Жовтень за старим стилем (листопад за новим стилем)

21 жовтня (3 листопада) — Преподобного Іларіона, схимника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Іларіон, схимник (жив у XI сторіччі) — сучасник преподобного Феодосія Печерського. У його келії Іларіон вдень і вночі переписував книги та наслідував святого Феодосія у всіх чеснотах. Зі сльозами молився Богу й дотримувався суворого посту. День його пам’яті відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

24 жовтня (6 листопада) — Преподобних Арефи, Сисоя, Феофила, затворників Печерських, у Ближніх печерах

Є народне прислів’я, яке вимовляють здебільше люди, що втратили своє майно: «Господь дав — Господь і забрав». Але ці слова належать великому старозавітному пророку Іову, який жив 2000-1500 років до Різдва Христового, і звучать вони так: «і сказав: нагим я вийшов із утроби матері моєї, нагим і повернуся. Господь дав, Господь і взяв, (як угодно було Господу, так і зробилося;) нехай буде ім’я Господнє благословенне!» (Іов., 1, 21).

Праведний Іов сказав це після того, як за дуже короткий час втратив усе своє майно, худобу, якої налічувалося понад 10 тисяч, і десятеро дітей, та ще й серйозно захворів на проказу. Але «У всьому цьому не згрішив Іов і не промовив нічого нерозумного про Бога.» (Іов., 1, 22). Навпаки, праведний Іов у тяжкій душевній скорботі, з великим смиренням достойно зустрів лихо, що нахлинуло на нього. Він залишився твердим і непохитним у вірі до Бога; усім своїм серцем щиро покаявся перед Господом, і за деякий час отримав усе своє майно у подвійному розмірі. А ще ж народилося в нього десятеро дітей: сім синів і три дочки, і прожив він 140 років. «І помер Іов у старості, насичений днями» (Іов., 42, 17).

День пам’яті праведного Іова багатостраждального Свята Православна Церква святкує 6(19) травня. Його життєвий приклад діє і має силу й сьогодні для християнина. Во істину достойно й праведно маємо дякувати Господу не лише за блага, які Він нам дає, а й за те, що від нас забирає!

Прикладом такого боговгодного життя на київських землях у XII ст. був ще преподобний Арефа Печерський. Про нього написав Симон, єпископ Володимирський і Суздальський (який особисто знав його) у листі до києво-печерського ченця Полікарпа. Святитель Симон, у минулому києво-печерський чорноризець, був другим після блаженного Нестора-літописця, хто як очевидець описував житія печерських угодників.

Рік народження преподобного Арефи невідомий, але він був пострижений і все своє свідоме життя преребував у Києво-Печерському монастирі. Родом він з Полоцька. На той час Полоцьк був повітовим містечком у Вітебській губернії і центром Полоцького князівства (тепер це районний центр у Білорусі).

У своїй келії чернець таємно зберігав свої великі багатства, був такий скупий, що жодної монетки не давав на милостиню. Отож срібнолюбство і скнарість спочатку були основними рисами його характеру. Якоїсь ночі сталося для Арефи велике лихо, все його майно й гроші викрали злодії. Господь по милості Своїй, мабуть, хотів повернути Арефу до покаяння. Та його скорботі й печалі не було меж, він упав у відчай та мало не наклав на себе руки. Але оговтався й почав шукати своє майно, звинувачуючи майже кожного із братії. Та всі вони просили його зупинитися, не грішити і втішали Давидовими словами пророчими: «Покладайся на Іоспода у скорботах твоїх і Він підтримає тебе. Ніколи не дасть він упасти праведникові» (Пс., 54, 23).

Проте Арефа нікого не слухав та відповідав грубощами. Не зупинявся у своїй люті, нарікав і лихословив навіть тоді, коли серйозно захворів і був майже при смерті. Але ж Господь милосердний і «…хоче, щоб усі люди спаслися…» (І Тим., 2, 4), то й показав йому справжнє чудо.

Якось уночі лежав Арефа у своїй келії майже мертвий і після багатоденного мовчання став гучним голосом кричати: «Господи, помилуй! Господи, согрішив! Все — Твоє воно, і я не жалкую за ним!. Негайно зібралася братія і він розповів про все, що сталося. А було йому видіння: прийшло до нього багато ангелів і цілий полк бісів та почали сперечатися з приводу украденого багатства. Біси говорили, що він не прославив Господа за крадіжку, а весь час лаявся, тому повинен іти до них. Ангели ж зверталися до Арефи: «Окаянний чоловіче! Якби ж ти дякував Богу за все, що сталося, то воно було б зараховане як дана тобою милостиня, так, як це за старозавітних часів було праведному Іову. Милостиня є великою справою перед Богом. А насильно забране, якщо дякувати Богу, то є ще більшим, аніж милостиня».

