Вересня (2 жовтня) — Благовірного великого князя Ігоря Чернігівського та Київського

Давньоскандинавське ім’я Ігор означає «войовничий». Благовірний князь Ігор, у святому хрещенні Георгій, був сином Олега Святославовича, князя Чернігівського на призвісько «Гориславич». Батько князя Ігоря, котрого так прозвали за його гірку долю, був онуком великого Київського князя Ярослава Мудрого.

Середина XII ст. ознаменувалась для України-Руси розквітом князівських міжусобиць. Якраз тоді й загострилася боротьба за княжіння у Києві між двома князівськими угрупованнями: Мстиславичами й Ольговичами. Всі вони були між собою близькими родичами: правнуками Ярослава Мудрого. Мстиславичі називалися на ім’я свого батька — великого князя Мстислава (☦1132), сина Володимира Мономаха (звідси й інша назва — Мономаховичі). Ольговичами називалися на ім’я вже згаданого князя Олега Святославовича (☦1115). Після князювання в Києві Мономаховичів у 1138 році великокняжий престол посіли Ольговичі — його зайняв старший брат князя Ігоря — Всеволод Ольгович. князь Чернігівський. Замість себе у Чернігові він поставив двоюрідного брата свого Володимира Давидовича і цим викликав невдоволення Ігоря. Та княжіння Всеволода у Києві тривало лише 6 років і було переповнене безперервними війнами. Мабуть, відчував Всеволод свій короткий великокняжий шлях, тому досить зарані почав говорити, що передасть його в руки свого брата Ігоря. При цьому ще й посилався на приклад Мономаховичів:

«— Володимир посадив Мстислава, свого сина після себе в Києві, а Мстислав свого брата Ярополка. А ось я кажу: якщо Бог мене візьме, то я даю після себе Київ брату моєму Ігорю».

Цікаво, що ніхто з присутніх при цьому князів своєї незгоди не виказав. Але Господь гордим противиться. Тут саме треба звернути увагу, як два двоюрідних брати (обидва Чернігівські князі: преподобний Микола Святоша (пам’ять 14(27) жовтня) і страстотерпець Ігор), кожний у свій час продемонстрували два різних шляхи християнської святості. Перший повністю відрікся від привабливого князівського життя, роздав усе своє майно і став ченцем Києво-Печерської обителі. Другий, навпаки, став на жорстоку боротьбу за великокняжий київський престол, але і йому був уготований інший мученицький подвиг.

Князь Ігор належав до покоління освічених християн, тих, що збирали плоди книжного християнського вчення, посіяного Ярославом Мудрим на підготовленому святим Володимиром ґрунті. Свідчення про зовнішній вигляд Ігоря зберіг для нас сучасний йому літописець, ім’я якого до нас не дійшло: «Цей князь Ігор Ольгович був муж хоробрий і великий любитель до полювання на звірів та птицю, читав книги та розумівся на церковних співах… Ростом був середній, худорлявий, лицем смуглий, волосся носив довге як у священика, бороду мав вузьку і невелику». Не минув літописець і негативних сторін його характеру: не надто шанував священиків, не завжди дотримувався посту, за що й народ не дуже любив його.

1 серпня 1146 року помер великий князь Київський Всеволод Ольгович. Зовні все було так, як він заповідав. На великокняжий престол ступив Ігор Ольгович, його молодший брат. Кияни цілували хрест на вірність новому князю, Ігор цілував хрест на вірність Києву. Проте кияни досить швидко забули про свою обітницю, а ось про гординю Всеволода пам’ятали добре. Далося все ж таки взнаки те, що кияни не любили Ольговичів і були завжди на боці Мономаховичів.

