Листопада (9 грудня) — Святителя Інокентія, єпископа Іркутського

За припущеннями православних істориків святитель Інокентій походив із старої шляхетної української родини Кульчицьких з Волині, яка пізніше переселилася на Чернігівщину. Там же й народився він, десь у 1680 або в 1682 році, під час хрещення отримавши світське ім’я Іван. Імена його батьків, на жаль, невідомі, та добре відомо, що то була благочестива сім’я українського православного священика. Отримавши початкову освіту вдома, Іван продовжив її у Києво-Братській колегії, яка в 1701 році, тобто під час його навчання, була перетворена у Києво-Могилянську академію. Тоді в академії викладали видатні в майбутньому церковні діячі: Іоасаф Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Вчився Іван добре, не було такої дисципліни, яку б він з успіхом не опанував. Та особливу увагу він приділяв гуманітарним наукам, мабуть передбачаючи, що саме вони допоможуть йому у майбутній архіпастирській діяльності. Ще під час навчання в академії Іван осиротів. Десь приблизно у 25 літньому віці він приєднався до братії Києво-Печерського монастиря. На честь преподобного Інокентія Комельського, Вологодського чудотворця його було пострижено в монахи з іменем Інокентій. Божий обранець прийняв постриг у печері преподобного Антонія, а невдовзі був висвячений на ієродиякона та ієромонаха.

На початку 1710 року молодий вчений чернець, ієромонах Інокентій назавжди залишає Київ та Києво-Печерський монастир, щоб уже ніколи сюди не повернутися й не послужити своєму рідному українському народові.

За розпорядженням вищої церковної влади він прибуває в Москву, у Заіконоспаський монастир, в якому розміщувалася Московська слов’яно-греколатинська академія. Її ректором був один з кращих випускників Києво-Могилянської академії високоосвічений Феофілакт Лопатинський, який пізніше став навіть членом Святійшого Синоду Російської православної церкви. Ієромонах Інокентій був призначений викладачем граматики, філософії, метафізики та морального богослов’я, а за 4 роки, крім того, став ще й академічним інспектором (префектом). Саме тоді своїми високими знаннями й побожністю він привернув увагу Патріаршого місцеблюстителя митрополита Стефана Яворського.

У зв’язку з організацією в 1718 році Олександро-Невського монастиря в Петербурзі, цар Петро І доручив митрополиту Стефану скласти списки кандидатів в архієреї на вакантні кафедри. В їх число потрапив і префект Московської академії ієромонах Інокентій (Кульчицький). Більшість кандидатів недовго залишалася в монастирі, а розходилася по всій Росії. Таким чином й Інокентій дістав становище оберієромонаха Російського флоту. Та перебуваючи ще в Петербурзі, молодий чернець досить швидко привернув до себе увагу царя, з ним же він не раз зустрічався й на флоті. Спираючись на неодноразові пропозиції митрополита Тобольського Филофея, цар Петро І все частіше повертався до думки організувати в Петербурзі російську православну місію в Пекін і обов’язково на чолі з єпископом.

Перша короткочасна місія до Пекіна вже відбулася, але організовувалася вона з Якутська й очолював її настоятель монастиря архімандрит Іларіон Лежайський, родом з України.

Щодо керівника місії, то пропозиція митрополита Филофея була також досить чіткою: ієромонах Інокентій.

Отож на третій седмиці Великого посту, 5 березня 1721 року у Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невського монастиря була здійснена хіротонія ієромонаха Інокентія на єпископа Переславльського (титулярне єпископство на кафедру Переславля-Залєського Володимирської губернії) з безпосередньою підпорядкованістю Святійшому Синоду.

Таїнство хіротонії в присутності царя здійснили Патріарший міс-цеблюститель митрополит Рязанський Стефан (Яворський), архієпископ Новгородський Феодосій (Яновський), єпископ Псковський Феофан (Прокопович), усі земляки-українці. Відразу після цього було підписано царський наказ про призначення єпископа Інокентія керівником Духовної місії до Пекіна для обслуговування духовних потреб російських купців, що там перебували в значній кількості.

За півтора місяці в супроводі двох ієромонахів, двох ієродияконів, п’ятьох співців та послушників єпископ Інокентій вирушив до китайського кордону. Там, у місті Селенгинську, три роки він терпляче чекав, доки йшли дипломатичні переговори між російським і китайським урядами про пропуск їх через кордон. Не маючи жодних засобів до проживання, місія знаходилася в тяжкому матеріальному становищі. Наймалися на роботу до місцевих господарів та харчувалися за рахунок рибної ловлі. Святитель Інокентій разом зі своїм дияконом намалював декілька ікон для місцевого храму, а сам він навіть лагодив старий одяг. Лише в кінці свого перебування в Селенгинську місіонери стали проживати на дачі Селенгинського монастиря.