Отже й вирвалися з душі блаженного Арефи ті слова, про які сказано вище, та так голосно, що всі біси вмить щезли. Ангели ж із великою радістю зарахували блаженному Арефі все вкрадене як милостиню. Святитель Симон, який очевидно був тоді серед братії, оповідає далі так: «Ми ж, це почувши, прославили Бога, Який звістив нам це». З того часу преподобний Арефа зовсім змінився, зрікся залишків свого багатства, роздавши його в першу чергу жебракам. Повсякденно став славити і хвалити Господа, і братія щиро дивувалася тим благодатним змінам, що відбулися в його розумі та вдачі. Він повністю забув про лайку, зм’якшив своє серце до ближніх, і всі були вкрай задоволені та говорили про нього словами апостола Павла: «…коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим., 5, 20).

Подальше його чернече життя минало в повній убогості і постійній молитві, важкій праці, суворому пості та інших добродіяннях. Допомога бідним і подання милостині стали для нього важливою справою.

Розповідаючи про преподобного Арефу і його діяння, слід згадати й старця, про якого оповідається в Сінайському патерику. Якось до цього старця в присутності його учнів увірвалися розбійники з метою пограбування. Вони захватили з собою все, що було в келії, але залишився висіти на стіні невеличкий мішечок з чимось. Старець негайно схопив його і побіг доганяти грабіжників, гукаючи: «Візьміть, чада, і це, бо забули ж ви його в келії моїй!» Зупинившись і побачивши святість старця, ті були настільки вражені його вчинком, що все забране повернули до келії. Треба розуміти, що в житті може настати такий час, коли навіть найбільший грішник забуває про все й добре чує голос Господа…

Увійшовши в затвор, преподобний Арефа закінчив своє життя не пізніше 1190 року. Преподобні Сисой і Феофил, затворники печер-ські, жили в XIII-XIV ст. Інші дані про їх чернече життя невідомі.

Святі нетлінні мощі всіх трьох Божих угодників спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Їх пам’ять відзначаєтьсяся ще 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих та в другу неділю Великого посту.

25 жовтня (7 листопада) — Преподобних Мартирія, диякона і Мартирія, затворника, Печерських, у Дальніх печерах

Преподобний Мартирій, диякон Печерський, відбував чернечий подвиг у Києво-Печерському монастирі в XІІІ-XIV ст. За велику душевну чистоту, дотримання суворого посту сподобився від Господа дару чудотворіння, був поставлений у диякони. За кого він молився, стоячи на амвоні, того Господь милував, і кожен отримував те, чого він просив — чи здоров’я, чи здійснення інших добрих намірів. Його боялися біси, яких він виганяв своїми молитвами. Після довгих чернечих подвигів преподобний Мартирій переселився в оселі Господні.

В той же час жив і преподобний Мартирій затворник але даних про його життя не збереглося.

Їх пам’ять відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

26 жовтня (8 листопада) — Преподобного Феофіла Печерського, архієпископа Новгородського, у Дальніх печерах

Був протодияконом і різничим у Новгородського архієпископа Іони. Коли ж той у 1470 році помер, Феофіл, за тодішньою новгородською традицією, жеребкуванням був обраний на святительське місце. Непросто було йому управляти Новгородською кафедрою.

Волелюбний народ Великого Новгорода завжди виступав за церковну й політичну незалежність і від Москви, і від Литви. Це нерідко призводило до збройних сутичок. Владика Феофіл був постійно проти кровопролиття, але незалежність землі Новгородської підтримував. 15 грудня 1472 року він висвячений на архієпископа.

У 1480 році незалежність Новгорода була ліквідована остаточно і в нових умовах владиці Феофілу стало зовсім незатишно.

Після десятирічної архієрейської служби, владика силоміць усунений з кафедри, вивезений до Москви та заточений в Чудів монастир. П’ятирічне перебування в цій обителі призвело до серйозного захворювання. Преподобному Феофілу уві сні з’явився святитель Новгородський Нифонт і сказав:

«Ти обіцяв поклонитися святим печерським, та не виконав обітниці; за це Господь скоротив роки життя твого; чи ж не знаєш ти, що хто не виконав обітниці Богу, той не побачить Лиця Його».

