Житіє святого благовірного князя Костянтина Острозького

Святий благовірний князь Костянтин Острозький усе своє життя присвятив захистові Православ’я. Як головний оборонець Церкви, він усіма силами протидіяв підкоренню Української Православної Церкви папському престолу. Костянтин був молодшим сином гетьмана Великого князівства Литовського Костянтина Івановича Острозького. Народився на початку 1527 року і в святому хрещенні був названий Василієм, але на честь його славного батька, за звичаєм часу і за княжою традицією, йому дали друге ім’я — Костянтин.

Коли у 1541 році Костянтинові виповнилось 15 років, великий князь Литовський своїм наказом визнав його повнолітнім, і він отримав половину батьківського майна. Після смерті князевої родички Беати у 1574 році усі помістя перейшли у володіння Костянтина Острозького. Після одруження з Софією Тарнавською благовірний князь заволодів величезними маєтками у Західній Галичині.

Під час князювання Костянтин-Василій зібрав до своїх рук величезні багатства — йому належало 25 міст, 10 великих містечок, 670 сіл. Окрім цього чимало власних маєтностей благовірний князь приписав до різних церков та монастирів.

Як представник славного князівського роду Острозьких⁴⁷, Костянтин мав величезний суспільно-політичний авторитет і у Литві, і в Польщі. У 24-річному віці він став старостою володимирським і маршалком волинським. 1560 року король Польський іменував його воєводою київським. Це був справдешній правитель усієї України. В його руках зосереджувалася влада над майже усіма українськими землями. Такого керманича Україна не знала з часів Київської Руси. Таким повноправним володарем благовірний князь Костянтин Острозький залишався до свого блаженного упокоєння. «Константінус Дукс ін Острог ін Тарнов», як написано на одному портреті, що зберігся з тих часів⁴⁸.

Деякі історики стверджують, що по натурі князь Костянтин Острозький був аполітичною людиною. Його мало цікавила політика католицької Польщі. Спочатку він нібито очолив антипольський рух і виступив проти унійного союзу Польщі з Литвою та Україною. Але король Польський зламав опозицію, на чолі якої стояв благовірний князь, і 24 травня 1569 року Костянтин Острозький був змушений підписати акт Люблінської політичної унії.

Своїм стольним градом князь обрав Острог — місто, з якого вже на початку 70-х років XVI століття розпочалося наше церковно-культурне національне відродження. Благовірний князь найбільш опікувався церковними та освітніми справами, хоча досить часто обов’язок володаря-захисника багатостраждального українського народу спонукав його до рішучої боротьби супроти ворогів. Він не раз виступав проти нечестивих агарян і боронив рідні землі від плюндрування. Так 1575 року князь розбив татар під Синявою, 1577 року — під Дубном, а 1578 року — під стінами Острогу.

Князь Костянтин Костянтинович Острозький багато сил поклав на захист батьківської православної віри. Часи його князювання були надзвичайно важкими. «Наші одновірці не можуть постояти за Божу Церкву, — писав благовірний князь, — немає проповідника Слова Божого, немає учителів, повсюди голод у слуханні Слова Божого, постійне відступництво. Хочеться сказати з пророком: хто подасть воду голові моїй, джерело сліз для очей моїх». Благовірний князь вів активне листування зі східними православними патріархами. Він неодноразово закликав Царгородського патріарха і його екзарха до захисту українського православ’я від нападів католицького духовенства та єзуїтів.

Князь Костянтин Острозький власним коштом започаткував велику справу — видання знаменитої Острозької Біблії. Її появі князь надавав особливої ваги: «Ти знаєш, Господи Боже мій, — промовляв він у молитві, яку вміщено у передмові, — що на прославу пресвятого імені Твого я задумав і розпочав цю пречесну справу, її ж нині Твого милосердя благом, зволенням і щедротами, сподобився побачити завершення… Я згадав слова Спасителя: шукайте спершу Царства Божого і все інше додасться вам. Від цього в мене з’явилося неперевершене бажання перед своєю кончиною залишити вам, православні, який-небудь духовний дарунок. Бо коли я подивився на Церкву, викуплену чесною кров’ю Христа, я побачив, що її зневажають звідусіль вороги і ніхто не може супроти стати них через нестачу духовної боротьби — Слова Божого».

