Травня (5 червня) — Знайдення мощів святителя Леонтія, єпископа Ростовського

У Посланні до Полікарпа, чорноризця Печерського єпископ Во-лодимирський і Суздальський Симон пише: «…як Христос, Бог наш, послав апостолів в усі кінці землі, так і з Печерського монастиря Пречистої Богородиці багатьох було поставлено єпископами і, наче світлії світила, освітили вони Святим Хрещенням усю Руську землю. Перший із них — Леонтій, єпископ Ростовський, великий святитель, якого Бог прославив нетлінням. А був він першим престольником. Його ж невірні, багато помучивши, убили».

Справді, багато чорноризців — вихідців з Києво-Печерської обителі проводили місійну працю на північних і північно-східних язичницьких землях, на околиці Київської держави. Але першим серед них за часом, а, головне, першим висвяченим на єпископа був чернець з Києва Леонтій.

Він і народився в Києві, і отримав достойне виховання та освіту в заснованій великим князем Ярославом Мудрим Володимирській школі. Там же він добре вивчив грецьку мову. Чернечий постриг прийняв у Константинополі, а чернечий подвиг відбував у Києво-Печерському монастирі. Це були ще ті часи, коли обителлю управляли її засновники — преподобні печерські отці Антоній і Феодосій. Божа благодать була над ним та велика честь випала на долю ченця Леонтія — нести послух під духовним керівництвом таких великих отців Церкви Української. Проте Божий промисел готував його для ще більших подвигів і досить далеко від батьківської землі. У північно-східній частині Київської Русі, в краю ростовськім на нього чекали зовсім не просвічені вірою Христовою фіно-угорські племена: меря, мурома і весь, звичайно, із розпорошеними слов’янами. Так сталося, що цей край, який мав ще назву «Залісся», не був охрещений ні святим рівноапостольним Володимиром, ні його наступниками. Слід відзначити, що вже йшло XI сторіччя, а вищеназване населення далеко й не готове було прийняти нову віру і виявляло жорстокий спротив всіляким нововведенням.

Отож, у 40 роках XI сторіччя в Києво-Печерському монастирі, ще за життя великого князя Ярослава Мудрого, сталася надзвичайна подія: чернець Леонтій був висвячений на єпископа Ростовського для звершення рівноапостольного подвигу на цих землях. Неабияке значення мала для цього, якщо так можна назвати «підготовча робота», що проводилася київськими князями по перенесенню старих міських населених пунктів на нові місця. Так були збудовані нові міста Ярославль, Ростов та Переяславль-Заліський. Такі заходи, звичайно ж, сприяли християнізації краю, а особливо те, що нові міста здебільшого заселялися християнами-переселенцями з України.

Прибувши десь близько 1058 року на Ростовську землю, єпископ Леонтій у першу чергу зайнявся укріпленням у вірі тих християн, які вже прийняли Святе Хрещення ще до його прибуття. Також зайнявся просвітою кліриків соборного храму, при якому він став мешкати. Та все ж таки на Ростовській кафедрі він дійсно був першим ієрархом, хоч деякі церковні історики вважають його третім, після Феодора та Іларіона, які начебто були вигнані язичниками через величезну неприязнь до них. Правда, що при Аеонтії ті язичники і слухати не хотіли про християнство. А він, як добрий пастир, душу свою вирішив покласти на спасіння врученої йому самим Господом пастви. Незважаючи на те, що на нього постійно чатувала небезпека, святитель Леонтій твердо наслідував апостольські заповіді і послідовно робив свою справу. Він проповідував язичникам про Бога істинного, про Христа Спасителя, ревно пояснюючи брехливість їхніх забобонів. Щоб мати можливість більше проповідувати у сільській місцевості, а там жили переважно мері, він навіть вивчив їхню мову. Проте язичники, що звикли до своїх грубих звичаїв, не хотіли слухати святителя. Якось вони навіть побили його і вигнали з Ростова. Тоді він змушений був поселитися недалеко від міста і там побудував невеличкий храм на честь Архістратига Михаїла.

Святитель все перетерпів і ревно продовжував свою проповідницьку діяльність. Бачачи впертість дорослих, він на якийсь час переключився на дітей. Мав надію, що дитяча душа більш відкрита для доброго слова і настанов. Він добре пам’ятав слова Ісуса Христа, що «вливають вино молоде в нові міхи і зберігається те і друге» (Мф. 9, 17).