Феофіл справді давно мріяв поклонитися києво-печерським угодникам і наказав негайно везти його до Києва. Та, коли дісталися до Дніпра, йому явився Господь і сповістив кончину, обіцяв прийняти його душу до Себе та повелів покласти тіло Феофіла у печері. Так і відійшов преподобний Феофіл до Господа.

Його тіло в просмоленій колоді допливло по Дніпру до києво-печерських гір і було покладено у Дальніх печерах, поряд із підземною церквою Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Пам’ять преподобного Феофіла Печерського, архієпископа Новгородського відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого Посту.

27 жовтня (9 листопада) — Преподобного Нестора Літописця, Печерського, у Ближніх печерах

«Всяка подія, якщо вона не буде закріплена писанням, буде забута і втрачена для пізнання. Так, якби Мойсей, що був навчений Богом, не залишив нам у своїх книгах відомостей про початок і першу будову світу, а також про родоначальника нашого Адама, то все те плин часу покрив би темрявою і привів би до забуття. Але Бог, що береже в людях пам’ять про свої чудеса, в який захоче час являє літописців, щоб майбутні покоління змогли прочитати ними написане і тим скористатися. Так, Господь явив і в нашій Руській землі, у святому Києво-Печерському монастирі пріснопам’ятного літописця, преподобного отця нашого Нестора, котрий просвітив очі наші, виклавши в книгах корисне для нас, за що ми маємо йому велику вдячність». Такими словами святитель Димитрій Ростовський починає свою оповідь про житіє преподобного Нестора Літописця Печерського. Бо ж він справді першим стояв біля джерел української православної історії, мав особливе зацікавлення до житій святих та історичних творів, складених у вигляді хронік-літописів.

Батьківщиною преподобного Нестора, великого світильника землі української, був давній златоглавий Київ. Тут він народився в 50-х роках XI ст., напевно, в 1056 році. Це був час, коли у Києві ще жили свідки й учасники історичного Хрещення Руси-України, здійсненого рівноапостольним князем Володимиром у 988 році. Про походження Нестора можна лише здогадуватися. Сімнадцятирічним юнаком прийшов він послушником до Києво-Печерського монастиря. Тоді були ще живі засновники цієї святої обителі — преподобний Антоній, який на той час перебував у печері мовчальником, та преподобний Феодосій, який ревно розбудовував монастир.

Про свої перші кроки в новому житті преподобний Нестор на завершення однієї із своїх праць про житіє преподобного Феодосія (слово восьме в Києво-Печерському Патерику) писав так:

«…про блаженного і великого отця нашого Феодосія, питаючи, чув од старших від мене отців, які були тоді, — те записав я, грішний Нестор, найменший од усіх у монастирі… Прийнятий же був до нього преподобним ігуменом Стефаном і ним пострижений був і монашеського одягу сподоблений, також і на дияконський сан ним зведений був, хоч і не був його достойний — нерозумний і невіглас. Найголовніше ж — незліченними гріхами сповнений од юних літ.» Така проста, але надто вимоглива до самого себе оцінка отих перших кроків чернечого подвигу. Отож, прийнявши постриг, він отримав послух монастирського літописця. Бо ж, будучи ще досить молодим, він уже відрізнявся від багатьох чорноризців своєю високою освіченістю, чистотою життя тілесного й духовного, суворим постом і молитвою. Нестор добре знав богослов’я, історію й літературу, досконало володів грецькою мовою.

Усе це дає підстави говорити, що він мав можливість отримати належну християнську освіту і був добре знайомий з біблійними текстами та творами перших християнських авторів. Нестор від Бога був наділений великим літературним талантом.

Минуло зовсім небагато часу, як закінчив своє земне життя преподобний Антоній, начальник усіх руських ченців — у 1073 році, а за рік — і преподобний Феодосій. Та, незважаючи на це, остання чверть XI ст. була роками подальшого піднесення й розбудови Києво-Печерського монастиря.

Несучи смиренно свій чернечий послух, преподобний Нестор найперше став родоначальником житійної літератури на українській землі. Одним з перших його творів цієї тематики стала «Розповідь про життя і страждання блаженних страстотерпців Бориса і Гліба», написана, можливо, під враженням перенесення їх святих мощів до Вишгорода в 1072 році. Це були перші святі, канонізовані Святою Церквою на землі Руси-України. Вперше такий твір у нас відповідав кращим зразкам візантійської агіографії. А ще він був написаний грецькою мовою, що свідчило про велику зацікавленість Візантії та інших православних країн до Київської держави. Під час написання цього твору автор використав легенди й розповіді сучасників тих страшних братовбивчих подій.