На видання Острозької Біблії благовірний князь не жалів своїх статків. Однак набагато складнішою була робота по укладанню текстів священних книг, які входять до повної Біблії. Гурток учених-викладачів Острозької академії взявся за цю нелегку працю. Богослови і перекладачі кілька років трудилися над святими текстами, виправляючи та звіряючи кожну літеру. Багато хто з науковців до сих пір вважає, що в основі Острозької Біблії 1581 року лежить Московська Геннадієва Біблія 1499 року. Начебто на таку думку наводить нас сам благовірний князь Костянтин Острозький, бо згадує це видання Біблії у передмові. Але авторитетний дослідник біблійних текстів, проф. Санкт-Петербурзької духовної академії І. Євсєєв стверджує, що „значення Геннадієвої Біблії, як головної для Острозької Біблії, треба певною мірою послабити. Острозькі справники виявились самостійнішими і самостійною була їхня звірка»⁴⁹. Острозька Біблія 1581 року була першим значним доробком богословсько-викладацького гуртка Острозької академії.

Після довгої клопіткої праці 12 серпня 1581 року Острозька Біблія — дітище благовірного князя Костянтина, побачила світ. Це стало великою подією нашого церковно-культурного ренесансу. Появу нової друкованої Біблії радо вітали усі слов’янські народи. Майже 170 років Острозька Біблія була найавторитетнішим перекладом на церковно-слов’янську мову, найбільш вживаним у православному слов’яномовному світі. У передмові Костянтин Острозький просив усіх слов’ян прийняти Біблію, прийняти «не як дар земний, а як дарнебесний». Він не помилився у своїй оцінці, бо значення Острозької Біблії дуже швидко вийшло за межі власне національні — «вона стала душею церковного життя усього православного слов’янства»⁵⁰.

Благовірний князь Костянтин опікувався освітою свого народу. З Острога розпочалося наше національне відродження, а саме із заснованої Костянтином Острозьким наприкінці 1576 року слов’янсько-греко-латинської академії. Ця перша вища школа так званих «вільних наук» процвітала до самої блаженної кончини князя 1608 року, але післяйого смерті поступово прийшла до занепаду. Сьогодні існують усі підстави вважати Острозьку академію першою науковою установою — національною академією наук України. Її діячі, вчені-богослови, не тільки дали життя вище згаданій Острозькій Біблії, вони зуміли підняти до відповідного рівня вітчизняну богословську науку. З діяльністю „острожців» пов’язують і найактивніший період в українській антикатолицькій публіцистиці⁵¹.

Вже з самого характеру просвітницької діяльності князя Острозького видно, що він дбав про освіту на всіх теренах України. Патрон академії, будучи воєводою київським та старостою володимирським, сприяв розвиткові шкільництва на підпорядкованих йому територіях. Зокрема, у 1588 році «наповненем великим» князя, володимирські священики та єпископ реорганізують школу при соборі, призначають «бакаляри, таю жеби один учил по-грецьки, а другий по-словенську»⁵².

Благовірний князь, продовжуючи шляхетну традицію князів старої Руси-України, зокрема святого князя Ярослава Мудрого, вельми любив книжну справу, плекав її у своєму стольному граді. Організацію друкарні пов’язують з ім’ям не менш шанованої людини — подвижника, першодрукаря Івана Федорова (Федоровича). Першим відомим на сьогодні друком, який було видано в Острозі, є Буквар 1578 року, а останнім виданням, яке підготував Іван Федоров, була славнозвісна Острозька Біблія 1581 року. Дослідники відзначають високий поліграфічний рівень острозьких видань. У своєму осідку благовірний князь підтримував і переписування книжок — не менш боговгодну справу, аніж друкарство. Цілими днями у скрипторіях Острога, як колись у Святій Софії Київській, сиділи переписувачі книжок, які ретельно виводили літеру за літерою. Відомо, що майбутній Манявський подвижник, преподобний Іов Княгиницький, навчаючись в Острозькій академії, «списа бо і Псалтир князю младому Александру бяше бо писец худих божественнаго писанія». 1593 року в Острозі священиком Воскресенської церкви Григорієм Голубниковим був переписаний Номоканон. Серед відомих переписувачів книжок бачимо і преподобного Іова Желіза, який подвизався в Дубенському монастирі.

Не менша слава Острога як центру церковної музичної культури. Саме в цьому місті виник відомий в Україні «острозький напів». Благовірний князь Костянтин Острозький надзвичайно захоплювався церковними піснеспівами, які підносили в рідних церквах на славу Богові.

