Лютого (23 лютого) — Благовірної княгині Анни Новгородської

Княгиня Анна була старшою дочкою короля Швеції Олафа Скетконунга, при народженні була названа язичницьким іменем Індигерда (Інгигерда). Вона належала до найбільш благочестивого і достойного на той час шведського роду.

Її батько був першим християнським королем Швеції і відрізнявся глибокою побожністю, величністю духу, благородством та хоробрістю на війнах. Мати — королева Астрід славилася мудрістю та великодушністю, і всі пречудові риси її характеру у наслідувала й дочка.

Святе хрещення король і королева прийняли у 1000 році. Всупереч тодішнім шведським звичаям виховувати дітей у родичів і знайомих, Індигерда з дитинства виховувалася вдома під безпосереднім наглядом і впливом батьків. Там вона навчилася читати й писати, а також отримала найпотрібніші релігійні знання. У зрілому віці достатньо оволоділа літературою, історією, філософією і народною творчістю північних племен.

З ранніх літ вона користувалася великою свободою, багато подорожувала і брала участь у громадському житті своєї Батьківщини. У народних переказах Скандинавії про неї збереглася пам’ять, як про жінку з добрим серцем, розумну, сміливу й заповзятливу. З них можна дізнатися про участь Індигерди і її роль у встановленні миру між сусідами — Швецією і Норвегією.

Тим часом на теренах Київської держави в 1014 році за несплату данини почав наступати конфлікт між Києвом і Новгородом, який ледь не привів до збройної сутички між батьком і сином, між рівноапостольним князем Володимиром і князем Ярославом. Тоді ж почав новгородський князь Ярослав налагоджувати військовий союз зі Швецією. Але суперничати з батьком не довелося, бо той помер. Та шлях до Швеції привів до зовсім іншого союзу.

Уже в 1015 році до короля Олафа прибули посли від князя Ярослава з проханням руки його дочки Індигерди і зразу отримали згоду. А вже наступного року вона прибула на новгородську землю й отримала християнське ім’я Ірина. На придане їй було визначено місто Лагода та земля Інгерманландія, названа так по її імені (приблизна територія колишньої Петербургської губернії).

Тепер руська княгиня Ірина всією душею віддалася інтересам своєї нової Батьківщини і стала вірною помічницею свого чоловіка — князя Ярослава Володимировича, справедливо названого Мудрим.

Відомості про життя княгині Ірини на нашій Землі мізерні і уривчасті.

Після смерті батька — Великого князя Київського Володимира та підступного вбивства братів Бориса і Гліба, новгородський князь Ярослав залишився в Київській державі єдиним, хто міг зупинити свавілля старшого брата Святополка, справедливо названого Окаянним. Він і виступив у 1016 році на Київ із сорокатисячним військом новгородців та однією тисячею варягів. Бій біля Любеча завершився перемогою Ярослава, який примусив Святополка покинути Київ та втекти в Польщу до свого тестя короля Болеслава. Тоді і вступив Ярослав на Київський великокняжий престол, який у 1018 році знову довелося покинути на цілий рік.

Та завжди з ним була його вірна помічниця й порадниця — княгиня Ірина, тож разом ділила і долю і недолю. Вона залагодила напружені відносини князя з варязькими військами. Надто турбувалася про сиріт, дала притулок вигнаним синам англійського короля Едмунда, а також норвезькому принцу Магнусу. Зупинила один з багатьох конфліктів князя з його братом Мстиславом, князем Тьмутараканським та помирила їх. Був час, що Ярослав за змову із Святополком ув’язнив і свого іншого брата — князя Псковського Судислава, навіть хотів скарати його на смерть. Проте княгиня Ірина вмовила князя не робити цього, не наслідувати окаянного Святополка. Навпаки, примусила тримати Судислава в Острозі в умовах, гідних князівського звання. Він же пізніше прийняв чернечий постриг.