Тоді ж преподобний Нестор склав також і житіє свого першого наставника — преподобного Феодосія, з яким мав особисте спілкування, хоч і протягом короткого часу. За всіх віків житіє першого Києво-Печерського ігумена Феодосія служило найбільш повчальним читанням і для ченців і для всіх православних християн. Для науки воно також має велику цінність як одно із найдостовірніших джерел православної історії.

У 1091 році Нестор за дорученням ігумена Іоана очолював і успішно виконав роботи для знайдення святих мощів преподобного Феодосія та перенесення їх у головну Печерську церкву. Саме після цього й почалося інтенсивне складання житій багатьох інших Києво-Печерських подвижників. Серед них ігумени Святої обителі Варлаам, Стефан і Никон, преподобні отці Даміан, Єремія, Матфей, Ісакій та єпископ Ростовський Ісая. Цими житіями Печерський літописець Нестор ще раз підтвердив ту велику любов, яку він мав до преподобних засновників монастиря — любов, що проявилася «не словом, чи язиком, а ділом і правдою» (І Ін., 3, 18). Та головним подвигом життя вченого ченця Нестора стало укладання «Повісті минулих літ», зміст якої більш зрозумілий з підзаголовку: «Звідки пішла Руська земля і хто в ній почав спершу княжити і як Руська земля постала». Немає сумніву, що й до Нестора були літописці, які записували різні події нашої багатовікової історії. Та лише Нестор, зібравши їх, звів воєдино в названому творі. Тому й ставилося окремими дослідниками під сумнів авторство Нестора. Його ж виняткове вміння вибрати із джерел найбільш істотне й цінне зробило «Повість» цілісною вперше літературно викладеною історією нашої держави Руси-України. У ній використовувалася й усна народна пам’ять у переказах і легендах, і героїчна поезія, та історичні піснеспіви, та навіть древні візантійські джерела. З метою збирання додаткових літописних даних автор у 1097 році побував на Волині. Там, вірогідно, у Зимненському Святогорському монастирі він переписав Волинський літопис, який повністю увійшов у «Повість». Водночас літописні відомості доповнювалися поточними подіями, свідком яких був Нестор і за які він так боляче переживав. Особливо за міжкнязівський розбрат, який тоді лише починався.

«Повість минулих літ» — це справжня енциклопедія життя, праці і духовних устремлінь наших предків по XII ст. З її сторінок преподобний Нестор постає істинним патріотом рідної української землі, який до останніх своїх днів творив на її благо. Він був першим, хто дав богословське обґрунтування нашій вітчизняній історії.

Помер блаженний Нестор у 1114 році і був похований у Ближніх печерах. Його послідовниками у справі літописній були ігумени Сильвестр, Мойсей і Лаврентій. Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських у Ближніх печерах спочилих та 10(23) жовтня у складі Собору Волинських святих і в другу неділю Великого посту.

На завершення життєпису того, хто описав нам діяння перших князів київських, подвиги перших подвижників Київської церкви, страждання перших її мучеників, наведемо його слова щодо книг, як джерела знань, поєднаних зі смиренням і покаянням:

«Велика буває користь од учення книжного, книги напоумляють і вчать нас шляху до покаяння, бо від книжних слів набуваємо мудрості і поміркованості. Це ріки, які напувають всесвіт, від них виходить мудрість. У книгах незліченна глибина, ними втішаємося в журбі, вони узда стримування. Якщо сильно пошукаєш у книгах мудрості, то матимеш велику користь для душі. Бо той, хто читає книги, говорить з Богом або святими мужами». Додамо від себе, що, звичайно ж, мова йде про книги Божі…

28 жовтня (10 листопада) — Преподобного Іова, ігумена Почаївського

Преподобний Іов, ігумен Почаївський, сміливий оборонець православної віри проти унії, народився близько 1551 року на Покутті в Галичині (теперішня Коломийщина). Ця родюча земля, багата пасовищами, лісами й сіллю, у середині XVI сторіччя належала Польщі. Його батьки були представниками дрібної української православної шляхти на прізвище Залізо (або Желізо). Свого сина при хрещенні вони назвали Іваном.

