Травня (15 травня) — Святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця

У бурхливому XVII ст., в 1654 р., коли доля України вирішувалася на цілі сторіччя наперед, на стародавній землі Лубенщини закінчився життєвий шлях Патріарха Константинопольського Афанасія III.

А починався він у 1597 р. в місті Ретимноні на острові Крит. Олексій Пателарій — таке мирське ім’я святителя — походив зі знатної і благочестивої грецької родини, яка мала зв’язки з візантійською династією Палеологів. Його батько, Григорій, був ученим філософом і публіцистом, старший брат Євстафій — лікарем. З юних літ хлопчик відрізнявся від своїх ровесників незвичайними розумовими здібностями.

Блискучу на той час освіту Олексій отримав у школі знаменитого на острові Крит Аркадієвського монастиря, яка надавала своїм учням ґрунтовні знання з філософії та філології. Крім того, Олексій вивчав математику й астрономію, риторику і піїтику, музику, літературу та богословські науки. Він добре володів давньогрецькою, латинською, єврейською, італійською та арабською мовами. Але найбільш важливим було те, що в цій школі учні отримували тверде православне виховання — особливо якщо врахувати, що Критом на той час володіли венеціанці — католики.

Та, незважаючи на освіченість і неабияку популярність Олексія серед оточення, світське життя його не спокушало, а надто вабило життя християнських подвижників. Тому після смерті батьків, у віці 26 років, він покидає о. Крит. Спочатку в одному із Солунських монастирів Олексій приймає першу ступінь постригу — в рясофор з іменем Ананія, а потім відправляється на Афон в монастир Есфігмен, де несе послух у трапезній. На Афоні він заснував келію, на місці якої згодом виник скит апостола Андрія. Так повідомляє «Православная энциклопедия» (Т4. — М., 2002. — С.20). Монахиня Таїсія у своїх «Житиях русских святых», опублікованих у Джорданвіллі (США), стверджує, що в цій келії потім жив старець Паїсій Величковський, і вона стала першоосновою Свято-Іллінського скита. Преподобний Паїсій Величковський (пам’ять 15 (28) листопада) є українським православним святим, а насельниками цього скита були вихідці з України.

Пізніше Олексій-Ананій подорожує у Святі місця до Єрусалима. Повернувшись ненадовго на острів Крит, приймає постриг з іменем Афанасія у Критському обійсті Синайського монастиря. Афана-сій прославився як видатний проповідник і тлумач Святого Письма. У Солуні він був висвячений на священика і призначений вчителем у Валахію. Константинопольський Патріарх Кирило І Лукаріс доручає Афанасію перекласти з єврейської на новогрецьку Псалтир. І той добросовісно і якісно виконує це доручення. Псалтир у його перекладі зберігався в обителі святого апостола Іоана Богослова на острові Пат-мос. Завдяки перебуванню Афанасія при дворі молдавського господаря Василя Аупула і подвижницькій діяльності ченця, Христове вчення дістало широке розповсюдження серед валахів і молдаван.

Потім Афанасія відкликали до Константинополя і призначили проповідником при Патріархаті. Його стійкість у Православ’ї, а також турботи про свою паству привернули до нього доброзичливу увагу Константинопольського Патріарха Кирила І Лукаріса. У 1631 р. Афанасія висвятили на митрополита Солунського.

Через деякий час на Патріарха Кирила звели наклеп і ув’язнили його на острові Тєнедос. А святитель Афанасій став Константинопольським Патріархом Афанасієм III. Сталося це в день Благовіщення Пресвятої Богородиці, 25 березня 1634 року. Проте вже за 40 днів, у квітні, він поступився попередньому Патріархові, який повернувся з ув’язнення. Ще тричі Афанасій обиратиметься на Патріарший престол, і все короткостроково: на рік, знову на 40 днів, і востаннє — в 1652 р. — на 15 днів.

Його першосвятительське служіння на Вселенській кафедрі проходило в досить складний час, в умовах мусульманського державного володарювання та католицьких претензій на Вселенську Церкву з боку Риму. Константинопольська Церква, переслідувана іновірцями, перебувала у великій убогості і злиднях. Їй була потрібна матеріальна допомога. На прохання про милостиню відгукнулася Руська Православна Церква. Двічі вирушав до Москви святитель Афанасій. У 1643 році, діставшись Молдавії, він захворів і зупинився при дворі молдавського господаря аж на 8 років. У місті Галаці (тепер Румунія) заснував обитель святого Миколая — як обійстя Синайського монастиря великомучениці Катерини. Тоді ж він написав «Гімн Пресвятій Богородиці». Але й у Молдавії він постійно звертав свій погляд на Святу Гору Афон, навідувався до неї і мріяв скінчити там своє земне життя. Та Промисел Божий був іншим. Відрікшись у 1652 р. від Патріаршого Престолу на користь митрополита Лаврійського Паїсія, святитель відбуває у Молдавію й отримує від молдавського господаря Василя Лупула в управління монастир святого Миколая в Галаці, ним же заснований. Проте не залишає своїх намірів відвідати Москву. По дорозі до неї Афанасій бачив розбурхану визвольною війною Україну. Заїжджав до гетьманської столиці Чигирина і з великими почестями був прийнятий Богданом Хмельницьким.

Після короткочасної зупинки в Путивлі у квітні 1653 р. святитель прибув до Москви. Московський Патріарх Никон та цар Олексій Михайлович також зустріли його з великими почестями.

