Січня (13 лютого) — Святителя Микити, затворника Печерського, єпископа Новгородського

Преподобний Микита народився в XI ст. в Києві. Ніяких відомостей про дату його народження та про його батьків ні літописи, ні інші літературні джерела не зберегли. Відомо, що в молоді роки він прийшов до Києво-Печерського монастиря і став ченцем цієї Святої обителі. Було це за часів княжіння київського князя Ізяслава, сина Ярослава Мудрого, а княжив він з 1054 до 1068 року.

Розповідаючи про життя святих і преподобних отців Києво-Печерських, чорноризець Полікарп у другому посланні до архімандрита Печерського Акиндина згадує і про молодого затворника Микиту. Він пише, що за часів преподобного ігумена Никона був один брат на ім’я Микита. Він мав велике бажання уславитися серед людей і задумав справу велику та не заради Господа.

Отож почав просити дозволу в ігумена Никона піти в затвор. Той же, зважаючи на його вік, забороняв йому і роз’яснював: «О чадо! Не буде тобі користі сидіти без діла, оскільки ти ще ж юний. Краще буде для тебе перебувати посеред братії і трудитися для неї — так ти не втратиш своєї нагороди. Ти ж сам бачив брата нашого Ісакія, як біси ввели його в оману. Спасла його лише велика благодать Божа та молитви до преподобних отців наших Антонія і Феодосія».

Микита ж відповідав йому: «Ніколи я не спокушуся такими речами. Я бажаю стати кріпко проти підступів бісівських і буду просити в Господа, щоб дав мені дар чудотворіння, як Ісакію затворнику, що й до цих пір творить їх».

Ігумен знову йому говорить: «Вище власної сили прохання твоє. Пильнуй брате, аби ти не впав, ще не вознісшись. Велить тобі наше смирення служити святій братії, заради якої і будеш увінчаний за послух».

Та не послухався Микита того, що сказав ігумен, і не зміг подолати своєї забаганки до життя в затворі. Отож як захотів, так і вчинив: замурував за собою двері в келію і перебував там безвихідно.

Отак і буває, що молодий чернець, вступаючи на шлях спасіння і розпочавши доброчесне життя, зарозумілістю і самовпевненістю губить свої чесноти. На самому початку чернечого життя починає уявляти, що для свого спасіння вже може нести подвиги незрівнянно важчі, ніж ті, що ніс до цього. Вважає, що може вести справу свого спасіння вже без керівництва старших і досвідчених ченців, та навіть готовий сам собі відчинити двері Царства Небесного. Але такі ченці повинні знати, що для них самовпевненість і зарозумілість може надто зашкодити, стати навіть згубною.

Так воно сталося і з чорноризцем Печерським Микитою, хоч спочатку все начебто йшло добре. Але якось Микита, співаючи псалми, відчув, що хтось молиться рядом з ним і почали розповсюджуватися навколо невимовні пахощі. Тут і впевнився Микита, що якби то був біс, то не став би він молитися рядом з ним. А тому став просити в Господа чуда, щоб Той явився перед ним: «Господи! Сам явися передо мною, щоб я побачив Тебе!»

Та була йому така відповідь:
— «Не явлюся тобі, бо юний ще ти, щоб не вознісся ти та не впав зразу додолу».

Тут же затворник промовив зі сльозами: «Ні, Господи, не піддамся я спокусі. Навчений я ігуменом моїм не слухатися спокус диявольських. Вчиню все, що повелиш мені».

От тоді диявол і взяв владу над Микитою і сказав йому: «Не можна людині, що в тілі перебуває, бачити мене, тому посилаю до тебе ангела мого, щоб залишався при тобі, а ти чини його волю».

І вмить постав перед Микитою біс у подобі ангела та й каже: «Ти вже не молися, а читай книги, і через них будеш спілкуватися з Богом і тим, хто буде приходити до тебе, подаси слово корисне. Молитися за тебе буду я».