Княжіння благовірного князя Ігоря на Київському престолі тривало лише 12 днів. Народ київський таємно призвав до себе із Переяслава удільного князя Ізяслава Мстиславовича, внука Володимира Мономаха. Ігор, звичайно, відчув загрозу з Переяслава і тому попросив допомоги у князів Чернігівських, але ті спочатку взялися торгуватися з ним за землі. Отож їхнє зволікання, а ще зрада тисяцького Гліба та першого боярина Войтишича, занапастили Ігоря. Бій відбувся недалеко від Києва, і князь Ігор потрапив у полон, мало не лишившись життя. Декілька днів його тримали у Видубицькому монастирі, а потім перевезли в темницю обителі Святого Іоана в Переяславі. Замучений хворобою та тяжким смутком Ігор відмовився від усіх своїх прав і став просити чернечого постригу. Лише тепер він зрозумів марнотність мирського життя та бажання великокняжого престолу. Те ж саме зробив його двоюрідний брат Микола Святоша, але 40 роками раніше. Ігор звернувся до Ізяслава зі словами: «Давно і в самому щасті хотів я посвятити душу свою Богу. Нині, у в’язниці і при дверях домовини, чи можу бажати іншого!» Ізяслав відповів йому: «Ти вільний, але відпускаю тебе лише через хворобу». Ігоря віднесли до келії, і лежав там він 8 днів майже мертвий. Великий князь Ізяслав повелів переяславському єпископу Єфимію постригти Ігоря в ченці, і сталося це напередодні свята Богоявлення Господнього. На дивовижу усім чернець Гавриїл, таке було його чернече ім’я, видужав повністю. Останні дні свого життя князь-чернець провів у Федорівському монастирі у Києві, там прийняв і схиму з іменем Ігнатій. Вірний брат Ігоря, чернігівський князь Святослав, бажав помсти за брата, а тому великий князь Ізяслав почав збиратися проти нього в похід. Кияни, дізнавшись про його наміри, зібралися на віче й вигукували до князя: «Ми йдемо за тебе і з дітьми!» Та знайшовся один, що вигукнув: «Ми й раді йти, але згадайте, що ворог князя і народу Ігор не у в’язниці сидить, а живе спокійно в монастирі Святого Федора. Уб’ємо його й тоді підемо на Чернігів». Збожеволілого натовпу вже не міг зупинити ніхто. Відчуваючи свою кончину, князь-чернець молився в той час перед своєю келійною іконою Божої Матері, яка потім буде названа Ігорівською. Пізніше її перенесуть в Іоано-Богословський приділ Свято-Успенської церкви Києво-Печерського монастиря. Найбільше намагався захистити нещасного схимника брат великого князя Ізяслава — Володимир. Але з Ігоря вже були зірвані чернечий одяг і його виволікли з храму на вулицю. Князь Володимир таки відбив його від натовпу і заховав у будинку своєї матері. Озвірілі люди виламали ворота і вдерлися до будинку. Закінчилося тим, що князь був безжалісно вбитий, його роздягнуте тіло поволокли вулицями до торгової площі на Подолі й там нарешті залишили. Князь Володимир повелів ігумену Свято-Федорівського монастиря Ананії поховали Ігоря. Ігумен з риданнями вдягнув тіло нещасного в одяг схимника і занесли в церкву. Вночі у церкві дивно засвітилися самі свічки й лампади. Звершуючи похорон, ігумен Ананія вигукнув такі слова: «Горе тим, що живуть сьогодні, горе віку суєтному і серцям жорстоким!» Слова ці супроводжувалися грізним знаменням — громом і страшними блискавками. Народ вжахнувся і вигукнув «Господи помилуй!» та став плакати запізнілими сльозами.

Усі зрозуміли, що було вбито невинну людину через ненависть до його роду. А тому досить швидко почалося шанування князя Ігоря як святого й мученика. За часів княжіння у Києві Юрія Долгорукого 5 червня 1150 року святі мощі князя-страстотерпця Ігоря Чернігівського та Київського зусиллями його брата Святослава з великими почестями були перенесені до Чернігова й покладені у Спасо-Преображенському соборі. Перенесення мощів святого князя, а також святкування Ігорівської ікони — 5(18) червня. За допомогою до неї звертаються люди, яких переслідують скорботи й гоніння і ті, що зазнали лиха.