба вклонитися до землі, та гордість запорізького козака не дозволяла вклонятися ні перед ким. Ніби ненавмисне батько схилився перед святителем-сином, але той все ж таки випередив його і впав на коліна перед батьком. Проживши в батьків до осені, він поїхав у Мгарський монастир прикластися до мощів святого Афанасія й попрощатися.

Упокоївся святитель 10 грудня 1754 року. Два місяці його тіло пролежало в архієрейському домі в селі Грайворон без ознак тління.

Поховання відбулося 28 лютого 1755 року у Свято-Троїцькому монастирі міста Білгорода.

Православний письменник Є. Поселянин, безумовно, був правий, написавши про святителя Іоасафа, єпископа Білгородського: «Перед нами стає постать в особі святителя, яка нажила не груди золота, яке гине, а багатств добродійства, яких він шукав і знайшов, і через них став другом Самого Христа Спасителя та стоїть і нині перед його престолом».

Святитель Іоасаф, будучи достойним представником славного козацького роду Горленків, ревно дбав про чистоту православної віри і долю рідної української землі.

У 1911 році мощі святителя Іоасафа було відкрито для поклоніння і відбулося його прославлення в лику святих.

Друге знайдення мощів, — «дякуючи» втручанню безбожної влади в церковні справи, відбулося в Петербурзі в 1991 році в Казанському соборі, який тривалий час був музеєм атеїзму.

Нині вони спочивають у Преображенському соборі м. Білгорода в Росії.

Пам’ять святителя Іоасафа відзначається ще 4(17) вересня — у день знайдення його мощів.