Визначальний вплив на малого Івана мали високоморальні умови домашнього життя в батьківській хаті та досить раннє читання душекорисних книг. Змалку в юну душу батьки посіяли добре насіння, яке пізніше дало благодатні сходи. Ще з юних літ Івана притягало до себе подвижницьке чернече життя і вже в десятирічному віці він попрощався з рідною оселею. Шлях його проліг у Карпати, в Угорницький Спасо-Преображенський монастир. Під час першої зустрічі ігумен монастиря побачив у рисах його обличчя юного Божого обранця і з радістю прийняв до обителі. Одного послуху визначеного для Івана, було мало і він взявся до служіння кожному з братії, чим надбав для себе загальну повагу й любов усього монастиря. Це й стало підставою для того, що вже за два роки ігумен постриг його в ченці з іменем Іов. А потім, проти своєї волі, але за волею ігумена, Іов удостоївся сану священства, та відбулося це не раніше, ніж в 30 річному віці. Він подвоїв свою ревність до подвижництва й ім’я його стало відоме не лише в Галичині, а й по всій Україні та навіть у Польщі. От і князь Костянтин Костянтинович Острозький, тепер вже благовірний князь (пам’ять 13(26) лютого) дізнавшись про духовну твердість Іова, випросив його в Угорницького ігумена на посаду настоятеля своєї обителі — Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря (тепер Рівненська облась). Великий князь мав наміри підтримати серед ченців обителі щире благочестя та показати їм (на прикладі Іова) істинний зразок боговгодного життя.

У монастирі, звичайно-ж, знали про преподобного Іова та його подвижницьке життя, тому зразу після прибуття в Дубно обрали його ігуменом. Автор житія преподобного Іова та його учень Досифей відомостей про те, коли це відбулося, не подає. Імовірно це було на початку 80-х років XVI сторіччя. Ігуменство преподобного Іова в Дубенському монастирі продовжувалося протягом 20 років. Були це тяжкі часи для Українського Православ’я — запровадження й розповсюдження Берестейської унії. Преподобний Іов постійно знаходив для себе надійну опору в особі благовірного князя Костянтина Острозького, який навіть за межами своїх володінь охороняв Православ’я. Він часто бував у Дубенському монастирі в преподобного Іова, а в 1599 році пожертвував для монастиря значні земельні площі. Князь користувався повагою навіть у Папи Римського Климента VIII. За часи перебування у Дубно преподобний Іов приділяв велику увагу розповсюдженню духовних книг, звичайно ж, шляхом їх переписування. Цим займалося духовне братство, створене при монастирі. На 1581–1588 роки припадає видрукування благовірним князем Костянтином відомої в православному світі Острозької Біблії і, мабуть, з благословення преподобного Іова, якому князь довіряв, як своєму духовному отцю і душу, і совість.

На початку XVII сторіччя настає час, коли преподобний Іов вирішив здійснити давній свій намір — віддатися усамітненню і молитвам як простий чернець у тихому і спокійному місці. Таємно покинувши Дубенський Хрестовоздвиженський монастир, преподобний Іов направився на гору Почаївську, здавна світлістю чудес осяяну, де чернече життя було відоме ще з XIII ст.

Тепер Свято-Успенська Почаївська лавра знаходиться в м. Почаєві Кременецького району Тернопільської області. А тоді багатьма маєтками в Крем’янецькому повіті, у тому числі й селом Почаєвом, володіла побожна православна поміщиця Анна Гойська з роду Козинських, вдова луцького судді Василя Гойського. І саме перед приходом преподобного Іова в Почаїв вона зробила щедрий фундушевий запис для Почаївського монастиря, чим була закладена матеріальна підстава для його подальшого існування. Для преподобного Іова монастир був останнім земним місцем, де він відбував свої чернечі подвиги протягом майже 50-ти років.

Для Почаївського монастиря преподобний Іов був тим, ким був для Києво-Печерського преподобний Феодосій. Почаївська братія швидко дізналася, звідки прибув цей богоугодний чоловік і, відчувши в ньому велику силу, одностайно вибрала його ігуменом.

У монастирі були дві великі святині: відбиток стопи Божої матері та її чудотворний образ, який привіз в Україну грецький митрополит Неофіт і подарував Анні Гойській. Та коли від цієї ікони прозрів сліпий брат Анни, вона передала її в монастир.

Отже, не усамітнення в тихому місці, а турботне життя судилося преподобному в Почаєві. З пустельницького монастиря він перетворив його в гуртожитковий. Слава про Почаїв росла, кількість богомольців почала збільшуватися, а монастирське життя все більше упорядковувалося завдяки досвіду і дбайливості преподобного Іова. Власними зусиллями він розвів навколо монастиря великий сад, викопав два ставки й глибоку криницю. Був щасливий, що в Почаєві вже була друкарня й можна було розповсюджувати книги не лише через переклад і переписування, а й через друкування.