Зрадів затворник такій милості і перестав молитися зовсім, бо бачив, як той псевдоангел молиться замість нього. Приділяв велику увагу читанню та зайнявся повчанням тих, хто приходив до нього, майже як пророк. І всі приходящі щиро дивувалися, що збуваються його пророцтва. Якось він провістив загибель у Заволоччі князя Новгородського Гліба Святославовича та надіслав гінця до князя Ізяслава, щоб той посилав свого сина Святополка на престол Новгородський. І справді, невдовзі з Новгорода надійшла звістка, що підтвердила його слова. З літописів відомо, що князь Гліб був убитий 30 травня 1079 року. З цього часу і пішла слава про печерського затворника Микиту, як про пророка. Навіть князі й бояри почали до нього дослухатися.

А ще ж ніхто не міг з ним зрівнятися у знанні книг Старого Заповіту, бо ж знав він їх всі напам’ять. Що ж стосується Євангелія й Апостола, то про нього Микита не міг навіть слухати, уникав згадувати ім’я Ісуса Христа. Книги ці він не хотів ні бачити, ні читати — витівки бісівські. Отут і зрозуміла братія, що Микита спокушений дияволом і що його треба негайно рятувати.

Не могли більше терпіти зловмисних діянь диявола ні ігумен Никон, ні Іоан, який трохи пізніше став ігуменом, ні Пимен постник, ні Ісая, який потім став єпископом Ростовським, ні Матвій прозорливець, ні Ісакій Печерник, ні Агапіт лікар, ні Григорій Чудотворець, ні Микола, майбутній єпископ Тьмутараканський, ні Нестор літописець, ні Григорій творець канонів, ні Феоктист майбутній єпископ Чернігівський, а ні Онисифор Прозорливий. Всі ці богоносні отці прийшли в келію до Микити і, помолившись разом Господу, вигнали з нього біса та вивели його із затвору.

Аж тепер виявилося, що він нічого не знає про Старий Заповіт і навіть заприсягається, що ніколи його не читав, та й взагалі, жодного слова не знає, а точніше — став зовсім неграмотним. Тож і довелося преблаженним отцям ще й грамоти його вчити з Божою поміччю.

Відтоді преподобний Микита віддався життю суворому, у великій помірності у всьому, у чистоті та смиренні. А чоловіколюбний Бог прийняв істинне покаяння блаженного Микити і навіть вручив йому паству. За всі ці християнські чесноти від митрополита Київського Єфрема він в 1096 році удостоївся єпископського сану і йому була доручена Новгородська єпархія.

У тому році перейшов на вічне життя до Господа єпископ Новгородський Герман, також у минулому чернець Києво-Печерської обителі і засновник Спаського монастиря на Берестові.

Святитель Микита багато сил віддавав місіонерській діяльності на утвердження християнства та розповсюдження і підтримання благочестя на величезній території Новгородської єпархії. У похвальному слові святителю Микиті говориться, що він таємно подавав милостиню убогим і нужденним, добре пам’ятаючи слово Господнє:

«У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була потаємною…» (Мф., 6, 3-4).

За 12 років архіпастирського служіння на Новгородській землі святитель Микита побудував декілька храмів. З його благословення в Новгороді був заснований Антонівський монастир. Здійснив це молодий чернець Антоній уродженець Риму, чудом перенесений до Новгорода (пам’ять 3(16) серпня). Трохи пізніше в цьому монастирі сам святитель побудував дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Ним також були побудовані Спасо-Преображенський храм на Ільїній вулиці та Благовіщенський храм на Городищі. Обидва вони хоч і значно перебудовані в XIV ст. дійшли до наших днів. Донині існує, побудований при єпископі Микиті, кам’яний корпус Архієрейського дому.

