Вересня (11 жовтня) — Іларіона, митрополита Київського

Після Святого Хрещення Руси-України протягом шести десятиріч Київську кафедру очолювали митрополити-греки, вихідці з Візантії. У Київ вони призначалися Константинопольським Патріархом. Та, хоч і висвячувалися вони у Царгороді, в управлінні Київською Митрополією вважалися абсолютно незалежними. Їхні рішення були остаточними і не підлягали затвердженню Патріархом. І це тоді, коли Київська Митрополія перебувала у прямому підпорядкуванні Константинопольському Патріархату.

На той час Київською державою уже вдруге (з 1019 року) управляв син Рівноапостольного князя Володимира — великий князь Київський Ярослав Мудрий. Про розквіт Християнської віри за роки його князювання преподобний Нестор-літописець у «Повісті минулих літ» під роком 1037 описує так: «І при нім стала віра Християнська плодитися в Русі, і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні установи, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи (їх) часто вдень і вночі.»

Але в середині XI ст. князь Ярослав на цілих три роки опинився в стані безуспішної війни з Візантією. Саме тоді, у 1048 році, помер митрополит-грек Феопемт, і Київська кафедра стала вільною. Ці сумні події й дали можливість реалізувати давно назрілу потребу призначення на митрополита місцевого священнослужителя — українця.

Отож про це й пише преподобний Нестор у вказаній праці вже під роком 1051:

«Поставив Ярослав русина Ларіона Митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів… Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав (село) Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут і попів многих надбав, то між них же був пресвітер, на ім’я Ларіон, муж благий, і книжний, і посник. І ходив він і з Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував (церковні) часи і молився тут Богу потай. Потім же вложив Бог князю в серце (добрий намір): поставив він його митрополитом у святій Софії, а ся печерка так осталася.»

Та не просто та печерка там залишилася, а стала першим прихистком преподобному Антонію, засновнику нової Печерської обителі, коли він якраз тоді повернувся зі Святої Гори Афон. Отож невдовзі на цьому місці постав знаменитий на весь світ Києво-Печерський монастир.

Але повернімося до житія митрополита Іларіона, відомостей про яке до нашого часу надійшло дуже мало. Вірогідно, що народився він у кінці X ст. і навчався в школі, заснованій у Києві рівноапостольним князем Володимиром. А ще навчався в Константинополі, в школі при храмі 40-мучеників Севастійських. У другій чверті XI ст. він уже був пресвітером Церкви Святих Апостолів при літній великокняжій резиденції в с. Берестові, недалеко від Києва.

У довір“я князя Ярослава Мудрого Іларіон увійшов досить швидко, став йому найближчим порадником, тому вибір його на митрополита був зовсім не випадковим. Після завершення військових дій з Візантією, які для князя Ярослава були фактично поразкою, Іларіон саме й став відповідним виразником нового ставлення Київської церкви до Константинопольського Патріархату. Крім усього, він був визначним проповідником і першим помічником князю в церковно-будівничій справі.

Митрополит Іларіон освячував побудований Ярославом Мудрим поряд із Софійським собором у Києві Свято-Георгіївський храм. Цей день святкується Українською Православною Церквою 26 листопада (9 грудня).

Проте, після смерті Ярослава Мудрого в 1054 році літописи більше не згадують про митрополита Іларіона — можливо, його було усунуто від управління Київською митрополією. У них вже у 1055 році натрапляємо на ім’я нового митрополита Київського Єфрема, знову грека.

Слід зауважити, що існувала думка — наприклад, архієпископа Волинського і Житомирського Модеста, що митрополит Іларіон і схимник Іларіон (пам’ять 21 жовтня (3 листопада)), що спочиває в Дальніх печерах, одна й та ж особа. А ще було ототожнення Іларіона з ігуменом Києво-Печерським Никоном (пам’ять 23 березня (5 квітня)).