Протягом 20-40 років XI ст. великокняжий двір Ярослава декілька раз міняв своє місцезнаходження між Києвом і Новгородом. Великою заслугою княгині Ірини було те, що на цьому дворі побувало багато королів зі всієї Європи.

Під час подружнього життя з князем Ярославом Ірина народила десятеро дітей, з них три дочки, отож і стали вони: Єлизавета — королевою Норвегії, Анна — королевою Франції, а Анастасія — королевою Угорщини. Із синів найбільш відомі четверо старших. Благовірний князь Новгородський Володимир зарахований до сонму святих Православної Церкви (пам’ять 4(17) жовтня). Князі Ізяслав і Святослав по черзі княжили в Києві, а Святослав — і в Чернігові. Князь Переяславський Всеволод, батько Володимира Мономаха — родоначальник князів московських.

Митрополит Київський Іларіон у своїй знаменитій проповіді так охарактеризував рід Рівноапостольного князя Володимира і в тому числі благочестя княгині Ірини:

«Подивись … на невістку твою Ірину, поглянь на внуків і правнуків твоїх, як вони живуть, як Бог їх береже, як вони дотримуються віри, яку ти їм заповів, як вони прославляють Ім’я Христове.»

Велика княгиня Ірина заснувала в Києві перший жіночий монастир на честь святої великомучениці Ірини та, за тодішніми звичаями, не тільки турбувалася про нього, але й управляла ним. За її наказом старший син Володимир заклав у Новгороді одну з найвеличніших святинь Київської держави — собор Святої Софії. Там же, за прикладом Києва, було відкрито духовне училище на 300 чоловік за сприяння княгині Ірини і почало готувати молодих священнослужителів для північного краю.

Незадовго до своєї кончини велика княгиня Ірина, глибоко побожна жінка, прийняла чернечий постриг з іменем Анна. Це був перший постриг у великокняжому домі в історії України.

Рік упокоєння святої Анни подається в історичних джерелах по-різному: від 1037 до 1051 років, але день переходу в Божі оселі відомий точно — 10 лютого. Пам’ять на місцевому рівні відзначається з 1439 року. Святі мощі княгині спочивають у Соборі Святої Софії в Новгороді. Достеменно відомо, що мощі святої Анни та її сина Володимира в XVII ст. були знайдені нетлінними і багато людей отримали від них зцілення.

Свята Анна перша з князівського роду показала майбутнім поколінням, як приємно для душі залишити пишне князівське вбрання та змінити його на простий чернечий одяг.

Цю благородну справу святої Анни Київської продовжили її внучка Анна княжна Київська (пам’ять 3 (16) листопада) та правнук Микола Святоша, князь Чернігівський (пам’ять 14(27) жовтня).

10 лютого (23 лютого) — Преподобного Прохора (Лободника), чудотворця Печерського, у Ближніх печерах

За часів князювання на київській землі Святополка Ізяславича, онука Ярослава Мудрого (XI ст.) багатьох лих і страждань зазнавали жителі Києва. Велика наруга чинилася над ними. Тому й допустив Господь, що посилилися половецькі напади на Київську Русь, а в 1096 році було навіть знищено київське передмістя.

Незадовго до цього і прийшов до ігумена Києво-Печерського монастиря Іоана один чоловік із Смоленська та побажав стати ченцем. При постригу йому було дано ім’я Прохор. Уже з перших днів чернечого життя Прохор узяв на себе особливе зобов’язання — він зовсім відмовився вживати хліб. Прохор став збирати траву-лободу, сушити й перетирати її та робити з неї хліб. Звичайно, такий «коровай» був дуже гірким і несмачним. Проте Прохор щорічно заготовляв багато лободи і вже міг прожити без хліба. За ці свої страви і був прозваний Лободником.