Преподобний займався й літературною діяльністю, перекладав твори Святих отців та укладав повчання. Мав великі турботи після смерті Анни Гойської, коли її внук і наслідник Андрій Фірлей пограбував монастир, навіть забравши чудотворну ікону. 25 років тривав судовий процес з Фірлеєм, що вимагало багато часу й сил на поїздки преподобного Іова в судові установи Луцька і Крем’янця, але за присудом Люблінського трибуналу все було повернуто. З благодаті Господньої ікона Божої Матері була повернута в монастир ще до закінчення судового процесу.

У 1628 році преподобний Іов брав участь у роботі церковного собору в Києві, який постановив твердо триматися Православної віри й не відступати від неї. Під діяннями Собору є і його підпис.

На схилі свого тривалого життя мав велику радість, бо побожні поміщики з села Бережці Крем’янецького повіту Федір та Єва Домашевські в 1649 році зробили щедрий грошовий внесок, на який замість старої дерев’яної була збудована нова мурована церква на честь Пресвятої Трійці. Туди ж було перенесено чудотворний образ Божої матері.

За своє велике подвижницьке життя преподобний Іов уславився як мудрий наставник, аскет, молитовник і навіть мовчальник. Він став улюбленим світилом для українського народу, який просто оспівував його. У канті XVII століття «Ой зійшла зоря вечоровая…» про нього говориться:

Отець Залізо із келії вийшов
Та слізьми умліває:
«Ой рятуй, рятуй Божая мати
Монастир загибає!»
Ой вийшла, вийшла Божая мати,
На хресті вона стала
Кулі вертала, турків вбивала
Монастир врятувала.

Упокоївся преподобний Іов 28 жовтня 1651 року в сторічному віці. Через 8 років були відкриті його нетлінні мощі, біля яких почалися благодатні зцілення. Канонізований Київським митрополитом Діонісієм Балабаном.

Під час перебування Почаївського монастиря під унією мощі святого були закриті і збереглися. Тепер вони в Свято-Успенському соборі Почаївської лаври, в печерній церкві преподобного Іова.

Пам’ять преподобного Іова Почаївського Православна церква святкує чотири рази на рік: 6(19) травня — у день пам’яті його Небесного покровителя Іова Багатостраждального, 28 серпня (10 вересня) — у день знайдення його мощів у 1659 році, 10 (23) жовтня у складі Собору Волинських святих і 28 жовтня (10 листопада) — у день упокоєння.

28 жовтня (10 листопада) — Святителя Димитрія, митрополита Ростовського

У грудні 1651 року в містечку Макарові у благочестивій сім’ї сотника Макарівської сотні Київського козацького полку Сави Григоровича Туптала та його дружини Марії Михайлівни народився син, у святому хрещені наречений Данилом. Батько був багатим і щедрим шляхтичем, мав свій родовий герб. Надто вподобав собі Кирилівський монастир (під Києвом), заснований у XII ст. Чернігівським князем Всеволодом Ольговичем, і згодом став його ктитором. Крім того, давав кошти на утримання Києво-Могилянської академії та на Свято-Костянтинівську церкву, побудував Іорданський жіночий монастир на Подолі. Крім Данила, в сім’ї підростали ще три доньки.

У 1660 році сім’я Сави Туптала переїхала до Києва й оселилася на Подолі, напроти церкви Миколи Притиска. Вихованням дітей в основному займалася мати і обов’язково в глибоко релігійному дусі. Усі дочки стали черницями, почерзі були ігуменями згаданого Іорданського монастиря. Данило, отримавши початкову освіту вдома, по одинадцятому році вступив до Київської братської школи, що діяла при Богоявленському монастирі і на той час уже називалася колегією, а в майбутньому стала Києво-Могилянською академією. Вчився там лише три роки, але успішно опанував мови: грецьку, латинську та церковно-слов’янську. Заняття в колегії припинилися в 1665 році у зв’язку з військовими діями. Один з його вчителів о. Мелетій Дзиґ також залишив колегію, став

ігуменем Кирилівського монастиря. Він був великим прихильником українських патріотів, істинних борців за незалежність України: гетьмана Петра Дорошенка та Київського митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського). У о. Мелетія молодий Тупталенко закінчував своє навчання і дружба з ним осяяла все його життя. Без сумніву, що саме під впливом о. Мелетія, 18-річний Данило вирішив стати ченцем, а вся його родина таке рішення гаряче підтримала. То ж 5 липня 1668 року Данило прийняв постриг від ігумена Мелетія й отримав чернече ім’я Димитрій. На відзнаку цієї події щасливий батько Сава Григорович побудував для Кирилівського монастиря на честь ангела-хранителя свого сина трапезний храм святого великомученика Димитрія Солунського. Отець Мелетій бачив у молодому ченці Димитрії великий талант і посприяв, щоб той швидше здобув перший духовний сан. Тому й послав у березні 1669 року ченця Димитрія до митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), а той рукоположив його в ієродиякони. Подія ця відбулася в давньому Канівському Успенському храмі. То був час, коли все вище українське духівництво шанувало й підтримувало митрополита Иосифа, а Польща й Москва, навпаки — не визнавала його зовсім.

