Липня (23 липня) — Преподобного Антонія Печерського, Київського, начальника всіх руських ченців

У тропарі преподобному і богоносному отцю нашому Антонію сказано: «Від марноти світської відійшов ти та, зневаживши світ, по Євангелії за Христом пішов, і, поживши життям ангельським, до тихого пристановища, на гору Афон прибув, а звідти на гору Київську з благословення отців прийшов, і там, у подвигу життя скінчивши, вітчизну свою духовно просвітив і множеству ченців стежку до Царства Небесного показав, до Христа їх привів. Молися ж Йому, Антоніє преподобний, щоб спас душі наші.»

Ці слова повторюються у православних храмах уже майже тисячоріччя. У них відображена сама суть і формула життя великого достойника Святої Української Православної Церкви — Преподобного Антонія Печерського. Народився він у 983 році у міщансько-селянській родині у містечку Любеч, що за 40 верст від Чернігова. Тепер це селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області. У Святому Хрещенні був названий Антипою. Батьки відзначалися великою побожністю та благочестям. Від них ще в юні роки прийняв християнську віру й син.

Уже тоді він усамітнювався для молитви. А дізнавшись, що в безлюдних місцях живуть пустельники, він також недалеко від Любеча знайшов собі печеру і став там жити. Таке життя припало до вподоби юному Антипі і, мабуть, під впливом місцевого священика — грека він почав мріяти про Афон. Скоріш за все й ази грецької мови той допоміг опанувати.

Божим Промислом мрія Антипи збулася і він невдовзі потрапив на Святу гору, де вже у VIII ст. жили християнські пустельники. Спостережливий від природи юнак швидко знайшов собі духовного наставника — старця Феоктиста. Він же був і настоятелем Есфигменової обителі, куди й був прийнятий Антипа. Старець зразу відчув неабиякі здібності до чернечого подвигу в юнака з України. Уважно вислухавши його, Феоктист здійснив чин постригу та надав новонародженому чернече ім’я Антоній.

Великим провидцем був той настоятель Феоктист, коли вже тоді відчув, що цей Антоній для своєї батьківщини стане тим, ким став Антоній Великий для Єгипту. Бачачи великий потяг юного ченця до усамітнення, йому було визначено місце у тісній печері на скелі над самим Єгейським морем. Старець добре навчив Антонія всіх труднощів чернечого життя, допоміг зрозуміти його величну суть.

Адже тікаючи від світу тілом, ченці поверталися туди могутнім духом, несучи мирянам велику Християнську культуру побуту. Ведучи своїми особливими методами монастирське господарство, саме вони навчали світ божественного відношення до землі й природи. А їхнє спільнотне життя? Воно ґрунтувалося не на сліпому підкоренні, як в армії, не на грубій силі, як у піратів та розбійників, і не на вигоді, як у торгівлі, або скажемо по сучасному — у бізнесі. Воно ґрунтувалося на засадах Великої Божої Любові, і це був безумовний приклад для всіх інших людей.

У таке середовище потрапив чорноризець Антоній, там він перебував у непрестанних молитвах, постах і роздумах. Організація монастирського життя, яку Антоній побачив, мала серйозний вплив на його малодосвідчену свідомість. Він же своїм надзвичайним поступом на шляху досконалості вражав усіх афонських ченців, бо відрізнявся від багатьох із них особливим послухом і покірністю.

Тим часом ігумену Феоктисту було Боже провидіння — повертати Антонія у рідну країну. Тому й сказав він Антонію у присутності кількох ченців: «Антонію! Господь укріпив тебе у чернечому житті. Тепер тобі пора вертатись на рідну землю і навчати інших Богові посвяченого життя. Іди, сину, нехай Господнє благословення буде з тобою.»

У 1013 році Антоній повернувся додому, але не у Любеч, бо не було там монастирів, а у Київ. Тодішнє передання говорить, що, повертаючись у рідний край, він зупинявся на скалистих берегах притоки Дністра ріки Аядови (тепер Вінницька область) і заснував там Свято-Успенський печерний монастир.

У Києві багато було чернечих домів, бо кожний князь на своєму уділі хотів мати осередок побожності. Та не могли Антонію підійти «княжі монастирі» і пішов він на пагорби дніпровські, знайшов там печеру біля села Берестове, викопану колись ще варягами.