Усім своїм серцем і всією душею острозький князь дбав про Київську православну митрополію. Свого часу навіть виступив з ініціативою створення в Речі Посполитій православної патріархії. Якби вдалося втілити в життя цей задум, князь міг би мати на таку новостворену Церкву неабиякий вплив, бути її покровителем. Головним місцем патріархії серед інших міст було запропоновано обрати Острог, а предстоятелем новоствореної ієрархії мав стати Кизикійський архиєпископ Діонисій Раллі, який в цей час проживав у князя.

Благовірний князь виступив на захист Української Православної Церкви саме тоді, коли їй загрожувало повне підпорядкування папському престолу. Не відкидаючи самої ідеї церковного об’єднання, князь хотів втілювати її відкрито і чесно, без лукавих єзуїтських підступів. Костянтин Острозький у 1593 р. зробив спробу поставити питання унії на явне обговорення Обласного церковного собору (так в Українській Церкві називалися тоді Помісні церковні собори) в Бересті. Будучи опікуном святого православ’я, він направив свої артикули єпископові Володимирському Іпатію Потію та, зокрема, у супроводжувальному до них листі писав: «Діло об’єднання Церков само по собі є діло добре і бажане, але разом ж тим діло велике і важне. Не можна вести його легко і самим. Це діло всієї Вселенської Церкви… Належить справу цю вести чисто і свято, щоб єдність Церков була правдивою єдністю у вірі й любові, з захованням православної науки Вселенської Церкви»⁵³.

«Унійні артикули князя були такими:

• Українській Церкві мусять залишити обряд, який додержує Східня Православна Церква;
• Панове римляни не сміють забірати православних церков і фундацій для своїх церков;
• Після переведення унії ніхто не може бути прийнятий до латинського обряду, як також не буде присилування до того обряду при шлюбах і т. п.;
• Православному духовенству має прислуговувати однакова честь, як і католицькому, а митрополит і єпископи будуть мати місця в сеймиках, сеймі та сенаті;
• Необхідно вислати посольства до патріярхів в справі унії, аби ми всі одним серцем та одними устами хвалили Бога;
• Треба також вислати послів до Московії та до Молдавії аби й вони в цій справі з нами об’єднались;
• Необхідно поліпшити деякі справи в нашій Церкві, особливо справу таїнств та інших людських встановлень;
• Треба дбати про відкриття шкіл і ширення наук, щоб мали ми вчених священиків і добрих проповідників»⁵⁴.

Ці артикули князя Костянтина Острозького, в яких не було ніякої крамоли, Потій заховав і не представив на соборі 1593 року. Згодом єпископи-відступники виробили інший текст унійних артикулів, відтоді справа унії з Римом перестала бути таємницею. 1 червня 1595 року митрополит Михайло Рогоза і українські єпископи (окрім Львівського Гедеона і Перемиського Михаїла) підписали умови унії. Тоді благовірний князь, побачивши відкриту зраду, звернувся з посланням до всього українського народу: «В нинішніх часах, злохитрими ходами вселукавого диявола, головні начальники нашої віри, спокушені славою цього світу та затьмарені жадобою сластолюбства, наші невірні пастирі, митрополит і єпископи, покинули наших святих патріярхів і перекинулись на латинську сторону… Перетворившись у вовків, вони потаємно згодилися поміж собою, окаянні, як христопродавець Юда з жидами, відірвати православних християн цієї области без їх відома і втягнути з собою до загибелі. Тому що більшість населення цього краю, особливо ж православні християни, до певної міри вважають мене захисником православ’я, і тому що мені страшно перед Богом і перед Вами, дорогі брати, взяти яку-небудь частину вини на мою голову, довожу до відома всіх загалом і кожного зокрема, що я постановив твердо стояти, у союзі з вами, проти цих небезпечних ворогів нашого спасіння. Що може бути більш безсоромного, більш несправедливого, коли отих шість чи сім людей, що як розбійники таємно змовляються, покидають наших пастирів-патріярхів; нас не питаючи, заплутують у цю зраду нас, православних, неначе німих псів. Навіщо слухатись таких людей? Коли сіль видохлась, то треба її викинути і потоптати ногами…»⁵⁵. Таким чином князь відцурався злого наміру тих, хто вирішив потоптати віру православну заради земних скарбів та посад у тодішній Речі Посполитій та у всьому католицькому світові.