Для чорноризця Димитрія це теж був переломний час, бо і в нього формувався характер прихильника самостійної української церкви. А поки що в Кирилівському монастирі він удосконалює свою богословську науку й проповідницький талант. Черговий священицький сан ієромонаха Димитрій отримує в 1675 році (в День Зішестя Святого Духа) від архієпископа Чернігівського Лазаря (Барановича) в Густинському монастирі: владика Лазар зразу ж запрошує його у Чернігів на посаду проповідника і з його благословення молодий ієромонах пише свою першу книгу. Це розповідь про дива, що діялися від чудотворної ікони Божої Матері в Іллінському монастирі. Автор розповідає про саме диво, як вияв Господнього промислу, давав йому відповідну мораль, порівнював із подібними дивами в інших краях. Це була справжня богословська праця. Пізніше Димитрій Туптало доповнив її новими описами див і назвав «Руно орошенноє». Книга витримала вісім перевидань, видається й тепер.

Невдовзі на Волині, у зв’язку з поширенням унії, розгорнулися події, які спонукали архієпископа Лазаря направити туди проповідника Димитрія. Перебуваючи на Волині, а також у Слуцьку та Вільно, Димитрій набув неабиякого досвіду в проповідницькій діяльності. Адже унія вивела український народ на велике роздоріжжя, і він також багато роздумував, якою дорогою треба йти. Великий вплив на нього мав знавець церковної політики єпископ Слуцький Феодосій (Василевич), істинний ревнитель православ’я та однодумець Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Вони спілкувалися протягом майже двох років, і з цього була велика користь для о. Димитрія. Проте дні земного життя єпископа Феодосія добігали кінця і він упокоївся в 1679 році, будучи єпископом Білоруським.

Після повернення до Чернігова Димитрій на бажання гетьмана І. Самойловича переїздить у гетьманську столицю Батурин для подальшої проповідницької роботи. Спочатку він оселився в Батуринському Крупицькому монастирі, який був досить давнім і мав багату бібліотеку. Для о. Димитрія це мало величезне значення, бо весь свій вільний час він віддавав книгам і самоосвіті.

У 1681 році о. Димитрій переїздить до Максаківського Спаського монастиря, що на лівому березі Десни в Борзнянському повіті на Чернігівщині, і на прохання братії стає його ігуменом. Тепер у селі Максаки Менського району Спасо-Преображенський монастир відроджується.

Недовго о. Димитрій керував монастирем, бо за рік повернувся до Крупицького, але вже на посаду ігумена. Та й тут він довго не затримався, бо в 1683 році виїхав з Батурина. А невдовзі здійснилася мрія Димитрія повернутися до Києва, та ще й у Києво-Печерський монастир. Але, мабуть, таки бібліотека Батуринського Крупицького монастиря була першою, де в о. Димитрія зародилась ідея написати «Житій святих». А тут ще й архімандрит Києво-Печерський Варлаам Ясинський, який невдовзі стане митрополитом Київським, пропонує йому те ж саме.

Спід зауважити, що митрополит Київський Петро Могила, який жив у першій половині XVII ст., мріяв про видання житій святих, але в першу чергу — українських. За його підтримки єпископ Сильвестр (Косів) у 1635 році видав «Патерикон, або житіє святих отців Печерських…». Правда, польською мовою. У1661 році книга була надрукована українською. Думав про це і лаврський архімандрит Інокентій Гізель. Та, отримавши з Москви Великі Четьї-Мінеї митрополита Макарія, ніхто не зміг їх прочитати. Брався за цю справу і Лазар Баранович, але його «Житія» були віршовані, та ще й польською мовою. Отож, як бачимо, потреба в «Житіях» була надто велика.