Побачивши такий великий подвиг Прохора, Господь перетворив для нього гіркоту лободи на солодкість. І не куштував він більше ані хліба, крім проскури, ані овоча, аніякого питва, а лише лободу і воду. Отже, дякуючи Богові, на неораній землі блаженний Прохор мав несіяний харч. Тепер він уже ніколи не був сумним і служив Господові завжди в радості. Не страшні йому були половецькі напади, адже нічого, що можна втратити, він не мав. Жив за Божою заповіддю, мов пташка небесна, з тих, що «не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх» (Мф., 6, 26). Навіть за ту лободу, що заготовляв собі на зиму, сам собі докоряв: «Цієї ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому дістанеться?».

За велике подвижницьке життя та винайдену Прохором нову форму посту Господь нагородив його даром чудотворення.

І ось на київській землі настав великий голод. Багатьом людям загрожувала страшна смерть. Вкрай знадобився винахід Прохора. Лобода ж того року вродила як ніколи. Блаженний Прохор пече хліб з лободи і роздає його всім, хто до нього приходить, — вбогим і знеможеним голодом. Інколи люди просто хотіли отримати з рук блаженного сотворене ним з дивного зілля. Адже хліб, отриманий від Прохора з його благословенням, був світлим і солодким. Та були й такі, що воліли хлібинку-другу просто вкрасти — і той хліб ставав чорним, як земля, і гірким, як полин. Один з братів, скоївши такий гріх та відчувши, що смерть йому вже в очі зазирає, прийшов до ігумена Іоана і щиро просив прощення. Але й сам ігумен не відразу повірив у таке диво, тому й змусив іншого брата потайки вкрасти у Прохора хлібину. Та ніхто її не зміг покуштувати — такою гіркою вона виявилась. Тоді вже двох братів послав ігумен до Прохора і звелів одному попросити хлібину, а іншому таки вкрасти. Аж коли вкрадена хлібина почорніла, як земля, і стала гіркою, як полин, слава про чудеса преподобного Прохора Лободника розійшлася по всіх усюдах і зберіг він життя багатьом голодним землякам.

Та все-таки жорстока вдача князя Святополка призводила до того, що нещастя постійно гуляли на київській землі.

Якось під час міжусобної боротьби Святополка з князями Володимирським і Перемишльським у його князівстві не стало солі. Вона й без того була на той час великим дефіцитом. Почалося страшне безладдя і беззаконня у Святополкових володіннях, як казав пророк: «…за жмені ячменю і за шматки хліба, умертвлюючи душі, які не повинні померти, і залишаючи життя душам, які не повинні жити…» (Єз., 13, 19). Блаженний Прохор дивлячись, в якій журбі і знемозі перебуває народ, зібрав зі всіх келій попіл і переніс його в свою. Своїми молитвами до Господа він перетворював попіл на чисту сіль і роздавав безплатно всім прибулим. І чим більше він її роздавав, тим більше вона примножувалася. Вистачало її не лише для ченців, але й для мирян. Народ пішов за сіллю не на торговище, а в монастир. Продавці солі, бачачи, що втрачають надію отримати бажаний зиск, пішли до Святополка та звели наклеп на Прохора.

Князь і їм хотів допомогти, і свого шансу не втратити, тож пообіцяв: «Задля вас заберу в ченця сіль». І забрав, та коли привезли від Прохора сіль, то всі побачили, що це звичайний попіл. Здивувався дуже й князь, але наказав зберігати все до трьох днів. Навіть змусив декого те скуштувати, але то дійсно був попіл. Тим часом люди йшли до Прохора, та в нього нічого було брати. Повертаючись додому з порожніми руками, вони проклинали того, хто все забрав. Прохор же втішав народ і давав пораду: «Коли сіль буде висипано від князя, тоді йдіть збирайте її собі». Так і вийшло. Як тільки попіл викинули за браму княжого двору, він тут же перетворився на сіль. Народ з радістю забрав усе. Дізнавшись про те, що сталося, Святополк з жахом почав розпитувати про блаженного Прохора. А невдовзі він прибув до монастиря, помирився спочатку з ігуменем Іоаном, а Прохорові дав обітницю нікому не чинити насильства і зла.