Собор, що зібрався в Бересті 1596 року, засудив єпископів-апостатів. Склад православного собору був всенародними. З повноваженнями від Константинопольського патріарха прибув протосинкел патріархії, бувший заступник патріаршої кафедри, архидиякон Никифор. Від Олександрійського патріарха прибув протисинкел екзарх Кирил Лукаріс, майбутній патріарх Олександрійський, а відтак і Константинопольський. Зі Сходу прибули Лука, митрополит Білградський, архимандрити з Афону Макарій і Матвій, вповноважені від єпископів Паїсія Венацького і Амфілохія Мукацького. Прибули кілька духовних осіб із слов’янського півдня. Були на соборі два українських православних єпископи, які не зрадили віри — Гедеон Балабан, єпископ Львівський, і Михаїл Копистенський, єпископ Перемиський. Найбільш представницькими були наші православні монастирі. На собор прибуло дев’ять архимандритів — Києво-Печерський, Супрасльський, Дерманський, Пинський, Дубенський, Дорогобузький, Лаврашовський, Пересопницький, Степанський та ігумен Смольницький. На соборі також були присутніми 16 протопопів і намісників, більше двохсот священиків і один архидиякон. Численним було представництво від мирян. На чолі нього стояли князь Костянтин Острозький, воєвода київський, його син Олександр, воєвода волинський, князь Олександр Полубенський, каштелян новогрудський. Також на соборі були присутні посли від православної шляхти воєводств: Київського, Волинського, Брацлавського, Руського, від Галицької землі. Литовський головний трибунал прислав від себе двох окремих послів. Немало було представників від шляхти з окремих повітів. Багато було делегатів від православних міщан з Вільни, Львова, Києва, Пінська, Слуцька, Мінська, Більська, Галича, Скали, Брацлава, Підгаєць, Кам’янця-Подільського, Луцька, Володимира, Берестя. Окремих послів прислали ставропігійні православні братства: трьох представників — Львівське, та вісьмох — Віленське. Князь Костянтин Острозький прибув на собор у супроводі збройних сил: з козаками, гайдуками, татарами, навіть з гарматами⁵⁶.

Православним авторитетом і захисником на соборі в Бересті без сумніву був князь Костянтин Острозький. На другий день — 7 жовтня 1596 року — до нього зверталися королівські посли, щоб він утримував спокій на соборі. Православні не мали жодного наміру щодо застосування сили. Вони прагнули мирно, на чолі із своїм захисником, боронити святу віру православну від уніатських замірів. Благовірний князь Костянтин виступив єдиним гарантом від православної спільноти стосовно дотримання основ православної віри і, на відміну від церковної ієрархії, що була покликана боронити святе православ’я, не зрадив батьківської віри, благочестивих звичаїв своїх предків — князів Острозьких. Коли на православних розпочалося гоніння, князь один тільки захищав «людей грецького закону» на сеймі. Він виступив на захист захопленого екзарха Никифора.

Благовірний князь був глибоко вражений такою зрадою багатьох владик. З болем споглядаючи на страждання пригнобленого народу, князь промовив на одному з сеймів до короля: «Ваша королівська світлість, бачачи насилля над нами і порушення наших прав, ти не звертаєш увагу на свою присягу. Ти не хочеш залишати нас при нашій вірі і дати нам пастирів замість відступників, дозволяєш зрадникам проливати кров православних, грабувати їх і вигонити із маєтків. За нашу віру ти порушуєш наші права, ламаєш наші вольності, налягаєш на нашу совість. На старості літ я глибоко зневажений в тому, що для мене за все найдорожче — в совісті і православній вірі». Становище православних після Берестейської церковної унії стало насправді нестерпним. Дійшло навіть до того, що князі Острозькі, Вишневецькі, Сангушки, Сапєги, а з боку протестантів — князі Радзивіли, Нару-шевичі, підписали у Вільні «конфедерацію» з метою діяти на сеймах спільно в обороні прав православних і протестантів.