Димитрій, отримавши призначення проповідником Києво-Печерської лаври, розпочинає у травні 1684 року головну роботу свого життя, якій присвятив понад 20 років. Та плідно й наполегливо, майже без перешкод, працював у лаврській бібліотеці лише два роки. Бо ж наступають часи великих змін і в суспільному житті (вони вже діяли з 1654 року), і особливо в житті Київської митрополії, тобто української церкви. Річ у тому, що вище київське духівництво було категорично проти ідеї гетьмана І. Самойловича передати Київську митрополію у відання Московського Патріарха. Треба сказати, що ще задовго до Переяславської угоди 1654 року мали місце значні впливи Української церковної культури на Московщину. Після Петра Могили митрополитом Київським став Сильвестр (Косів), який на прохання царя делегував до Москви багатьох учених ченців, задовольняв й інші прохання московської влади в церковних потребах. Коли ж прийшов час політичних переговорів Богдана Хмельницького з Москвою, митрополит участі в них не брав. Та й мови про підпорядкування української церкви Московському Патріархові не велося. У статтях до Угоди було лише стверджено чинні права духівництва. Але марно було думати, що такі переговори й угоди не стосуються церкви. Тодішній Московський Патріарх Никон справи церковного підпорядкування не форсував. Не втручалася Москва у вибори:
— ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря в 1655 році;
— єпископа Чернігівського Лазаря (Барановича) в 1657 році;
— митрополита Київського Діонісія (Балабана), теж у 1657 році.

Поки що Київська митрополія була у віданні Константинополя, царю Олексію Михайловичу навіть доводилося вибачатися перед Вселенським Патріархом за деякі втручання в українські церковні справи. А все почалося в 1659 році, коли при живому митрополиті Діонісії Москва призначила місцеблюстителем митрополії єпископа Лазаря (Барановича), хоч в її інтересах він не діяв зовсім. Справжні наміри Патріарха проявилися у середині 80-х років. Знайшовся в Україні кандидат на митрополита, який погодився на всі поступки перед Москвою — єпископ Гедеон (Святополк-Четвертинський). У 1684 році він прибув із Луцька до Києва, а в червні наступного року взяв участь у Всеукраїнському соборі для обрання нового митрополита. Більшість вищого духівництва на собор не прибула. Пославшись на хворобу, не прибув і 65 річний місцеблюститель Київського престолу Лазар Баранович. Усі мали впевненість, що собор не відбудеться, бо ж не було забезпечено дотримання вимог 9 канону Антіохійського Собору 341 року та 34-го Апостольського правила. Ось і канонічність собору, після якого новий Київський митрополит у 1685 році присягнув Московському Патріарху! Такі події пережив ігумен Димитрій у Києві. У них брав участь і генеральський осавул Іван Мазепа, який за два роки стане гетьманом України.

Складно простежити за біографією ігумена Димитрія, особливо в цей період. Чи не єдиним дороговказом у ній є його Діаріуш, тобто Щоденник, який він вів протягом 22-х років, починаючи — з 1681. Попереду його чекало ігуменство в багатьох монастирях:
— Крупицькому Батуринському, вдруге (1686-1692);
— Глухівському Петропавлівському (1694-1697);
— Київському Кирилівському (1697);
— Чернігівському Єлецькому (1697-1699)
— Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському (1699-1701), де й був висвячений на архімандрита.

Усі ці роки він не залишав головну справу свого життя, наполегливо працював над «Житіями святих» (Четьями-Мінеями) і вважав свою роботу за «послушаніє святе, від малоросійської церкви … вручене». Для зручності в користуванні «Житія» були сформовані в чотири томи по три місяці в кожному, у точній відповідності з церковним календарем. У цій праці ігумена Димитрія, крім Варлаама Ясинського, плідно підтримували гетьмани І. Самойлович і Мазепа. А от Патріарх Московський Іоаким був явно невдоволений, коли в 1689 році у Києві без його благословення вийшов перший том «Житій». До Києва навіть надійшов патріарший наказ повернути до Москви позичені «Житія святих» митрополита Макарія.

Прилив ентузіазму в роботі охопив ігумена Димитрія в 1690 році, у зв’язку з обранням нового патріарха Адріана, прихильного до української церкви й до праці вченого ченця Димитрія Туптала. Макаріївські «Житія» знову повернулися до Києва із патріаршою Похвальною грамотою із такими словами: «Сам Бог нехай нагородить тебе усяким Благословенням за твої боговгодні труди…»

Другий том «Житій святих» був надрукований у 1695 році, а третій — у 1700 в Києво-Печерській лаврі. То ж загальну радість українського духівництва, а найголовніше — простого українського люду, славний історик Самійло Величко у своєму «Літописі» закарбував так: «Року від створення світу 7208, а від Божого очоловічення 1700 року, в місяці січні вийшла в світ третя книга «Житій святих», складена працею бо