Так у князя прокинулася велика любов до Пресвятої Богородиці, до преподобних отців печерських Антонія і Феодосія, до чорноризця Прохора. Тоді ж він дав Прохорові слово: «Якщо ти упокоїшся раніше від мене і відійдеш до непідкупного Судді, то я внесу тебе до печери своїми руками, щоб ради того подав мені Господь прощення за незліченні гріхи, що їх учинив я супроти тебе». Так воно і вийшло. Перебуваючи на війні з половцями, Святополк отримав звістку від преподобного Прохора про те, що добігає кінця його земне життя. Негайно розпустивши військо, він прибув до Печерського монастиря і застав Прохора ще живим.

У своїй передсмертній бесіді преподобний Прохор багато навчав князя про милість до ближніх, про майбутній Суд та про вічні муки грішників. Дав йому прощення і благословення, поцілував усіх, хто був із князем та, піднявши руки до неба, віддав свій дух Господові.

Князь відніс преподобного до печери і поклав у домовину. Відбувши поховання блаженного, знову зібрав своє військо і здобув велику перемогу над половцями.

То була дарована Богом перемога землі Руської за пророцтвом преподобного Прохора. Йшов 1107 рік. Мощі його перебувають у Ближніх печерах.

Пам’ять преподобного Прохора відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

Лютого (23 лютого) — Новгородських святителів: єпископа Іоакима Корсунянина, єпископа Луки Жидяти, єпископа Германа, єпископа Аркадія, архієпископа Григорія, архієпископа Мартирія, архієпископа Антонія, архієпископа Василія, архієпископа Симеона

Хрещення киян 1 серпня 988 року у водах давнього Дніпра, яке здійснив святий рівноапостольний князь Володимир, стало початком утвердження Святої Християнської Віри на землях тодішньої могутньої Української держави — Київської Русі.

Князь Володимир, вручаючи своїм синам в управління удільні князівства, давав їм наказ просвіщати язичницькі народи та запроваджувати на тих землях християнське благочестя.

У кінці X та на початку XI сторіч за межами нинішньої території України були засновані архієрейські кафедри в Новгороді, Білгороді та Ростові Великому. Найбільшим з цих міст був Новгород, заснований ще в середині IX ст. посеред великого водного шляху із варяг у греки. Протягом п’яти сторіч він був центром величезної території, що простягалася від Фінської затоки до Білого моря та уральських гір, другим за значенням у Київській Русі. У той же час, уже в XI ст. Новгород мав і відповідну незалежність від Києва, підтверджену особливими грамотами, наданими йому сином святого князя Володимира, великим князем Ярославом Мудрим.

Хрещення новгородців, також у 988 році, здійснив перший новгородський єпископ Іоаким Корсунянин. Він був серед тих священнослужителів візантійських, яких привіз до Києва з Корсуня Таврійського святий князь Володимир. За час до завоювання новгородської землі Москвою в другій половині XV ст. кафедрою в Новгороді керували ще 8 архієреїв:
— єпископи Лука Жидята, Герман і Аркадій, а з 1187 року — архієпископи Григорій (в миру Гавриїл), Мартирій, Антоній (в миру Добриня Андрейкович), Василій (Калійка) та Симеон.

У складі Собору Новгородських святих, який Російська Православна Церква святкує в третю неділю після П’ятидесятниці, налічується 190 святих, з них, крім названих вище новгородських святителів, є ще 7 українських святих:
— благовірний князь Володимир Ярославович, чудотворець (див. 4/17 жовтня);
— благовірний князь Мстислав (в хрещенні Георгій) Хоробрий (див. 14/27 червня);
— благовірний великий князь Київський Мстислав (в хрещенні Федір) Володимирович (див. 15/28 квітня);
— святитель Микита Затворник Печерський (див. 31 січня/13 лютого);
— святитель Нифонт Печерський (див. 8/21 квітня);
— благовірна княгиня Анна (в миру Ірина);
— преподобний Феофіл Печерський (див. 26 жовтня/8 листопада).