Добротою і ласкою він притягував до себе дітей, часто пригощав їх кутею і як добрий батько вчив їх першоосновам Христової віри та потроху хрестив. Невдовзі і доросле населення краю почало йти до благодатного архіпастиря. Вже й дорослі почали приймати Святе Хрещення. Нарешті він повернувся до міста. Не на жарт злякалися закоренілі язичники, зростала їхня ворожість до святителя. Покірно і терпеливо зносив все це святитель Леонтій, покладаючи всю надію на Господа.

Одного разу, коли святитель разом зі всіма священиками повчав у храмі новоохрещених, величезний натовп язичників з кілками та сокирами оточив його. Їхні наміри не приховувалися: або вигнати святителя з міста, або повбивати всіх разом зі священиками. Всі були перелякані, але владика був надто спокійний і своїм святительським словом заспокоював всіх присутніх; а особливо дітей:
«— Не бійтеся, діти, без Божої волі вони нам нічого не зроблять».

Єпископ Леонтій одягнув святкову святительську одежу та повелів священикам зробити те ж саме, а потім вийшов з хрестом у руках до народу. Апостольська твердість і спокій були відображені на його обличчі, незважаючи на явну загрозу смерті. Побачивши лице святителя схоже на ангела, яке сяяло небесним світлом, язичники попадали додолу: одні напівмертві, а інші зовсім сліпі. Та святитель своєю молитвою всіх їх зцілив і почав навчати Христової віри. Вражені від того, що відбулося, язичники почали каятися за свої злі наміри. А святитель Леонтій, побачивши дію Благодаті Божої, почав їх хрестити, і багато з них в той день стали християнами. Тоді ж було покладено початок повній християнізації всього Ростовського краю.

На пам’ять про святого Леонтія древнє Ростовське слово говорить так:
«Тоді почав відходити від нас морок диявольський та засяяло світло Благої Віри Христової».

Рівноапостольний подвиг Києво-Печерського святителя Леонтія увінчався мученицькою кончиною у 1073 році. Закоренілі залишки язичників таки захопили святителя, довго його мучили і нарешті вбили. Тіло священномученика було похоронене у дерев’яній церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Ростові Великому.

Православні Ростовського краю і нині зберігають вдячну пам’ять про просвітителя з Києва єпископа Леонтія. В 1160 році, коли горів увесь Ростов, згадана церква також згоріла. Через рік останки його були знайдені, коли копали рови при відбудові нової кам’яної церкви, і виявилися вони зовсім нетлінними. Аице його світилося славою, а ризи були зовсім як нові. В руці святителя був сувій зі списком ієреїв і дияконів, які були ним рукоположені.

Неможливо було такому великому світильникові, як єпископ Леонтій, так багато років бути захованим під землею, тож «… не запалюють світильник, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить всім у домі» (Мф. 5, 15).

Святі мощі було перекладено в нову гробницю з білого каменю, і вона була поставлена в ніші південної сторони нового Свято-Успенського храму. Перебувала там до 1609 року, поки не була вкрадена в смутний час. Біля святих мощів відбувалося багато зцілень. Тепер нетлінні мощі святителя Леонтія перебувають під спудом в Свято-Успенському соборі м. Ростова біля південної стіни правого Леонтіївського приділу. На зовнішній стороні приділу облаштована ніша із вирізаним з каменю старовинним зображенням святителя.

Канонізація святителя Леонтія відбулася ще в 1194 році. День пам’яті встановлено 23 травня (5 червня). Про чудо, яке сталося в день знайдення мощів святителя, оповідається у Третій редакції «Житія святителя Леонтія єпископа Ростовського», що опубліковано в «Православном собеседнике» за лютий 1858 року:

«… Увечері, в першу стражу ночі почали ангели співати в церкві Святої Богородиці, і повстав святий Леонтій із гроба, і запалили ангели свічі біля гроба його. А святий Леонтій, узявши кадило, почав кадити по всій церкві і пройняв запах пахощів усю церкву і весь град Ростов. Пономар же рано встав, прийшов до дверей церковних і захотів відчинити. І бачить світло пречудесне й святого, який стоїть перед святою Трапезою, руки свої догори звівши. Він же від страху впав на землю, не мігши стояти. Довго лежав він, потому звів очі горі (і) нікого не побачив, а тільки свіча горіла.

І пішовши, сказав про все єпископу, і почали утреню, і від того вогню запалили всі інші свічі. По закінченні утрені один з кліриків захотів загасити свічу, за що був спаралізований, але, лишившись при пам’яті, завдяки своїм гарячим молитвам до Богородиці та святого Леонтія невдовзі зцілився.»

Слідом за святими рівноапостольними княгинею Ольгою та князем Володимиром святитель Леонтій є першим серед їх наступників щодо апостольського служіння в Українській Церкві.