Сотворивши молитву, поселився в тій печері Антоній, і став вести життя у великій стриманості. Та невдовзі на Київську державу насунулося велике лихо. У 1015 році помер Великий князь Київський Володимир, і владу захопив його третій син безбожний Святополк, прозваний за свої справи Окаянним. Він почав безжалісно нищити своїх братів. Мученицькі кончини прийняли благовірні князі Борис і Гліб (пам’ять 24 липня (6 серпня)). Іншого брата Святослава рука вбивці дістала аж на угорській землі.

Бачачи таке страхітливе кровопролиття в рідній країні, доброчесний Антоній змушений був знову відправитися на Афон. Лише через декілька років на великокняжому престолі у Києві справедливо опинився князь Новгородський Ярослав Володимирович. У битві під Любечем він переміг Святополка і змусив його втекти у Польщу до свого тестя — короля Болеслава.

Князь Ярослав дуже любив село Берестове з його церквою в ім’я святих Апостолів, любив церковні статути, священиків і особливо ченців. У Берестові місцевий пресвітер Іларіон спочатку був пострижений у ченці, а потім завдяки князеві Ярославу був обраний Київським митрополитом. Він став першим українцем на Київській кафедрі. Владика Іларіон часто усамітнювався недалеко на пагорбі, де потім виріс Печерський монастир. Там, де був великий ліс, він викопав собі печеру в два сажені. У ній Іларіон таємно чинив молитву, псалмоспіви та поклони.

Минуло немало часу перебування блаженного Антонія на Афоні. Сталося так, що ігумену Феоктисту знову було об’явлено від Господа:
«Надішли мені Антонія знову до Русі, бо він там є потрібний.»

Тож благословив ігумен Антонія на дорогу та провістив йому, що від нього має бути багато чорноризців. Прийняв Антоній те благословення і вдруге його шлях проліг до Києва. Там і знайшов він на пагорбі Іларіонову печеру.

А далі скажемо словами преподобного Нестора-літописця: «і возлюбив місце се, і вселився в неї, і став молитися Богові, зі сльозами говорячи:
«Господи! Утверди мене в місці сьому, і хай буде на місці сьому благословення Святої Гори і мойого ігумена, що мене постриг.»

І став він жити тут, молячи Бога, їв хліб сухий, і лише через день, а води в міру вживаючи, і копаючи печеру, і не даючи собі покою ні вдень, ні вночі, — в трудах перебуваючи, і в неспанні, і в молитвах.

Тішився Антоній тим, що печера була далеко від очей людських, та недовго. Бо не могли не дізнатися про дивного печерника добрії люди. Почали приходити до нього та приносити все на потребу його. Приходили, просили благословення й отримували його та оживлялися для кращого життя в ім’я Господа. Невдовзі по всіх околицях Києва рознеслася вістка про боговгодне життя чорноризця Антонія. Стали приходити й побожні юнаки та просили дозволу жити разом. Не відмовляв їм Антоній, але попереджав, що чекає їх тяжке життя — для Божої хвали, добра народного, та власного спасіння. Серед перших прийшов Никон, за ним Феодосій, а згодом Варлаам, Єфрем та інші. Никон мав особливий послух — постригати в ченці достойних. Спочатку це був Феодосій, потім Варлаам і Єфрем. З двома останніми Антоній мав великі неприємності. Адже Варлаам був сином боярина Івана Вишатича, а Єфрем слугою великого князя Київського Ізяслава Ярославовича. Розлючений боярин сам прибув до обителі й забрав додому свого сина, блаженного Івана, переодягнувши його в світлі боярські шати. Страшний гнів вилився на Антонія та братію і від князя Ізяслава, який пообіцяв заслати його до в’язниці разом з Никоном та іншими, а печеру розкопати.

Довелося Антонію із залишками братії покинути печеру. Але Божий Промисел тут був іншим. Надзвичайно позитивна роль у цьому конфлікті була за княгинею Гертрудою, дочкою польського короля Болеслава. Саме вона зуміла умовити князя Ізяслава зупинитися у своєму гніві і не відгонити від своїх володінь слуг Божих. Адже батько її, розігнавши таких же чорноризців за постриження святого Мойсея Угрина (пам’ять 26 липня (8 серпня)), зазнав наглої смерті та спричинив велику міжусобну бійню у Польщі. Лише після умовлянь дружини князь Ізяслав прийшов до тями і вблагав Антонія з братією повернутися.

Тим часом кількість братії досягла дванадцяти. Була викопана велика печера, а в ній облаштована церква і келії. І зрозумів Антоній, що пора йому повертатися до попереднього, усамітненного життя. Призначивши для братії ігуменом Варлаама, він перейшов на інший пагорб і викопав собі окрему печеру.