Архієпископ Чернігівський Філарет Гумілевський у своїй 12 томній праці «Жития святых, чтимых Православной Церковью» зазначає, що день пам’яті Новгородських святителів встановлено 10 лютого за старим стилем ще в 1439 році.

Уже згадуваний перший єпископ Новгородський Іоаким Корсунянин прибув на київську землю під керівництвом митрополита Михаїла в 988 році ще в сані священика. Проповідуючи Святу Християнську віру в Новгороді, він в 989 р. побудував там перший християнський храм на честь Преображення Господнього. Це був дубовий рублений храм, в ньому й хрестив Іоаким новгородських язичників. У перший рік його перебування в Новгороді був побудований і кам’яний храм в ім’я його ангела — Богоотців Іоакима й Анни. У 992 році Іоаким був висвячений на єпископа.

Язичники на той час були у великій силі, тому для приборкання їхніх бунтівників довелося вводити в Новгород війська під керівництвом воєвод Добрині і Путяти. У місті війська зустріли величезний супротив, а на умовляння Добрині ніхто не звертав уваги. Тим часом, єпископ Іоаким зі священиками ходив площами й вулицями Торгової сторони та вчив людей. За два дні було охрещено декілька сот новгородців.

В іншій частині міста тисяцький Угоняй підбурював жителів і кричав: «Краще нам померти аніж віддати наших богів на наругу» Розлючений народ спустошив будинок Добрині, пограбував його майно та вбив дружину і деяких родичів. Інші рознесли вщент церкву Преображення Господнього та пограбували будинки новохрещених.

Лише допомога воєводи Путяти з 500 ростовськими вояками зупинила новгородців, і їхні вельможі з покорою прийшли до Добрині. На мир Добриня погодився, але звелів негайно знищити ідолів: дерев’яних спалити, а кам’яних поламати і скинути в річку. Новгородці з криками і сльозами на очах просили про ідолів, як про дійсних богів, а Добриня глузуючи з них, відповідав: «Нічого вам жалкувати за ними, якщо вони самі себе оборонити не можуть». Багато язичників зрозуміли свою безвихідь і почали оголошувати, що вони вже охрещені. Тоді владика Іоаким повелів всім хрещеним почепити на шиї хрести, а хто хреста немає, того наказав хрестити негайно. Так, з великими потугами, запроваджувалась християнська віра на землі новгородській.

Рознесена церква Преображення була відбудована по-новому. Літописи розповідають, як владика Іоаким взявся за знищення жертовників і наказав скинути Перуна у річку Волхов та вимагав, щоб ніхто і ніде не зупиняв його. Житель містечка Підбла, що було недалеко від Новгорода, вийшов на річку і, побачивши, що Перун причалив до берега, відпихнув його жердиною та й сказав: «Ти, Перуне, пив і їв достатньо, а тепер пливи геть». Ці події свідчать, що блаженний Іоаким своїми діями і настановами привів новгородців до переконання про безпідставність віри в ідолів.

Блаженний Іоаким був великим ревнителем християнської освіти. Дякуючи його наполегливості, князь Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді училище, в яке блаженний єпископ віддав у наставники свого учня Єфрема. Він навчав дітей, яких було понад 300, основам істинної віри і в першу чергу — християнському благочестю. Через дітей всі християнські чесноти передавались і їх батькам. За святителя Іоакима був також побудований дерев’яний храм Святої Софії, вічної мудрості. Цей храм був з 13 главами — символами Христа Сина Божого, оточеного 12 Апостолами. Пізніше, при ньому владика заснував однойменний монастир.

У 995 році на місці поваленого Перуна була збудована церква Різдва Богородиці. Спорудження храмів для владики Іоакима було також одним із способів навчання народу християнського благочестя.

Після 38-річного управління Новгородською кафедрою, святитель Іоаким у 1030 році відійшов до Господа. Спочатку його поховали в церкві святих Іоакима і Анни, а у 1698 році його святі нетлінні мощі перенесено в кам’яний Софіївський собор. Він був побудований сином Ярослава Мудрого, великим князем Володимиром у 1045-1052 роках, замість згорілого дерев’яного, того, що побудував сам святитель.