Тепер зупинимося на літературній діяльності митрополита Київського Іларіона, на тому, чим найбільш відомий він у наш час. Коротка назва головного його твору така: «Слово про закон і благодать».

Написаний він був ще в 1049 році, тобто до його вступу в митро-поличний сан. Автор цієї статті користувався перекладами «Слова» сучасною українською мовою, здійсненими митрополитом Канадської церкви Іларіоном (Огієнком), а також Володимиром Крекотнем та Василем Яременком.

Своїм мистецьким рівнем «Слово про закон і благодать» уже тоді стало поряд з кращими візантійськими церковними творами. Але в першу чергу, це була своєрідна програма для тодішніх священнослужителів Київської церкви, поборників церковної автокефалії. Висловлені в ній ідеї мали велике значення й для самої держави — Київської Руси-України.

Отже, «Слово про закон і благодать» складається з трьох основних частин:
— Зіставлення Старого і Нового Заповіту, тобто закону і благодаті;
— Похвала поширенню християнства, особливо на Русі;
— Похвала Володимиру Святославовичу, його сину Ярославу та народу руському.

У першій частині автор розглядає переваги Нового Завіту над Старим, показує, що закон даний через Мойсея лише на відповідний час, щоб підготувати людей до прийняття благодаті. Царство благодаті засяяло для нас з народженням Ісуса Христа і тоді закон мав відійти. Адже він був призначений для біологічної суті людини, а благодать для духовної. Іларіон стверджує, що суть розвитку людської історії в тому, що закон і благодать протилежні одне одному. Закон був лише для іудейського народу і змінився благодаттю, яка вже призначена для всього людства, а не для богообраних. Тому й не прийняли іудеї Ісуса Христа, бо не була їм відкрита благодать через дотримання закону: «Відійшло-бо світло місяця, коли засяяло сонце, так і закон, коли благодать з’явилася. Іудеї-бо при свічі закону шукають собі оправдання, християни ж при благодатнім сонці спасіння собі знаходять… Християнське спасіння благодатне і щедре і шириться на всі краї земнії.»

Про поширення християнства, про місце окремих народів у загальній історії людства, на прикладі народу Руси-України і йдеться в другій частині. «Слово» Іларіона стверджує рівність між всіма народами, що населяють Землю, і почесне місце серед них відводить народу нашому. Вважає, що він достойно є рівним серед інших. А те, що благодать дійшла й до нашої землі — то закономірний акт Промислу Божого. Даючи оцінку «Слову про закон і благодать» Іларіона, визначний історик XX ст. Михайло Брайчевський саме й наголошує на тому, що твір цей присвячений темі самоствердження Руси-України як великої нації і великої держави.

Третя частина присвячена возвеличенню київського князя Володимира. В ній сказано, що князь достойний похвали на рівні з апостолами. Автор також порівнює його з імператором Риму Константином, підкреслює вселенський характер його просвітницької місії серед свого народу. Похвала князю Ярославу стосується його в першу чергу як достойного послідовника свого батька в поширенні християнства, просвітницькій діяльності та як великого будівничого Києва.

Завершується «Слово про закон і благодать» великою «Молитвою до Бога усієї землі нашої», в якій Іларіон просить Його непрестанно охороняти отару Свою від напастей і спокус, від голоду та всякої скорботи, від нападу чужинців і дарувати нашому народу радість душевну і тілесну, мир та благоденство.

Як же актуально виглядають окремі фрагменти цієї молитви для нашого сьогодення:

«… продовж милість Твою на людей Твоїх… мир утверди, ворожі країни усмири… князями нашими постраши сусідні країни, боярам пошли мудрості… церкву Твою плекай — багатство своє бережи.»

Ще в XV ст. ця молитва в повному обсязі вживалася у церковних відправах.

«Слово про закон і благодать» є зразком церковної літературної майстерності високого рівня. Його перу приписується також Печерський ізвод 1037 року та твір «Оповідання віри».

Пам’ять преподобного Іларіона митрополита Київського відзначається ще в другу неділю Великого посту.