Лютого (27 лютого) — Преподобного Ісакія, затворника Печерського, у Ближніх печерах

Людині важко уникнути численних спокус, які виникають упродовж її життя. Навіть до Господа в пустелі спокусник приступити не посоромився, а вже рабів Господніх він спокушає постійно.

Життя преподобного Ісакія Печерського служить нам яскравим підтвердженням того, що людина не може пройти шляхом життя духовного і не зазнати спокус. А ще доречними тут будуть слова святого апостола Павла: «Вас спіткала спокуса ніяка інша, тільки людська; і вірний Бог, Який не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете, але разом із спокусою дасть і полегшення, щоб ви могли перенести» (І Кор., 10, 13).

Все це збулося на преподобному отці нашому Ісакїї, затворникові Печерському. У мирському житті Ісакій був багатим купцем, жив в XI ст. і носив ім’я Чернь. Родом він із Псковських земель, з повітового міста Торопця.

Преподобний Нестор Літописець розповідає нам, як наступив такий час, коли Ісакій, відчувши, що багатство стало обтяжливим для нього, задумав стати ченцем. Він добре розумів, що це означає зректися світу цього зі всіма його марнотами, що заради вічного спасіння треба добровільно вмерти для світу. І він усі свої статки роздав убогим і на монастирі, а сам пішов до Києва, в Печерську обитель, до преподобного Антонія.

Прохання до першозасновника чернечого життя в Україні було єдине: прийняти до братії чорноризців. Преподобний Антоній визначив одразу, що цей муж істинно прагне доброчесного ангельського життя. Тому й виконав його бажання постригтися в ченці і дав йому ім’я Ісакій, а той ревно полюбив суворе подвижницьке життя.

Спочатку Ісакій носив на собі волосяницю, але цього виявилося йому замало. Пізніше він повелів купити козла і здерти з нього шкіру. Сиру і мокру він одягнув її поверх волосяниці. На ньому вона й висохла, міцно обліпивши Його тіло. Ісакій постійно зі сльозами молився, доводячи свою вірність Господу. Харчем йому була одна проскурка на два дні і небагато води. Став проживати в Антонієвій печері, в келії розміром чотири лікті. Їжу йому приносив преподобний Антоній і подавав через віконце — настільки мале, що через нього могла просунутися лише одна рука. Під час короткого сну Ісакій ніколи не лежав, а завжди спав сидячи. Так, не виходячи на світло, він прожив 7 літ у молитвах, співав псалми, клав поклони.

Вихід із затвору відбувся не пізніше 1068 р. Та все це не врятувало преподобного Ісакія від спокус ворога людського.

Якось, відпочиваючи в темній келії після довгої молитви, Ісакій побачив яскраве світло, подібне до сонячного. Це прийшли до нього два прекрасні юнаки і сказали: «Ісакію! Ми ангели, а оце йде до тебе й Христос — поклонися йому!».

Чернець не збагнув, що то бісівське дійство, і, забувши перехреститися, вийшов з келії. Тут він побачив великий натовп і вклонився бісовщині, думаючи, що Христові. Ті ж здійняли шалений крик, галасуючи: «Ісакію, тепер ти наш». Вони схопили чорноризця і, досить назнущавшись над його тілом, залишили в келії майже мертвого.

Наступного дня преподобний Антоній за звичаєм зайшов до його келії, приніс на сніданок проскурку і сказав: «Благослови, отче Ісакію!. Та, не почувши відповіді, послав у монастир за братією. Ті, на чолі з преподобним Феодосієм, прибули негайно, розкопали вхід у келію і винесли Ісакія надвір. Коли відчули майже непритомне дихання, впевнилися, що він живий. Преподобний Феодосій визначив одразу: «Від бісівського дійства це сталося йому». Нерухомого Ісакія було покладено на ліжко, і святий Антоній почав прислуговувати йому.

Тим часом з Польщі в Київ повернувся князь Ізяслав Ярославич і став гніватися на Антонія, що той за його відсутності підтримав його супротивника князя Всеслава. Дізнавшись про утиски Антонія, чернігівський князь Святослав прислав до Києва своїх людей, і ті таємно, вночі, забрали преподобного до Чернігова. Там він оселився в печері на Болдіних горах, і було це у 1068 році.

За паралізованим Ісакієм, який був тяжко хворий і тілом і душею, став доглядати преподобний Феодосій, який власноручно омивав його і прибирав, навіть забрав його в свою печеру. Так минуло два роки, і вся братія стала свідками великого чуда. Преподобний Ісакій за цей час не скуштував ні хліба, ні води, ніякої страви ані овочу, був глухий і німий, але вижив. Це ж тому, що святий Феодосій творив над ним щоденну молитву, молив Бога за нього і вдень і вночі.

Аж коли пішов уже третій рік його хвороби, Ісакій заговорив і попросив підняти його. Другий раз у житті Ісакій почав вчитися ходити, як мала дитина. Спочатку він ніяк не міг зайти до церкви, і братія силою заводила його туди. І тільки за деякий час він сам зайшов до храму. Але в трапезній ніяк не міг примусити себе з’їсти хліба і лише за тиждень навчився це робити.

