Липня (19 липня) — Знайдення мощів праведної діви Юліанії, княжни Ольшанської

Княжна Юліанія походила з давнього княжого роду Дубровицьких-Ольшанських. У князівському володінні було містечко Дубровиця, що на лівому березі річки Горинь. Вже з кінця XII ст. воно відоме як центр Дубровицького удільного князівства. Колись це була історична Волинь, тепер це райцентр Рівненської області.

Дочка князя Юрія (Григорія) Ольшанського Юліанія жила в 1-й пол. XVI ст. Вона з великою повагою ставилася до священицького чину, дуже любила книги та відрізнялася від своїх ровесниць надзвичайною скромністю. Була вихована в дусі християнської покірливості та благочестя. Батько, Юрій Семенович Ольшанський, був відомим захисником волинських земель від нападів татар. Уславився багатьма богоугодними справами, його знали як великого жертводавця на Києво-Печерський монастир.

Земний шлях його дочки Юліанії був досить коротким. Прожила вона неповних 16 років і померла дівою. Сталося це десь близько 1540 р. Юна небіжчиця похована біля стіни правого Івано-Предтеченського приділу Головної Успенської церкви у Києво-Печерській лаврі.

Для того, щоб бути похованим на території монастиря, треба було мати перед ним великі заслуги. Звичайно, враховувалися благодійницькі справи батька, але й сама Юліанія, виходячи з її становища й віку, також відома своїми доброчинностями. Праведна діва була доброю, лагідною, тихою і милостивою. Жила повсякденною молитвою, і люди вже тоді вважали її святою.

На початку XVII ст., коли Києво-Печерським монастирем управляв архімандрит Єлисей Плетенецький, під час копання нової могили біля стіни Головного храму була знайдена домовина. На ній була прибита срібна дощечка з гербом князів Ольшанських із написом: «Юліанія, княжна Ольшанська, донька князя Григорія Ольшанського, преставилася дівою в літо від народження свого шістнадцяте». Коли ж відкрили домовину, то всі побачили Юліанію як живу, але ніби сплячу, в дорогому одязі, з перснями на руках і дівочому віночку на голові. Але коли доторкнулися до тієї одежі, то вона миттєво розсипалася. Свята діва була одягнена в нові одежі, і домовина була перенесена в саму церкву, але без почестей, що належать святим.

Пройшло декілька років, і свята Юліанія в чудесному видінні з’явилася новому архімандриту Києво-Печерському (майбутньому митрополиту Київському) Петру Могилі. Вона дорікала владиці Петру за недостатню увагу до її святих мощів та малу віру в її святість.

Після цього була зроблена нова рака, біля неї почалося читання акафістів. На раці зробили новий напис: «По волі Творця неба і землі живе в усі віки Юліанія, помічниця і велика в Небі заступниця. Тут мощі — ліки від всіх страждань. Райські поселення собою прикрашаєш, Юліаніє, як квітка чудова».

Петро Могила, на той час уже митрополит Київський, одягнувши святительські одежі та зібравши Освячений Собор, здійснив святкове богослужіння з подякою Господу, Пресвятій Богородиці та преподобним отцям Києво-Печерським за чудесне знайдення чесних мощів праведної діви. Багато прочан стало приходити до них, і там почало відбуватися багато чудес і зцілень.

Як писав сучасник, Кальнофойський Афанасій, київський письменник XVII ст.: «Якось до монастиря прийшов невідомий чоловік і, удавши з себе віруючого, попросив відкрити раку з мощами святої Юліанії, з метою начебто їм поклонитися. Коли ж його прохання було задоволено — лицемірно кланявся і довго прикладався до них. Але потім, виходячи з храму і переступивши церковний поріг, впав на землю і з неймовірним криком помер у страшних муках. З дозволу архімандрита нещасного обшукали та за пазухою знайшли перстень — як виявилося, з руки святої Юліанії. На той час до храму зайшов благочестивий княжич Варфоломій та й упізнав покійника. То був соцініанин, протестант — з тих, що зневажають християнську віру у святі мощі. Святотатця й грішника було наказано поховати за межами монастиря. Це було перше диво, коли всі — і ченці Печерські, і миряни — увірували в святість праведної Юліанії.»

Друге Боже знамення від святих мощів було в 1667 р. ігумену Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві Феодосію Софоновичу, який управляв цією обителлю в 1665-1673 рр. Одного разу, після закінчення ранішнього піснеспіву, він, вийшовши з храму, удостоївся чудесного видіння: перед ним з’явилися лики багатьох святих дів, а одна з них звернулася до ігумена з такими словами: «Я — Юліанія, мощі якої лежать у святій церкві Печерській. То чому ж ти обходиш мене і мощі мої? Заради цього Господь і дав тобі знамення, щоб ти зрозумів, що і я Господом Богом причислена до святих дів, що догодили Йому.» І дійсно, ігумен Феодосій ніколи до цього не удостоював себе поклонитися тим святим мощам. Він прийшов до Печерського монастиря на поклоніння святині і вже більше ніколи про це не забував.

У ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. від незагашеної свічки в келії намісника Києво-Печерського монастиря сталася страшна і спустошлива пожежа. Багато було знищено дерев’яних споруд, отримали серйозні пошкодження також і муровані.

Святі мощі праведної Юліанії майже згоріли. Їх останки були перенесені до Ближніх (Антонієвих) печер. У 1730 р., за поданням архімандрита Романа Копи та згідно з наказом імператриці Анни Іоанівни, замість них у Головну Печерську Церкву були перенесені мощі першого митрополита Київського Михаїла. Частка святих мощів, за клопотанням архієпископа Волинського Модеста, у 1889 р. була передана до Спасо-Преображенського кафедрального собору в м. Житомир.

Повість про знайдення святих мощів праведної діви Юліанії надрукована окремою книжкою в друкарні Києво-Печерського монастиря ще в 1705 р. З виправленнями увійшла до Четій-Міней святителя Димитрія Ростовського 6 липня. А згідно з указом Святійшого Синоду РПЦ, з 1823 р. вона друкується і в Києво-Печерському патерику.

Ангельська святість праведної Юліанії — це символ української жінки, благочестивої, терплячої і смиренної благодійниці.

Пам’ять праведної Юліанії відзначається ще: в другу неділю Великого посту; 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих; 10(23) жовтня у складі собору Волинських святих.

На батьківщині святої Юліанії в м. Дубровиці (тепер-райцентр Житомирської області) встановлено величний пам’ятник.