На вівтарній стіні собору Святої Софії першим серед новгородських святителів і зображено єпископа Іоакима. Дякуючи Господу, собор зберігся до сьогоднішнього дня і є справжньою окрасою обласного центру в Росії — Новгороду.

Другим єпископом Новгородським став Лука, званий Жидятою, або Жирятою. Він був першим єпископом русичем-українцем. Незважаючи на те, що тоді в нашій Церкві духовенство ще було виключно грецьким, а іноді — болгарським, князь Ярослав Мудрий обрав наступником святителя Іоакима саме Луку. Блаженний Лука заступив на Новгородську кафедру в 1034 році. Це під його наглядом будувався собор Святої Софії, і він запрошував іконописців із Константинополя. За його розпорядженням у куполі храму зображався Спаситель з благословляючою рукою, проте таємничий голос повелів написати руку стиснутою і сказав: «… в цій руці тримаю Великий Новгород, а коли розкриється моя рука і місту кінець».

Невдовзі на єпископа Луку був зведений наклеп перед митрополитом Київським Єфремом і той відізвав його з Новгорода. Три роки єпископа Луку утримували в Києві. До чого зводився наклеп невідомо, але наклепника — слугу Дудинка було суворо покарано. Блаженний Лука знову прибув у Новгород і вступив в управління єпархією. Потім у службових справах відбув до Києва, а на зворотному шляху, у 1058 році помер. Його святі мощі рівно через 500 років були відкриті, знайдені нетлінними і тепер спочивають у соборі Святої Софії. За своє життя владика Лука переклав слов’янською мовою багато церковних книг, надрукованих у Греції. А його пастирські «Повчання до братії» до сьогоднішнього дня є дорогоцінним богослужбовим твором через свою простоту і силу духу. А ще тому, що їхній автор є нашим співвітчизником, який першим удостоївся архіпастирського сану. Святитель Лука писав: «Перш за все ми повинні вірувати в Єдиного Бога в Трійці славимого, в Отця, Сина і Святого Духа, як навчили нас Апостоли і Святі Отці. Віруйте Воскресінню, Життю вічному, вічним мукам грішників. Не лінуйтеся ходити в Церкву, на утреню, обідню і вечірню. Вдома перед сном поклоніться Богу, а вже потім лягайте. В Церкві стійте зі страхом Божим, не розмовляйте і не думайте ні про що інше, моліть Бога всією душею, нехай простить вам Бог гріхи ваші…»

Повчання воістину на всі віки. Воно надруковане в І томі «Руських достопам’ятностей» у 1815 році та в «Истории Русской Церкви» преосвященного Макарія.

З літописів відомо, що новгородський єпископ Герман був висвячений у 1078 році. Спочатку він був ченцем-аскетом Києво-Печерського монастиря, з часом у сусідньому Берестові заснував Спаський монастир, який у літописах відомий ще й під назвою Германич. У Руському літописі блаженний Герман згадується під роком 1072 як ігумен монастиря Святого Спаса на Берестові, що брав участь у перенесенні мощів свв. Бориса і Гліба у нову Борисоглібську церкву у Вишгороді. Монастир був спустошений половцями в 1096 році. У тому ж році святитель Герман здійснив свою останню подорож до Києва. Видно, що ці дві події були пов’язані між собою нещастям Спаської обителі. У Києві і наступила кончина єпископа Германа, але поховано його в Софіївському соборі в Новгороді.