Через деякий час прийшов ігумен до преподобого Антонія з такими словами:
«Отче! Примножується братія наша і не можемо ми надалі уміщуватися під час соборного співу у печері. Тому за велінням Господнім і Пресвятої Богородиці поблагослови нам поставити церкву поза печерою.»

І поблагословив їх Антоній, і це була перша церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

А невдовзі за повелінням князя була споруджена кам’яна церква на честь святого великомученика Дмитрія. Адже князь був охрещений з іменем Дмитрій. Біля церкви був облаштований монастир, і взяв туди князь на ігуменство Варлаама (пам’ять 19 листопада (2 грудня)).

Від преподобного Антонія була велика і щира підтримка й ігумену, і братії. Сам він виявився й лікарем дивовижним, і великим пророком. Адже особисто прислуговував хворим і уздоровлював їх молитвою своєю та залишив після себе свого послідовника — лікаря безвідплатного, блаженного Агапита (пам’ять — 1(14) червня).

Передбачив жорстоку поразку від половців князів Ярославичів — Ізяслава, Всеволода і Святослава. Передрік синові варязького князя Шимонові залишитися після тієї бійні в живих та взяти активну участь у спорудженні нової кам’яної Печерської церкви, за що той і був у ній похований.

Знову надходив час великого неспокою у Києві. Кияни змусили князя Ізяслава покинути престол і втекти у Польщу до свого тестя. А тимчасом випустили із в’язниці половецького князя Всеслава і посадили на київський престол.

Лише через 7 місяців за допомогою короля Болеслава повернувся в Київ Ізяслав та мав великий гнів на преподобного Антонія. Великий, але безпідставний, бо до тих подій Антоній не був причастний.

Дізнавшись про це, князь Чернігівський Святослав забрав Антонія з Києва до Чернігова. Жив там преподобний деякий час на Болдиних горах у власно викопаній печері. Тоді і був започаткований Чернігівський Єлецький монастир, якому Антоній також дав благословення святої гори Афонської.

Добре знаючи незлобливий дух Антонія, князь Ізяслав вчасно розібрався з тим, що сталося, і знову став благати його про повернення. Тепер уже преподобний Антоній ніколи не залишить своєї печери на Святих Київських горах.

Всі його подальші турботи були пов’язані з будівництвом Головної Печерської церкви. Про це наша розповідь була під 14(27) лютого. Великими чудесами святий Антоній підготував місце під будівництво Свято-Успенського собору Києво-Печерського монастиря.

Відтак він почав готувати й самого себе для відходу до Церкви вічної й нерукотворної в оселях небесних. Про цю Церкву святий євангеліст Іоан так писав: «Храму ж я не бачив у ньому, бо Господь Бог Вседержитель — храм його» (Одкр., 21, 22)

Так і Небесна Цариця, з’явившись у Влахерні перед будівничими, сказала:
«Цей Антоній тільки поблагословив вас на справу, тому що сам відходить на вічний спокій, за ним на другий рік відійде й Феодосій.»

Бачачи, що час відходу надходить, преподобний Антоній щиро турбувався, як пастир добрий за своє стадо, за дітей своїх. Обіцяв їм, що буде завжди наглядати й відвідувати їх, заступатися за них своїми молитвами. Обіцяв й іншим, що мають до нього любов, бути помилуваними.

Пробувши в другій печері десь років 16, преподобний Антоній закінчив своє життя 10 липня 1073 року, маючи 90 років. На київському великокняжому престолі тоді був уже інший син Ярослава Мудрого — Святослав.

Шановані мощі святого Антонія було покладено в тій же його печері. Тепер бачити їх нам чудодійно забороняє Бог, дивний у святих Своїх. Адже ті, хто не раз пробували до них добратися і відкрити їх, були зупинені і обпалені вогнем. Біля цих святих мощів зцілився преподобний Іоан Багатостраждальний (пам’ять 18(31) липня) після марної трирічної боротьби із пристрастями нечистими. Почувши голос Антонія, який повелів йому закритися в цій печері, він так і зробив — і переміг.

Життєвий шлях преподобного Антонія із самого дитинства був праведним і святим. Пройшов він у тяжких трудах і покаянних справах, глибоких роздумах над Божими таємницями, у довгих постах і гарячих молитвах.

Святий отче Антонію, моли бога за спасіння душ наших.

Пам’ять преподобного Антонія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 2(15) вересня.