Святитель Афанасій звершував богослужіння в різних монастирях і храмах Москви, відвідав Троїце-Сергієву лавру. З метою виправлення московських богослужбових книг під грецький зразок написав особливий твір — «Чин архієрейського служіння Літургії на Сході». Уразив Москву скромністю свого життя і своїм смиренням, отримав щедрі милостині для Константинопольського Патріархату і в грудні 1653 р. відбув із Москви. У Брянських лісах був пограбований розбійниками і серйозно захворів. Знову заїжджав у Чигирин і зустрічався з Богданом Хмельницьким, і все ж таки мав намір дістатися до Молдавії, до Галаца, потрапити у свою чернечу обитель. Та на заваді знову стала хвороба, тому вирішив пожити до весни і до одужання в Мгарському Спасо-Преображенському монастирі, що біля м. Лубни на Полтавщині.

Цей монастир був заснований у 1619 році на кошти Раїни Моги-лянки, княгині Вишневецької, двоюрідної сестри Київського митрополита Петра Могили. Крім того, вона передала монастирю великі угіддя між річками Сулою та Удаєм. Існувало повір“я, що місце, де заснувати монастир, Раїні Вишневецькій вказали ангели. Тарас Шевченко так пише про цю подію в повісті «Близнецы»: «…Слушал всенощные бдения в Лубенском монастыре, перед ракою святого Афанасия, Патриарха… Слушал от какого-то переходящего богомольца легенду об успении святого Афанасия в сидячем положении. И о том, что дочери лютого Иеремии Вишневецкого-Корибута снился сон, что она в раю и ее оттуда вывели ангелы, говоря, что если она своим коштом выстроит храм Божий в добрах своих близ города Лубен, то поселится уже навеки вечные в раю. Она и соорудила храм себе…».

Патріарха гостинно зустріла монастирська братія на чолі з ігуменом Петроніком Левковичем. Коли ігумен підійшов для Патріаршого благословення, то почув такі слова вже тяжкохворого святителя: «Бажає душа моя в цьому монастирі грішне тіло моє схоронити». Монастирська братія разом з ігуменом оточили святителя Афанасія в його останні дні великою турботою і піклуванням.

Патріарше бажання сповнилося 5 квітня 1654 р. на Фоминому тижні. Його тіло було поховано в Спасо-Преображенському храмі під амвоном біля церковних врат. За уставом Східної Церкви, Патріарх в повному облаченні сидить у кріслі, тримаючи в руках посох, в кам’яній гробниці. Гробниця була покрита чистим сріблом вагою 68 кг.

Через 8 років після кончини святителя Лубни відвідав Газський митрополит Паїсій Лігарід і попросив показати гробницю Афанасія. Коли вона була відкрита, усі побачили, що одежа і крісло згнили, але тіло залишилося нетлінним. Митрополит Паїсій розповів, що йому уві сні було видіння, в якому святитель Афанасій сам попросив відкрити гробницю. Знайдення чесних мощів святителя відбулося 1 лютого 1662 р. Нетлінне тіло було одягнуте в нові ризи, гробниця піднята в храм. До цього часу вже були відомі декілька випадків благодатного зцілення біля гробниці святителя. Після цієї події він став з’являтися уві сні багатьом, благословляючи і зціляючи хворих. Числені зцілення почали відбуватися і біля святих мощів. Відомо також, що видіння святителя Афанасія було і єпископу Білгородському Іоасафу (Горленку). Розповіді про чудодійні мощі святителя не минула своєю увагою історична література, та навіть і художня — і ще ж в часи безбожної влади. Великий дослідник української старовини Дмитро Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків» пише, що в кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка була дружина Софія, «мучимая вельмьі от беса», яку батьки возили на зцілення в Києво-Печерський монастир, але вилікував її Патріарх Афанасій у Лубенському Мгарському монастирі. «І досі (до 1671 р.) вона перебуває у здравії».

Письменник з Полтавщини Олесь Донченко в повісті «Лукія» пише, як Києво-Печерський чернець згадує про Мгарську обитель: «В монастирі були мощі святого Афанасія Сидячого, і на уклін до цих мощей ішли юрби людей. Афанасій сидів у соборі в позолоченій гробниці… Десятки років сидить Афанасій, і досить одного дотику до його нетлінного тіла, щоб зцілитися від лютих хвороб. Хіба не говорять про це десятки людей, хіба не приходять за сотні верст до монастиря юрби богомольців?».

У 1682р. нетлінні мощі були перенесені в новий, побудований за кошти гетьмана Івана Самойловича, кам’яний Спасо-Преображенський собор. У 30-х роках XX ст. безбожна влада ліквідувала Мгарський монастир, і мощі були перевезені до Харкова. Нині вони спочивають у Харківському Благовіщенському соборі у такому ж сидячому стані. Тому й іменується в народі святитель — Афанасій Сидячий. Тепер до Харкова, знаючи про цілющі властивості мощів Афанасія Сидячого, ідуть тисячі людей з вірою і надією. Остаточне рішення про канонізацію святителя Афанасія було прийнято РПЦ в кінці XIX ст. Після того як російський церковний історик Є. Голубинський довів, що перша його канонізація здійснена між 1672 і 1676 роками Київським митрополитом Йосипом Нелюбовичем-Тукальським, відомим поборником самостійності України.

Вшанування пам’яті святителя Афанасія, Патріарха Константинопольського, установлено в день пам’яті однойменного йому святителя Афанасія Великого, архієпископа Олександрійського.