Духовну втіху святитель Інокентій знаходив у молитві та в богослужінні, яке проводив у старому Селенгинському соборі. За час перебування в Забайкаллі він вивчив бурятську й монгольську мови та постійно проповідував Христове вчення серед місцевого населення.

У 1725 році Духовна місія отримала наказ повернутися до Іркутська та поселитися у Вознесенському монастирі. На той час настоятелем монастиря був українець архімандрит Антоній (Платковський), та доки єпископ Інокентій прибув до Іркутська, той поїхав спочатку в Тобольськ, а потім у Москву. Ігумен Пахомій надав єпископу Інокентію і його братії добрі приміщення в монастирі, на монастирських землях їм були виділені ділянки під городи, і життя місіонерів набуло деякої стабільності.

Як і раніше в Селенгинську, так і в Іркутську на прохання митрополита Тобольського Антонія (Стаховського) єпископ Інокентій здійснював рукоположення у священики і диякони тих, хто був готовий і мав їхати аж до Тобольська.

18 січня 1727 року Святійшим Синодом була створена Іркутська єпархія й керувати нею призначено єпископа Іркутського і Нерчинського Інокентія (Кульчицького). А в Пекін на чолі Духовної місії відбув архімандрит Антоній (Платковський).

Очоливши Іркутську кафедру, владика Інокентій зіткнувся з тими ж проблемами, що і в Селенгинську: не було коштів на проживання і навіть даху над головою. Консисторія відмовилася виділяти кошти на його утримання на тій підставі, що вони були призначені для проживання в Китаї, а не в Іркутську. За час десятирічного перебування владики Інокентія в Сибіру царська влада не заплатила йому жодної копійки. Перший Іркутський єпископ таки виклопотав з царської казни кошти на утримання єпархії та будівництво архієрейського дому, але рішення сенату надійшло тоді, коли він вже нічого земного не потребував.

Вознесенський монастир на той час знаходився на відстані 10 верст від Іркутська, і владика, будучи не зовсім здоровою людиною, змушений був часто подорожувати вкрай поганою дорогою до міста й назад. Не знайшлося серед іркутян того, хто б прийняв у свій дім майбутнього молитвеника й заступника перед Божим престолом за всю іркутську паству. Аж у 1728 році йому було відведено будинок боярського сина Єлезова.

Коли прийшов на кафедру, єпископ Інокентій найперше звернув увагу на освітній стан парафіяльного духівництва й чернецтва, а був він невисокого рівня. Місцеві парафіяни здебільшого були дуже грубі, серед них панувало пияцтво та розпуста.

Отож при Вознесенському монастирі владика, крім монгольської школи, відкрив і російську, до якої зобов’язав священнослужителів відправляти своїх дітей на навчання, а також інших кандидатів на священство. Продовжуючи місіонерську діяльність вже на чолі Іркутської кафедри, владика приділяв велику увагу і монгольській школі. Мав надію, підготує достойних проповідників християнства серед монголів, бурятів і тунгусів. З цих двох шкіл у майбутньому виросла Іркутська духовна семінарія. Владиці Інокентію довелося докласти багато зусиль, щоб паства почала долати грубі пороки у своєму житті, особливо пияцтво. Він постановив: усіх, хто помер від перепою, хоронити як самогубців. Його духовні поради говорять самі за себе:
— Празники святкуйте духовно, а не тілесно, убогим подайте, слугам своїм на свято від роботи перепочинок дайте, празники справляйте не обжорством та пияцтвом, а молитвою і чистотою».

Будучи аскетом і дійсним подвижником, він і своїм повсякденним життєвим прикладом навчав паству. На тілі носив волосяницю, поверх якої був підрясник зі шкіри лося й пояс із залізною пряжкою. У вільний час займався фізичною працею, читав Біблію і твори Святих отців та писав проповіді. Молитися любив у печері, яку за свого часу викопав засновник Вознесенської обителі старець Герасим. Був у святителя звичай обходити вночі Вознесенський храм і молитися на нього з чотирьох сторін. Від трудів праведних владика любив відпочити в поселенні Мала Єланка, що знаходилася в 15 верстах від монастиря. Там жили послушники, монахи й селяни, які були послані на польові роботи на монастирських землях. Часто, в будні допомагав їм і владика, але ревно стежив, щоб у неділю і святкові дні ніякі турботи не відволікали їх від Служби Божої.