У 1153 році в трьох верстах від Новгорода ігумен Аркадій побудував дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці, а біля неї згодом заснував монастир. Ці святі обителі стали притулком для християн, радістю ангелів та згубою для диявола. Новгородці надто високо цінували християнські достоїнства ігумена Аркадія, його молитвами оживлялися душі як ченців, так і простих мирян. А тому, коли в 1156 році в Києві помер єпископ Новгородський Нифонт, «зібралося все місто, і всі захотіли, щоб єпископом Новгороду став обраний Богом муж Аркадій; народ, князь Мстислав Юрійович, весь клір Святої Софії, всі міські священики пішли і взяли його із монастиря, ввели у двір Святої Софії та й доручили йому єпископію». Таким було спільне рішення: Аркадій може бути достойним архіпастирем новгородської пастви. Хіротонію єпископа Аркадія здійснив у 1157 році київський митрополит Константин. Владика Аркадій повернувся до Новгороду 13 вересня і управляв єпископією рівно 6 років. Боголюбивий святитель багато потрудився для примирення князівського розбрату, продовжуючи добру справу святителя Нифонта, а також для заспокоєння народних заворушень. Спочив єпископ Аркадій 19 вересня 1163 року, залишивши по собі пам’ять лагідного архіпастиря. Його святі мощі були покладені в притворі кафедрального храму Святої Софії.

Священик приходської церкви блаженний Гавриїл був рідним братом Новгородського архієпископа Іоана і в 1179 році брав участь у побудові Благовіщенського монастиря на озері Мячині. Навіть надавав для цього свої власні кошти. Пізніше на території монастиря була споруджена кам’яна Благовіщенська церква, а в 1180 році — кам’яна на воротах — Богоявленська. Але прийшов час і святитель Іоан вирішив відмовитися від кафедри і призначив замість себе Гавриїла. Той був пострижений в ченці з іменем Григорій і в 1187 році висвячений на архієпископа Новгородського. Новгородський літописець повідомляє, що в 1192 році владика Григорій здійснив освячення храму на честь Преображення Господнього. У тому ж році при ньому були відкриті святі мощі псковського князя Всеволода-Гавриїла та перенесені в Псковський кафедральний собор. Той же літописець розповідає, як під час хресного ходу від собору Святої Софії до собору Архангела Михаїла сталася велика злива, ударив страшний грім та від блискавки запалала дерев’яна церква. Але милосердний Господь вберіг її неушкодженою, як і всю паству на чолі із єпископом. Святитель Григорій управляв новгородською паствою 6 років і преставився Господу 24 травня 1193 року. Похований поряд з братом Іоаном у Софіївському соборі.

Наступником на Новогородську кафедру за жеребом було обрано ігумена Преображенського монастиря із м. Старої Руси Мартирія. 10 грудня 1193 року його було висвячено в Києві на архієпископа Новгородського. Перший рік його управління кафедрою минув у великих тривогах. Спочатку горіли Ладога і Руса, потім сталися великі пожежі в самому Новгороді. Паства заспокоїлася лише в 1195 році, коли було закладено храм на міських воротах на честь Положення Ризи Пресвятої Богородиці, а через рік освячено храм у новій жіночій обителі біля озера Мячина. Ще через рік архієпископ Мартирій звершив спорудження Свято-Миколаївського монастиря в 7 верстах від Новгорода на острові між ріками Вишерою і Велією. У Старій Русі в рідному монастирі він спорудив у 1198 році кам’яну Спасо-Преображенську церкву. Літопис говорить, як блаженний Мартирій веселився душею, освячуючи на новгородській землі все нові й нові храми. Та чомусь не задоволений Новгородом був великий князь Володимирський Всеволод, і владика Мартирій змушений був вирушити в далеку дорогу до Володимира. Будучи вже в літах і проходячи біля озера Селігер, він захворів та й зустрів там свою кончину. Це сталося 24 серпня 1199 року. Святе тіло архієпископа Мартирія повернулося до Новгорода і знайшло свій спокій у храмі Святої Софії.

Заможний новгородець Добриня Андрейкович подорожував у 1201 році в Константинополь, а повернувшись звідти, прийняв чернечий постриг у Хотинському монастирі з іменем Антоній.