Здоров’я похилого літами князя згасало, підірване непримиренною боротьбою між православними та уніатами. Він дожив до глибокої старості, не зрадивши святому православ’ю. Благовірний князь спочив у Бозі 13 (23) лютого 1608 року, маючи 81 рік земного життя. Про дату його смерті ми довідуємось із Часослова, що був надрукований в Острозі 1612 року: «Року 1608 февраля 13 дня, в суботу Федорову, пре-ставився благочестивий княже Константин Василій Острозький, жив літ 81″⁵⁷. Ту ж саму дату упокоєння князя подає нам пом’яник Дерманського монастиря та рукопис Львівського Свято-Онуфріївського монастиря. Відома також і дата погребіння благовірного князя Костянтина Острозького — 21 квітня того ж року. Про неї йдеться в листі князя Івана-Януша Острозького до свого шурина, князя Христофора Радзивила, від 31 березня. У вже згадуваному Часослові зазначено і місце поховання князя: «Положен в церкві соборной Острозькой»⁵⁸. Дослідник історії Волині П. Батюшков стверджує, що «Костянтин Костянтинович був похований в фамілійному гробі, в Замковій церкві в Острозі. Але передання каже, що його онука Анна Олександрівна, що перейшла в католицтво й стала Алоїзою (Ходкевичевою), перенесла його останки в єзуїтський костьол»⁵⁹.

Князь Костянтин-Василій Острозький прожив довге життя, сповнене великих піднесень і потрясінь. Він достойно ніс звання князя Руси-України, карбуючи шляхетність і мудрість, благочестя й велику побожність князів Київської Руси-України. Благовірний князь прекрасно усвідомлював важливість збереження віри православної, яка була цементуючою силою творення нації в роки бездержавності та занепаду колись великої Руси-України. Сучасники високо цінували працю і подвижництво князя на благо православної віри, називаючи його «стовпом православ’я», «філяром і оздобою Православної Церкви», «начальником православ’я», «отцем і добродієм Руси, прихильником благочестія, оком і світлом церковним»⁶⁰.

В історичних дослідженнях князеві надається титул «великий». Польський король Стефан Баторій називав князя Костянтина «верховним оборонцем і опікуном Православної Церкви». Навіть єзуїт Петро Скарга у своєму полемічному творі 1577 р. «Про єдність Церкви Божої» називає князя «першим у Грецькому Законі». Православний полемічний твір «Пересторога» так характеризує труди благовірного князя: «Православ’я наше почало було сіяти як сонце, люди вчені почали показуватися в Церкві Божій, учителі й будівничі Церкви Божої і книги друковані почали множитися». Мелетій Смотрицький, який був вихованцем Острозької академії, у своєму знаменитому «Тре-носі» 1610 р. називає дім князів Острозьких «безцінним каменем, карбункулом блискучим, як світильник, якого Православна Церква носила в короні своїй між перлами, як мале сонце між зорями». Острозький Часослов 1612 р. іменує князя Костянтина Острозького «великим милостивцем до Набоженства Грецького». Архимандрит Києво-Печерського монастиря Захарій Копистенський у своїй «Палінодії» присвятив благочестивому князеві цілих шість сторінок, характеризуючи його працю як «великий заступ і потіха всього народу русько-українського». «І сьогодні за щасливого себе вважаю, коли благодать Пресвятого Духа позволила мені пером описувати таку славу українського народу». Дослідники історії України та Церкви ставили князя Костянтина Острозького на один щабель з великим гетьманом Богданом Хмельницьким та святителем Петром Могилою, митрополитом Київським.

Непохитність князя у православній вірі, твердість його поглядів, високо цінувалися навіть недругами та опонентами. Сам король Польський, уніатський митрополит, латинське духовенство і сам папа, намагалися перенадити князя на свій бік. Якби Костянтин Острозький перейшов в унію, за ним, як тоді думали, пішли б усі шляхтичі й родовиті українські та білоруські князі корони Польської, навіть православне духовенство та віряни. Папський нунцій у Речі Посполитій А. Болоньєтті в листі до папи писав: „Старого князя нема чого гадати ввести в лоно римської церкви, та я намагаюся, щоб він хоча б прийняв унію, бо тоді майже вся Південна Русь, що в його володінні, покине схизму»⁶¹. Це сталося згодом, після смерті великого князя. Українські князі один по одному, тихо, ніби крадькома, почали переходити в унію та латинство⁶².

Але, не дивлячись на таке знеславлення роду Острозьких після упокоєння князя Костянтина, його постать, мов могутній світильник, ясно полум’яніє попри всі зрадницькі вчинки нащадків. «Некоронований король Руси» здобув собі вінець слави Небесної, бо стяжав у житті блага, про які Господь сказав: «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що приготував Бог тим, хто любить Його» (І Кор 2. 9). Йому ж слава, на віки віків. Амінь.

Пам’ять святому благовірному князю Костянтину Острозькому твориться Православною Церквою 26 лютого за новим стилем.