Від молитовних подвигів, розуміння думок і порухів сердечних він підвищився до чистого споглядання Духовних предметів і дій Святого Духа і через це сподобився дару прозорливості. У тій же Малій Сланці була невеличка каплиця, та владика провістив, що там збудується храм. Його пророцтво здійснилося в кінці XIX сторіччя.

Якось, у День святителя Кирила, архієпископа Олександрійського, що святкується 22 червня, жителі поселення Феського попросили владику відслужити в них Божественну літургію. Погодився владика, але сказав, що «вперед приїдемо літом, а назад зимою». Ніхто не звернув увагу на ці слова і не зрозумів їх, але після літургії випав такий сніг, що назад довелося повертатися на санях.

Був іще один дивний випадок під час Хресного ходу навколо Іркутська, коли почалася величезна злива. Усі учасники ходу промокли до нитки, лише святительського одягу не торкнулася жодна крапля.

За час єпископства владики Інокентія кількість парафіяльних храмів в Іркутській єпархії зросла з 33 до 50, закінчилося будівництво Богоявленського кафедрального собору та розпочалося будівництво кам’яного храму у Вознесенському монастирі.

Понад чотири роки керував Іркутською єпархією святитель Інокентій, та суворий сибірський клімат, аскетичне життя й нестатки підірвали його здоров’я. Восени 1731 року він застудився, а вже 27 листопада мирно відійшов до Господа. Поховано було святителя у Вознесенському монастирі, біля Тихвінської церкви. Під час ремонтних робіт, що проводилися в ній у 1764 році, мощі святителя Інокентія було знайдено нетлінними. Невдовзі від них відбулося багато чудесних зцілень. У літопису Іркутська значиться трагічна подія, яка відбулася 11 червня 1783 року у Неділю всіх Святих. З невідомих причин загорівся Вознесенський монастир, згоріло все: келії, три церкви, з них дві кам’яних, книги, ризи, святі ікони й огорожа. Залишилася одна Тихвінська дерев’яна церква, біля якої був похоронений святитель.

1 грудня 1804 року Святійший Синод, після відповідних перевірок даних про чудесні зцілення та ретельного огляду мощів визнав святителя Інокентія Угодником Божим. Мощі святителя були перенесені в головний монастирський собор Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа. Відбулося це 9 лютого 1805 року.

День пам’яті святителя Інокентія, єпископа Іркутського відзначається ще 9(22) лютого в день знайдення його мощів.

Проте історія зі святими мощами на цьому не скінчилася. У 1921 році безбожна влада відкрила святі мощі начебто «для медицинского освидетельствования», а невдовзі під посиленою охороною вони були вивезені у невідомому напрямку і майже 70 років вважалися назавжди втраченими. Лише в 1990 році мощі були знайдені в допоміжному приміщенні Ярославського філіалу Державного історико-архітектурного музею, що знаходився у церкві Ніколи Надєїна у Ярославлі. Ідентичність мощів підтверджена дослідженнями кафедри судової медицини Ярославського медичного інституту.

2 вересня 1990 року вони благополучно прибули з Ярославля на Іркутську землю і тепер спочивають у кафедральному соборі Знаменського монастиря.

26 листопада 1905 року у м. Кременець Тернопільської області єпископом Кременецьким Амвросієм була освячена новозбудована, вірогідно єдина в Україні у XX ст., церква в ім’я святителя Інокентія єпископа Іркутського. У цей день минало 100 років з дня його канонізації.

А будувалася церква протягом 3 років за ініціативи Свято-Інокентіївського церковного братства, яке існувало при 42 Якутському піхотному полку. У народі тому вона й отримала назву «полкової». Якутський полк був переведений у м. Кременець ще в 1830 році. На будівництві церкви постійно трудилося понад 4 тисячі солдат і велося воно без участі російської казни. Проте, у зв’язку з викраденням антимінсу, 25 березня 1919 року Свято-Інокентіївська церква була переосвячена на Покровську. Такою вона діє й сьогодні.

В Іркутському художньому музеї зберігалися ікони святителя Інокентія та його портрет роботи невідомого художника. Про це свідчить автор, котрий бував там у середині 70 років минулого сторіччя.

27 листопада (10 грудня) — Знайдення мощів благовірного князя Всеволода (у святому хрещенні — Гавриїла), Псковського чудотворця

Дивись за посиланням (11 (24) лютого)