Отак, зусиллями великого Феодосія, преподобний Ісакій був позбавлений бісівської облуди та спокус. Проте боголюбна його душа знову потягнулася до суворого життя. Саме тоді закінчив своє земне життя преподобний Феодосій, і монастирем став управляти ігумен Стефан. Це вже наступив 1074 рік.

Ісакій вже не став затворятися в печері, а вирішив перемогти диявола Божою Благодаттю, працюючи в монастирі. Він знову одягнув на себе волосяницю, а на неї — тісну свиту, і почав юродствувати. Подібний подвиг у чернечому житті на Печерських горах був розпочатий вперше. Ісакій став допомагати кухарям варити їжу для братії. У храм на Утреню він приходив першим. Узимку під час лютих морозів, через старезне взуття його ноги просто примерзали до камінної підлоги, та не рухав він ногами, доки йшла Служба Божа. По закінченні Утрені він знову був першим на кухні, готував і воду, і дрова, і вогонь. Лише потім приходили кухарі. Один же кухар, що звався також Ісакієм, вирішив посміятися з преподобного та й сказав: «Ісакію! Он сидить чорний ворон. Піди візьми його!». Доземно вклонившись, пішов той і узяв ворона та й приніс його на кухню. Вжахнулися кухарі від побаченого, розповіли про все ігумену, братії, і відтоді ще більше почали шанувати Ісакія. А він, не бажаючи слави людської, почав знову творити юродство, навмисно чинити капості ігумену, братії і мирянам. Бувало, що Ісакій і побиття зазнавав.

Не було вже тоді й преподобного Антонія (? 1073). Ісакій поселився в його печері й почав збирати до себе хлопчиків із мирян і одягав їх у чернече вбрання. За це також інколи мав побої і від нового ігумена Никона, і від батьків тих дітей. Блаженний Ісакій все це з радістю зносив і терпів і від ран, і від наготи, і від холоду. Якоїсь ночі, розпаливши на кухні піч, а вона була досить стара, він змушений був гасити полум’я босими ногами і не знав ні опіків, ні інших ушкоджень.

Ще багато раз біси учиняли блаженному Ісакієві всілякі капості і говорили при цьому: «Ти наш, Ісакію, бо ти ж поклонився нашому старійшині і нам!». На що той відповідав: «Ваш старійшина — антихрист, а ви — біси». А ще клав на себе хресне знамення, і біси вмить зникали. А ще вночі приходили до нього у вигляді натовпу людей із мотиками і заступами, кажучи: «Розкопаємо цю печеру і зариємо його тут». Інші казали: «Вийди, Ісакію, тебе хочуть зарити». Та Ісакій уже не боявся їх: «Якби ви були людьми, то вдень ходили б, а ви є пітьма, тому в пітьмі й ходите і пітьма вас забере».

Тепер уже Ісакій зрозумів, що здобув перемогу над силами ворога людського, та й до них дійшло, що нічого йому вже не вчинять, а тому й зізналися: «О, Ісакію, ти переміг нас!». І почули від нього відповідь: «Були ви мене ввели в оману, прибравши образ Ісуса Христа та ангелів, недостойними будучи того образу. Тепер уже ви з’являєтеся в образі звірів та худоби, зміями і всяким гаддям, якими ви ото самі і є». І після того йому вже не було жодних прикрощів від бісів, з якими він упродовж багатьох років вів справжню і непримириму війну.

На схилі років преподобний Ісакій став жити ще в більшій суворості, стриманості, в пості тілесному і духовному. У такому житті і настав кінець днів його земних. З печери перенесли його до монастиря вже хворим. Нездужав він вісім днів і пішов до Господа тим шляхом, якого нікому не оминути. Сталося це близько 1090 року, коли ігуменом Києво-Печерської обителі вже був Іоан. Святі мощі преподобного Ісакія затворника Печерського спочивають у Ближніх печерах.

У 1711 році їх часточка перенесена на батьківщину святого, в місто Торопець (тепер це Тверська область Росії). Його пам’ять відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня) в Складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих.

Багато людей самолюбивих і самовпевнених, які послужили Господу — або якимись особливими подвигами, або лише молитвами і суворим постом — уявляють себе цілковито вільними від капостей бісівських. Думають, що своїм святим життям відігнали від себе диявола, і він ніколи їм не завадить. Але чи ж так це?

Житіє преподобного Ісакія, затворника Печерського підтверджує нам, що ні, не так. Настільки ж він був святою людиною і життя проводив богоугодне, а чого тільки не робили з ним біси! І якщо так вони чинили з істинно святим Ісакієм, то що вже говорити нам. З нашою гординею вони можуть нас просто обернути на порох. А тому ми повинні частіше бити себе у свої грішні груди і благати: «Боже, будь милостивий до мене грішного!». Це ж до нас: «одягніть в повну зброю Божу, щоб вам можна було стати проти хитрощів диявольських». (Еф. 6, 11).

Доречно згадати слова з повчання преподобного Максима Сповідника Константинопольського: «Якщо прийде до тебе несподівана спокуса, не вини того, через кого вона прийшла, а шукай, для чого вона прийшла, і знайдеш виправлення». А ще пам’ятаймо слова святого апостола Петра, вони стосуються і нас: «Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш — диявол, ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти». (І Пет., 5, 8).