Після страшної пожежі у Новгороді 1211 року, коли було спустошено майже 1300 дворів, жителі міста без пояснень і виправдань обрали собі архієпископом Антонія, на той час вже настоятеля Хотинського монастиря. Тут же він був відправлений до митрополита Матфея в Київ на висвячення. Антоній відрізнявся великим благочестям та освіченістю, вміло управляв Хотинською обителлю після ігумена Варлаама. Хіротонія відбулася у 1212 році, а у 1218 році архієпископ Антоній збудував у жіночому монастирі храм на честь Святої мучениці Варвари. Але, коли у наступному році святитель Антоній поїхав у службових справах у Торжок, неврівноважені новгородці знову прийняли його попередника Митрофана. Коли ж він повернувся в Новгород, то ті змушені були обох відправити до Києва на рішення митрополита. Владика Матфей відправив Митрофана в Новгород, а Антонія — на Перемишльську кафедру в Галичині.

Лише 1225 року новгородці знову з радістю зустрічали свого архіпастиря Антонія. Але недовго, бо лише 3 роки владиці Антонію довелося управляти новгородською паствою. У 1228 році він тяжко захворів, перестав розмовляти і добровільно залишив кафедру, усамітнившись у Хотинському монастирі. Але несамовита новгородська «вольниця» втретє посадила на архієрейську кафедру вже проти його волі тяжкохворого і позбавленого мови Антонія. Та він швидко повернувся в монастир, де пролежав понад два роки і, очистившись своїми стражданнями, упокоївся 8 жовтня 1231 року.

Залишилися його спогади про поїздку в Константинополь, про відвідання собору Святої Софії, де він бачив блюдо Великої княгині київської Ольги, вівтарну ікону святих страстотерпців Бориса і Гліба. У Новгородському кафедральному соборі спочивають його мощі, там же зберігається привезений ним Хрест з часточкою Животворящого древа.

У 1329 році на Новгородську кафедру був обраний священик Космодем’янської церкви Григорій Калійка, який з прийняттям чернецтва отримав ім’я Василій. Він також багато подорожував по Візантії, про що і розповів у своєму «Посланні до Федора, єпископа Тверського». Побудувавши навколо Новгорода кам’яну стіну, він доклав багато зусиль для оновлення Святої Софії, покрив храм свинцем і поставив новий хрест, замінив двері на мідні з позолотою. Побудував новий храм на честь входу Господнього в Єрусалим. Йому також довелося втихомирювати народні заворушення і в Новгороді, і в Пскові. Повертаючись із Пскова, захворів на чуму і упокоївся 3 липня 1352 року, тіло поховано у Святій Софії.

1425 року чернець Хотинського монастиря Самсон був обраний на управління Новгородською паствою, а наступного року митрополит Фотій висвятив його на архієпископа з іменем Симеон. Він одразу взявся за спорудження храму, невдовзі освятив його на честь святителя Петра, українського святого XIV ст. На новгородську землю знову прийшла «чорна смерть» — чума. Моровиця послабилася, коли владика Симеон звершив Божественну Літургію в побудованій за один день дерев’яній церкві Святої Анастасії. Йому також довелося докладати багато зусиль для втихомирення заворушень серед новгородців. Незадовго до смерті архіпастиря, в Новгороді впродовж декількох днів пройшли надзвичайні природні явища: страшні бурі з градом посеред літа і великі повені. Святитель з духовенством і паствою співали молебні у Святій Софії, прохаючи Господа припинити свій гнів. У природі справді все затихло і було це 19 травня 1421 року, а 15 червня Господь прийняв святителя Симеона до себе на вічний спокій. Святі мощі залишилися в Софіївському храмі.

Отже, перші новгородські святителі ревно розповсюджували Святу Християнську Віру на півночі Української держави — Київської Руси. Навернути язичників до нової віри можна було лише в Божих храмах, тому всі вони так багато доклали сил і вміння для їхнього будівництва. А ще багато часу вони витрачали на примирення і заспокоєння міжкнязівського розбрату. Потрудились вони і на ниві збору живих письмових свідчень християнізації краю, що стало потрібним матеріалом для місцевих літописів.