Згідно із заповітом святителя Микити на його кошти, але вже після упокоєння, тобто при його наступникові єпископі Іоані, почалися розписи стін Новгородського Собору Святої Софії. Господь також удостоїв свого угодника даром чудотворення і цей дар виявився ще за життя святителя Микити. У1097 році величезна пожежа охопила Великий Новгород й існувала реальна загроза повного знищення міста. Лише молитвами святителя Микити пожежа була зупинена цілком, іншого разу молитви владики допомогли, коли на землі Новгородського князівства настала страшна посуха. Слід зазначити, що всупереч усіх великих трудів і турбот архієрейських, святитель Микита ніколи не залишав подвигу монахів-пустельників — під святительським одягом він завжди носив залізні кайдани вагою 14 фунтів. Та про це стало відомо лише після його смерті 31 січня 1108 року. Святителя Микиту поховали в соборі Святої Софії, в приділі святих Іоакима й Анни — батьків Пресвятої Богородиці.

На завершення оповіді слід сказати, що життєпис святителя Микити показує нам, що самовпевненість і зарозумілість можуть мати для людини досить згубні наслідки і легко можуть довести її навіть до загибелі. Перш, ніж хтось захоче послужити Господу якимись особливими подвигами, треба обов’язково радитися з людьми досвідченими. І при цьому не треба забувати, що ворог людський спостережливий і глумиться з тих, хто хоч і шукає спасіння, але є легковажним і самолюбивим.

Після закінчення земного життя святителя Микити багато чудесних зцілень хворих відбувалося вже при його мощах. У 1547 році, коли Новгородською єпархією управляв архієпископ Феодосій, один благочестивий християнин під час пасхальної ночі за богослужінням на якусь мить задрімав. І було йому видіння, а невідомий голос повелів: «Покритою повинна бути домовина єпископа Микити».

Покорився цей чоловік почутим словам і приніс з дому покривало та й поклав його на домовину, попередньо очистивши її від пилу, але в щілину побачив, що тіло святителя лежить як живе. Після того, як він розповів про це чудо, минула слава повернулась до мощів святого Микити. Та лише в 1558 році за архієпископа Пімена святі мощі були відкриті і знайдені нетлінними. Тоді ж і було встановлено загальноцерковне святкування пам’яті святого Микити. Після знайдення святих мощів чудесні зцілення біля них поновилися: допомогу святителя Микити отримували розслаблені, кульгаві, сухорукі, прокажені та біснуваті, але в цьому ряду все ж переважали сліпі та із зіпсованим зором, вони з глибокою вірою продовжували йти до мощів святителя.

Прийшла до них і стара та сліпа Ксенія, яка нічого не бачила вже 12 років. На той час у соборі йшла Божественна Літургія і незряча в думках зверталася до святого Микити щодо зцілення. А потім і до архієпископа Пімена, та так, що чули всі присутні: «Молюся тобі преосвященний архієпископе: помолися великому святителю й чудотворцю Микиті, щоб він дарував мені прозріння». Ще й не раз повторювала ці свої благання. Зважаючи на її наполегливість і сльози, владика сказав: «Відійди від мене, стариця, відійди. Йди до святого Микити і він спасе тебе по вірі твоїй, як захоче».

Біля святих мощів Ксенія дуже старанно молилась і прозріло їй одне око. Та смілива вона була жінка і знов припала до ніг владики, благаючи, щоб він молився за її друге око.
— Бачу, стариця, що багато років тобі, і достатньо й одного ока аж до смерті, але той, хто відкрив тобі одне око, відкриє й друге, — така була відповідь архієпископа.

Тим часом, Ксенія з вірою і сльозами знову біля раки зі святими мощами, і надія її не була даремною: на велике здивування прихожан кафедрального храму Святої Софії і друге око її почало бачити.

Подібних зцілень було багато. 30 квітня 1846 року мощі святителя Микити були перекладені в срібну раку. У 1962 році вони перенесені в храм святого Филипа.

Пам’ять преподобного Микити відзначається ще 30 квітня (13 травня) та 14(27) травня.